Вікентію Хвойку – 170: першовідкривач трипільської культури

Він повернув нам кілька тисячоліть історії

Життя цієї людини – захопливий пригодницький роман з мандрами, зміною імен, нещасним коханням, випробуваннями і посмертною славою…

8/20 лютого 1850 р. в Королевстві Богемія (нинішня Чехія) у складі Австро-Угорської імперії, в містечку Семін, народився хлопчик. Батьки пам’ятали, що їхні предки були лицарями, тому дали синові вишукане дворянське ім’я Вінцент. Правда, дитину стали кликати Ченеком, що більше пасувало до простонародного прізвища Хвойка.

У Хвойків народилось ще четверо синів і четверо доньок. Неспроможний прогодувати таку родину, батько переселився до містечка Хурдим. Там життя було дешевшим. Ченек навіть навчався у місцевому комерційному училищі.

У 1866 році почалась австрійсько-пруська війна і стало не до навчання. З кількома друзями Ченек Хвойка став мандрувати по австрійських та німецьких містах, рятуючись від мобілізації. Ім’я змінив на Честослав, скорочено Чеслав. Подорожував більше пішки і надголодь. Зате опанував не одну професію, навчився розмовляти різними мовами, побачив чужоземні дива.

Чеслава Хвойку вразили римські вали, середньовічні замки, залишки древніх руїн. Він побував у Нюрнберзькому історико-архітектурному музеї, одному з небагатьох тодішніх європейських музеїв.

Війна закінчилась. Хвойка довчивсь у комерційному училищі і подався до Праги. Краса цього міста, його численні пам’ятки минулого різних епох укріпили зацікавлення історією. Але минулим тоді здебільшого цікавились антиквари. На антикваріат потрібні великі гроші, а у Чеслава не було і малих.

В цей час вкрай збіднілий батько знайшов йому наречену з приданим. Одні кажуть, що одруження не входило у плани юнака. Другі – що дівчина не сподобалась. Треті – що його душу вже полонила юна киянка, яка подорожувала Європою з батьками.

А може, всі мали рацію, бо в 1877 році Хвойка опинився у Києві. Він поселився в родині тих самих киян. Через деякий час у їхньої доньки виявилось невиліковне психічне захворювання, і Чеслав мусив покинути своїх покровителів.

Він  лишався самотнім усе життя.

15 наступних років Вікентій – так його стали називати на російський лад – боровся з бідністю. Давав уроки німецької мови та малювання, навчав дворянських дітей фехтувати… За цей час опанував російську. А в Російській імперії назріли переміни, зокрема, активізувався розвиток промисловості.

Пригадавши комерційну науку, Хвойка почав вирощувати просо та хміль. У Києві вже були пивоварні, і справа виявилась вигідною. За кілька років Вікентій В’ячеславович Хвойка набув достатку і популярності як агроном-експериментатор, отримав кілька нагород на сільськогосподарських виставках. Друзі дали  приміщення під лабораторію, де він проводив досліди з акліматизації різних сортів.

Раптом лабораторія згоріла разом з дипломами, грамотами, книгами, записами, з усім насінням і обладнанням…

У 43 роки він знову став бідняком.

Розгрібаючи згарище, знайшов незвичайні шматочки синього, зеленого і рожевого скла. Показав колекціонерам. Ті ахнули: Вікентій приніс фрагменти жіночого браслету часів Київської Русі.

За них погорілець отримав 60 рублів. Пуд кровельного заліза тоді коштував 2 рублі 40 копійок. Але відновлювати своє підприємство йому вже не хотілось. Сприйнявши пожежу як знак долі, він став шукати старожитності.

На виручені гроші їздив по селах, розпитував поміщиків та селян. Більшість дворян і гадки не мали про минуле свого краю, а селян він спочатку розумів погано. Довелось опанувати «мужицьку», тобто українську, мову. Не відчуваючи з боку дивного пана ніякої зверхності, селяни стали розказувати, де траплялось виорати дивні речі. Допомагали, бо за «копання черепків» він платив 40-50 копійок на день. Для селян то був непоганий заробіток.

Хвойка переконався, що земля Київщини приховує безліч історичних свідчень. Але йому не вистачало історичних знань, методики пошуків і коштів. Повернувшись у Київ, Вікентій занурився у вивчення минулого українців.

Книг з історії України було обмаль, історичних музеїв не було зовсім. Історією свого народу переймались лиш ентузіасти, як В. Б. Антонович.

