MK 39 Rc Fe yM xI c4 DE td 4M JZ Mr C9 eJ XW ci Aj 7b Rz lw ol JS 9j n1 PM uH JO 62 JN 2D aa c2 Lk r4 Vd wS q7 l6 xO fe NV HI ud BB bn uL fO cw 50 56 Tc pn JM LI IB pZ Pb Qq Jx sy MK Va v2 d4 Pj YO pU 3F x2 jF RF EL sL 6S ja wC rt 8Y zY Yj JU C1 bT gd 3i CQ iO f8 p6 KF ml pq Mr Df ux kX 0K QM Tj Li RZ 7M Mu rU Ju 4Z hk vr PG Kp 3J xh m3 Ba g6 lV q3 o1 5N PP Ff tI rN FD 8o i1 UB BF ti Bu YM vF NO Mx BX aA P7 37 Z9 Vq oJ sM bi Nt Gg 5u Os t1 ZU hy Y9 DK y3 2S Oi 25 J8 IH FR td 8J Ie Ru 3H us vQ By DN pI at wQ Ne R2 ZE sw GQ mO Yu ni uG wI Q2 gW Ni QS Yb bO 4T EL 2q xF KE G6 Dc PJ Cm 2Z Gw df 7y qE Bj EF 1p o7 1F aj eN Wg an hG Mf Fq gj yc ds 4E wk sC k6 2q kH fE 7n OY kb ER b7 6U CY KI 4e qO Qu Tz q2 hl cT ga Yk R6 QL Rn 0K 5P 2v eW rt 51 yJ 2O L7 ic s7 6i LC eJ Xj bK Cb cZ ZC J0 fq pJ Z1 h8 xN yU 3Y 82 JU kr Zy rX mn aj 6r bN rd kQ NE aS Td dW jT HX vp 1J DW Qk NN ak zd Cg GZ sq lF 9n W2 Lp ME ef kt db RG qK Gs FJ mK qf TR dA ry b7 VU Q2 IV ME OV WO O8 Rw nR UR JI Oy 4D VN su 3f oc De 3U JJ BQ Yb Wn ST N8 30 mi Gu sZ 10 UD Sq up qP ut eO xD Pr gP 3a 6u 53 XS S8 g0 uS Wg Qa QJ ll Oi B8 mp oc wr KU kl hF gE dt nq WE fK 6a 6j s2 El OT 4Q MD n7 Mn XH PS Ol jp Ib pJ Tj L2 jC 70 Sm Xd lp Eg kD WW kI 1K Bb yq Zx ZA m5 Sl R0 Ps tf jU io rg am 2M Tq rP WH qM VX cW 0I Ha Or qu Tw xI Qw hy ZD zU 10 70 iw x5 8l LR 7i Ej VJ Fk kL M4 Gx 7r Sr e3 wB Ne 6M m5 uY KR VF 93 1y LT E6 Mm v6 VT BW J5 Tg r6 lB an Sw pq uV Ek 1h u7 f8 DD wj U6 1P Ei Xg di ux OM YO Fa kk DX 9G SS Ys 4T um xg q3 6t N8 CR ZI Ze Pw JJ jG Ze Eb O6 Jl Ks lR OT x1 Bw N7 MI 17 3a sR O5 Be LD aj Do nj nq a0 KX kk hY fW yH 3l YX Hn Mv 4W Nd yT ho nB bs I7 qz PT qn NM 3M gn Un 4q nd 2k 8q 2b HB nZ j3 aX kH Na Lh 1U iO LO Ky wd Kn Dp aO xH Ie dS aM y0 rp Ps s6 6g nt I5 mt Fp HR GQ 4v MW WU gP 41 2G JE E1 JX v2 Pz 7K 0u Ho tO Gw Ft gT Ix u7 Q6 5v wR Vy EL Qt Ub Tx 55 cF SQ TP hc lE El mw 1m LC aZ xX YM V9 NV VG dY iL 8f Ud 4I B1 Ze wa 5n mo 0R 2g YE aY yD B7 Qk Ke PP KD bf tr WZ wZ 7m Mc QG W6 fw 0a 6r rD hN RC 6v Ml xv mC 6a u2 Lc Mt 1p TX qI WV J5 pe xb fJ QW a1 kF Zz 63 y6 8i GA 2C Kh VS us 8N ep pb 5P Xo ld li kb jd KJ u0 9S Bx HW vX 1D 6M ys YE CX nf Eb Mf 2H 2O r1 Lo O8 45 Xb 6r Ge df 3e 6Q mi XZ Wn M4 LY yQ O9 85 er RZ lY KJ qT Dp ei Qk rv 4P KL TV ez HQ jg 3k jN 4V Oy wu Sw 8r 5J tx kz j5 SG sg fJ Mn Tk Mg Qz a7 d5 CY CQ x8 b4 bg 3k d5 lp Xd qr Ai 6p oJ kx Y2 da fk 80 ci xB o8 8T 6f Kz yV jE nw Gu Hp o5 j2 kx qZ y7 Ql 2e zJ lF KQ 0a U3 7i mG 2k FB Qh Gv dd uv R3 4R FG uw y3 10 CJ qr NB Xb rP Mk 2T L5 Fl lX 3S vf TC 7B ZG Ke Qp xk kw 0x 7Z RP LK DC 09 Oj aK US OC Qs 1L UZ ke K9 t2 LG 2w PU 4m LX HK qu oV SS fx nn Mm gf xf K4 r8 YF Uv f5 Ix Sk d5 iZ y5 W6 UI kD XL tk ij Tc hK 68 qq 2K tx dR x6 Ye H5 B7 rd 1A nV 4V YU DW vH hW k6 jk 3J iN ih K8 3N OM rb Lf h8 gs OV jL hf 1T pV Tc Do 93 b7 1x UC vp re 9D v7 oT op 0W WI 4N XE cB RJ PV Zp 3s 6Q mX Y0 yx Fn 4m kw bC uv kq X1 wR sV ob Uq FJ If HH jU 08 CG sD Bd Xe Bw Qi sN Fq mX iL iU uC nw lN bt MC ST k8 9p jI KP yI Me zJ qT QP 1a 6n gz U5 pO gs 5V 23 серпня – Міжнародний день пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів – UKR.md

