Дмитру Білоусу – 100
Дмитро Григорович Білоус – український поет і перекладач, почесний член Академії педагогічних наук України, лауреат численних премій, автор мнемонічних віршів про граматику рідної мови, що давно полюбились школярам і вчителям.
Про свої витоки Дмитро Григорович писав:
«Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували».
Дитинство його було селянським. Так згадував поет дитячі роки:
«Трудове виховання – на вигоні пастухування». «Справлялися добре з харчами, – не їли лиш хвостиків з груш». «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов».
Сім’я Білоусів була особливою. Батьки шанували книжне слово, любили самодіяльний театр, прагли дати дітям освіту. Батько писав п’єси, старший брат Олекса у 20-ті роки друкував поезії в альманахах літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Олекса Білоус працював учителем історії в Харківській трудовій комуні А. С. Макаренка. Це врятувало життя малому Дмитрику. Дитина тяжко перехворіла на висипний тиф, була на грані смерті. Макаренко забрав хлопчика до комуни, де його зуміли виходити.
Дмитро Григорович стверджував, що йому завжди щастило на людей. Він товаришував із Владиком Тичиною, племінником поета. Батько Владислава Євген Григорович викладав літературу. В їхньому домі, як і в домі батьків, кохалися в поезії. Природно, що Дмитро теж почав писати вірші.
Його молодість припала на непрості 1930-ті роки. В ті часи діти робітників та селян після школи мали можливість навчатись на так званому робітничому факультеті, робфаці. Там отримували і загальну середню освіту, і робітничу професію.
Дмитро навчався на Харківському робфаці, працював на заводі і займався самоосвітою. В 1935 році було надруковано його перші твори. 1938 року вступив до університету.
Харківський університет з 1805 року був осередком українського національного життя, центром дослідження української мови, фольклору, етнографії… Тут багато років працював видатний лінгвіст Олександр Потебня. Саме харківські викладачі ще 1907 року започаткували лекції українською мовою. Почесними докторами університету були Іван Франко і Михайло Грушевський.
У 1930-ті роки в Харківському університеті навчались митці, імена яких зараз відомі всім українцям. Наприклад, однокурсниками Дмитра Білоуса були Олесь Гончар і Григорій Тютюнник.
Коли почалась війна, Дмитро у складі добровільного студентського батальйону пішов на фронт. Пережив страшні бої під Києвом, отримав тяжке поранення.
Після одужання Білоуса як поета направили на радіостанцію «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів. Він працював з письменниками Петром Панчем, Олександром Копиленком, Ярославом Галаном…
Не раз зустрічався з Остапом Вишнею, Андрієм Малишком…
Після війни Дмитро Григорович без вагань обрав служіння рідному слову. Завершив філологічну освіту, закінчив аспірантуру на кафедрі української літератури.
Його полюбили читачі гумористичного журналу «Перець» і літературного часопису «Дніпро» – видань, популярність яких далеко виходила за межі України.
В ті часи під лозунгом інтернаціоналізму посилювалось зросійщення України. У школах та інститутах навчання переводилось на російську мову, падали тиражі україномовних видань, формувалось ставлення до української мови як до «селянської»…
А Дмитро Білоус відображав національні реалії життя. Йому належить поема «Життя Одарки Палагечі» (у другому виданні «Поліська бувальщина»). Він брав найактивнішу участь у розвитку літературної шевченкіани: збірники «Тарасові жарти» та «Іде Тарас по Україні», циклі радіопередач про Кобзаря…
Написав ряд цікавих книжок для дітей: «Пташині голоси» (1956), «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Веселий кут» (1979), «Гриць Гачок» (1986)…
Кожен рядок поезій Дмитра Білоуса бринить любов’ю до рідної мови.
Дмитро Білоус
Крізь мудрості праглибину
О рідна мово, тиха пристане,
Як підійти, звідкіль почать?
Усе спокійне, наче приспане, –
І літери, й слова мовчать.
І часто постають звичайними,
Але копни у глибину
І потечуть чуття Почайнами
Крізь незбагнену явину.
І забурлиш ти, рідна пристане,
Коли твої щедроти всі,
Історії вітрами христані,
Постануть нам у всій красі.
І являть те, чого не знаємо,
Чому ні краю, ні кінця,
Як ринуть мовними Дунаями
Крізь наші душі і серця.
І мова вроду свою виповість,
Коли ми дійдем до основ
Через кмітливість і допитливість,
Через захоплення й любов.
О рідна мово, тиха пристане,
Додай нам, грішним талану
Відкрити абеткові істини
Крізь мудрості праглибину.
(Примітка. Почайна – священна ріка русичів, оспівана в київських билинах)
І в кожному вірші – думка Педагога.
