«Сцена – мій кумир, театр – священний храм для мене». Івану Карпенку-Карому – 175
«Чим він був для України,
для розвою її громадського та духовного життя,
се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені,
чи хоч би лише читав його твори;
се розуміє кожний, хто знає,
що він був одним із батьків новочасного українського театру,
визначним артистом та при тім великим драматургом,
якому рівного не має наша література»
І. Франко
Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище – Тобілевич) народився 29 (17) вересня 1845 року на Херсонщині. Його родина була особливою. Батько служив управителем, а мати – покоївкою у панів Золотницьких. Золотницькі дуже любили театр, а покоївка Дуня, бувало, супроводжувала панів на виставу. Вона захоплено переказувала зміст побаченого, а «Наталку Полтавку» знала напам’ять і співала усі пісні п’єси…
Управитель Карпо Тобілевич закохався в Євдокію Садовську, викупив її з кріпацтва і одружився. Діти Тобілевичів зростали в атмосфері обожнювання мистецтва. Всі четверо стали корифеями національного театру і прославились як драматург Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський, Панас Саксаганський та Марія Садовська-Барілотті.
Жили Тобілевичі не заможно. У 14 років Іван, старший, мусив кинути гімназію і піти працювати в канцелярію Єлисаветграда (нині м. Кропивницький). Та після родинного затишку, любові, взаємоповаги хабарництво чиновників, їхнє пияцтво і безкультур’я викликали таке потрясіння, що підліток втік з канцелярії і пішки пройшов додому 50 верст. Згодом він повторив той шлях: пішов до Єлисаветграда, щоб побачити видатного англійського трагіка Олдріджа, друга Тараса Шевченка, в ролі Отелло.
Далі працював і писарчуком, і канцеляристом міської управи, служив секретарем поліції… За спогадами, був чи не єдиним чиновником, що приязно ставився до людей незалежно від їхнього соціального стану і не брав хабарів. Перед очима юнака проходив довгий ряд людей із зламаними долями. Пізніше вони стали героями його п’єс.
Відрадою для душі було мистецтво. Іван Карпович багато читав, писав літературно-критичні статті, брав участь у аматорських виставах. Якось у Шевченковій драмі «Назар Стодоля» він грав з 16-літньою Надійкою Тарковською. Через рік вони одружились.
А ще через рік його дружина осиротіла: від холери в один день померли її батько і мати. 11-літнього братика Сашка Надія та Іван забрали до себе. Він стане журналістом, поетом і перекладачем, батьком відомого поета Арсенія Тарковського і дідом уславленого кінорежисера Андрія Тарковського.
У єлисаветградському будинку, що на вулиці Знам’янській, 13, залунали найсолодші для батькового вуха пісні – колискові. У Тобілевичів народилося семеро дітей. Їм дали імена Шевченкових героїв: Микола, Ганна, Катерина, Юрій, Назар, Орися, Віссаріон. Будинок заповнився колисками, візками, іграшками. Лунали дитячий крик, плач, сміх, гамір… Прийшовши додому на обід, батько наспіх їв і… засинав під дитячу метушню, як під тиху музику… При цьому старші дітлахи сиділи на таткові верхи. А увечері, коли діти засинали, він сідав до столу за переклади для додаткового заробітку, а Надія грала на роялі. Щоб проводити літо з дітьми на природі, на успадкованій дружиною землі звели будинок. Згодом він отримав назву Хутір Надія. Тут збирались Тобілевичі, Тарковські, численні друзі, приходили за порадами селяни. Лунала музика, обговорювались літературні й театральні новини, розроблювались плани нових аматорських вистав…
Ці 13 років він згадуватиме як неймовірне щастя, бо потім почалась чорна смуга життя.
Спочатку тяжко, невиліковно, захворіла донька, потім дружина. У 30 років Надії Карлівни не стало. За нею пішла з життя Галя. На могилі дружини він написав: «Надійко, ти моя рідненька, навіщо ти лишила мене з дітками дрібними. Прилинь з того світу і порадь мені, що робити. Мир праху твоєму. Люблячий чоловік Іван».
Служити було все тяжче. Погляди і культурна діяльність Тобілевича чиновникам видавались підозрілими. Якось друзі попередили, що поліція проводить у місті обшуки і конфіскує заборонену літературу. Закопавши цілу скриню книжок, Іван Карпович сумно пожартував: «От і поховали справедливість…». У 1883 р. його було звільнено з посади. Пізніше Іван Франко скаже, що царський уряд втратив поліційного пристава Тобілевича, а Україна придбала драматурга Карпенка-Карого.
Друзі не лишили його в горі й нестатках. Все життя Тобілевич товаришував з Марком Кропивницьким. Вони разом були на чиновницькій службі, разом організували драматичний гурток, пізніше разом створили Театр корифеїв. Саме у 1883 р. до Єлисаветграда прибула трупа М. Старицького. Друзі почали активно співпрацювати з його колективом: Карпенко-Карий грав у п’єсах Кропивницького, а той – у п’єсах Тобілевича.
Друзям по театру він прочитав свої перші твори – оповідання «Новобранець» і першу редакцію драми «Бурлака» – і почув гаряче схвалення. Оповідання згодом вийшло за підписом Гнат Карий (персонаж «Назара Стодолі»). Пізніше з’явився псевдонім Карпенко-Карий, в якому драматург поєднав ім’я батька з пам’яттю про Шевченкову драму, де він вперше грав з коханою Надійкою.