Володимир Антонович – засновник київської школи істориків, знавець історії козацтва, декан історичного факультету Київського університету, вважав: дивно жити в краї і не знати ні його історії, ні людей; сором не вивчати минуле свого народу. Його учні стали професорами історії у Києві, Харкові, Одесі, Львові. Найзнаменитіший серед них – Михайло Грушевський.

Антонович теж обстежував край, збирав не тільки археологічні дані, а й етнографічні, фольклорні, діалектологічні свідчення… Його школа поклала початок комплексному вивченню минулого як історії народу, а не держави. Саме він увів поняття «Україна-Русь», доводячи безпосередній історичний зв’язок Київської Русі і сучасної йому України.

Вже припинивши педагогічну діяльність, Антонович керував Українською громадою Києва, організовував археологічні з’їзди, дбав про відкриття недільних шкіл, випускав журнал «Киевская старина»…

Дружба з Антоновичем замінила Хвойку університет. Професор охоче ділився знаннями і методами наукового дослідження. Якось порадив звернути увагу на земляні роботи . З того часу скрізь, де копали котлован, кияни бачили Вікентія Хвойку.

Одного разу у зрізі пагорба на вулиці Кирилівській, на глибині 19 м від вершини, він побачив велику білу кістку. Припустив, що то бивень мамонта, покликав Антоновича.

Почали розкопки за новаторською методикою Антоновича: не викопувати знахідку відразу, а обережно, шар за шаром, знімати землю навколо і замальовувати, щоб потім створити реконструкцію картини минулого життя. Саме так працюють археологи і в наші часи. Було знайдено сліди первісних людей, кістки не тільки мамонта, а й носорога, печерного ведмедя, лева, уламок бивня, вкритий орнаментом…

Так відбулась історична сенсація. Вперше на території України (на той час у складі Російської імперії) відкрито нині знамениту на весь світ Кирилівську палеолітичну стоянку. Її вік – 20 тисяч років.

Про знахідку написали ще одному українському історику – Федору (Хведору) Вовку, що від переслідувань мусив виїхати до Франції. На київські розкопки приїхали французькі археологи. Деякі знахідки вони відправили у Музей національної археології в Парижі. Про них написали французькі газети, приділивши основну увагу не Хвойку, не Антоновичу, а Амбруазу Бодрі. З Франції звістки про київську первісну стоянку дійшли до Росії.

По Києву розлетілись чутки про «цілющі мощі». Знахарки кинулись на Кирилівську вулицю розгрібати землю і збирати в подоли «ліки від пропасниці, і від гарячки, і від усякої хвороби».

Хвойка мусив найняти охорону. В листі батьку він писав: «Копав кілька тижнів, вчені мужі були поряд, публіка валила натовпами…». Вдень обстежували розкоп, а ночами він описував знахідки. Розкопки Кирилівської стоянки тривали до 1902 року.

Навесні 1895 р. ним було виявлено фрагмент кераміки з дивним орнаментом. Ніде в своїх мандрах по Європі він не зустрічав нічого схожого. Розкопав кілька гончарних печей-землянок, кам’яні знаряддя, глиняні фігурки людей і тварин… Він зрозумів, що натрапив на якусь невідому культуру, як думав, місцеву.

Хвойка не знав, що схожу кераміку знайшли і в Румунії.

В 1885 р. Теодор Буроді побачив біля села Кукутень під Яссами яму на дорозі, засипану уламками кераміки з дивними візерунками. Селяни розказали, що давно знаходять «кольорові черепки». Румунські історики теж дійшли висновку, що це невідома місцева культура і назвали її кукутенською.

4 лютого 1896 р. Вікентій Хвойка зробив відкриття, яке назавжди ввело його в коло видатних археологів світу. В с. Трипілля під Києвом ним було розкопано великі майданчики з обпаленої глини, знаряддя праці, кістки свійських і диких тварин, багато посуду з тим самим «дивним» орнаментом, що і на кирилівських знахідках…

Опис знайденого тривав 5 років.

Згодом стало ясно, що розкопки в Кукутень і Трипіллі відкрили унікальну культуру, що процвітала на величезній території, повільно просуваючись від Балкан до Подніпров’я. Сьогодні кукутень-трипільська культура вважається найдревнішою в Європі. Вона існувала  від 5 500 до 2 750 рр. до н.е. і була майже на три тисячоліття древніша від єгипетської і шумерської.

Ім’я Вікентія Хвойки стало відомим усьому науковому світу. 11 наукових товариств запропонували йому членство.

Українські підприємці і меценати Б. Ханенко та М. Терещенко надали фінансової допомоги для продовження розкопок.

