Вранці 22 чи 23 червня 1941 року наш дід Єлисей пішов «на бригадну хату», де колгоспників розподіляли на роботу. І швидко повернувся. Завжди спокійний і неквапливий, він вбіг і крикнув: «Біда! Німці Київ бомбили. Гади! Як можна Київ бомбити?! Як знаю, який він… я там служив!»
У маленькому селі Курилівка, що на Чернігівщині, всі чоловіки з 1905 по 1918 роки народження пішли на фронт. За чотири роки війни майже сто сімей віддали своїх чоловіків. 48 з них не повернулись. За спогадами, сусід Яків отримав сім «похоронок» – на всіх своїх синів.
Червоноармієць Єлисей Куриленко вже в червні сорок першого отримав першу контузію.
По дорозі в свою частину під Тернополем замінив убитого кочегара поїзда. Коли начали бомбити, машиніста вбило, а він встиг стрибнути з паровоза і кинутись в окоп вниз головою – «ластівкою», як у рідну Десну… І смерть промахнулась. Тільки сильно ударило по ногах і оглушило.
На початку війни вважалось: можеш іти, значить, легко поранений. Полковий лікар видав рядовому фляжку спирту і наказав пити спочатку по ковтку, потім по два, а ноги розтирати. Елисей радів, що не відправили в госпіталь, звідки міг потрапити в іншу частину.
Вони відступали з боями. Десь під Гомелем військову частину було разбито. Він опинився на вже окупованій території. Тікав від танкових гусениць і кулеметів, рятувався від погоні в озері. Йшов лісами голодний, контужений, на побитих ногах. Обходив зайняті німцями села, бо великі групи червоноармійців гнали в три новгород-сіверські концтабори, а невеликі розстрілювали на місці.
В одному селі бабуся дала йому одяг покійного чоловіка. Десь годували, десь лікували, коли ставало зовсім погано. Ховали від німців, допомагали перебратись у сусіднє село… Проходив повз містечко Мена, не знаючи, что тут під бомбами його майбутня родичка народила доньку, а в селі неподалік підростає невістка Вірочка…
Пізньої осені 1941 року ледь живий діставсь своєї Курилівки. Ночами схоплювавсь і з криком «Танки!» в безпам’ятстві кидавсь до верболозу займати оборону. Жінка Ольга наздоганяла біля ріки, приводила додому. Всю зиму бабуся відпоювала травами, відмолювала перед іконами… Виходила.
В маленькій Курилівці, що загубилась між лісочками та болотом, німців не було. Прислали тільки старосту, якогось злодія, випущеного з Шосткінської тюрми. Той заявився панувати над жінками з дітьми і побачив у селі сімнадцять червоноармійців з капітаном, яких видавали за родичів. З переляку в перший же день напився і вже не просихав усі два роки окупації. Приходив у хати, де жили «окруженці», і благав: «Хлопці, нічого у німців не підривайте, бо мене повісять разом з вами…». «Хлопці» обіцяли, якщо буде сидіти тихо і нікого на селі не видасть. Ніхто не збирався пояснювати, що для бойових дій у них нема ні боєприпасів, ні зв’язку з партизанами, що ліс навколо невеличкий, в ньому не сховатись… А за вбитого німецького солдата розстрілювали десять жителів, за офіцера – спалювали все село.
Солдати жили до 1943 року, і жодна людина не проговорилась.
1943 рік став роком вигнання нацистів з України. Після битви на Курській дузі німецькі війська мусили відступити з Харківщини, Донбасу, Сумщини…
Осінь принесла криваві бої на Десні. Високі, до 60 м, кручі правого берега німці укріпили артилерією, численними дотами і дзотами. Радянська армія наступала лугами лівого берега – рівного, як стіл, без дерев, без кущів, з численними озерами, озерцями та протоками…
Втрати були величезні. В кожному місті й селі Чернігівщини у братських могилах лишились десятки й сотні солдатів. В кожному населеному пункті після війни став бронзовий пам’ятник.
І тільки при штурмі села Мезин загинуло «усього» троє. Підліток Сергій Месоїд накреслив, де знаходяться німецькі доти, переплив Десну і пішов шукати штаб. Його привели до капітана. То був односельчанин Федір Губський. Він негайно зв’язався зі штабом.
Через Десну переправились розвідники з рацією, уточнили координати, і по укріпленнях фашистів спочатку ударив залп «катюш», потім артилерія. Коли німців вибили, у яру знайшли тіло молодого розвідника. Він прикривав відхід групи перед боєм і потратив у полон. Побачивши на тілі сліди страшного знущання, мезинські жінки ледве не влаштували самосуд місцевому поліцаю.
