Поети для епох: Максим Рильський і Ліна Костенко

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ. ЛІНА КОСТЕНКО.

Два великі Поети, гордість України.

Вони і народились в один день – 19 березня. Тільки з різницею в 35 років. Максим Тадейович у 1895 році, Ліна Василівна – у 1930. За віком, за даним Богом талантом, за світосприйманням  вона могла б бути його донькою.

 

Одного разу вони зустрілись, і Ліна Костенко в тій мимовільній зустрічі побачила знак долі.

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю –
Прив’ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
Виходить Рильський, майже силует.

Різьба по небу – дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з’явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене, –
Хто я така, чого я так дивлюсь.

А я дивлюся… Я хвилююсь трохи…
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.

Кружляє листя, і не чутно кроків.
Пейзаж, котрому років, років, років.

(Ліна Костенко Пейзаж у пам’яті)

Кожна людина є представником  свого часу. Тільки, як сказала Ліна Костенко, в одному житті відбивається головне, а в іншому – «збіговисько дрібниць».

Максим Рильський і Ліна Костенко відбили суть своєї епохи, не розмінюючись на дрібниці. Як великі поети, вони осмислили і відобразили у поезії хід нашої історії.

Епоха Максима Рильського

Він був сином шляхтича і селянки. Родичі шлюб батька не визнали, тому подружжя мусило переїхати з Києва у село Романівку. Коли Максимкові було 7 років, Тадей Рильський помер.

Сироту взяли під опіку Лисенки, хоч мали п’ятеро своїх дітей. Славетний композитор навчав хлопчика грати на піаніно і розуміти музику. Він розповідав про своїх друзів: українського етнографа Тадея Рильського, драматурга Михайла Старицького, історика Михайла Драгоманова, автора гімну України Павла Чубинського… Згадував ученицю Лесю Косач. Дівчина могла стати великою піаністкою, та тяжка хвороба прикувала її до ліжка. Тоді свій талант вона направила в єдине доступне їй мистецтво і стала – Лесею Українкою.

Так формувався головний принцип життя Максима Рильського: що б не трапилось – не опускати руки, бо горе минається, а життя триває.

Бурхливе лихоліття

З 1917 р. Київ охопив вихор революції. Йшли обшуки, мобілізації в різні армії, розстріли… Одні знайомі загинули, другі опинились у еміграції, треті переховувались…

Уночі налетіли вони –

Чорний вихор у чорному світі –

І заплакали дочки й сини,

Що батьки їх, батьки їх убиті.

Почекайте. І вас не мине

І ясних немовлят не жаліє:

На високім хресті розіпне,

По широкому полю розвіє…

(М. Рильський Пам’яті Інокентія Анненського)

Студент Рильський перебрався у рідне село. Працював учителем у Романівці й сусідніх селах, у залізничній школі, на робітничому факультеті…

Кожну вільну хвилину віддавав книгам, бо закінчити університет не було можливості. Зболене серце зцілював красою природи, музикою і поетичним словом. Поезій було створено на кілька нових збірок. Нових, бо перша збірка вийшла ще в 1910 р. Рильському було тоді 15 років.

Природа стала невичерпним джерелом його творчості, мірилом життя, найбільшою цінністю.

Кропивка на ставу цвіте і пахне,

Мигдалі й мед розточуючи звільна.

Забуте вчора і брудне і жахне,

За поплавцем слідкують очі пильно.

…Ходи собі шумливими шляхами,

Гукай, кричи, роби акторські жести –

А я б хотів у тиші над удками

Своє життя непроданим пронести.

(М. Рильський Кропивка на ставу цвіте і пахне)

Через кілька бурхливих і кривавих років все стихло. Україна стала однією з республік Радянського Союзу.

Але з часів УНР лишились українські літературні твори, наукові статті, підручники, українські школи, Академія наук… Збуджена національна свідомість дала могутній імпульс розвитку української культури. Почався «червоний ренесанс».

