«Яка ж гірка, о Господи, ця чаша…». Миколі Зерову — 130

Історія української літератури драматична. Періоди піднесення не раз обривались цензурними перепонами, ідеологічними процесами, політичними репресіями …

А 1930-ті роки – особливий період в історії ХХ століття, в творчості цілого покоління митців. Як сказав Юрій Лавріненко, поети й письменники, що в двадцяті роки відвернули культурну смерть України, більшовицькою владою були понищені, репресовані, духовно зламані. Радянське літературознавство їх тривалий час замовчувало. А в діаспорній літературній критиці ці люди ще тоді здобули містке найменування – митці «розстріляного відродження».

Особливе місце серед них посіли неокласики. Та про саме існування унікальної групи митців, що підносили українську літературу до світового рівня, Україна дізналась лише через кілька десятиліть.

Їх було всього п’ятеро: Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара. «Ґроно п’ятірне нездоланних співців» – так назвав своїх товаришів Драй-Хмара. Їх іменували неокласиками, відзначивши свідому орієнтацію на високі досягнення світової поезії. Їхні сучасники бачили в п’яти геніях рівень української літератури в недалекому майбутньому.

Вони справді були класиками української літератури. Та радянській владі генії стали не потрібні. Неокласиків звинуватили в антирадянських настроях, у ненависті до «пролетарських письменників» і почали знищувати.

Я знаю: ми – тугі бібліофаги,

І мудрість наша – шафа книжкова.

Ми надто різьбимо скупі слова,

Прихильники мистецтва рівноваги.

Ніхто не скаже нам: «Жерці і маги!

Ви творите поезії дива…»

Микола Зеров «Самовизначення«, сонет

Микола Зеров був геніальним перекладачем з цілого ряду мов, тонким поетом, глибоким літературним критиком. Вплив Зерова на творчість українських і не українських митців ще будуть досліджувати.

Він мав феноменальну пам’ять, був енциклопедично ерудованим, володів понад десятком мов. Знався у світовій літературі, театрі, образотворчому мистецтві, архітектурі, астрономії, географії… Рильський згадував, як відпочиваючи на лавочці у сквері, Микола Костянтинович розповідав історію виведення породи сетерів – з цифрами, датами, десятками імен… Як пояснював причини всихання верхівок міських тополь, наче був професором біології, а не літератури.

Про Зерова-викладача ходили легенди. Його лекції відзначались глибиною розуміння світових закономірностей розвитку культури, вишуканими естетичними смаками і нещадною логікою. На них приходили студенти інших факультетів Київського університету і навіть інших навчальних закладів Києва. Сиділи на підвіконнях аудиторії, стояли в проходах, у дверях… Якщо гасло світло, він продовжував вести лекцію, цитуючи напам’ять поезію, і прозу, і цілі сторінки документів.

В 1925-28 роках у засобах масової інформації відбулась всесоюзна дискусія про шляхи розвитку радянської літератури. Статтями М. К. Зерова зачитувалась уся Україна. Він відстоював свободу творчості – всупереч панівній ідеї переваги «пролетарської літератури», бачив «літературне оживлення» саме в розмаїтті напрямів і течій, закликав до засвоєння традицій культури свого народу і світових традицій, висміював висування ідеологічних маніфестів та політичних лозунгів замість «художньої вибагливості автора перш за все до самого себе»…

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,

Ця старосвітчина, цей дикий смак,

Ці мрійники без крил, якими так

Поезія прославилася наша!

Що не митець – то флегма і сіряк,

Що не поет – сентиментальна кваща…

…Класична пластика, і контур строгий,
І логіки залізна течія —
Оце твоя, поезіє, дорога.

Микола Зеров «Pro domo«, сонет

Як виявилось, органи ДПУ (державного політичного управління) слідкували за дискусією і невдовзі посилили «керування партії літературним процесом».