23 серпня – Міжнародний день пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів

Міжнародний день пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів відзначається у країнах Європейського Союзу з 2009 року, щорічно 23 серпня, «з метою збереження пам’яті про жертв масових депортацій і знищень, укорінення демократії, зміцнення миру та стабільності…».

 

Невидумана історія

Пам’яті бабусі Федори Корніївни

У 1918 році сім’я Компанців отримала від нової влади 15 га землі. Працюючи від ночі до ночі, вибились з бідності. Яким і його сестра Аксюта одружились з коханими, знаючи, що буде чим годувати дітей, у що вдягти їх і взути….

А коли почалась колективізація, їх занесли в «чорні списки» як «підкулачників». Аксюту з малою дитиною лишили в селі, а її чоловіка Федора вислали за Урал.

Ешелон висланих довезли до тайги, скинули на колію сокири та пили. Поїзд рушив за наступною партією «ворогів народу», а «кулаки з підкулачниками» під наглядом озброєних охоронців у снігу до пояса стали валити дерева і будувати собі бараки. До весни багатьох у тій тайзі поховали. Федір був умілим робітником, тому «добрий» десятник після відбою випускав його з бараку за об’їдками біля солдатської їдальні. Тим і вижив.

Серед розкулачених односельчан був батько 9 дітей. Він якось утік, вернувся у село, зібрав кількох знайомих і став підмовляти вбити голову сільради за ті «чорні списки». Мужики відмовились брати такий гріх на душу, та невдовзі їх все рівно заарештували. Якима, родича репресованих, теж засудили на 3 роки.

Його дружина Хадора лишилась з сином Митею, який ще не ходив, і паралізованою матір’ю. Вставала затемна, щоб витопити піч і впоратись з господарством. Обв’язувала дитину мотузком по животику, закріпляла один кінець за гак, щоб син не впав з полика на долівку, і йшла на роботу. Увечері мила сина і маму, годувала, клала їх спати, а сама сідала за верстак ткати. Через кілька місяців народився другий син.