Тоді стало ясно, що Україна має поетів світового рівня. Максима Рильського було визнано одним з «нових класиків» – неокласиків. Неокласики не порушували ідеологічних питань, не висували політичні гасла. Вони зосередились на вічних людських цінностях: добро, краса, мудрість, людяність, духовність…

Я натомився від екзотики,

Од хитро вигаданих слів, –

А на вербі срібляться котики,

І став холодний посинів.

Нехай я щастя не знайшов того, –

Його весна несе струнка,

І держить свічку воску жовтого

Її мережана рука.

Іще осніженою лапою

Зима на груди налягла, –

А свічка капає і капає

Над смутком білого села.

(М. Рильський Я натомився від екзотики)

В добу «розстріляного відродження»

А потім прийшло «чорне десятиліття». Почались арешти української інтелігенції. У перші хвилі заарештованих потрапили поет Максим Рильський і вчитель Василь Костенко. Поет видався підозрілим своїми віршами, а вчитель – тим, що знав 12 мов.

Існує легенда, начебто за Рильського заступився шанувальник його творчості Микита Хрущов. Він поскаржився Сталіну, що заарештовано талановитого українського поета. «Таланти треба берегти», – кинув вождь. І Рильського відпустили.

За сімейними спогадами, слідчий спочатку оголосив, що поета засуджено на 10 років. І витримавши довгу паузу, повідомив: «Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А потому принято решение вас освободить…»

Максим Тадейович вийшов з тюрми хворим на серце. Арешти тривали, друзів-неокласиків звинувачували в аполітичності, що було недобрим знаком… Знайомі перестали його впізнавати. На роботу не брали. А на руках дружина і діти… У ті страшні роки Максим Тадейович втратив обох старших братів.

Сухого снігу сиві змії

Шиплять у синій самоті,

І скорбне дерево чорніє,

Як тінь людини на хресті.

Кому і що твоя скорбота

І сніг твоєї самоти?

Хіба твій біль дрібний – Голгофа?

Хіба слова твої – хрести?

(М. Рильський Крізь бурю і сніг)

Його забрав до себе Остап Вишня, допоміг влаштуватись. Їхня дружба зав’язалась на все життя. Коли Вишня теж пережив арешт і 10 років ув’язнення, Максим Рильський допоміг йому і з житлом, і з роботою, і з поверненням до творчості.

У Василя Костенка не було слави поета, він мусив захищатись сам. Вийшовши через рік з тюрми, умовив дружину отримати фах хіміка, бо хімія «далеко від ідеології». Маленьку доньку Ліну сховав у бабусі. Він не сумнівався, що новий арешт не за горами. Йому дуже повезло. В 1937 р. втратив роботу, але якось уцілів, пережив війну. Його засудили вже після війни.

Рильський, як інші уцілілі українські поети, мусив хитрувати. Він включав у нову збірку поезій 2-3 вірші про радянську дійсність, про буяння нового життя, згадував робітників та колгоспників, партію… Поети про себе називали такі вірші «паровозами», бо вони «витягували» до друку усю збірку. Та все більше творів відкладав у шухляду, бо цензура їх не пропустила б.

Цим компромісом урятував сім’ю, отримав можливість допомагати друзям. Він носив у тюрму передачі Євгену Плужнику – єдиний з усіх знайомих, дав гроші на житло звільненому перекладачу Григорію Кочуру…

Тодішні читачі швидко навчились відрізняти справжню поезію від  «паровозів». Ліна Костенко рано стала розпізнавала справжнього Рильського. Того, що бачить, як «на вербі срібляться котики і став холодний посинів». Чує, як «замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли». Знає, що серпень з вереснем – то лицарі у дружнім змаганні схрестили шпаги «над медовою землею»: «перша шпага – жовтий промінь, друга шпага – сірий дощ»…

Вона, як і Рильський, любить природу «не для себе», вона відчуває її живу душу.

