Молодіжні розваги у грудні: Вечорниці на Катерину

Після листопаду дні все коротшають, вечори настають рано, ведуть за собою довгі ночі та морози. Сонце ховається у сірій пелені неба, розмокла земля змерзається грудками, налітають пронизливі вітри, річки починають вкриватися кригою…

Так і називали цей місяць: хмурень, грудень, стужайло, мостовик…

«Сумний грудень у свято і в будень», –  казали старі.

А молодь раділа і всю Пилипівку (піст від 28 листопада до 6 січня) гуляла на вечорницях. З осені дівчата і парубки у складчину наймали простору хату. Зносили з дому ослони, дрова, запасались борошном, салом, яйцями… Просили господарів хати – бездітне подружжя чи порядну вдову – порядкувати і навчати їх.

Як стемніє, сходились дівчата. Зготувавши вечерю, сідали до роботи: прясти, нитки мотати, шити, вишивати… Байдикувати не годилось: і подруги засміють, і хлопці зневажатимуть, і мати з батьком дома спитають, що зробила. Та й господарі ледачих на вечорниці не пустять. За роботою співали, розучували нові пісні, слухали спогади господарів про минуле або запрошеного умілого оповідача.

Раптом за вікном лунала пісня – то на вечорниці просились парубки.Розсівшись поміж дівчат, хлопці теж брались до роботи: брилі плели, риболовні снасті в’язали, ложки різали… Придивлялись, хто як працює. За криворукого ніхто заміж не піде, а до білоручки ніхто й не посватається. Обмінювались новинами і жартами, розгадували загадки, співали пісні-дуети, де хлопці починають, дівчата відповідають.

• Ой дівчино, шумить гай,

Кого любиш, вибирай, вибирай (двічі).

• Нехай шумить ще й гуде,

Кого люблю, мій буде, мій буде! (двічі).

• Ой дівчино, серце моє,

Чи підеш ти за мене, за мене? (двічі).

• Не піду я за тебе,

Нема хати у тебе, у тебе. (двічі).

• Підем, серце, в чужую,

Поки свою збудую, збудую… (двічі).

• Постав хату з лободи,

А в чужую не веди, не веди. (двічі).

• Чужа хата такая,

Як свекруха лихая, лихая:

• Як не лає, то бурчить,

А в се ж вона не мовчить.

(Записано у Куриленко Ольги 20.01.1978. с. Курилівка, Чернігівська обл.)

Дехто з нетерпінням чекав «парування». Цей унікальний обряд, збережений на теренах Молдови, записав наш фольклорист Віктор Панько. Він стверджує, що в українських селах Молдови вечорниці були до 1950-х років, потім стали зникати, вірогідно, їх витіснили вечірки у сільських клубах. У 1990-ті роки ним було записано спогади учасників.

Перші парованки В. Панько відкрив у Стурзовці понад двадцять років тому. Пісні та спогади старожилів про місцеві вечорниці спонукали дослідника констатувати існування на вечорницях давнього ритуалу парування, під час якого завдяки прилюдному виконанню певної пісні шлюбної тематики відбувалося формування майбутніх шлюбних пар. Судячи з відомостей В. Панька, звичай парування навіть у ХХ ст. ще мав серйозний характер та був, очевидно, своєрідною громадською санкцією на ближчі стосунки закоханих. Звичай вечорничного парування, нині майже не відомий в Україні, і супровідні до нього пісні виявлено та зафіксовано в багатьох інших українських селах Молдови.

«Парування» починалось хоровою піснею-парованкою. В ній називались імена дівчини і парубка, що подобались один одному, але соромились признатись. Вона могла бути коротенькою.

Ой добра, ой добра мамалига з молоком,

Ой пара, ой пара то та Маня з Васильком!

(Записано у Молошаг М. І. 23. 10. 1994, с. Стурзовка, Глоденський р-н)

Хто нам мак потолочив,

Хто нам Маню наврочив?

Як той Вася волочив,

Та й на Маню наврочив.

(Записано у Молошаг М. І. 23. 10. 1994, с. Стурзовка, Глоденський р-н)

А могла бути довшою, серйозною чи жартівливою.

• Де ти, дубе, ріс, ріс,

Шо не розвивавса,

Де ти, Федя, ночував,

Шо не роззувавса?

• Я я в полі ріс, ріс

Та ще й зима була,

А я у Мані ночував –

Сама дома була.

Першу нічку – на припічку,

Другу – на лавочки,

Третю нічку йа в садочку

На тім барвиночку

(Записано у Каленюк М. І. 26. 07. 1998, с. Маліновське, Ришканський р-н)

Йа в городі під цибулькою

Сидит голуб йа з голубкою.

Йа в голубу й голова золота

Чорним шовком позаточена.

А в Ігоря така гадка була,

Шоби Алла єму жінка була,

А він її любував, цілував,

Ще й до печи кухарочку наняв!

(Записано у Дмитриєнко О. П. 09.08.1998, Маліновське, Ришканський р-н)

Якщо дівчині хлопець подобався, вона піснею «давала дяка».

Ой у лісі на горісі роса на листочку,

Тай дякую вам, дівчата, за цу співаночку.

Тай чи пара чи не пара, а ви спарували,

Тай дякую вам, дівчата, шосс-ть заспівали!

Шоби ви, дівочки, щастя-долю мали,

Тай дякую з Федьом файно заспівали!

(Записано у Каленюк М. І. 26.07. 1998, с. Маліновське, Ришканський р-н)

Бувало, парубки наймали музик, тоді вечорниці завершувались танцями.

