Марія Заньковецька – легенда українського театру (До Міжнародного дня театру)
Хто хоч раз чув її спів, то задушевно-смутний,
то запально-веселий, завжди овіяний чарами народної пісенної манери,
хто бачив, як майже буквально літає вона
в огненному танці, той ніколи цього не забуде.
Максим Рильський
Марія Заньковецька народилась на Чернігівщині у дворянській родині. Батько Марії, Костянтин Адасовський, повітовий суддя у Ніжині, був відомий в окрузі як чудовий співак. Подружжя Адасовських часто влаштовувало сімейні концерти. До великих свят суддя збирав ніжинських студентів і готував концерт духовної музики. За спогадами, краса і гармонія голосів хору Адасовського викликала сльози.
Найменша з п’яти дітей, донька Марія, брала участь у аматорських спектаклях і мала серед ніжинців великий успіх. ЇЇ акторський талант був надзвичайним.
До Адасовських їздила літня поміщиця, така собі Гоголева Коробочка, що судилась із власними дітьми. Якось із сусідньої кімнати почувся знайомий голос усім набридлої поміщиці: «Ро-зо-ря-ють, ро-зо-ря-ють». Зайшла стара, полилися охи і нарікання на дітей. Зворушений її зойками суддя зауважив: «Так, я бачу, що діти завдають вам багато неприємностей, ви навіть схудли за цей час». І тільки коли з-під вуалю «старої» почув дзвінкий сміх, зрозумів, що то його Маня.
Серед її учителів у Чернігівському пансіоні був Микола Вербицький – український поет і громадський діяч, співавтор вірша, що став гімном України, приятель Шевченка, Марковича, Куліша… Він говорив учням про красу рідної мови, знайомив із творчістю Котляревського та Шевченка… А драматичним гуртком керував уславлений байкар Леонід Глібов. Завдяки ним Маня Адасовська відчула себе українкою і вирішила стати співачкою.
Батько її мрію розцінив як ганьбу для шляхетного роду. На його переконання, призначення жінки – вийти заміж і доглядати за дітьми.
На одній із аматорських вистав дворянського клубу її побачив молодий капітан артилерії Олексій Хлистов. Марія прийняла його освідчення в коханні і обіцянку не перешкоджати захопленню театром.
Вона поїхала з чоловіком у відвойовану у Туреччини фортецю Бендери. Невдовзі виявилось, що його погляди на місце жінки в житті не дуже відрізняються від поглядів батька. Марія вмовляла Олексія дозволити їй виступати на сцені, однак той сприймав це як жіночу примху. Їй вдалось добитись згоди лише на участь у аматорських концертах та концертних виставах перед «пристойною публікою».
Якось на дружній вечірці офіцери попросили пані Хлистову заспівати. Вона сіла за рояль і повела:
Біля млина, біля броду
Там голуби пили воду…
Красивий чоловічий голос підхопив:
Вони пили, воркотіли,
Та й знялися, полетіли…
То був офіцер Микола Тобілевич, герой битви на Шипці, кавалер Георгієвського хреста. Вони доспівали під оплески і вигуки захоплення.
Тобілевич теж захоплювався театром і українськими піснями. Він організовував у Бендерах вистави, до яких долучив і Марію Костянтинівну. Вони зіграли Наталку і Петра в «Наталці Полтавці» Котляревського, кілька «живих картин» на сюжети подій російсько-турецької війни і мали великий успіх.
Якось після спектаклю шанувальники Марії Костянтинівни зібрались у її вітальні. Вони переконували Хлистова, що його дружина має великий талант і повинна виступати на сцені. Він не міг зізнатись у застарілих поглядах на жінку і сказав, що дозволив би Марії навчатись і навіть грати, але лише українською мовою в українському театрі, якщо такий колись існуватиме.
На той час так званими Валуєвським циркуляром і Емським актом все українське було заборонено. Міністр внутрішніх справ Російської імперії Валуєв вважав, що української мови «не было, нет и быть не может».
Тобілевич попросив підтвердити згоду документом, і під дружним тиском офіцерів Хлистов мусив його дати.