У 1884 вдівця з шістьма дітьми Тобілевича арештували і заслали до Новочеркаська. Там Іван Карпович працював підручним коваля, потім відкрив палітурну майстерню. У засланні дописав драму «Чабан» («Бурлака»), створив п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». В них виразно проявились риси новаторства драматурга: логічне переплетіння двох сюжетних ліній, вмотивованість поведінки персонажів, реалістична неоднозначність характерів, точність історичних реалій життя… Карпенко-Карий не розважав глядачів інтригою з несподіваними поворотами і таємницями, а змальовував широку картину суспільного життя, виводив на сцену психологічно точні типи сучасників.
Відтоді його життя належало театру і дітям. Ради дітей одружився вдруге. Ще в Єлисаветграді йому освідчилась у коханні 25-літня хористка трупи М. Старицького Софія Дітковська. Іван Карпович відповів: «Ти молода, тобі треба йти у життя, я ж своє життя вже віджив». А йому на той час ще не виповнилось і 40 років. Та Софія покинула театральну трупу і поїхала до Карпенка-Карого у висилку. Вона стала вірним другом і матір’ю осиротілим дітям.
Після заслання вони поселились на хуторі Надія. Іван Карпович любив працювати на землі. Він посадив коло хати кущі калини, заклав дубову алею. Тут він працював над новими літературними творами: комедіями «Сто тисяч» і «Хазяїн», історичною драмою «Сава Чалий» і ще десятком п’єс. Тут вони з дружиною відпочивали після численних гастрольних поїздок по Україні та за її межами.
На професійній сцені подружжя Тобілевичів створило цілу галерею яскравих образів у спектаклях «Сватання на Гончарівці» за Г. Квіткою-Основ’яненком, «Наталка Полтавка» за І. Котляревським; а також у виставах самого Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Суєта», «Безталанна», «Наймичка», «Сава Чалий», «Сто тисяч», «Хазяїн»…
З 7 листопада по 22 грудня 1896 року їхньою грою милувались і мешканці Кишинева.
Хутір Надія став «Меккою українського театру». Крім Тобілевичів – видатних акторів Миколи Садовського, Панаса Саксаганського і Марії Садовської-Барілотті – постійно приїздили Марія Заньковецька, Михайло Старицький, Марко Кропивницький, інші товариші по сцені. Господарі хутора започаткували красиву традицію: кожен гість мав посадити дерево. Так з’явилися дві алеї, фруктовий сад, мальовничі галявини…
У бесідах і палких суперечках було вироблено засади нового, соціально-психологічного, театру і закладено основи реформування української драматургії. Сатиричні комедії Карпенка-Карого стали новим кроком в українській драматургії. В них спостережено історичні процеси пореформеної доби на українських землях. Відображено нові соціальні та економічні явища, виявлено нові соціальні типи від старшини Михайла («Бурлака») і землевласника-початківця Калитки («Сто тисяч») до мільйонера Пузиря, власника і земель, і фабрик. У нових суспільних обставинах змальовано сільських наймитів і заробітчан, поміщиків і управителів, робітників і міських чиновників, інтелігентів, дрібних і розбагатілих капіталістів… В історичних драмах автор відновлює напівзабуті сторінки української історії: занепад нашої землі в кінці ХVІІ ст. («Гандзя»), боротьбу з польськими панами («Сава Чалий», «Бондарівна»)…
Внесок І. Карпенка-Карого в українську класичну драматургію, за словами І. Франка, «наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».
Щира любов до театру і рідної мови, єдність намірів об’єднала М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецьку та інших акторів в одній трупі. Вона отримала назву Трупа корифеїв і зробила величезний внесок у розвиток української культури. Значну частину репертуару складали п’єси Карпенка-Карого.
Іван Карпович як драматург і актор мав величезний успіх. Але здоров’я все гіршало, і родина умовила його поїхати на лікування до Берліна. 2 (15) вересня1907 р. Карпенка-Карого не стало. Його поховали на хуторі Надія.
Його дружина грала на сцені ще 20 років. Софія Віталіївна Тобілевич відома в українській культурі як талановита акторка, співачка і авторка пісень, фольклористка, перекладачка, письменниця. Зібрані нею пісні, перекази, прислів’я та приказки увійшли до 8-томного видання Ч. Неймана, до них не раз у роботі над п’єсами звертався Карпенко-Карий. Після смерті чоловіка вона присвятила своє життя популяризації творчості Івана Карпенка-Карого та інших корифеїв українського театру. Її перу належать біографічне дослідження «Життя І. Тобілевича», легендарна збірка «Корифеї українського театру. Портрети. Спогади», мемуари «Мої стежки і зустрічі». Вона пішла з життя у 1957 році. Їй було 93.
Останньою втіхою Софії Тобілевич стала звістка про утворення державного заповідника-музею «Хутір Надія».
Нині в Україні щорічно відбувається свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти». Воно починається у заповіднику-музеї І. К. Тобілевича (Карпенка-Карого) «Хутір Надія» в день його народження.
Протягом тижня на сцені Академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького тривають вистави як професійних труп, так і аматорських колективів. По містах і містечках презентуються різні види мистецтва. Це концертні програми, виступи хорових колективів, творчі зустрічі, майстер-класи, флешмоби, книжкові виставки, виставки майстрів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, театралізовані екскурсії, Всеукраїнський пленер художників тощо.
Україна вшановує свого класика.
