Українське поетичне слово на теренах Молдови (До Міжнародного дня поезії)

У житті нашого краю десятиліттями помітну роль відігравали українці, які народились і виросли в Україні. Переїхавши в різні повоєнні часи до Молдавії, вони зв’язали з нею свою долю, стали громадянами незалежної Молдови, її справжніми патріотами. Водночас тисячі етнічних українців, уродженців колись умовно прикордонних районів Молдавії, за традицією здобували шкільну, професійну та вищу освіту в Україні. Їхнє світобачення формувалось під впливом української мови і культури. Саме ці дві групи громадян стали ініціаторами, організаторами і рушійною силою українського відродження як складової національного піднесення на початку 1990-х років. Вони були депутатами першого Парламенту незалежної Республіки Молдова, державними діячами перших урядів, організували українські товариства, започаткували українські газети, радіо-і телепрограми, добились викладання в українських селах рідної мови.

Ті, що мали ще й мистецький дар, почали реалізувати себе в поезії, музиці, живописі, художньому різьбленні, вишивці… Так, поетичні вечори організовувалися Товариством «Просвіта» імені Тараса Шевченка у Молдові вже з 1992 року. Автори друкували свої твори здебільшого власним коштом.

У 1993 році вийшла перша збірка редактора телепрограми «Світанок» (1990-2005 рр.), журналіста, публіциста, представника Українського національного інформаційного агентства «Укрінформ» у Молдові та Румунії Зінаїди Гурської «Колокол души», де були поезії українською і російською мовами (двомовність творчості притаманна всьому старшому поколінню). Збірка навіть не поступила у продаж, оскільки весь тираж розійшовся між друзями та колегами.

У 1996 році побачила світ книга голови профспілки Кишинівського коледжу виноградарства та виноробства, Героя Соціалістичної праці Валентини Зубченко «Долина мрій». Потім була «Перепілка подільського поля» Світлани Лозінської, що вийшла друком 1999 р. Згодом Союз українців Республіки Молдови видав збірку поезій вчительки Оксани Медведенко «Євшан-зілля».

Українські поети Молдови постійно знаходяться у творчих пошуках. Їхнє поетичне надбання поповнилось збірками Галини Рогової, Світлани Лозинської, Ніни Авідон, Юрія Дячука, що виходили то власним коштом, то за підтримки українських товариств, то за сприяння Посольства України в РМ.

І ось уже Кость Попович пише у своїх «Нарисах української літератури»:

«У Молдові зародився і триває справжній літературний процес».

Академік К. Ф. Попович, фундатор українського роману в Молдові, активно підтримував поетів, що писали українською. Він став для них першим рецензентом і літературним критиком.

З 2000-них років у поезії українців Молдови помітно виокремився «голос жіночої ліри». У тематичних збірках та на сторінках газет світ побачили нові поезії Галини Рогової, Зінаїди Гурської, Ніни Авідон, Світлани Лозінської, Галини Якубович, Оксани Медведенко, Інни Кравчук, Людмили Линдюк, Ольги Харишиної. Виходили нові авторські збірки Галини Рогової «Присутність» (2007), Зінаїди Гурської («Это жизнь», 2009), Світлани Лозінської («Шляхами людських радощів і болю», «Сто пісень», «Ганька», 2011, «Сіячі добра», «Вишиванка», 2012), Ольги Харишиної («22:23», 2011). «Жіноча поезія» приваблює ніжним ліризмом, увагою до внутрішнього світу людини, до почуттів.

Галина Миколаївна Рогова знана як науковець (кандидат філософських наук, співробітник АН Молдови), керівник Товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, автор і ведуча програми «Світанок», журналіст.

Поет Галина Рогова відзначається тією неповторністю бачення світу, за якою і розпізнається талант. Її образи несподівані, в них читач знаходить радісне відкриття нового в начебто вже баченому. Вона уникає етнографізму, традиційного для першого етапу формування або відродження національної культури. В поезії «Різдво», оминаючи очікуване зображення обрядів та страв, поет відтворює атмосферу піднесеності, єднання душ матері та сина, коли відбувається таїнство материнського благословення на довгі «освітлені роки». В іншому вірші лірична героїня зізнається, що любить місяць лютий, хоч він і «супить брови хмарами». Вона підгледіла, як лютий «плекає першоцвіт», «навчає бурулі співати капіжних мелодій», і тепер знає:

Весна народжується в лютому.