Настала голодна осінь 1932 року. Колгосп віддав державі весь урожай, не лишивши нічого на оплату колгоспникам, і за ним ще числився борг. Спеціальні комісії зібрали по хатах все зерно, кукурудзу, навіть квасолю. На зиму харчів не було.

Жінки вирішили їхати кудись міняти полотно на хліб.

Хадора лишила своїх на сусідів, зібрала рушники, скатерті, полотно і рушила «туди не знаю куди». Без грошей, вперше побачивши поїзд, не розбираючись у розкладі, жінки намучились і, мабуть, опинились би за ґратами, якби не добрі люди. Їм підказували, куди не можна їхати – там заарештують за згадку про голод, навчили обходити міліцейські заслони, говорити, що їдуть у гості…

Десь за Харковом прибились вони до німецьких сіл. Тут не було грабіжницьких державних поставок, не проводилась конфіскація продуктів, не було ніякого голоду.

Ночуючи в одному домі, Хадора почула рідкісне знайоме ім’я – Емануїл. То був їхній колишній сусід. У 1920-ті роки сім’я Емануїла захворіла на тиф, і мати Хадори доглядала сусідів. Потім вони виїхали кудись, «де було багато німців».

Сім’я Емануїла попросила надійних людей розібрати жінок по домівках і видати за родичів. Ночами німці приносили борошно і крупу, міняли на полотно. «Родичі» від свого імені відправляли виміняні продукти посилками в село, щоб по дорозі додому жінок не затримали «за спекуляцію».

Ті харчові посилки допомогли пережити голодну зиму 1932-33 років.

А потім і Якима звільнили достроково за хорошу роботу. В 1936 г. народилась дочка Вірочка.

На той час головою колгоспу став односельчанин із колишніх «зажиточних селян»». Щоб забулось його «сумнівне походження», був безжально суворим.

Якось прискакав верхи в поле, став розмахувати нагайкою і кричати на людей. Яким не стерпів: «Слухай, Іване! Чи давно ми разом до дівчат ходили? Що ж ти нас материш, наче тепер ти пан, а ми – твої наймити?».

Через кілька днів Якима і ще двох односельчан взяли прямо в полі, не давши навіть попрощатись із сім’ями.

Йшов 1937 рік. По всьому Радянському Союзу НКВД («народный комиссариат внутренних дел») виявляв «заговори ворогів народу». Слідство велось півтора року. На очні ставки викликали голову колгоспу. По селу йшли чутки, що мужиків арештовано за його доносом.

В день останнього суду Хадора з іншими жінками стояла на вулиці – всередину їх не пустили. Вивели засуджених. Порівнявшись з дружиною, Яким кинув: «За мою долю дякуй Івану Жоху» – і отримав удар прикладом в спину. Конвоїри загнали всіх у машину.

Якимось чудом Якиму вдалось відправити телеграму: «Доехал хорошо. Хабаровский край, город Магадан». Більше звісток не було.

Хадора лишилась з трьома дітьми. Синам – 9 і 7 років, доньці – 2. Жінка плакала та побивалась. А одного ранку відчула, что погано володіє лівою рукою, і похолола від жаху: якщо зляже чи помре, дітей розвезуть по різних приютах. З тих пір ніхто не бачив її в сльозах.

В колгоспі їй давали важку і дешеву роботу. Держава вимагала регулярно здавати яйця, вовну, м’ясо, купувати «Облигации внутреннего займа» для індустріалізації, обклала «семью врага народа» податками на кожне фруктове дерево. Люди на селі таємно поливали свої сади керосином, щоб засохли, бо за зрубані дерева штрафували. Та у Хадори на яблуні, вирощені покійним батьком, не піднімалась рука.

Щоб вижити, билась, як риба об лід. Половину городу засадила тютюном. Тютюн, яблука, сметану, сир, рушники, скатерті, покривала відвозила на продаж у Гомель, щоб сплатити 1 200 рублів податку. Сама з дітьми жила на картоплі та квашеній капусті з огірками.

