В тих вишиванках думи і пісні,
Про щастя мрії, туга за синами,
Тривога вічна, гарні дні ясні,
До Бога звернення — молитва мами.
Основу українського і молдовського народного одягу здавна складала довга біла сорочка. За спогадами старожилів Єдинецького району, зокрема села Пояна, полотняні сорочки носили ще в 1930-40 роки.
Кожна сорочка обов’язково вишивалась, бо вишивка була оберегом від недобрих сил.
Українки шили їх закритими «під саму шию». Ходити «розхристаною», щоб було видно натільний хрестик, вважалось непристойним. «Розхристаною ходити – біса тішити», – казали старі люди.
Повсякденні сорочки шили з льону нижчого сорту, де нитки лишали плями-гребні. Такі сорочки називались «гребінними». Бувало, біднота носила й дуже грубі конопляні сорочки – жовто-сірі, бо конопля погано відбілюється. Сорочка по талії чи трохи нижче ділилась на дві частини. Нижня – «пола» або «піттичка» – швидше зношувалась, її замінювали.
Вишивались вони скромно: червона нитка обплітала горловину, край рукава і нижній край.
Сорочки молдованок були дуже схожими, навіть їх частини називались схоже «стан» і «поале». Але перевага віддавалась широкому прямокутному чи круглому вирізу, що відкривав шию. Поверх сорочки носили обгортки. Українки – конопляні, теж скромно вишиті червоним. Молдованки – ткані з овечої вовни. Від молдован українці перейняли назву обгортки – «катринка», «катринця». Підперезувались фарбованим чи вишитим полотняним поясом – «баюркою».
Жінки-українки вкривали голову очіпком і хусткою, дівчата – тільки хусткою. В Поянах збереглась давня назва хусток – «бережі». Вона наводить на думку, що хустка мала не тільки практичне призначення, а й служила оберегом. В обох народів вважалось недопустимим виходити з хати з непокритою головою.
Очіпки й хустки, а також дівочі стрічки місцеві українки вишивали, поки не з’явилась недорога фабрична матерія, ситець і штапель, та яскраві атласні стрічки.
Святкове вбрання відзначалось яскравістю і величезним розмаїттям. Візерунки передавались з покоління в покоління. Вони несли магію захисту роду, тому чужий візерунок запозичати було не можна. Але в кожному поколінні єднались роди, поєднувались вишивки, виникало безліч варіантів.
Святкові сорочки в Поянах називали «сокировими». Значення слова забулось. Можливо, воно утворилось шляхом поширеної в говірках перестановки складів. В повоєнні роки тонкі нитки позначались № 40 і називались «сороковими», «сороковками». На святкові сорочки йшло добре відбілене тонке лляне полотно. Вишивались вони рясно.
В кожному регіоні України свої особливості вишивки.
В південних регіонах любили розкидати по рукавах червоні, сині, жовті квіти та ягоди з листям різних відтінків зеленого.
В Поліссі та північній Волині переважали одна-дві барви. Старовинні вишивки тут були червоно-чорними з восьмикутними зірками, з хрестами, стилізованим рослинним орнаментом, а в новіших переважають фантастичні червоні квіти та зелене листя на верхній частині рукава та на манжетах.
На Полтавщині в старовину вишивали білим по білому, рідше – сірим або червоним.
Західні вишивки відзначаються розмаїттям геометричних візерунків з ромбів, хрестів, зубців-«кривуль», що вкривають весь рукав, перед, плечі. Кольорова гама приглушена, багато коричневого, чорного, синього, фіолетового, а святковості надають яскраві смужки, срібна чи золота нитка. Таке вишивання має багато спільного з молдовським. Характерні особливості старовинної буковинської і молдовської сорочки – рясно вишита поперечна вставка і скісні смуги по рукаву, по-молдовськи «алтіце» – «риурь»
Різні регіональні особливості переселенці ХІХ-ХХ ст. принесли в Бессарабію, Молдову і щедро поповнили місцевими мотивами – і українськими, і молдовськими.
Зібрані студентами Бельцького державного університету імені Алеку Руссо експонати дозволяють припустити, що українці півночі, зокрема Бриченського району, віддавали перевагу квітковим орнаментам, особливо любили троянди. Їхня вишивка різнобарвна: червоні, блакитні, сині, жовті квіти із зеленим листям. А в Рибницькому районі збереглись сорочки, мережані синім, бузковим, або білим по білому…
Розмаїття вишивки було надзвичайним. Візерунки зберігали родові традиції, а барвиста гама з віком людини мінялась.
Сорочечки малим дітям зазвичай шили з вишитих рукавів маминих і татових сорочок, що від прання ставали м’якими. Вважалось, що такі сорочки оберігають малят від хвороб. Їх шили з молитвами.
Років з шести малі помічники заслуговували на нові сорочки. Їх вишивали під пісні зеленим, синім, жовтим і білим по білому. У підлітків з’являлись ще й червоні візерунки. Червоного рік за роком ставало більше. Найяскравішим було весільне вбрання, в ньому переважало червоне. Вбрання дівчина шила і вишивала власними руками. Вважалось, що коханий прийде тоді, коли вона вишиє «женихову сорочку».
Чим старшою ставала людина, тим менше барв було в її одязі. Старі люди носили сорочки з біло-чорно-коричневим візерунком…
А в останній путь бабусі вишивали собі та чоловікові сорочки чорним.
У стародавньому одязі було закодовано символи здоров’я, добра, краси. Нині традиції різних часів і місцевостей перемішались, ритуальна символіка забулась. А сорочка-вишиванка продовжує тішити око і радувати душу.
Людмила Чолану