Березень вже отримує її –

В жовтогарячі пелюшки.

(Рогова Г. «Лютий»)

Галина Миколаївна родом з Луганщини. У Молдову приїхала зовсім юною. Тут зустріла кохання, тут народились діти. Тут знайшла своє призвання. І Молдова стала не «другою батьківщиною», а просто Батьківщиною. Тому й природа в її віршах – наша, молдовська. З м’якими зимами, стрімкою весною і спекотним вереснем, з небом – як «вмита бірюза», з виноградом і яблунею «на дні кам’яного двору». Закономірно, що в її творчому доробку є переклади з творчості М. Ємінеску і Н. Стенєску, переклад пісні Р. Попович-Парасків «Наш дім – Кишинів».

Галина Рогова вільно почувається у світі українських поетичних традицій. Вона вміє повернути знайомий образ новою гранню, надати нового звучання.

Українці, немов чорнобривці,

Розсіяні по світах…

З вишневих садів материнських

Розвиті на долі вітрах,

Не в’янемо, не всихаєм

Вростаєм у всякі ґрунти

І в барви свого розмаю

Прикрашаєм земні кути.

(Рогова Г. «Українці в світі»)

Точно й сміливо поет використовує прийом асоціації та парафразу. Так, вірш «Проводи» перегукується і з «Піснею про рушник» Андрія Малишка, і з піснею «Два кольори» Дмитра Павличка. Галина Рогова створила образ матері, що збирає сина в далеку дорогу. І така сила її любові, що не тільки сорочки й рушники, а все, зібране дбайливими руками, стає синові оберегом. Відома цитата з Шевченка «Ну, що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!..» («Ну, що б, здавалося, слова») розгортується у повноцінний вірш-парафраз:

Ну що, здавалося, слова…

І не прикласти вам до болю,

І спрагу з них не вгамувати,

І не спрямити нашу долю…

Слова та голос – більш нічого…

Але ж як тільки зазвучать,

І ми – знайомі ніби звчора,

Й несила більше вже мовчать.

А серце б’ється, ожива,

З твоїм єднається в любові…

Найголовнішії слова

У нашій рідній спільній мові.

Вони зливаються з душі,

Ворожать, кличуть і віщують –

Поет наниже у вірші,

Як їх почує.

(Рогова Г. «За Шевченком»)

Поетичну самосвідомість Галини Рогової пронизує тонка самоіронія, що дозволяє уникати спокуси тимчасовим, сучасно-модним. В поезії «Вірші» (написаній класичним чеканним ямбом) ми схильні бачити поетичне кредо автора:

Шкода, шкода, мої вірші

Не куртуазять маньєризмом:

Не таке око у душі –

Тверезе раціоналізмом.

Не маю хисту до красот,

До грації – тим більше,

Не завдають мені турбот

Зітхання будуарно-ніжні.

Пегас мій скаче по ріллі

І шпорткається в стансах,

Тому прості рядки мої

Не просяться в романси.

(Рогова Г. «Вірші)

Поет Зінаїда Гурська віддає перевагу малим формам, де лаконізм межує з афористичністю:

Живемо з церквою,

Але без віри.

Вбрання яскраві,

Душі в попіл сірі.

(Гурська З. «Живемо з церквою»).

Коли кохання цвіт не цвів,

Не жди плодів.

(Гурська З. «Ти краще йди»).

Мелодія душі до неба лине

І Всесвітом стає моє село

(Гурська З. «Родині»»).

Вона не вдається до модних експериментів з віршуванням, не хизується надскладними тропами. Для неї жити – значить відчувати, переживати, вболівати. У віршах Зінаїди Гурської щирість почуття виливається у прозорість форми:

Сьогодні дощ – неначе у Карпатах,

І як туди, до нас прийшла весна…

Не вистачає лиш свитини тата

І з дому рідного маленького вікна.