Потім Хлистова перевели по службі до Фінляндії. Марія вчилася вокалу в консерваторії Гельсінгфорсу (тепер Гельсінки), на неї чекав ангажемент у Гельсінгфорській опері. Але трапилась біда. Під час сімейної сварки чоловік її штовхнув, вона впала, втратила ненароджену дитину і вже не могла мати дітей. А потім Марія захворіла на горло, тембр голосу змінився, втратив чистоту і став непридатним для оперного співу.
Їй здавалось, що жити вже нема для чого.
На початку 1880-х років переслідування української культури дещо ослабло. Все ще заборонялось друкувати і ввозити українські книжки, але театральним трупам було дозволено включати до репертуару окремі українські п’єси, пісні тощо. Українські митці скористались можливістю донести драматичні твори до глядачів, і театр став єдиним способом розвивати рідну культуру.
Щоб розширити український репертуар, М. Старицький та М. Кропивницький робили інсценізації за творами Шевченка і Гоголя, написали ряд драм та комедій.
Унікальний внесок у становлення професійного українського театру зробила родина Тобілевичів. Іван Тобілевич відомий в історії нашої культури як драматург Іван Карпенко-Карий. Його брати прославились як видатні актори й театральні діячі Микола Садовський та Панас Саксаганський, сестра стала акторкою Садовською-Барілотті.
У вересні 1882 року Марія Костянтинівна отримала лист від колишнього офіцера Тобілевича, а тепер актора українського театральної трупи – Миколи Садовського. Він писав, що М. Кропивницький запрошує її до недавно утвореної трупи. Марія відповіла: “Приїду дебютувати”.
За цими словами – рішуче руйнування старого і початок нового життя. За тогочасними законами заміжня жінка без дозволу чоловіка не мала права ні на роботу, ні на проживання окремо. Жінки не мали власних документів, паспортів, і навіть для подорожі повинні були отримати письмовий дозвіл. Олексій Хлистов дав дружині «вид на проживання»тільки на три місяці, і по закінченні мав право повернути її додому.
Дорога стала першим випробуванням характеру. Коли Марія доїхала до Києва, її ніхто не зустрів – трупа Кропивницького виїхала в Єлисаветград (з 2016 р. місто Кропивницький). Змучена довгою дорогою жінка негайно поїхала в Єлисаветград. Наступного дня вона вже зіграла головну роль у «Наталці Полтавці» І. Котляревського – першій виставі трупи М.Кропивницького, з якої фактично розпочалось життя українського театру і життя його уславленої акторки.
Марко Кропивницький був до сліз зворушений її грою, зняв свій перстень і мовив: «Заручаю тебе, Марусю, зі сценою, тепер мені є для кого писати драми!». Марія перстень носила все життя.
На згадку про «малу батьківщину» село Заньки Марія Костянтинівна взяла сценічний псевдонім Заньковецька. А згодом стала добиватись розлучення з чоловіком. Щоб отримати його згоду, мусила взяти вину на себе. Церковний Синод розлучив її без права вдруге виходити заміж. Дізнавшись про розлучення, батько прокляв дочку. Всі зв’язки з родиною було обірвано. Тільки перед смертю Костянтин Костянтинович визнав, що вона стала відомою акторкою і шановною людиною, і помирився з донькою.
Театральна сцена принесла їй славу, кохання і самотність. Багато років Марія Заньковецька і Микола Садовський кохали один одного, але не могли побратись. Для дозволу на друге вінчання від неї вимагали на 7 років піти у монастир. Вона не могла жити без театру і розуміла, що Микола – геніальний актор і співак, великий театральний діяч – неспроможний опікуватись ще й сім’єю.
Ледь помітна хриплуватість, що перекрила їй шлях до опери, не заважала театральній грі, а надавала голосу неповторної виразності. ЇЇ пластика, міміка, володіння голосом протягом десятиліть вважались взірцевими. Карпенко-Карий вважав: «Про неї слово талант – дуже слабеньке слово, це геній сцени».
Тодішні театри були мандрівними. Вони їздили по всій Україні: Полтава, Київ, Чернігів, Харків, Житомир, Одеса…
Трупа Кропивницького не раз бувала у Кишиневі, і бессарабські глядачі йшли «на Заньковецьку».