Є у нього поезії і про народні звичаї («Топтати ряст»), і про рідну природу, пори року («Перший сніг», «Примхливий місяць», «Березіль»). Є скоромовки, численні віршовані загадки…
Він яскраво розкриває багатство української мови («Чарівна мова в диво-словнику», «Піфагорові штани», «Мав рацію байкар»), її самобутність («І лине слово малиново», «Ймення та прізвище», «Немовля»).
Весело і невимушено оспівує
- образність фразеологізмів («Хрест важкий нести», «Не витанцьовується», «Сім п’ятниць на тиждень»),
- мудрість прислів’їв та приказок ( «Як по-нашому можна сказати»),
- традицію висловлення пошани до людини («Батьківська слава»),
- діалектне розмаїття («Живодайні джерела», «Колоритні перемовини», «Перемовини дядьків»).
Досліджує походження слів («Звідки назва пішла – Чигирин», «Звідки назва Крижопіль», «Дива словесні»). Милується дитячими словами («Особливі словники»).
Іронічно міркує про недоречність певних новоутворень («І навіщо нам в бондарні чани незугарні»).
Збирає поетичні синоніми («А що це діється надворі? Зимова синонімія»).
Дмитру Білоусу любов до рідної мови допомагає цінувати красу слова інших народів. Тому його переклади такі точні й соковиті. За творчу, зокрема перекладацьку, діяльність Дмитра Білоуса вшановано і радянським орденом Дружби народів, і болгарськими орденами, в т.ч. орденом Кирила і Мефодія, і українським орденом князя Ярослава Мудрого…
Дмитро Білоус
І кожна мова незбагненна
Від Бога мови – рідні сестри,
І в кожній щось своє, одне,
І всі в космічному оркестрі
Звучать, як диво чарівне
Малює маляр, струже столяр,
І вгадують антени рук,
Що є у звукові свій колір,
І є у кольорі свій звук.
І кожна мова незбагненна,
Хоч сірість може їх збіднить.
Та ж синє, жовте чи зелене
У райдузі не замінить.
Мнемонічні вірші Дмитра Білоуса.
Мнемонічні вірші (грецьк. mneme – пам’ять) – вірші навчально-дидактичного призначення, що створюються для розвитку пам’яті. Здавна використовувалися в освітній практиці, коли заримовувалися певні граматичні або математичні правила, відомості з різних дисциплін.
Є у кожного до мови хист, –
Не зубріть, а розумійте зміст.
Про пестливі форми української мови.
***
Де, скажи, існує в світі мова
У пестливій формі дієслова?
…Де іще від матінки-матусі
Ти почуєш: «Спатоньки-спатусі?»
Каже до невістоньки свекруня:
«Ти вже хочеш їстоньки, Віруню?»
…Де ще в світі є така країна,
Як терпляча Україна-ненька,
Щоб і тих, хто їй завдав руїни,
Звала незлобиво – воріженьки?
***
Воістину талан щасливий
У мови нашої, коли
Прислівник навіть є пестливий:
«Ми вкупочці колись росли…»
Хто ніжніше маму назове
І сказала спершу Дуся:
Мама, матінка, матуся.
І додав маленький Женя:
Мамця, матіночка, неня.
А дзвінкоголоса Груня:
Ненька, мамочка, мамуня.
І коли почують їх матусі,
В кожної серденько оживе.
То вступайте й ви в змагання, друзі,
Хто ніжніше маму назове.
Про слововживання
* * *
Я – юний скрипаль. Після першої чверті
Взяв участь у конкурсі серед дітей.
У березні братиму участь в концерті
Й прийматиму в себе солістів-гостей.
* * *
Ви питаєте: «Котра година?»
Вам відказують: «Друга», «Четверта»…
Дівчата, долаючи втому,
Десь на полі дозбирують м’яту.
Одна каже: « Це ж прийдеш додому
Не раніше, як пів на дев’яту».
«Але ж, – каже їй друга, – на люди
Ти не підеш у сукні прим’ятій.
То нехай уже так воно буде:
В клуб добудемось десь о дев’ятій»…
Про історизми та неологізми
***
Ці слова як старожили,
Як слова-трудівники,
Людську славу заслужили,
Перейшовши у віки.
Це слова: орати, ратай,
Рало, плуг, орач, рільник…
Ними теж словник багатий, —
Чи в його глибінь ти вник?
* * *
Є й нових часів прикмета,
Й шана є новим словам.
Це кіно, літак, ракета,
Рейс, комп’ютер, криголам…
* * *
Всяк своє добачає
У тій самій рослині:
Є ж барвінок хрещатий,
І зелений, і синій.
Драч-поет підмічає
Свій у ньому відтінок:
В нього свіжий епітет –
Небоокий барвінок.