(Гурська З. «Сьогодні дощ – неначе у Карпатах»).

Вона перш за все – співець «щімкого кохання», коли «шугає болем кров», палає душа і стогне серце. Кохання шириться до Любові, що була першопричиною всього сущого. Це вже і «сонце, море. Небо в сяйві зір». Це сила, що зцілює душу:

Коли біда, як смерть, огорне,

Не даймо впасти до німих проклять,

І стане синім небо, нині чорне,

Повернеться наснага і Життя.

(Гурська З. «Роздум»).

Філософською думкою, міркуванням над вічними і щоденними питаннями життя, зацікавленістю історичним минулим, реакцією на трагічні події (як Чорнобильська катастрофа) і суспільний неспокій відгукнулися «чоловічі голоси» української поезії Молдови. Це поезії Юрія Дячука, Михайла Харишина, Євгена Осередчука, Бориса Маріана, Леоніда Нікітіна, Володимира Синицького, Миколи Федака… Залунало тверде чоловіче слово, яке пом’якшує тема кохання, образ коханої.

Дуже плідною є творча діяльність Юрія Івановича Дячука – художника, майстра різьблення по дереву і поета.

В його поетичному доробку філософсько-медитативна лірика («Хто ж я?», «Що є світ?», «Сон і яв»), громадянська («Моя Україна», «Хто ти нині? Українець!»), поетичні пейзажі, широка гама переживань закоханого… Він прагне осмислення і власного місця в житті, і сили кохання, і туги за краєм свого дитинства Вінниччиною, й історичних подій в житті українського народу («Голод», поема «Веремія») і краси природи. У віршах Юрія Дячука ліризм поета поєднується з точністю художника, створюючи неповторні метафоричні образи: «З ледь чутним дзвоном з неба линуть роси», «Срібляста річка впіймала місяць за гострий ріг», «Міжзоряний карась торкнув хвостом міжзоряні Стожари» («Хіба не щастя це?»).

Поетична муза не втішає Юрія Дячука, а пече його серце. Він може пережити останню мить життя солдата, що піднявся в атаку і побачив, як упав його друг:

Один на двох у нас багнет,

Та нас за це пробачать люди,

Бо вже прогавкав кулемет

В одні на двох з тобою груди.

(Дячук Ю. «Судний день»).

Відчути розпач жінки, яка померла на ще свіжих могилах рідних і «Чорним волоссям, мов крепом, Вкрила розкидану глину» («Голод»). Його ліричний герой – людина із змученою душею, бо життя проходить «між лихими жорнами епох», по долі «виє та стелиться хуга-метелиця». Він бачить себе журавлем з перебитим крилом. Та поки існує в світі краса і кохання, поки є рідний край, будуть сили жити:

Зупиніться на мить,

Земляки-журавлі,

І мене заберіть

До моєї землі,

Де в розмаях каштан,

П’є фіалковий цвіт,

Де блакитний туман

Біля рідних воріт.

(Дячук Ю. «Білий птах»).

В 2017 році бібліотека українських поетів Молдови поповнилась збіркою «Обрій» Євгена Осередчука, художника, засновника і президента Благодійного фонду професійних художників та народних майстрів «Renaștere-Відродження». У цій збірці можна побачити етапи творчого шляху митця, простежити розвиток особистості, почути відголоски нашої епохи. Тут є спогади і роздуми, є наскрізні мотиви творчості, кохання, краси природи, є тема рідної мови, батьківщини, історії… Є мистецьке бачення світу.

У поезіях Осередчука світ навколо наповнено звуками. Спогади про Карпати приходять співом пташиним, піснею вівчаря, звучанням трембіти («Кличуть Карпати», «А як хороше в покосах»). Весна лунає «в музиці акордів» («Не дивись, кохана»). Чутлива душа ліричного героя відгукується на голос кожної билинки:

Крізь сон прислуховуюсь давно,

Як висохлі, замерзлі від морозу,

Тривожно стукотять в вікно

Тендітні виноградні лози.

