Мезинська стоянка та її дослідники (До Дня археолога)

Щороку, 15 серпня, в Україні відзначають День археолога, який встановлено Указом Президента від 6 серпня 2008 року, «…ураховуючи вагомий внесок українських учених-археологів у розвиток вітчизняної археології, дослідження, збереження, популяризацію археологічної спадщини України та на підтримку ініціативи громадськості…».

Україна дуже багата на пам’ятки різних епох. Закономірно, що українська земля привертає увагу археологів і що сама вона породила славетну когорту дослідників. Діяльність багатьох з них пов’язана з відомою у всьому світі Мезинською стоянкою.

Мезинська палеолітична стоянка та її дослідники

Великі відкриття часом відбуваються через збіг щасливих обставин.

Влітку 1906 чи 1907 року над селом Мізин (нині Мезин), що на Чернігівщині, пронеслась нечувана гроза. Періщив дощ, у Десну раз у раз били блискавки, пінились бурхливі потоки…

Вранці дядько Сисой, що жив під самою кручею, вийшов з хати і остовпів. Городу не було. Картопля, буряки, морква – все зникло під товстим шаром глини, а  в центрі темніла велика яма. Підійти він побоявся. Піднявся на кручу, зазирнув зверху у провалля і перехрестивсь. На дні вимоїни лежав великий, «як стіл», череп і «роги, довші за доброго козацького вола».

По Мізину і навколишніх селах розлетілись чутки, що під Сисоєвим городом вимило чи то змія-дракона, чи залишки Ноєвого ковчега з кістками допотопних звірів.

Де ділись ті перші кістки, пам’ять мізинців не зберегла. Та муза історії, мабуть, мала щодо Мізина свої плани. Наступного року Сисой копав у кручі за хатою погріб і знову наткнувся на гігантські кістки. Вкрай переляканий дядько кинувся до сусіда-священика. І тут доля виявила велику милість до археологів.

По-перше, священик був людиною освіченою і не думав, що знахідки кісток, то «козні диявола». По-друге, в Чернігові якраз проходив ХІV Всеросійський з’їзд археологів, той самий, на якому вітали відкривача трипільської культури Вікентія Хвойка. А по-третє, учасником з’їзду був Хведір Вовк (в російських виданнях Федор Волков) – відомий історик, антрополог, етнограф, популяризатор української культури в Європі. Він повернувся з тривалої вимушеної еміграції і разом з учнем С. Руденком вирішив провести літо в сусідньому селі Псарівка (в радянські часи Свердловка, нині Деснянське).

Хведір Вовк

Оглянувши привезені мізинські знахідки, Федір Кіндратович поїхав у село, знайшов ще й кремені явно штучного розщеплення. Вовк виступив на з’їзді з повідомленням про щойно відкриту стоянку пізнього палеоліту і зробив виставку 72 кісток тварин та багатьох крем’яних знарядь праці. А після з’їзду провів розкопки, результати яких оголосив на Міжнародному антропологічному конгресі в Женеві 1912 р.

Так почалась всесвітня слава Мезинської стоянки та її дослідників: Ф. Вовка, його учнів П. Єфіменка, В. Сахарова, послідовників Л. Чикаленка, Б. Крижановського, П. Смєлова…

У тридцяті роки радянський археолог М. Рудинський запросив до нової експедиції палеонтолога І. Підоплічко, геолога В. Різниченко, зоолога Л. Кістяківського… Таке комплексне дослідження вже тоді могло дати сенсаційні результати, але розкопки було припинено, а Рудинського репресовано.

Результати археологічних досліджень у Мізині згодом знайшли належне відображення у монографіях П. Борисковського «Палеолит Украины» та П. Єфіменка «Первобытное общество». Книги принесли їх авторам заслужену славу в наукових колах.

З 1954 р. розкопки у Мізині продовжив видатний український археолог І. Шовкопляс. Ним було зроблено унікальні знахідки: стилізовані фігурки тварин та жінок, схожих на пташок, і нині всесвітньо відомі браслети з бивня мамонта з геометричним візерунком.