Проти Зерова розвернули цілу кампанію. Його цькували у пресі, звинувачували в «антипролетарських настроях», «буржуазному націоналізмі», називали українським кадетом… Збірка поезій «Камена» з античними мотивами та монографія «Леся Українка» послужили доказом «відриву від радянської дійсності», орієнтації на «буржуазне минуле», яке слід викинути «за борт пароплава сучасності». Творчість Зерова було оголошено «політичним саботажем»…

Верхами сосон шум іде розлогий
І хмарою пухнатою темнить
Високий день і осяйну блакить;
У буйних травах плутаються ноги.

Отак би тут упасти край дороги,
Примкнувши вії, і хоча б на мить
Од псів гавкучих солодко спочить,
Од ницих душ, підступства і тривоги.

А там, по хвилі набіжного сну,
Натрапить знов на риму голосну,
На ритми, десь у серці позосталі;

І, соків земляних відчувши міць,
Розплющить очі і зустріть коралі
Таких веселих запашних суниць.

Микола Зеров «Суниці«, сонет

Через кілька місяців його заарештували.

Незадовго до того Микола Костянтинович поховав десятилітнього сина. У лікарні марила від скарлатини дружина. Він відчував, що життя закінчилось.

То був щасливий, десятилітній сон.

Так повно кров у жилах пульсувала,

І екстатичних сонць ясні кружала

Злітали в неба голубий плафон.

І кожний рік звучав на інший тон,

На кожнім дні своя печать лежала,

І доля, бачилось, така тривала,

Не знатиме кінця і перепон.

Вмить розійшлося чарування щасне:

Осінній день, тепло і сонце ясне

Побачили мене сухим стеблом.

Стою німий і жити вже безсилий:

Вся думка з білим і сумним горбом

Немилосердно ранньої могили.

Микола Зеров «То був щасливий, десятилітній сон«, сонет

Поета Зерова звинуватили в організації терористичної групи. Начебто він разом з поетами П. Филиповичем і М. Вороним, музейним робітником Б. Пилипенком, вчителем П. Митьковичем планували вбивство керівників компартії України.

Як велось слідство, можна лиш здогадуватись. Відомо, що деякі «терористи» вперше побачили один одного на допитах, що головними «доказами» стали книжка Григорія Косинки, на той час уже розстріляного, та роман Пантелеймона Куліша «Чорна рада».

У відкритих у наші часи архівних матеріалах є дані, що пізніше слідчого Літмана було звільнено за фальсифікацію матеріалів, а його колегу Овчиннікова засуджено за «нарушение социалистической законности».

Трибунал визначив як міру покарання 10 років позбавлення волі у трудово-виправних таборах.

Колеса глухо стукотять,
мов хвиля об паром,
стрiчай, товаришу Хароне,
з лихом i з добром.
Колеса б’ють, колеса б’ють,
кудись торують путь,
уже й додому не вернуть,
додому — не вернуть.
Колеса глухо стукотять,
колеса стукотять
в христа, в вождя, в усiх божат
i в мать i в перемать.
Москва, гора Ведмежа, Кем
i Попiв-острiв — шлях
за ґратами, за вартами,
розбухлий на сльозах.
I знову Вятка, Котлас, Усть —
Вим. Далi — до Чиб’ю.
рад-соц-концтаборiв союз,
котрий господь забув.
Диявол теж забув. Тепер
тут править iнший бог:
марксист, расист i людожер
один — за трьох.
Москва — Чиб’ю, Москва — Чиб’ю,
печорский концентрак
споруджує нову добу
на кровi i кiстках.

Василь Стус «Пам’яті М. К. Зерова«

Микола Зеров і його товариші опинились в сумнозвісній «Кемській волості», у Соловецькому таборі особливого призначення. Його розмістили в одному з найсвятіших місць православного християнства – в колишньому Соловецькому монастирі.

Там було зібрано стільки поетів, письменників, журналістів, художників, учених, що для українців «потрапити на Соловки» стало фразеологізмом.