Мене ізмалку люблять всі дерева,

І розуміє бузиновий Пан,

Чому верба, від крапель кришталева,

Мені сказала: «Здрастуй!» крізь туман.

Чому ліси вітають мене знову,

На щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю, я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю.

(Ліна Костенко Мене ізмалку люблять всі дерева)

В часи війни

Випробування і потрясіння Великої Вітчизняної війни породили небувале у світовій культурі явище. З давніх часів вважалось: «Коли гримлять гармати, музи мовчать». Але поети України заговорили в повен голос. Відбулось небачене піднесення громадянської лірики. І серед перших поетів – Максим Рильський.

«Слово про рідну матір» – поезія не про партію чи Сталіна. Це слово любові до України, яку «сходили босими ногами» Сковорода, Котляревський і Шевченко, культуру якої творили Лисенко і Заньковецька…

Це образ України з древньою історією і могутнім народом, що «не вмер, не вмре від жодної гармати», що піднявся від Дніпра до Карпат.

О земле рідна! Знаєш ти

Свій шлях у бурі, у негоді!

Встає народ, гудуть мости,

Рокочуть ріки ясноводі!,.

Лисиці брешуть на щити,

Та сонце устає – на Сході!

(М. Рильський Слово про рідну матір)

В те воєнне лихоліття муза поезії прийшла втішити й одинадцятилітню Ліну Костенко.

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубили зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа –

Через Дніпро – водою і огнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

Де дві сім’ї тулились кілька діб…

… Той перший віршик, притулившись скраю,

Щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав – осипалась стіна.

(Ліна Костенко Мій перший вірш написаний в окопі)

Їм обом – визнаному поету і дівчинці – довелось зазнати лиха евакуації, недоїдання і холод… Але й пізнати справжню людяність.

І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж,бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?

(Ліна Костенко Колись давно, в сумних біженських мандрах)

Післявоєнні випробування

Коли Друга світова війна закінчилась, сталінізм спробував укріпити свої позиції. Тюрми й табори поповнювались і солдатами, що вижили у німецькому полоні, і селянами, які «перебували на окупованій території», і різними «націоналістами»… Василя Костенка засудили на 10 років.

Його донька подала документи на філософський факультет Київського університету. Вона вже проштудіювала Арістотеля, Платона, Дідро, Гельвеція, у 16 років опублікувала свої перші вірші. Золота медаль давала їй право на вступ без екзаменів.

Але прізвища Костенко серед першокурсників не було. Представник «особливого відділу» заявив: «Таких, как вы, мы не принимаем».

Те, що принижує – пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,

Акумулюється в слова.

А слово – струм. А слово – зброя.

А віще слово – вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,

Своїх убивць, переживе.

(Ліна Костенко Те, що принижує – пронизує)

Партія знову брала літературу під контроль. Газети друкували статті на зразок «Про націоналістичні помилки Максима Рильського». Бібліотеки отримували списки художніх творів, які слід знищити. В тих списках – «Неопалима купина» Рильського. Заарештувати автора не дозволяла його слава. Тоді Рильського спробували відсунути на периферію культури – призначили директором невеличкого Інституту фольклору, мистецтвознавства та етнографії. Чиновники не розуміли, що митцю неможливо заборонити творити.