І. Шовкопляс

Шовкопляс зробив великі відкриття. Він, зокрема, довів, що «купа обгризених дикунами кісток» насправді є каркасом житла первісних людей. Їх перевезли до Києва і реконструювали. З того часу найдавніша штучна оселя людини, що за формою нагадує чум народів Півночі, виставляється в різних країнах. Знахідок було стільки, що їх вивчення тривало 7 років і вилилось у ґрунтовну монографію І. Г. Шовкопляса «Мезинская стоянка».

Стоянка увійшла в усі довідники та підручники з історії кам’яного віку. Експонати, виставлені в музеях Києва, Москви, Ленінграда, досліджували археологи світу. Виявилось, що «мізинські мисливці» не кочували за здобиччю, ховаючись від хижаків у печерах, а будували постійне житло. Вони вправно полювали на гігантів-мамонтів: розкопки виявили кістки 116 особин різного віку. Вони вирізали фігурки та браслети з бивня мамонта, прикрашали їх красивим чітким геометричним орнаментом – дуже схожим на давньогрецький, тільки древнішим майже на 17 тисяч років. Мали цілий музичний оркестр: сім ударних інструментів з кісток різних тварин.

Мізинська стоянка змінила уявлення вчених про первісних людей як про примітивних дикунів.

Але в Мізин археологи більше не їздили. Вважалось, що там шукати вже нічого. Місцеві селяни в археології не розбирались, на різні кістки та черепки, вимиті деснянською повінню, уваги не звертали. Старші пам’ятали, як Сисоя змусили переселитись, а весь його двір перекопали траншеями. А молодші на місце стоянки вже стали викидати сміття.

Можливо, невдовзі показати місце розкопок було б нікому. Та в сусідньому селі Курилівка жила людина з мрією стати художником і величезним потягом до знань – Василь Куриленко. Війна лишила його з трьома класами. Він пробився до освіти через екстерни за семилітку, службу в армії, заочну середню школу і вступив до Ленінградського інституту ім. О. Герцена.

Василь Куриленко

Якось під час канікул Василь знайшов на Десні кам’яні наконечники – такі самі, як бачив у Ермітажі. Став показувати знахідки працівникам ленінградських музеїв. Вони здвигали плечима і радили звернутись ще до когось. Так дійшов до директора Ермітажу Бориса Піотровського. Той направив до фахівців з Інституту археології.

  • Звідки Ви? – спитав професор Борисковський, автор знаменитої монографії «Палеолит Украины».
  • Та я студент худграфа, родом з України. З Мізина. Село там є таке. Ви не знаєте.
  • Чернігівської області Понорницького району?
  • Точно! От диво! А звідки Ви знаєте?
  • Ми, мій дорогий, Мізин Ваш знаємо краще, ніж Ви самі…

Пролунав дружний сміх: розмову професора з гостем чули співробітники інституту. А серед них – видатний український археолог, засновник Трубчевського музею В. П. Левенок. У 1937 році він проводив польові дослідження на Десні. Його запідозрили в шпигунстві, привезли в Мізин і замкнули у підвалі дому того самого священика, що колись допоміг дядьку Сисою відвезти знайдені велетенські кістки до Федора Вовка. Після допиту Всеволод Протасович став сліпим на одне око.

Зустріч в Інституті археології змінила все. Куриленко отримав диплом мистецтвознавця і став художником, та його життя все більше схилялось до вивчення минулого рідного краю.

Відмовившись від аспірантури, від повернувся у село, щоб створити археологічний музей – спочатку при мізинській школі, потім у двох кімнатках приміщення сільради-пошти-бібліотеки… Без коштів, під насмішки усієї округи. Навіть учителі вважали його диваком, що «копається у смітті». Крім дружини і директора школи, В. Куриленка підтримали тільки діти. В шкільний археологічний гурток записалось стільки учнів, що довелось провести конкурс за віком та успішністю в навчанні. Юні археологи обнишпорили околиці на кілька кілометрів, збираючи сліди минулих епох, вимиті дощами та повінню. Вони засипали керівника питаннями, на які не було відповіді в жодній монографії, і допомогли засумніватись у деяких історичних аксіомах.