Здоров’я Миколи Костятиновича було підірвано. Робота каменярем чи лісорубом швидко обірвала б йому життя. Якимось чудом товариші влаштували його прибиральником. Він вигрібав сміття, мив підлоги, зазнавав принижень від охоронців… І сховавшись у крихітній комірчині для відер та ганчірок, перекладав «Енеїду» Вергілія українською мовою.

Він знав напам’ять сотні творів давньогрецькою і латиною, англійською, італійською і французькою, польською і білоруською… Соловецькі в’язні чекали тих перекладів, як живої води. У поезіях далеких віків вони знаходили відблиск своєї долі.

Братерство давніх днів, розкішне, любе ґроно!
Озвися ти хоч раз до вигнанця Назона,
Старого, кволого, забутого всіма
В краю, де цілий рік негода та зима,
Та моря тужний рев, та варвари довкола…

Публій Овідій Назон. Скорботні елегії. Переклад М. Зерова

Батько поета Костянтин Іраклійович кожного тижня відсилав на ім’я Сталіна листа із запитом про долю синів Миколи та Михайла.

У всіх бібліотеках палили книжки Миколи Зерова, з журналів вирізали його статті й вірші, в оглядах замазували ім’я… Було дозволено лишити тільки переклади з античної літератури, бо досконаліших перекладів не було. Але прізвище перекладача наказано стерти.

Восени 1937 року «особлива трійка» НКВС, що замінювала у сталінські час і суд, і прокуратуру, і адвокатів, «переглянула» справу і вирішила, що «терористам» було винесено надто м’який вирок.

Третього листопада 1937 року групу в’язнів Соловецького табору було розстріляно. Серед них були Микола Зеров і Марко Вороний.

Батько отримав листа, що його син Микола помер від запалення легенів.

Молодшого сина, Михайла Зерова, було засуджено на 4 роки за те, що не дав свідчень про «злочинну діяльність» брата. Його випустили напередодні війни. У 1941 році Михайло потрапив у полон, вижив у німецькому концтаборі, але додому не повернувся, знаючи, що такі, як він, приречені на десятиліття ГУЛАГу.

Михайло Зеров узяв псевдонім Михайло Орест.

За античною легендою, двоє побратимів – Орест і Пілад – потрапили в полон. Одного з них мали принести в жертву, другого – відпустити. Кожен з них ладен був лягти під жертовний ніж, аби врятувати друга.

Михайло Орест зібрав уцілілі твори брата. Хтось утримав вірш у пам’яті… Хтось зберіг журнал… У когось знайшлась книжка…

Він видав вірші Миколи Зерова і його друга Павла Филиповича, опублікував книжку спогадів про неокласиків «Безсмертні». В його поетичній творчості тема протистояння злу і перемоги духу завжди перекликалась зі спогадами про брата і загиблих разом з ним.

…О жертви зла, замучені, убиті,

Осквернені у гідності своїй,

Настав ваш час! Настав по лихолітті,

Якому лютий спинено прибій.

…О щастя: знати, що стрівання свято

Заступить тужного розстання ніч,

І риси призабуті розпізнати

Осяяних і дорогих облич!

Михайло Орест «Повстання мертвих«

Саме завдяки Михайлу Зерову-Оресту твори Миколи Зерова було збережено для скарбниці української літератури.

У 1958 році вирок Миколі Зерову було скасовано за «отсутствием состава преступления».

Місце його поховання невідоме. Пам’ятну плиту в Києві встановлено на могилі сина.

Мій пам’ятник стоїть триваліший від міді.

Піднісся він чолом над царські піраміди.

Його не сточить дощ уїдливий, гризький,

Не звалить налітній північний буревій,

Ні років довгий ряд, ні часу літ невпинний…

Квінт Горацій Флак «До Мельпомени». Переклад Миколи Зерова.