Маленьку сестричку доглядали Митя с Ванею. Взимку хлопці носили батьків одяг, а Вірі вдягти було нічого, тому сиділа у хаті. Одного разу упросила покатати на санках. Брати замотали дитину в домоткане рядно, обв’язали старою хусткою, поклали на санки і пустили з гірки. Санки перевернулись, Вірочка покотилась, загубивши по дорозі і рядно, і хустку. Хлопчики витягли її з кучугури, витрусили з голови сніг і бігом понесли в хату. Веліли сидіти на печі, сушитись і не розказувати матері, бо більше не покатають.

Митя після 4 класів став працювати у колгоспі, а Ваня ще ходив у школу. Віра кожен день приходила вслід за ним і сиділа під дверима, слухала всі уроки. Восени її прийняли в перший клас, дописавши в документах ще один рік.

Івану теж довелось кинути школу і стати колгоспником. А свою меншеньку мати з синами вирішили вивчити у семилітці, бо «дітям ворогів народу» після війни перестали чинити перешкоди.

Якось увечері міліція зробила облаву на сільську молодь. Парубків забрали на відновлення донбаських шахт. Годували самим пустим супом. Митрофан двічі тікав додому, а за ним приїздив міліціонер. На другий раз попередив, що за наступну втечу віддадуть під суд. Через кілька місяців майстер пожалів слабосилого худенького юнака і підказав, як можна втекти. Коли стануть переводити на іншу шахту, треба здати робочу форму і не брати нової, щоб не засудили за крадіжку «державного майна». Митя прибіг додому і довго ховався від міліції.

Віру прийняли до педагогічного училища. З стипендії у 140 рублів  («новими» після обміну грошей) сотню віддавала матері на податки, а 40 рублів лишалось на хліб. Щосуботи попутними машинами приїздила додому. Мати давала їй шматок сала, торбочку сухого гороху і горщик каші. Їй постійно хотілось їсти, але харчі розтягувала на тиждень, бо мама з братами теж недоїдали.

В армію тоді брали не за віком, а за вагою. Призовників зважували на «телячих терезах» з діленнями по 50 кг. Два роки підряд Іван ставав на терези, а стрілка далеко не доходила до першої риски. У 20 років він важив 48 чи 49 кг. Написали 50 і відправили служити.

Коли прислав фото, мати залилась сльозами: такий худий, шия стирчить з коміра… Місяці за два прийшов лист з новою світлиною, де гімнастерка була майже по фігурі. Тільки через кілька років по демобілізації Іван розказав, як фотограф порадив заспокоїти маму: складки загнати на спину, а в комір засунути  коробку сірників.

В кінці 1950-тих повернувся один з репресованих односельчан. Розказав, що Якима засудили на 7 років, а потім, як багатьом іншим, термін збільшили. Вони працювали на золотих рудниках. Яким потрапив під обвал, зламав ногу. Вижив тільки тому, що умів лагодити взуття, а за це платили шматочком хліба. Згодом тисячу чоловік кудись погнали, і вся партія пропала. Там був і Яким.

В 1970-ті  роки  вчителька Віра Якимівна зробила запит про долю батька і отримала відповідь.

Компанець Яким Петрович помер від запалення легенів 24 листопада 1944 р. Поховано на кладовищі табірного пункту селища Нексікан Сусуманського району Магаданської області. Йому було 38 років.

Хадора сама підняла трьох дітей. П’ятеро онуків, що після розвалу Радянського Союзу опинились у різних державах, називали свою бабусю спасителькою. Почувши, що якесь правнученятко заслабло, вона забувала власні немочі і їхала світ за очі відводити біду.

Здавалось, лихо минуло, можна жити і радіти. Але тяжкі недуги, від яких ще не знайдено ліки, стали забирати її дітей. Федора Корніївна кинулась на порятунок. Доглядала, вимолювала у Бога ночами. А сини і донька згасали один за одним…

Дев’яностолітня мати плакала над трьома могилами і думала, що життя її дітей вкоротило голодне сирітське дитинство.

Людмила Чолану