Вона виступала в українських театральних колективах під керівництвом і М. Кропивницького, і М. Старицького, і П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого, і в інших трупах. Створила блискучу галерею драматичних образів: Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Галя, Ярина («Назар Стодоля», «Невольник» Т.Шевченка), Олена, Оксана, Зінька («Глитай, або ж павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї» М. Кропивницького), Харитина, Софія («Наймичка», «Безталанна» І. Карпенка-Карого), Катря («Не судилося» М.Старицького), Наталя («Лимерівна» Панаса Мирного). Здобула великий успіх у комедійній ролі Цвіркунки («Чорноморці» М.Старицького).
Публіка обожнювала Заньковецьку. Після однієї з вистав захоплені глядачі випрягли з коляски коней і самі довезли актрису до вокзалу. Композитор Петро Чайковський в Одесі виніс їй на сцену лавровий вінок із написом «Безсмертній від смертного».
Де йшла вона – там сходили троянди,
Куди дивилася – зірки.
Із сліз її – займались діаманти,
З зітхань – знімалися чайки.
Хто чув її, той чув наш степ зелений,
Стояв у нашому гаю.
Той розумів наш біль і гнів шалений
І плакав в нашому краю.
О. Олесь
Слава Марії Заньковецької прокотилась по всій Російській імперії. Трупу Кропивницького запросили до Петербурга. На одному спектаклі був присутнім імператор Олександр ІІІ з родиною. Після вистави він сказав, що бажає ще бачити її гру, пообіцяв «золоті відра, золоте коромисло» для «Наталки Полтавки», 4 тисячі золотом і таку ж пенсію.
Але Заньковецька відмовилась від імператорського театру і разом з товаришами по сцені повернулась в Україну.
На українській сцені діяли найталановитіші, найяскравіші особистості того часу. Марко Кропивницький – «батько українського театру». Михайло Старицький – «всеросійський інтелігент», який віддав театрові різнобічні таланти і всі матеріальні кошти. Іван Карпенко-Карий, що підніс українську драматургію до філософського осмислення життя. Панас Саксаганський – фундатор високої театральної культури. Микола Садовський – будівничий нового українського театру.
Це було «коло Заньковецької Марії». Вона стала душею театру. Завдяки активній участі Заньковецької окремі трупи поступово об’єднувались, утворюючи єдиний колектив професійного українського театру.
М. Заньковецька та М. Садовський організували перший стаціонарний професійний театр у Києві, названий його іменем. Акторську молодь колективу виховала М. Заньковецька. 25-річний ювілей творчості Марії Заньковецької у Театрі М. Садовського став великим національним святом.
За її допомоги на батьківщині, в Ніжині, було створено народний хор, симфонічний оркестр, театр.
1917 рік приніс не тільки революційні катаклізми, а й особисті біди. Розлука з Садовським, смерть матері спричиняють тяжку хворобу актриси.
Вона знайшла в собі сили вистояти і повернутись на сцену в Державному Народному театрі у Києві, яким керував П. Саксаганський. Вона знімалася в перших українських кінофільмах («Наталка Полтавка», «Остап Бандура», «Наймичка»).
Їй першій було присвоєно звання Народної артистки України.
Нині ім’ям Марії Заньковецької названо Український драматичний театр у Львові, колеж культури та мистецтва у Ніжині, вулиці у Луцьку, Ніжині, Києві, Одесі, Полтаві, Ужгороді, Чернігові, Чернівцях…
Є меморіальний музей-квартира М. Заньковецької в Києві, музей на батьківщині, у селі Заньки.
Література
- Богомолець-Лазурська Н. М. Життя Марії Заньковецької. Київ, 1961.
- Дурилин С. М. Мария Заньковецкая: Жизнь и творчество. Киев, 1982.
- Козуля О. Жінки в історії України / Український центр духовної культури, Киев,1993.
- Корифеї українського театру. Київ, 1983.
- Мандрика В., Кирилюк В. Марія Заньковецька – перша народна артистка України. Ніжин, 2004.
- Пільгук І. І. Марія Заньковецька. Київ, 1978.
- Українки в історії / за заг. ред. В. Борисенко. Київ, 2004.
- Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. Київ, 1999.