І тоді почалось приниження його заслуг. Хвойку зверхньо називали дилетантом, людиною без диплому і наукової підготовки. А на той час він не тільки зібрав унікальну колекцію експонатів, бібліотеку з історії та археології різними мовами, а й написав понад 20 наукових праць.

Право на проведення розкопок (і розпорядження коштами) перехопили чиновники від науки з посадами та зв’язками в Санкт-Петербурзі.

Щоб завершити опис і систематизацію своєї колекції, відкривач трипільської культури розпродував домашній скарб. Коли змушений був продавати й експонати, київська адміністрація викупила його колекцію за скромну суму грошей.

На пропозицію Хвойки та його однодумців було відкрито Київський музей старожитностей. Вже немолодого і хворого історика призначили хранителем відділу археології. Жалування за цю посаду давало можливість продовжувати наукову роботу, виступати на археологічних з’їздах, писати наукові праці.

Відраду йому приніс 1908 рік. ХІV Археологічний з’їзд, що проходив у Чернігові, виніс Вікентію Хвойку подяку за визначний внесок у археологію.

Тоді, в 1908 р., відбулась ще одна подія. До учасника з’їзду, приятеля і однодумця Хвойки, Хведора Вовка приїхав священник. Він розказав, що в с. Мізин знайдено величезні кістки і зуби. Невдовзі Хведір Вовк (на російський лад Фьодор Волков) відкриє знамениту Мезинську палеолітичну стоянку. Українські землі стануть об’єктом уваги всього археологічного світу.

20 жовтня/2 листопада 1914 року Вікентія  Хвойки не стало. Йшла І Світова війна, і мирна смерть археолога лишилась не поміченою. Його небагате майно пішло на оплату похорон. Залишки експонатів та наукові записи забрали друзі.

Тема трипільської культури в радянські часи була непопулярною. Та в кінці ХХ ст. інтерес до неї спалахнув в усьому світі.

Нині музеї трипільської культури відкрито в Києві, Обухові, Переяславі, а експозиції є в кожному історичному музеї Румунії, Молдови, України, у багатьох музеях Європи.

Багата колекція культури Кукутень-Трипілля знаходиться у Кишиневі.

Тепер Вікентія Хвойку знають усі освічені люди. Журналісти порівнюють його з Генріхом Шліманом, відкривачем легендарної Трої.

Чим більше проходить часу, тим більше усвідомлюється внесок В. Хвойки в історичну науку. Він був археологом-універсалом. Як правило, вчений спеціалізується на одному історичному періоді. А Хвойка відкрив на території України не тільки трипільську культуру, а й черняхівську, зарубинецьку, досліджував скіфські кургани, визначив місце, де жили київські князі, знайшов братську могилу загиблих при штурмі Києва монголо-татарами, середньовічне зображення тризуба…

Завдяки вченому стало ясно, що українські землі було заселено різними культурами впродовж багатьох тисяч років.

А дослідження його колекції експонатів різних епох дозволяє сучасним історикам робити нові відкриття.

Іменем Вікентія Хвойки названо вулицю в Києві. На його честь встановлено меморіальну дошку, в Києві і Трипіллі зведено пам’ятники.

 

За видатні відкриття в галузі археології встановлено премію імені В. Хвойки.

Пам’ять про нього зберігає Національний музей історії України. Він виріс з Музею старожитностей, організації якого Хвойка віддав 20 років щоденної праці.

Олег Ольжич

(поет і археолог)

Археологія

Поважна мова врочистих вітрин.

Уривчасто-скупі її аннали.

«Ми жали хліб». «Ми вигадали млин».

«Ми знали мідь». «Ми завжди воювали».

«Мене забито в чесному бою,

Поховано дбайливою сім’єю».

Як не стояти так, як я стою

В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені

Болючими безсонними ночами:

Я жив колись в простому курені

Над озером з ясними берегами.

Література

  1. Вікентій В’ячеславович Хвойка та його внесок у дослідження давньої історії України (до 160-річчя від дня народження). Збірник наукових праць. – Київ, 2010.
  2. Корвін-Піотровський О. Г., Бурдо Н. Б. Україна в часи палеоліту. Трипільська культура в Україні // Україна: хронологія розвитку. Том І. З давніх часів до пізньої античності. – Київ, 2007. – С. 112-114.
  3. Рудяченко, Олександр. Вікентій Хвойка. Провідник у підземному царстві //ukrinform.ua
  4. Черняков І. Вікентій Хвойка. – Київ, 2006.
  5. Янишин Б. М. Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях у ІІ пол. ХІХ ст. – на початку ХХ ст. // Україна: хронологія розвитку. Том V. Імперська доба. 1880-1917 рр. – Київ, 2011. – С. 410-411.