Заняття краєзнавчого гуртка

В 1960-ті роки вважалось, що первісні мисливці заганяли здобич до викопаних ям або до кручі. Сільські хлопці засумнівались у теоретичних викладках кабінетних вчених: це ж яку ямищу треба викопати «на слона»? Та ще й у мерзлій землі. Чим?

І вирішили перевірити на практиці. Побачили біля яру корову і з гиканням погнались за нею. Перелякана корова кинулась бігти, але побачивши попереду обрив, «розвернулася і пішла на супротивників у атаку. Хлопці врятували свої штани методом втечі. Такий самий експеримент вони проробили з конем. Той теж відступав до прірви, а на обриві вирішив хлопцям «порахувати зуби копитами». Після цього експериментатори передали «цілком науковий висновок»: «Василю Єлисейовичу, звір – не дурень, стрибати у прірву не стане».

Так було знайдено принцип: здогадки, припущення, висновки базувати на строгих фактах навіть всупереч визнаним у науці авторитетам. Від цього принципу Куриленко не відступав ніколи – на користь історії українського Подесення і на лихо собі. Скільки було доган і покарань, звільнень від роботи, спроб принизити, повчань чиновників, «як треба робити музей», і скільки було зроблено оцінених і не оцінених відкриттів, він розказав у книзі «Крізь безодню віків. Мізин».

Експонати мезинської стоянки породжували численні питання. Коли на Десні мешкали мисливці на мамонтів? Вчені датують від 40 до 12 тисяч років тому, а за цей час могла змінитись не одна культура. Як вдавалось щороку забивати по кілька мамонтів? Ілюстрації, де в мамонта летить каміння або списи, у сина мисливця і фронтовика викликали іронічну посмішку.

Уявлення про полювання на мамонта

Він мав шкіру товщиною в 2-3 пальці, густий підшерсток і метрової довжини шерсть. Сумнівно, що такий захист міг пробити спис із кам’яним наконечником. А череп 5-метрового гіганта з триметровими бивнями можна пробити хіба що сучасною бронебійною кулею.

Як зберігали кілька центнерів м’яса? Де ділись мисливці з жінками, дітьми та старими, що навіть не забрали «хатнє начиння»? Люди чомусь не повернулись додому. Ціла вулиця «чумів» раптом спустіла, в одному з них кілька років жила полярна сова.

З часом поселення занесло обвалом кручі, вкрило 9-метровим шаром ґрунту, надійно сховавши таємниці древнього життя.

Куриленко відкрив у Мезині ще одну палеолітичну стоянку – «Костомахин колодязь». Але її розкопки не проводились.

Він захопився дешифровкою мезинських браслетів. У візерунку з ламаних ліній дослідник і художник побачив місячний ритм. Став розроблювати гіпотезу, що браслети є місячним протокалендарем. Три замкнуті ромби – три ночі повного Місяця. Інші знаки символізують ущерблення Місяця – «рушак», зменшення «старичка», зникнення, появу молодичка і зростання знову до повного Місяця. Ці місячні фази місцеві бабусі до сих пір враховують, коли сіють, пересаджують, збирають врожай…

Можливо, для ряду археологів ідея протокалендаря виявилась надто радикальною, несумісною з їхніми уявленням про «примітивність» людей доби палеоліту. Ствердження Куриленка, що схожі протокалендарі він знайшов і на корчагах пізніших епох, не знаходили визнання. А Шовкопляс зауважив, що гарячі дискусії щодо дешифровки мізинських палеолітичних орнаментів не зробили їх «більш ясними і менш загадковими».

Зазвичай археологи спеціалізуються на певній темі в межах одного історичного періоду. Колеги радили «не розпорошуватись», довести вивчення орнаментів епохи палеоліту до логічного завершення – захисту дисертації.