Коли усе в тумані життєвому

Загубиться і не лишить слідів,

Не хочеться ні з дому, ні додому,

Бо й там і там огонь давно згорів, –

В тобі, мистецтво, у тобі одному

Є захист: у красі незнаних слів,

У музиці, що вроду, всім знайому,

Втіляє у небесний перелив,

В тобі, мистецтво…

(Максим Рильський Коли усе в тумані життєвому)

Дім Рильських поряд з Голосіївським парком став притулком для талантів знаних і ще не знаних. Тут відпочивали душею Довженко, Вишня, Сосюра, Малишко, Воронько, Стельмах… Сюди приїздили легендарні співаки Іван Козловський та Дмитро Гнатюк… Тут бувала талановита молодь…

 

А Ліна після вигнання з Київського університету поїхала навчатись у Чернівці. Та коли на вулиці від голоду втратила свідомість, зрозуміла: треба повертатись до мами, удвох вижити легше. Щороку 19 березня за нею заходили друзі. Вони йшли на Хрещатик, відправляли з Головпоштамту вітальну телеграму Рильському і починали святкувала день народження Максима Тадейовича і Ліни.

Одного разу дівчина прийшла до нього зі своїми віршами. І не наважилась натиснути кнопку дзвінка. Лише поклала біля дверей квіти із запискою «Від української молоді». Іншого разу він вийшов назустріч у парковій алеї. Дівчина не посміла підійти. Саме про цю зустріч поезія «Пейзаж у пам’яті»

Епоха Ліни Костенко

У 1953 р. Сталін помер. Почалась так звана «хрущовська відлига». Було визнано неправильність «культу особи Сталіна». Відбулась реабілітація частини невинно засуджених. Ослабла цензура, стали публікуватись раніше заборонені твори. Стрімко формувалось критичне ставлення до сталінської епохи, вільнодумство, що пізніше вилилось у рух дисидентів.

Короткий період «відлиги» став утіхою останніх років життя Максима Рильського. Поезії, що лежали багато років, діждали свого часу. Одна за одною виходили поетичні збірки. Одна з них мала символічну назву «Третє цвітіння».

Він бачив, як у літературу приходить нове покоління – «діти війни». Згодом їх назвали шістдесятниками. Мабуть, читав збірку шістнадцятилітньої Ліни Костенко «Проміння землі» чи наступну, «Вітрила», – Максим Тадейович не пропускав нового і талановитого у мистецтві. А то була дуже талановита і смілива молодь. Недарма ж збірка юного Дмитра Павличка називалась «Правда кличе».

Ліна Костенко надіслала свої поезії у Московський літературний інститут. Її прийняли навіть без обов’язкової на той час рекомендації Спілки письменників України.

Гуртожиток літінститутівців був у знаменитому Передєлкіно – селищі творчої інтелігенції. Поряд жили Корній Чуковський і Борис Пастернак.

Однокурсник Єжи Пахльовський у Пастернака ламав бузок для Ліни.

Та між їхнім коханням проліг державний кордон. Єжи повернувся у Варшаву.

Ти співав для мене

Пісню вечорами:

«Цо кому до тего,

Же ми так кохами?»

Потім розлучились.

Віддалі між нами…

«Цо кому до тего,

Же ми так кохами?»

І минають роки.

Роки за роками…

«Цо кому до тего,

Же ми так кохами?»

Іншого цілую

І бринить сльозами:

«Цо кому до тего,

Же ми так кохами?»

(Ліна Костенко Ти співав для мене)

Випробування

Закінчивши Літінститут з відзнакою, Ліна могла лишитись у Москві, писати по-російськи і швидко прославитись. Та якось їй сказали про мову українців: «Вы же интеллигентный человек. Зачем Вам этот язык индейских племен?» А рідна мова для неї, як і для Рильського, стоїть в ряду найвищих духовних цінностей людства: мова, творчість, історія, природа, кохання, гідність…

Вона повернулась додому. В її поезіях не було жодного рядка ні про партію, ні про соціалізм, ні про «червоні дні календаря». Солідні добродії із Спілки письменників пояснювали, що «так не можна», радили піти на компроміс, зняти деякі вірші, продемонструвати лояльність до радянської влади, попереджували про неминучі неприємності… А її нудило і від цього добровільного плазування перед владою, і від перетворення української мови на російсько-український чиновницький суржик.

Поет, не дорожи любовію народной,
бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
Вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть.

