Приховані таємниці купальських традицій

Із сивої давнини прийшло до нас поетичне і загадкове язичницьке свято Івана Купала – одне з найколоритніших, наймістичніших і найпопулярніших слов’янських свят. Воно здавна вважається святом молоді і кохання.

Купальське свято має давнє і цікаве коріння. За язичницьким календарем, воно належить до найважливіших річніх, оскільки символізує весілля бога літнього сонцестояння з богинею води Даною.

Магічне та колоритне язичницьке Купало або Купайло святкували 23-24 червня – у день літнього сонцестояння, коли ніч була вдвічі коротша за день. Після прийняття християнства, коли язичницьке свято збіглося й поєдналося з церковним – Різдвом Іоанна Хрестителя, українці почали відзначати народне свято з новою назвою «Івана Купала» за юліанським календарем, а за вживаним нині григоріанським воно зсунулося у ніч з 6 на 7 липня.

Купала, Купайло, Купало, Іванів день – свято літнього сонцестояння, найвищого розквіту та буяння природи, родючості, молодості, кохання, пристрасті. У цей день сонце набирає найбільшої сили. Його благодатне тепло розливається по всій землі, прогріває воду в річках, ставках і озерах настільки, що з цього дня вже можна купатися.

Особливою вважали ніч напередодні Купала, коли й відбувалися основні обрядодії та, як вірили, траплялися дива. Так, вірили, що саме в ніч на Івана Купала природа наповнюється життєдайною енергією, а також розкриває всі свої таємниці: відчиняються небо і земля, сонце грає, тварини говорять, дерева можуть гуляти, вода у криницях перетворюється на вино. Зокрема, саме в цю ніч можна почути, як говорять тварини; знайти заховані в землі скарби, які «виходять» на поверхню; побачити, як відьми злітаються на шабаш; зірвати цілюще зілля та знайти таємничу квітку папороті, що відкриває шлях до успіху та багатства.

Науковці бачать Купала серед давніх слов’янських язичницьких богів. Це – бог літнього сонця. Ім’я Купайло, Купала, яке останнім часом пов’язують з купанням, очевидно походить від індоєвропейського kup – кипіти, закипати, палати, жагуче бажати. Латинське cupidio означає прагнення, а Купідон – римське божество кохання. Отож, купальська ніч – це свято кохання.

Нові дослідження доводять, що назва Купало походить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот, або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду, наш Купало тотожний грецькому Аполлону, тісно пов’язаному з сонячним круговоротом та календарем.

Дійсно, свято Купала ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Головними стихіями свята були вогонь і вода, адже, за деякими космогонічними міфами, світ був створений у результаті священного «шлюбу» води й вогню – сестри і брата-близнюків. Саме у воді, заплідненій променем світла, зародилося життя.

Це – два першоелементи світотворення. Вода – це матерія; світло, вогонь – це дух. Поєднуючись, вони творять видимий світ. Шлюбові вогню (Купало – дух – життя – Іван) і води (Марена – матерія – смерть – Марійка) присвячене свято Купала. В основі купальських обрядів лежать культи вогню, води і рослинності, а також культ роду, предків.

Вода, як утілення жіночого життєдайного начала, вважалась і джерелом родючих сил природи. Загалом вода символізує дівчину, жінку, їхню красу й «жіночі чари», що наповнюють осіб прекрасної статі.

Свою воду – дівочу вроду – дівчата пильно охороняли. Бо коли хлопець передчасно нап’ється води чи розіб’ється посудина, в якій зберігається ота чарівна рідина, буде дівчині лихо. Досить веселим (особливо для хлопців) є обряд обливання. Хлопці поливають дівчат із відер водою (біля криниць). Це дійство має яскраво виражену шлюбну символіку, хлопці намагаються облити саме «свою» дівчину. Цей обряд проводять як на Івана Купала, так і на другий день Великодніх свят («обливальний понеділок»). Вода – посередниця між живими і мертвими, водночас вона дає змогу пізнавати майбутнє (як у воду дивився), бо є причетною до вічності.

Однією з найвідоміших та найбільш традиційних обрядодій, пов’язаних з водою, було пускання на річку вінків, прикрашених запаленими свічками, яке здійснювали дівчата.