Куриленко в такому традиційному підході побачив великі недоліки. По-перше, вчені проводять розкопки зі «своєї теми» наїздами. Не знаючи місцевості, не маючи часу на роботу в місцевих архівах, на опитування мешканців, на аналіз топонімів, гідронімів, історичних переказів, вони часто залежать від щасливого випадку – як того сильного дощового потоку на городі Сисоя. По-друге, вузька спеціалізація примушує не звертати належної уваги на пам’ятки «не своєї епохи». Щось принципово нове може лишитись зовсім не поміченим і зникає. Після завершення розкопок на колгоспні землі приходять трактори та бульдозери, що знищують цілі культурні шари.

Він не міг погодитись, що вихопити з руху історії одну-єдину культуру якоїсь епохи є ефективним науковим підходом.

Якось «гуртківці» принесли в музей дві маленькі античні голівки, можливо, жіночі підвіски: виміняли у хлопчика, який стріляв ними з рогатки. На допитування, звідки вони, дитина змогла лиш сказати, що знайшла у землі і що «такого» там було багато.

На той час Мізинський музей «відкрили» для себе туристи, про нього заговорила місцева преса, а деякі статті потрапили на очі фахівцям. Археолог О. Мельниковська відвідала музей. Вона взяла голівки на експертизу в Москву, де їх датували ІV ст. до н. е. Гіпотеза про дуже давнє заселення земель по Десні та Дніпру, про торгові зв’язки з античними колоніями на Чорному морі знайшла нове підтвердження.

Місцеві перекази навели на сліди битви війська русичів з монголо-татарами. Побачивши, що в музей приїздять «культурні люди», селяни стали приносити незвичайні речі, розказувати «нашому Василю» про черепи, колись знайдені на дні погреба, про «залізні сокирки», які діти здавали на металолом… Старі люди чули від своїх дідів про дуже давню «люту сечу» на буграх Татарські могилки. Потім тракторист виорав там бойову сокиру. Київська експертиза підтвердила: це зброя ХІІ-ХІІІ століть.

Навіть ради знаменитих мезинських орнаментів Куриленко не міг «викинути з голови» ні неандертальців, які 80 тисяч років тому приходили сюди за кременями; ні поселення античних часів; ні новгород-сіверських князів, що тримали у городищі поряд з селом Псарівка мисливських собак; ні козаків, які в Коропі, нині скромному райцентрі, виготовляли по 600 пудів пороху і художні кахлі…

Об’єктом дослідження став рух історії. За півстоліття наукових пошуків В. Є. Куриленко обстежив місцевість у радіусі кількох десятків кілометрів і виявив 26 давніх культур, відкрив невідому культуру, названу переюхнівською або курилівською. Новий підхід – комплексне дослідження зміни культурних епох – дозволило заповнити ряд «білих плям», усунути розбіжності в трактовці деяких історичних явищ.

Результат комплексних досліджень він відбив в унікальному «Графіку етнокультурних змін округи». Він вводить українське Подесення у контекст історичних процесів усієї Європи. Тисячоліття за тисячоліттям мінялись природні умови, клімат і географія краю. Пересихали післяльодовикові болота, озера і річки… Береги водойм вкривали густі ліси.. Ліс змінювався степом і знову виростав… Місцевість то безлюдніла, то знову заселялась… Приходили племена різних культур, слов’янських і неслов’янських. Певна культура поширювалась, сягала вершини свого розвитку. Бувало, мирно існувала поряд з іншою культурою або змішувалась з нею, бувало, згасала з невідомих причин, не лишивши спадку, чи переселялась у інші краї. А наступна культура могла бути і нечисленною, і примітивнішою.

График культур

«Графік» Куриленка, що фіксує кількість поселень виявлених 26 культур, спростовує радянські уявлення про історію людства як про безперервний «лінійний» розвиток від «примітивного» до «прогресивного». Замість лінії ми бачимо криву злетів і спадів.