(Ліна Костенко Мимовільний парафраз)

Ліна Костенко не поступилась жодним рядком, жодним словом. Тоді наказали розсипати вже набрану збірку і 15 років не друкували.

Настане день, обтяжений плодами.

Не страшно їм ні слави, ні хули.

Мої суцвіття, биті холодами,

ви добру зав’язь все-таки дали.

І то нічого, що чигали круки,

Що проминуло так багато літ.

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(Ліна Костенко Настане день, обтяжений плодами)

Як сказав Євген Маланюк, вона опинилася з кляпом у роті. Геніального поета не соромились звинувачувати у «низькому художньому рівні», цькувати в пресі, криками й тупотом зганяти зі сцени… А вона відповідала з гідністю Поета:

Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.

(Ліна Костенко Коректна ода ворогам)

Вона не корилась. Протестувала проти арештів серед української інтелігенції, писала листи на захист Чорновола, допомагала постраждалим….

Як свого часу Рильський, Ліна Костенко писала «у шухляду». Її поезії доходили до читачів здебільшого через «самвидав», переписані від руки, передруковані на машинці, завчені напам’ять…Тоді було написано і «Берестечко», і «Маруся Чурай», і вірші збірки «Над берегами вічної ріки»…

У її присутності літературні чиновники почувалися неприємно, ущербно. Світлана Короненко згадує її появу у Спілці письменників України на літературному вечорі Івана Малковича. Коли Ліна Василівна увійшла в зал, всі оніміли й завмерли, а потім почали підводитися з місць… Гостя кинула тільки одну фразу; «Настільки я зрозуміла, це студія літературної майстерності, а за столом «майстри»? Ті, що сиділи в президії, потупили очі: «За столом справді були не майстри, а досить посередні поети, які з висоти спілчанських посад повчали нас, молодих. Як же тоді вони принишкли…»

Може, саме за стійкість, за оте, від Рильського: «все збудеться і все мине», «неправді не служить», «життя непроданим пронести» – подарувала їй доля друга, коханого, опору в житті, її Василя. Тільки ненадовго, бо був він набагато старшим, покаліченим на фронті…

Усе було – і сум, і самота,

І горе втрат, і дружба нефальшива.

А ця любов – як нитка золота,

Що й чорні дні життя мого прошила.

Усе було, було й перебуло.

А ця любов – як холодно без неї!

Як поцілунок долі у чоло

Як вічний стогін пам’яті живої.

(Ліна Костенко Усе було – і сум, і самота)

Ліна Костенко сьогодні

У 1990, 2000, 2010 рр. Україна відзначала ювілеї великої письменниці.

Анатолій Дімаров сказав:

«Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися?.. Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант».

 

Ліна Василівна Костенко в усі часи, на всіх перегонах історії лишається собою.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До Долі – моєї обраниці.

(Ліна Костенко Доля)

Вона відмовляється від нагороді премій, не дає інтерв’ю, не розказує про особисте життя…

А кожен твір Ліни Костенко стає культурною подією – хоч нова збірка поезій, хоч стаття «Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала», хоч роман «Записки українського самашедшого»…

І поетичні цитати розлітаються по світу.

*Несказане лишилось несказанним…

 

*Я знаю, що Ви є.

Моя душа й від того вже світає.

 

*Страждаю, мучусь, гину, а живу!

 

* Вечірнє, сонце, дякую за день,

За цю потребу слова, як молитви.

 

*Поезія – це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

 

*Все залежить від людських зіниць –

В широких відіб’ється вся епоха,

У звужених – збіговисько дрібниць.

 

*Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила.

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

 

*Таке століття – навіть зрячі йдуть наосліп.

 

*Ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

 

*Нації вмирають не від інфаркту.

Спочатку їм відбирає мову.

 

*Народ не вибирають.

І сам ти тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

Ох, не тому, що він – найкращий на землі.

 

*Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.