Схвильований, не сплю давно,

Січнева ніч потріскує морозом,

Що шепочуть тихо за вікном

Тендітні виноградні лози?

(Осередчук Є. «Крізь сон прислуховуюсь давно»)

В його поезіях кохання невіддільне від мелодії:

Мов не скрипці, на долі,

Моя люба, не грай,

Серця струни до болю

Не рви…  Постривай!

В ім’я кохання,

ти чуєш, дівчино!

Життя безталанне

Не гірчи, як полином.

(Осередчук Є. «Мов на скрипці…» )

У вірші «Тривожно чорний ліс шумить» музика заповнює душу, сягає її таємних куточків, виносить на поверхню свідомості приховане і тим дає можливість пізнати самого себе:

Тривожно

 ліс шумить,

Пітьмою

По кущах крадеться,

У кронах

Вітром стугонить

І смутком

В серці віддається.

По закутках

Душі наплинно

Самотність

Заповзає страхом,

Уявою

Малюється картина –

Навіяна

Великим Бахом.

(Осередчук Є. «Тривожно ліс шумить»)

Око художника з безлічі життєвих подробиць вибирає найвагомішу деталь, яка створює поетичний образ. І ми бачимо сіяча, що «в землю вагою вгрузаючи кроком» іде по ріллі («Сіяч»). Уявляємо околиці села, де «яр тереном рясним покритий», де «стежка в’ється до струмка», де здалеку «церква між дерев осінніх мріє вічністю в небесній сині» («Повернення»). А коли поетичне слово зупиняє мить вічного руху природи, ця лірична зарисовка отримує назву «Етюд»:

Молдавські дні,

Спливаючи жарою,

Ховались за горби

У виноградних лозах,

А вже над обрієм

За вежею старою,

Небо в блискавках

Насувалось у грозах.

Ліричне світосприймання Євгена Осередчука виливається у відчуття польоту. Саме життя – це нескінченний політ у невідоме.

Позаду плетиво доріг,

В ніч пролітають повороти…

(Осередчук Є. «Позаду плетиво доріг»)

Несусь у вітровій тривожний

(Осередчук Є. «Сон»)

Несусь… і бачу,

Часом скритий…

(Осередчук Є. «Повернення»)

Завжди в польоті людська думка:

Клубочаться хмари,

Я над ними,

Думкою здіймаюсь

Невпинно…

(Осередчук Є. «Клубочаться хмари»)

Кохання – теж політ.

Ти зіркою яскравою на мить

Життєвий шлях мій перетнула

(Осередчук Є. «Тихий жаль»)

Кричу крізь простір,

Зву крізь час,

Ірино!

Де ти?

Лечу своїм єством

До тебе я невпинно

(Осередчук Є. «Кричу крізь простір»)

Пливе моє кохання в вишині,

В заквітчаній небесній колісниці,

Любов земна, палка мені

Тривожними ночами сниться.

Не пролітай теплом у далечінь,

Душі не дай буремній опустіти…

Не може світлого кохання тінь

Серця в самотності зігріти.

(Осередчук Є. «Пливе моє кохання в вишині…»)

І високим польотом душі є творчість: «торкнешся … струн душі і… Полетиш!.. («Роздуми»).

Життя триває, поки триває політ душі.

Отже, українське поетичне слово вже понад три десятиліття живе і розвивається на теренах Молдови, зберігаючи українську культуру і поповнюючи новими барвами палітру багатонаціональної культури рідного краю.

Діана Ігнатенко, Людмила Чолану.

За статтею:

Діана Ігнатенко, Людмила Чолану. Нова генерація творчої інтелігенції Молдови: українські поети (До постановки проблеми) // Tradiție și inovare în cercetarea științifică. Ediția a VІІ-a. Materialele colloquia professorum din 12 octombriе 2017. Bălți: UDS Alecu Russo, 2018, с. 55-60. ISBN 978-9975-50-225-2.