Найбільше поселень на Десні було у 4-3 тисячоліттях до н.е. Це ровесники трипільців, але не трипільська культура. Потім «демографічний вибух» в епоху бронзи. Потім збільшення поселень у ранній залізний вік від 8-6 до 5-3 століть до н.е. А між ними – провалля, безлюддя…

І знову заселення в часи «великого переселення народів» у 3-5 століттях нашої ери… Знову спустошення, можливо, навалою гунів, що спричинило переселення слов’ян на Дунай.

Вони повернулись як роменські племена, відомі з літописів під назвою «сіверяни», і утворили дохристиянську Роменську (Сіверянську) Русь. Роменські городища теж було знайдено Куриленком. Спадкоємицею стала охрещена Київська Русь. Нині цей період часто називають Княжою добою. Її розквіт обірвало нашестя монголо-татар.

«Графік», зокрема, дає переконливу відповідь на модне нині питання «А чи було монголо-татарське іго?» Вірогідно, у Новгороді «іга» не було, а була васальна залежність від Золотої Орди. А по Десні на землях Новгород-Сіверського князівства «до татар» було 38 поселень, а «після татар» лишилось 5 поселень і Татарські могилки. Кількість поселень тут почала зростати тільки через кілька століть, вже за козацьких часів, і знову пішла на спад після ІІ Світової війни.

На відміну від інших істориків, що зазвичай нумерували стоянки поблизу села (наприклад, Кудлаївка-1, Кудлаївка-2), Куриленко вважав принциповим використання місцевої топографії і пошуки зниклих топонімів та гідронімів. Географічна назва часто зберігає пам’ять про висохлі річки й озера, зниклі поселення, історичні події тощо. Ряд знахідок було зроблено саме завдяки увазі до назв Карасівка, Псарівка, Забрідки, Хуторище…

Новаторським у дослідженнях Куриленка було відновлення рельєфу минулих часів – «історична географія» і навіть «історична геологія». Він зауважив, що ілюстратори зображають і мезинську стоянку, й інші пам’ятки минулого у сучасних ландшафтах.

Місце стоянки нині знаходиться на відстані від річки. А 12 тисяч років тому широченна, у кілометри, Десна там, де зараз сільська вулиця, утворювала велику лагуну. На її березі, поблизу від звіриного водопою, і поселились древні мисливці.

Багатолітня діяльність археолога-краєзнавця привернула увагу і науковців, і місцевої влади. Інститут археології НАНУ дав офіційний дозвіл на розкопки. У Мезині для музею було виділено будинок ХVІІІ століття на 6 кімнат. Стенди, зроблені здебільшого власними руками, вже не вміщали понад 50 тисяч експонатів. У колишній Псарівці, нині Деснянське, збудовано сучасне музейне приміщення. Частину експонатів передано до Коропського регіонального історико-археологічного музею, яким Куриленко завідував у 1990-ті роки.

За сприяння видатних істориків України, зокрема, Артеменка І. І., Підоплічка І. Г. ,  Терпиловського Р. В., Шовкопляса І. Г. , виходили наукові статті В. Куриленка. Ряд статей було опубліковано у співавторстві з археологами Бунятян К. П., Котовою Н. С., Отрощенко В. В., Телегіним Д. Я., як в Україні, так і за її межами.,

А в 2008 р. на урочистостях з нагоди 100-літнього ювілею Мезинської палеолітичної стоянки Куриленка Василя Єлисейовича було нагороджено орденом «За заслуги».

Адміністративне приміщення Мізинського національного природного парку

Створений ним музей діє у складі Мезинського Національного природного парку. Тепер він носить назву Мезинский археологічний науково-дослідний музей ім. В. Є. Куриленка.

Мезинський музей поряд з шурфом стоянки

Пам’ятна дошка в музеї

Література

Бибиков С. В. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта. Киев, 1981.

Куриленко В. Є. Крізь безодню віків. Мізин. Край, де заснула вічність. Чернігів, 2016.

Шовкопляс. И. Г. Мезинская стоянка. Киев, 1965.

Шовкопляс Тетяна. З історії дослідження Мізинської стоянки. Сіверянський літопис. 2008.