Щороку 22 червня Україна вшановує «синів і дочок українського народу, полеглих під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» – основної складової частини Другої світової війни.
22 червня пам’ять всіх тих, чиє життя було покалічено і зруйновано у тій страшній війні, вшановується:
22 червня «День пам’яті жертв фашизму» відзначає Республіка Молдова, «День всенародної пам’яті жертв Великої вітчизняної війни» – Білорусь, «День памяти и скорби» – Росія…
Бойове протистояння між Німеччиною та СРСР на території України не припинялося впродовж 40 місяців. Великою трагедією для мільйонів українців стала примусова депортація за часів окупації. З України до Німеччини й інших країн вивезли від 2,4 до 2,8 млн мирних громадян. Ця цифра становила майже 80% від усіх радянських людей, депортованих нацистами.
В 1941-1943 рр. на українських землях справжніми конвеєрами смерті стали «трудові» та «робочі» табори, єврейські гетто, табори для військовополонених… Нацисти масово знищували пацієнтів неврологічних диспансерів і тяжкохворих, розстрілювали родини партизанів, підпільників, комуністів. За зв’язок з партизанами спалили 256 сіл та містечок.
В 1943 році на території України було проведено майже четверту частину стратегічних наступальних операцій Радянської армії, понесено великі втрати.
Усього за роки війни тут загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, з них цивільного населення близько 5 млн. 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 українських міст та селищ міського типу.
Попіл Корюківки стукає в серце…
До війни люди щиро вірили, що Червона армія «будет бить врага на его территории».
Коли німецька авіація почала бомбити українські міста й залізничні вузли, ЦК компартії України прийняв рішення про організацію партизанського опору. За місяць підготували партизанських командирів, в тому числі уславлених Ковпака, Федорова, Попудренка… Заклали бази зброї та продовольства.
На початку осені 1941 року німецькі війська зайняли Україну і оголосили, що принесли «свободу й позбавлення від звірств більшовиків».
Селянам роздали колгоспних коней і погнали на роботу на користь «великої Германії». «Звільнені українці» при «культурних німцях» стали плести постоли, освітлювати хати лучинами, перетирати зерно на кашу кам’яними жорнами… Діти шукали на берегах річок кремні для кресал.
На Чернигівськой, Сумській, Харківській землі та в Донбасі була утворено військову зону з посиленим режимом. Тільки в Чернігівській області було спалено 61село, на роботу в Германію вивезено 42 тис. молоді, загинуло 127 тис. чоловік.
В древньому місті Новгороді-Сіверському було три концтабори. На території монастиря розстрілювали євреїв, морили голодною смертю полонених. У жінок, що кидали через стіну картоплю та хліб, стріляли. За два роки тут загинуло понад 30 тисяч людей.
Німці панічно боялись партизанів. Зайнявши в село, оглядали кожен хлів і погріб, вирубували дерева та кущі навколо хат. На ніч у дворах виставляли пости, а на вхідні двері з хати націлювали кулемети.
Двічі герой Радянського Союзу Олексій Федоров у повоєних мемуарах «Подпольный обком действует» стверджує, що майже в усіх селах Чернігівщини були партизанські зв’язківці, що багато старост працювало за завданням партизанського командування.
Коли з села Олександрівка Корюківського району партизани забрали колгопну худобу, німці зігнали людей на вигін і попередили: якщо партизани з’являться ще раз, село буде спалено. Більше «з лісу» не приходили.
В містечку Корюківка підпільники викрали типографію і розповсюджували по району листівки. У Ніжині діяла організація під керівництвом сліпого юриста Якова Батюка, у Холмах – молодіжна группа. Таких підпільних організацій було багато. За їхньою інформацією федорівці проводили численні диверсії.
На третій рік війни партизанські об’єднання Чернигівщини та Сумщини мали регулярний зв’язок з Москвою. Їм літаками поставляли боєприпаси і зброю, навіть гармати й протитанкові рушниці.
Зимою німці заарештували і після катувань розстріляли дружину одного из федорівских командиров – Феодосія (чи Федора) Ступака. У дальньому селі схопили їхніх дітей.
Їх гнали пішки майже 20 км. 13-літній та 11-літній хлопчики по черзі несли на руках чотирилітнього братика. Коли підійшли до Сновська, в містечку почався бій німецького гарнізону з партизанами. Хлопці зуміли втекти.
Але невдовзі старших братів та ряд сімей партизан було захоплено облавами. Як розповідала олександрівська вчителька, тиждень усіх тримали в Корюківці у хліву, не даючи ні хліба, ні води навіть дітям.
В ніч з 27 на 28 лютого в’язні почули постріли й стали прощатись один з одним. Коли двері хліва розчинились, вони почули: «Виходьте, товариші!».
Партизани розгромили угорсько-німецький гарнізон і звільнили 97 смертників..
Дітям Ступака не відразу сказали, що їхній батько в тому бою загинув.
А 1 березня 1943 г. Корюківку оточили загони карателів-шуцманів (помічників поліції) під командуванням есесівців.
Спочатку розстріляли всіх євреїв – близько 300 чоловік.
Потім 12 циган та 131 родича партизанів і комуністів.
А потім почали згоняти людей «на перевірку документів». По 50-100 чоловік заводили у їдальню, ресторан, клуб, театр, поліклініку, школу і розстрілювали. Переповнені трупами приміщення підпалювали. Мешканці намагались сховатись. Їх ловили і живими кидали в полум’я.
2 березня палили спорожнілі хати.
В навколишніх селах побачили над Корюківкою чорний дим і стали ховати своїх дітей.
9 березня карателі прийшли в містечко вдруге.
Одних уцілілих людей загнали в хлів, інших заштовхали у піч цегельного завода. Облили керосином і підпалили.
Загинуло 6 770 чоловік – в 6 разів більше, ніж у білоруській Хатині (149),чеському Лідіце (320) і французькому Орадурі (642), разом узятих.
Корюковка стала одним з пунктів плану Гітлера «Ост». Він передбачав знищення до 40 мільйонів слов’ян, роздачу українських земель німецьким офіцерам під маєтки, де працюватимуть «обрані» раби-українці…
Коли палили Корюківку, Олексій Федоров був у Москві на врученні нагород партизанським командирам. Йому і Сидору Ковпаку було наказано рушити рейдами в Західну Україну «для уничтожения железнодорожных путей». І, як стало відомо через 70 років, – місцевих партизанів-націоналистів (бендерівцев, бульбовців тощо).
Про трагедію Корюківки мовчали багато років.
Тільки в 2010 році у Чернігові вийшла книга «Корюківка, 1943: злочин проти людяності».
За опублікованими матеріалами та спогадами мешканки
с. Олександрівка Корюківського району
Компанець Федори Корніївни (1908-2006)