По німецькій колоні, що відступала селами, стала бити важка артилерія.
У Курилівці люди сховались у саморобному бліндажі коло річечки. Снаряд упав неподалік, сильно струснуло. Ольга спитала діда Кирилу: «А що буде, як у наш погріб попаде?» «Що… що? Яма буде…». Жінка в паніці схопила сина за руку, вискочила з бліндажа і побігла кущами через річку. З села Карасівка строчили кулемети, з пагорба летіли німецькі міни, їм назустріч – артилерійські снаряди… Єлисей вискочив услід зупинити дружину, побачив, що вона вже далеко, а стріляти з Карасівки перестали, і кинувся назустріч нашим: «То не шпигун лінію фронту переходить, то моя жінка з переляку до батька побігла…»
Першими в Курилівку ввійшли бійці мінометного взводу лейтенанта Кузнєцова. Їх зустрів вогонь самохідної танкетки. Їм показали, як зайти збоку, і «самоходку» підбили гранатами. В кінці села палав склад німецької амуніції, а кілька німців у дворі готувались розстріляти господарів хати та їхніх дітей. Коли автоматна черга їх скосила, батьки кинулись до ніг спасителів.
Мінометний взвод переслідував німців до Карасівки. Там командира було тяжко поранено. А через рік Кузнєцов А. В. загинув при звільненні Білорусії.
При штурмі маленької, на сто дворів, Курилівки загинуло 16 солдатів.
Коли Єлисей прийшов у Карасівку, тесть Іван Тарасович все ще сварив доньку. В центрі села стояли танки з зірками. На башті одного було написано «Георгій Димитров». Тринадцятилітній син Вася біля польової кухні навертав кашу, а солдати сміялись і жартували. Хто такий Димитров, Василь дізнався через багато років.
Дома, в Курилівці, вони побачили в саду величезну воронку. Засипали ту яму майже тиждень. Після війни Єлисей Іванович посадив на її місці яблуню. А осколки в саду та городах знаходили ще багато років.
Вибиті з Десни німецькі частини відходили на захід. Селом Олександрівка Корюківського району вночі гнали техніку, а вдень на машинах і мотоциклах їхали солдати вермахту. Потім суцільним потоком пішли піші. Вже не вривались на подвір’я, як у сорок першому, не відчиняли двері ударом чобота, не лізли у скрині…
Входили в хату і тихо просили: «Матка, дай хлєб…». Люди подавали, як милостиню, і мовчали.
Останніми відходили поранені… Хто сидів на возі, хто йшов, тримаючись за голоблю… За одним возом на мотузку тяглось прямокутне жерстяне корито, а в ньому сидів солдат з перебинтованою ногою… Один німець плівся за вершником, ухопившись за кінський хвіст…
Вони йшли вдень і вночі, а люди мовчки дивились із вікон.
На світанку шестилітня Вірочка вибігла з хати і побачила, як за селом скачуть вершники з червоним прапором. В промінні вранішнього сонця вони здались їй рожевими, казково прекрасними, наче летіли над землею… Мабуть, то були партизани.
Трохи згодом побігли хлопчики з криками: «Наші! Наші прийшли!» В село входив загін піхоти.
Жінки кинулись до них. Обнімали, кликали до хат, вибачались, що печі ще не топлено… Командир спитав, чи давно пройшли «фріци».
– Останні йшли перед світанком.
– Тоді нам треба поспішати.
Жінки захвилювались: «Ну хоч трошки почекайте. Хлопці, дівчата, бігом додому, несіть, у кого що є!»
За кілька хвилин дітвора несла глечики з молоком, хліб, учорашню варену картоплю… Солдати попили молока, розібрали по кишенях хліб та картоплю і рушили далі.
У село в’їхала польова кухня: на вантажівці стояла піч з величезним котлом. У котлі варилось м’ясо. Повар заблагав: «Жіночки, миленькі, поможіть! Третій день солдати гарячого не їли. Поки зварю, поки дожену, все перестояло і вистигло».
Діти побігли за крупою, овочами… Жінки зібрались біля кухні. Хто картоплю чистить, хто крупу промиває, хто капусту чи буряк шинкує, хто зелень нарізає…Повар згріб усе разом у котел, і машина рвонула з місця: «Спасибі! Поки доїду, якраз звариться!»
Після величезних втрат на Десні Червона армія поповнювалась «окруженцями». Їх було тисячі. Елисея Куриленка теж знову мобілізували.
