Всеволоду Нестайку — 90

«Золотий письменник України»

 Добра і чиста душею людина зберігає у серці дитячість.

А якщо їй дано ще й талант, мудрість і дотепність, то стає дитячим письменником.

Саме так сталось із Всеволодом Зіновійовичем Нестайком:

«Коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство – догратися, досміятися, добешкетувати…».

Його дитинство було невеселим. В 1933 р., коли місто Бердичів потерпало від Голодомору, сімю Нестайків спіткало ще одне лихо. Батька заарештували. Більше рідні його не побачили.

Мати перебралась до сестри у Київ. Жінці «ворога народу» вдалось отримати роботу вчительки. При школі було приміщення, яке віддали їй з дітьми під помешкання.

Місто стало хлопчику рідним.

«…Я став киянином і відтоді нікуди не виїжджав, навіть окупацію провів у Києві. Потім я їздив і у Париж, і в Берлін, у Будапешт, і не тільки в письменницьких справах. Але де б я не був – проведу там два тижні, і мене вже страшенно тягне назад, у Київ».

В. Нестайко

Тут пройшло його дитинство – дуже коротке. Почалась війна, і восени 1941 року Київ було окуповано.

«Неволя – це найстрашніше, що може бути в світі – коли йдеш ти з мамою по вулиці, тримаєшся, а будь-який фашист може штовхнути твою маму, образити, і ти нічого не можеш вдіяти. У 1941-му році мені було 11 років, і з того часу я став дорослим, напевно. Дитинства у мене вже не було».

В. Нестайко

Він належав до покоління «дітей війни». Тікав від обстрілів. Голодував. Бачив, як київськими вулицями бредуть перелякані люди: то євреїв гнали до Бабиного яру на розстріл. Ховався, коли німці, відступаючи, палили Київ.

Його мати була справжньою вчителькою. Потай від німецької влади вона збирала дітей у своїй кімнатці і навчала. Закріплювали за четвертий клас, вчились за програмою п’ятого.

У листопаді 1943 року вони зустрічали бійців І Українського фронту і захоплено повторювали ім’я його командувача генерала Ватутіна.

Коли відкрилась школа, Всеволода і його друзів прийняли до 6 класу. Він та найближчий друг Вітасик збирались стати капітанами далекого плавання, тому вчились на совість. Це зовсім не заважало бешкетувати, а потім уладнувати проблеми, поки не дізнались мами. Ці дитячі витівки знайшли своє місце у його книжках.

«Я вважаю, що дитяча дружба – це щастя. Якщо це вірна дружба, вона зберігається на все життя…»

 В. Нестайко

У повоєнні роки обов’язковою була спочатку семилітня, потім восьмилітня освіта. Останні класи десятилітньої школи були платними. Всеволод самостійно опанував програму, склав екстерном екзамени за восьмий і дев’ятий клас і вступив до десятого.

Через рік він отримав атестат і срібну медаль. Але медична комісія виявила у В. З. Нестайка дальтонізм – нерозрізнення зеленого і червоного кольору. Професія моряка стала недосяжною. Друг Вітасик пообіцяв «плавати за нас обох» і дотримав слова. Віталій Дяченко став капітаном далекого плавання.

Всеводод вступив до Київського університету ім. Т. Шевченка  – «alma mater» майбутніх шістдесятників.

У 1950 році Нестайків однокурсник Олег Микитенко вступив до аспірантури й залишив роботу в дитячому журналі «Барвінок».

«Я став працювати замість нього літредактором-коректором. Відтоді й почався мій зв’язок з українською дитячою літературою».

В. Нестайко

То була справжня школа творчості. В редакції працювала донька Остапа Вишні, а постійними авторами «Барвінку» були Максим Рильський, Павло Тичина, Наталя Забіла, Юрій Яновський, Оксана Іваненко…

Всеволод Нестайко став писати для дітей.

«І, пам’ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писати якомога веселіше».

В. Нестайко

Перша книжка під назвою «Шурка і Шурко» побачила світ у 1956 році.

Після того був довгий літературний шлях – майже 50 років.

Робота в редколегії відомого журналу «Дніпро»… Завідування видавництвом дитячої літератури «Веселка»… Ведення програми «Радіобайки Всеволода Нестайка»…

А вся Україна «від двох до ста двох» очікувала нових творів улюбленого письменника – веселих, дотепних, добрих, світлих. Їх почали вивчати у школі.

Твори Нестайка було перекладено двадцятьма мовами світу. Трилогію «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо», «Незнайомець з 13-ї квартири», «Таємниця трьох невідомих») внесено до Почесного списку імені Г. Х. Андерсена як дитячий літературний твір світового значення.

За його творами «Тореадори з Васюківки», «Одиниця з обманом», «Чудеса в Гарбузянах» поставлено фільми. Вони теж отримали нагороди на різних кінофестивалях.

Україна вшанувала В. Нестайка орденом Князя Ярослава Мудрого, відзнакою «Золотий письменник України», літературними преміями.

У 2004 році письменник оновив зміст своєї найпопулярнішої книжки «Тореадори з Васюківки», наблизивши до сучасності.

«Політичних казок я, як правило, не пишу, я далекий від політики. Хай політики займаються своїми справами, а дитячі письменники – своїми. Я вважаю, що дитяча література повинна бути доброю, веселою і вчити моральних чеснот. У мене немає книжок з поганими героями, в усіх моїх книжках перемагає добро. Це головне для виховання совісті у дітей. Тоді, може, вони не будуть займатися поганою політикою, а будуть займатися гарною політикою».

«Той, хто дбає тільки про власну шкуру і свою кишеню, не вартий доброго слова».

В. Нестайко

Всеволод Нестайко покинув нас на 85 році життя.

«Сьогодні приснилося, що я літаю. Поруч зі мною двоє хлопчиків: «Чого літаєте? – питають. – Ви дорослий, тільки діти мають літати». Я тут же засоромився і прокинувся».

В. Нестайко

Він лишив людству сорок чудових книжок. І мудрі думки.

Ось дивно: якщо ти зробиш людині добро, вона стає тобі приємною.

Саме від дорослих залежить, чи будуть їхні діти успішними і щасливими.

Я пишаюся, що не вийшов із дитинства і зберіг дитячу душу. Це підтримує мене в нашому жорстокому світі і дає сили творити.

Тільки оптимісти зможуть будувати вільну незалежну державу.

Я вірю в добро… Вірю в людську гідність… Вірю в те, що все-таки в душі кожного існує Господь Бог, і в кожного він свій… Вірю в єдиного Господа… І він не стільки на іконах і в церквах, скільки в душах людських. Розумієте, у кожного, якщо він чесний, порядний, добрий і чуйний, то у кожного, так би мовити, свій Господь.