Вербна неділя: не я б’ю, верба б’є

Не я б’ю – верба б’є,

За тиждень Великдень,

Недалечке червоне яєчко!

Хто з українців не знає цих слів! Кому з дорослих не нагадують вони дитинство, нетерпляче очікування тепла, весни і Вербної неділі!

Бабусі розказували нам про вхід Христа в Єрусалим, про пальмове гілля, яким його вітали. Та в дитячому уявленні ніяк не узгоджувались страждання Христа з весняним сонечком, а екзотична пальма з вербовими котиками…

Православне християнство увібрало в себе багато добрих і красивих дохристиянських звичаїв. Воскресіння Христа об’єдналось із прадавнім святом весни – Навським Великоднем. Йому передує Вербна неділя, тому що верба – одне з священних дерев українців.

Наші предки селились там, де росли верби. Бо «де вербиця, там чиста водиця». І в піснях співається: «Ой у полі верба, під вербою вода…», «Стоїть верба над водою, низько нахилилась…».

Вважалось, що верба відганяє все недобре. Тому вербами обсаджували вулиці, дороги, ставки та греблі, схили пагорбів, їх саджали коло криниць, за городами, на вигонах… Під вербами діти співали веснянки. У вербових гаях збиралась молодь на гаївки. Коло верби зустрічались закохані: «На вгороді верба рясна, там стояла дівка красна…».

Верба вірно служила людям. Немовлят купали у вербових коритах, колисали у плетених з верболозу колисках. З верби різали ложки і дитячі іграшки, плели корзини та огорожі, робили ослони, майстрували сопілки, кобзи та бандури… Легка вербова деревина йшла на держаки лопат, сап, вил, на граблі, коромисла, цебри – дерев’яні відра, на діжі для тіста, на корита…

Верба була оберегом і ліками. Недарма в казках мати проростає вербою, щоб оберігати своїх дітей-сиріт. Відваром кори лікували пропасницю. У напарі гілочок купали заслаблих дітей. Товчене вербове листя клали на рану.

Сучасна медицина підтвердила лікувальні властивості верби. В корі й молодих гілочках є знеболювальні, жарознижувальні та протизапальні речовини. Фітотерапевти навіть називають вербу «природним аспірином».

Українці здавна вірили в її магічну силу.

Навесні худобу виганяли на пасовисько вербовою лозиною, «щоб нечисть не чіплялася», щоб корова добре доїлась, щоб вівці плодились, щоб кінь у роботі був невтомним…

Котики кидали за плугом, щоб хліб рясно сходив.

Гіллям відводили грозову хмару і зупиняли пожежу.

У давнину святкували цілий Вербний тиждень. Українці Молдови називають його Квітним тижнем (Paștele Florilor), бо сіють квіти навколо хати. А колись у ці дні і перші котики в кашу добавляли, і худобу гілочками пригощали, і вулики гіллям обносили, і нові огорожі плели…

Відголоском прадавнього вшанування верби є нинішня Вербна неділя. Як інші великі народні свята, вона об’єдналась з церковним святом, і вербу тепер освячують у церкві.

І як у прадавні часи, ми хльоскаємо один одного вербовими гілками:

«Будь великим, як верба,

А здоровим, як вода,

А багатим, як земля!»

Діти їдять котики та бруньки. Бабусі кладуть освячені гілочки на покуті як оберіг. Наступного року сухою гілочкою розтоплюють піч, щоб паски випеклись пишними та рум’яними. Дідусі закопують кілька гілочок на подвір’ї, у хлівах, на городі, щоб відігнали лихо.

Верба увійшла в нашу мову.

«Росте, як вербичка», – милуються люди дитиною.

«Зігнувся, як стара верба», – жаліють старенького.

«У нього на вербі груші ростуть», – сміються з брехуна.

«Хай за тобою золоті верби ростуть», – бажаємо ми щастя.

Як з’явилась плакуча верба.

Легенда

Було у вдови троє синів. Росли вони добрими, роботящими, приносили матері радість і втіху. Скоро їм уже й женитися, радувати неньку онуками.

Та напали на рідну землю вороги. Прийшов до матері старший син:

– Благословіть, мамо, за свій край боротися.

Благословила мати на добре діло. Потім прийшов середній. І його благословила. А коли попросив благословення найменший, не витримала:

– Не пущу! – скрикнула. – Один ти у мене залишився!

– А земля у нас теж одна. Хто ж її захистить, як не я?

Щеміло у матері серце, але провела дорогою за річку і найменшого сина.

І стала щодня виходити на берег ріки, синочків виглядати.

Повернулись козаки з перемогою. Схилили перед матір’ю голови: її сини загинули в битвах.

Заплакала-заридала мати над рікою. Без дітей не мила їй стала рідна хата. А вранці побачили люди на березі вербу, що схилила додолу свої віти. І назвали ту вербу плакучою.