При цьому дівчата співали красивих журливих пісень та ворожили на свою долю чи нареченого. Вінки з’явилися у далекі від нас часи і пов’язані вони з культом Сонця, коли на його честь наші давні предки сплітали в коло квіти, листя, гілочки і прикрашали ним голови. В Україні вінки плели із польових квітів і злаків. Волошки, мак, ромашка, сокирки, рожеві польові гвоздички, зелений барвінок, біле ромен-зілля, м’ята, любисток, колосочки злаків – все це квіточка до квіточки, листочок до листочка впліталося у райдужне сонячне коло. Віночок на голові дівчини – це не тільки прикраса, це, перш за все, ознака її чистоти, незайманості, дівочості. Цієї ночі годилося скупатися. Обливання водою, купання є еротичним символом. А у піснях з’являється традиційний образ кохання – криниця.

Вогонь виступає символом сонячного світла, яке в ніч на Івана Купала досягає своєї зрілості й набуває найбільшої життєвої сили.

Одним із найважливіших компонентів у структурі свята було розпалювання купальського вогнища, яке запалювалося від живого вогню, добутого тертям двох шматків дерева. Місце для розпалювання вогнища вибирали на околиці села, в лісі чи біля річки, як правило, на пагорбах, що давало змогу підняти священний вогонь найближче до сонця. Вогонь у давні часи розпалював найстарший з роду. Купальське вогнище символізувало небесний сонячний вогонь, який запалює кохання у серцях парубків і дівчат, парує їх у цю чарівну ніч. Вогонь асоціювали з сонцем, що дарувало людям тепло і світло. Тому під час свята годилося перескочити через багаття, щоб очиститися.

У купальському вогнищі спалювали сміття. Сенс купальського вогнища полягав у знешкодженні нечистої сили, фізичних хвороб, в захисній дії вогню. А ще він поєднував учасників свята зі світом пращурів. В Європі існував звичай ходити купальської ночі босоніж по гарячому вугіллю. Це пояснювалося жертвоприношенням підземному божеству, символом якого був вогонь. пізніше ці жорстокі ритуали перетворилися на танці коло вогню та стрибання через багаття. Дітям стрибати через багаття не дозволяли, тому вони влаштовували свого «Купалу»: стрибали через пекучу траву – кропиву. Діти нагрібали купу піску і встромляли в нього великий жмут кропиви (його називали «вартовий»).

Вшанування рослинності у період її розквіту відтворювалося у традиції виготовлення Купайлиці – обрядового деревця з гілки вишні або верби, прикрашеного вінками з живих чи штучних квітів, ягодами, стрічками, свічками.

Виготовляли його дівчата, хлопці намагалися знищити. Навколо дерева водили хороводи, співали купальських пісень. Купайлицю могли лишати на березі або пускати з вінками. Інколи обрядове деревце хлопці та дівчата брали із собою в човен і плавали з ним по воді. Під кінець свята Купайлицю купали у воді, а потім розламували на гілочки. Дівчата несли ці гілочки додому як магічні атрибути. Це – своєрідне моління і про дощ на городину, і про допомогу в любощах. Купальське дерево – це й символ буйної рослинності, й символ дівочості. Купальське дерево уособлює Прадерево, або Дерево життя.

Сонце у купальських іграх переноситься на землю у вигляді колеса, яке обвивається соломою і спалюється або запалене пускається з горба у воду. Це пускання колеса утверджує перехід від сонцестояння літнього до зменшення життєвої сили сонця.

За повір’ям, ніч на Івана Купала чарівна, оскільки природа в цю ніч досягає найбільшої своєї могутності і чарівності. Саме в цей час квітне вогняний цвіт папороті, яка ніколи не цвіте, але рівно о 12 годині цієї ночі на декілька хвилин зацвітає. Вважалося, що ця квітка з’являється раз на рік саме в цю ніч рівно опівночі, але знайти її дуже важко, бо її охороняє нечиста сила. Всього декілька хвилин цвіте квітка папороті, а потім осипається, і треба саме в цю мить опинитися саме в цьому місці, щоб побачити це чудо. Але той, хто його знайде, зірве і зможе донести додому (попри всі перешкоди нечистих, котрі стережуть квітку), стане багатим, бо знатиме все на світі, відшукає найбільші скарби і матиме чудодійну силу. Хто її знайде, той розумітиме мову тварин і бачитиме крізь землю і воду, зможе лікувати людей, передбачати їхні долі. Але щасливою така людина ніколи не буде, бо природа цієї сили йде не від Бога, а від нечистої сили.