Про наголос
Наш дактилічний наголос
З кінця на третім складі…
Це – бачення, тлумачення,
А це в її характері,
Означення і значення
В її співучім дактилі…
Про чергування голосних
***
В переливах слів ми раді
Відтінити тут одне:
Там, де І в закритім складі,
У відкритім – О та Е.
У закритім складі гість,
І відкритім – гостя жди.
У закритім складі шість,
І відкритому – шести.
Прозорінь слів барвиста
Що роблять суфікси зі словом
Основи – різномасті
І суфікси – всеможці:
Тернопільці, черкасці,
Луганці, запорожці,
Кияни, харків’яни,
Сумчани, хмельничани,
Лучани, січеславці,
І рівенці, й івано-
Франківці, і львів’яни,
І чернівчани з ними,
І з ними донеччани:
І ужгородці з ними
(пробачте, що без рими)
Й вас хочу, одесити,
До вірша запросити.
Хай бачать всі, чиї ті
Міста, прослави гідні,
Напрочуд розмаїті,
На диво наші, рідні…
Що роблять префікси зі словом
Залісся, Підмосков’я,
Засулля, Придніпров’я, —
Це ж мовне повнокров’я, —
Милуйтесь на здоров’я!
Морфологія, її основи –
Це наука про частини мови.
Відмінки
…Хто? Що?
Він у рідній мові добре дбає,
Імена і речі називає –
Називний!
…Кого? Чого?
І стосовно будь-якого роду,
І стосовно цілого народу –
Родовий!
…Кому? Чому?!
Помогти кому дали ви згоду
Й що своєму даєте народу –
Давальний!
…Кого? Що?
І кого відчули другом гожим,
І що треба – вам знайти поможе –
Знахідний!
…Ким? Чим?
Хто орудує – дерзань шукає,
Бо його до праці спонукає –
Орудний!
…На кому? На чому?
Місто чи село, чи сад, чи ліс це?
Цей відмінок вказує на місце –
Місцевий!
…Закликає вас у дружне коло:
Вчися, учню! Слався, рідна школо! –
Кличний!
Прикметник
Прикметник – частина мови,
Що виражає ознаку предмета.
З іменником він у згоді
У числу, відмінку і роді.
Числівник
Числівник є – хай кожен знає –
Числа звичайного відлунком;
Предметів кількість визначає
Чи їх порядок за рахунком.
Числівник не має категорії роду –
Переконатися маєм нагоду:
Десять зошитів і десять книг –
Ознак родових немає у них.
Щілинку ж, здається, тут мова зоставила,
І це подається як виняток з правила, –
Ось подивіться: один – одна.
Хіба не видно: це ж він і вона!
Одно, два, дві і ще обидва, –
І тут є рід – хіба не видно?
…Займенники є особові:
Я, ми, ти, ви, що їм дано
Особи замінять у мові –
він і вона, вони й воно.
Зворотний вкаже на предмет,
Як на об’єкт своєї ж дії:
Себе, собі… – це наперед
З нас кожен визначить зуміє.
Присвійні – тут, якщо простежить,
Таїться в назві вже самій
Те, що предмет комусь належить:
Свій, наш і ваш, і твій, і мій.
А вказівні – якщо їх тільки
Зустріти в мові довелось –
Цей, той, такий, а також стільки
Виразно вказує на щось.
Ще означальні:
Сам, всякий, інший, кожний весь…
Питальні легко розкривають
Своєї сутності секрет:
Хто, що, котрий і чий питають,
Яка особа чи предмет.
Відносні – що: це ті ж питальні
У функції сполучних слів…
І неозначені – це те, що
Й питальні (схожі недарма):
Хтось, будь-хто, деякий і дещо,
Але конкретності нема.
І заперечні – ті ж ознаки,
Що й у питальних, тільки з НІ:
Ніхто, ніщо, нічий, ніякий –
Як бачим, також не трудні.
Прислівник
…Способу дії – як? яким чином?
До рідної хати ми подумки линем.
Міри і ступеню – скільки? якою мірою?
Співав небагато, вражав старовинною лірою
Місця – де? куди?звідки?
Ярочком кума бігла вниз до сусідки.
Часу – коли? До яких пір?
Сьогодні він сидів, допоки не вивчив уроки.
Мети – навіщо? з якою метою?
Назло ворогам ми ставали до бою.
Причини – чому? з якої причини?
Батько був зопалу напустився на сина.
Спадок незамінний
Які скарби многовікові;
Які цілющі осередки!
І все відбито в рідній мові,
Що в спадок нам лишили предки…
Не спіть же, розуме і серце,
Яскріть, смарагди і агати!
Замало нам любити все це –
Слід знати і оберігати.
Дмитро Білоус. Безцінний скарб.
Вірші про українську мову. Київ, 2004.
Фонд бібліотеки Українського дому м. Бельці