Він воювал до Перемоги. Був і розвідником, і артилеристом «Краснознаменной ордена Богдана Хмельницкого бригады Первого украинского фронта». Ті фронтові дороги описано в романі Олеся Гончара «Прапороносці».
Знову пережив контузію, а ще обмороження і тяжке поранення. Осколок застряв за сантиметр від сердця, і в польовому госпіталі його дістати було неможливо. Хірург сказал: «Може, осколок закапсулюється. Тоді будеш жити, поки не зрушиться». Єлисей вижив, повернувсь у свою частину і з осколком під серцем подавав 40-килограмові артилерійські снаряди.
Єдиний з гаубичної батареї уцілів у бою під селищем Ходачкув Вельке 14 квітня 1944 року.
В той страшний день загинув весь артилерійський полк. Після ураганного артилерійського та авиаційного нальотів на позиції 399 і 203 гаубичних полків пішли танкова дивизія СС і полк мотопіхоти «Фрибе». Вони проривались на допомогу оточеному в Тернополі німецькому гарнізону.
Протитанкові батареї і піхота загинули. Уціліла гаубична батарея била прямою наводкою і підбила кілька німецьких танків. Коли на батареї лишилось двоє, командир – ще не жонатий лейтенант – наказав Куриленку відійти і сам зробив останній постріл. За долю секунди йому осколком знесло голову. Він ще стояв, а в небо ударив фонтан крові. Елисей упав за бруствер. На місці, де стояла гармата, піднявсь вогнений смерч. На позицію заповз танк.
Німецькі танкісти не помітили серед трупів та металу живого солдата, танк пройшов мимо. Елисей скатився в окоп, що вів до лісу, і поповз.
З пробитих чобіт виливалась кров. Ноги почали німіти. Скинув чоботи і побачив перебиті вені. Рванув гімнастерку, став перев’язувати, але наступний танк уже «утюжив» залишки батареї. Кинувся до лісу, «петляючи, как заяць». Вслід вистрелили раз, вдруге, протріщала кулеметна черга, але він був уже за деревами.
Босий, на скривавлених ногах, у рваній гімнастерці, йшов лісом кілька кілометрів по талому снігу, поки не побачив, як махають з-за кущів. Розсудивши, що німець махати не буде, подійшов. То були свої. Командир бригади бачив у бінокль, як виконувала наказ і гинула батарея, як відступав до лісу останній солдат, і вислал за ним до помогу.
399 гаубичний полк лишивсь без гармат і без «личного состава». Його направили на переформування.
В архівних документах на представлення рядового Куриленко Є. І до нагороди, описано бій, дуже схожий на той пам’ятний, не раз переказаний за святковим столом, в бесідах з родичами-фронтовиками. Описано інакше, грамотно, вивірено. В 1944 році офіцери Радянської армії володіли і наукою війни, і мистецтвом правильної подачі документів…
Наш дід брав участь у Ясько-Кишинівській операції, не знаючи, що вона увійде в історію. Був у Бельцях на третій день після їх штурму. Бачив суцільні руїни і два уцілілі будинки в центрі. Через 25 років приїхав сюди в гості і не впізнав відбудованого міста.
Пройшов Румунію, Трансільванію, Польщу і Германію.
Командування не раз представляло його до нагород. За форсування ріки Сан, за переправу через Віслу і взяття міста Сандомир, за відбиття танкової атаки в Кепицкому воєводстві в Польщі… В його червоноармійській книжці 8 «благодарностей от товарища Сталина».
Він прийшов з війни восени 1945 года з двома орденами. Потім запрошували до військкомату і вручали медалі: «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941-1945 гг.», «За освобождение Праги», «За взятие Берлина»…
Берлін він не брав – їхню частину розвернули на виручку повстанню в Празі. Просто медалей «За взятие Берлина» заготували з великим запасом і поповнювали ними нестачу медалей «За отвагу» та «За боевые заслуги».
Війна наздогнала солдата через три десятиліття. З-під шкіри стали виходити дрібні залізні пісчинки. Коли дідусь перестав бачити одним оком, лікар припустив, що якийсь осколочок зачепив нерв. Мабуть, на фронті його оперував чудовий хірург: великий осколок біля самого сердца не зрушивсь.
Наш дід пішов з життя у 80 років. Сім’я завжди вважала, що здоров’я і чотирнадцять років життя Єлисея Івановича Куриленка забрала війна: його батько прожив 94 роки.
Людмила Василівна Чолану, Ігор Васильович Куриленко.
За сімейними спогадами та архівними матеріалами