Кумирів Купалі не ставили, вважаючи його не стільки Божеством, скільки персонажем, учасником святкового дійства, обряду, присвяченого літньому сонцестоянню. Спеціально для свята виготовляли солом’яну ляльку Купайло і ляльку з гілок дерева, прикрашену квітками та стрічками Марену. Купайло та Марена – персоніфікація двох Божеств, що відповідають двом стихіям – вогню і воді (Сонцю і Хмарі). Сонячна лялька робиться із солосм (сол-нце і сол-ома), а Хмарі присвячується образ Марени (Мар-ена і Х-мар-а). У кінці свята Марену топлять у річці, а Купайла спалюють, тобто повертають до рідних стихій.

Усі дії з руйнуванням обрядового дерева чи опудала означали імітацію різних форм колись ритуального похорону. У давнину на великі свята, якими були Різдво й Купала (тобто днi зимового й літнього сонцестояння), відбувалися масові ритуальні поховання як жертвоприношення богам. Існує думка, що в такий час «збирали» померлих старих людей, яких деякий час не ховали, щоб зробити це одночасно, з великими почестями. Сподівалися, що жертви, подаровані богам у дні їхнього пошанування, воскреснуть для нового життя. Драматичні дійства обрядів типу Купала вчені пов’язують із віруваннями в помираюче й воскресаюче божество рослинності, ідеєю вічності життя й колообігу в природі. Божество вбивали для того, щоб викликати його воскресіння. Надія на безсмертя спонукала не лише оплакувати покійників, а й радіти з приводу їхнього майбутнього відродження. Тому процесії супроводжувалися сміхом, веселими іграми, бенкетами. В обряді Купала справжню жертву замінили лялькою або опудалом.

Так чи інакше, святкування Купала пов’язане з культом предків. Якщо на Зелені, Русальні свята душі померлих гостинно запрошували й вносили до хати разом із зеленню-клечанням, то на Купала їх випроваджували до місць зимового перебування (вода, дерева, ліс, край землі тощо).

Купальська ніч – найпоетичніша й найчарівніша ніч у році. У цю ніч прокидається всіляка нечисть, бо саме ця ніч наснажує її найбільшою енергетичною силою. Цієї ночі зліталися на Лису гору на шабаш відьми, відьмаки, чорти та інша нечиста сила. Зірвана там тирлич-трава має особливі приворотні властивості. Розгулюють у лісі, підбираються поближче до людських жител упирі, відьми. Отож дбайливі господині напередодні Купала ретельно обсівають хату маком, обтикують полином, обкурюють торішнім купальським зіллям. При собі носять часник і полин.

Традиційно напередодні або в день Івана Купали заготовляли лікувальне зілля. Знахарки збирали у купальську ніч цілюще зілля, адже в цей час воно має найбільшу силу. Лікарські рослини з особливими замовленнями збирали до моменту, поки на них не впаде промінь вранішнього сонця. Перед сходом сонця люди качалися по росі – купальська роса має магічну силу. Отже, купальська обрядовість була зосереджена навколо розквіту природи, часу літнього сонцестояння.

Свято Купала з його обрядами та атрибутами, а також легенда про дивовижний цвіт папороті відомі багатьом європейським народам і широко святкується ними. Це свідчить про племінну спорідненість народів індоєвропейської сім’ї, їхнє спільне вірування, культуру, традиції.

 

Література

  1. 100 найвідоміших образів української міфології / за ред. О. Таланчук, Ю. Бедрика. – Київ: Автограф, 2007.
  2. Зростаємо українцями. – Харків: Юнісофт, 2015. – 128 с.
  3. Ігнатенко І. В. Етнологія для народу. Свята, традиції, звичаї, обряди, прикмети, вірування українців / І. В. Ігнатенко. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2016. – 320 с.
  4. Лепеха Т. В. Українознавство: Навч. посіб. – Київ: Просвіта, 2005. – 376 с.
  5. Лозко Г. С. Українське народознавство / Г. С. Лозко. – Харків: Див, 2005. – 472 с.
  6. Українські традиції / упор. О. В. Ковалевського. – Харків: Фоліо, 2006. – 573 с.