Пізно увечері, разом повечерявши, молодь розходилась. Спаровані йшли разом. А ті, що не мали пари, групками. Попереду дівчата, хлопці вслід. Дійшовши до свого двору, дівчина могла швидко відчинити хвіртку, добігти до хати і зникнути в сінях. Почувши гуркіт засува, хлопець розумів, що дівчина йому не рада. А бувало, дівчина гаялась, відчиняючи хвіртку, давала можливість парубку її затримати.

Пари стояли десь у затишку до самої півночі.

Дівчата знали від старших, що почуття буває оманливим, і шукали знаку, що вибір коханого – не помилка. Вони з нетерпінням чекали свята дівочої Долі, а по-християнськи – Святої Катерини.

На Катеринині вечорниці не працювали. Дівчата ворожили, щоб їм відкрилась доля.

Спочатку варили пшоняну кашу. Заправивши кашу молочком з конопляного насіння, обгортували рушником і несли до воріт. Кожна стукала у ворота макогоном і промовляли: «Доле, Доле, йди до нас кашу їсти!». Слухали, чи не долетить якийсь звук. Заспіває півень, мукне корова, обізветься людина, значить, Доля почула. Потім кашу заносили в хату, де проходили вечорниці, ставили на покуті і бігли на вулицю ворожити. Вважалось: поки богиня Доля пригощається кашею, відкривається майбутнє. Кожну дівчину цікавило, чи вийде вона цього року заміж, хто її суджений, звідки він…

Способів ворожінь знали багато, у кожному селі був свій спосіб порозумітись з Долею.

Перебирали кілочки тину, промовляючи: «Вдівець, молодець». Якщо останній кілок був «вдівцем», значить, даремно слухає дівчина ласкаві слова парубка, не судилось їм побратись.

Але одному ворожінню довіряти не варто: може, то лукавий збиває. Ті ж кілочки можна порахувати: як парна кількість, то бути в парі.

Послухати у сусідів під вікном: розмовляють про дорогу – на одруження, а скаже мати дитині «сядь, не метушись» – сидіти ще рік у дівках…

Ставши спиною до воріт, перекинути через ворота черевичок з лівої ноги. В який бік носок, звідти буде милий.

 

Або спитати ім’я перехожого – якщо й коханого звати так само, то бути їм у парі…

Потім заходили в хату ворожити разом.

Сипали півню зерно і рахували, чи парну кількість зерняток склює.

Виливали розтоплений віск у воду, тримали його за свічкою і вгадували, на що схожа тінь від воску на стіні.

Пускали по воді половинки горіха, давши їм своє ім’я та ім’я коханого, і дмухали з усіх боків, щоб зійшлись ті половинки.

Діставали наосліп предмети з-під миски: перстень – до весілля, стрічка – дівувати, чотки – йти в монастир, хрестик – рання смерть…

Або під пісні діставали з-під рушника власні прикраси. Ганнину каблучку дістали під «Цвіте терен», значить, чекає на неї розлука. А Тетянина стрічка показалась з піснею «Ой під вишнею, під черешнею» – посватається до неї старий. Тому співали в цей вечір більше про щасливе кохання. Хай Доля послухає і дарує любов, як у пісні.

Ті, що мали невдовзі вийти заміж, ворожили на голову в домі. Зв’язували хвостами півня та курку і пильнували, півень перетягне чи курка…

Ідучи додому з вечорниць, дівчина відламувала гілочку вишні і ставила на покуті у воду. Як зацвіте вишня до Різдва чи Василя, значить, треба чекати на сватів. А зазеленіє, теж добре – ще погуляє-подівує. Перед сном дівчата клали під подушку шматочок хліба, щоб наснився коханий.

Гуцулки на Катерину закликали кохання. Дівчина ставила під ліжко миску з криничною чи талою водою, робила через неї місток і промовляла:

Як я буду спати,

То на цім місткові

Вороний кінь скаче,

Гривою пряде,

А мій князь, що до вінця візьме,

Перед ясні мої очі стане.

За пазуху клали вузлик з конопляним насінням, щоб наснився віщий сон.

На Херсонщині дівчата носили на собі конопляне насіння від Катерини (7 грудня) до Меланки (13 січня). На Меланку вночі таємно сіяли те насіння на току і волочили спідницею. Чим більше зерняток проросте навесні, тим щасливішим буде життя.

Конопля вважалась Божим даром. Українці споконвіку знали про дивні властивості цієї рослини. Зеленої коноплі стереглись, бо в ній можна заснути і не проснутись. А з волокон стиглої сукали найміцніші мотузки, грубе полотно. З насіння вичавлювали конопляну олію. А дівчата вірили, що це чарівне зілля може відкрити Долю.

Література

1. Жигаленко, Олексій. Куди ведеш, Чумацький шлях? Полтава, 1993.
2. Маковій, Гарафина. Затоптаний цвіт. Київ, 1993.
3. Орел, Лідія. Вечорниці. // Українська родина. Київ, 2000,с 150-155.
4. Панько, Виктор. Песенный фольклор украинцев Севера Республики Молдова. Календарная и обрядовая поэзия. Кишинев, 2009, с.99-107.
5. Харчишин Ольга, Пастух Ганна. П’ять років співпраці. Незалежна газета українців Молдови «Рідне слово», 2010 рік, № 10 (52) січень, с. 12.

 

Світлана Лозинська

Вечорниці на селі

Вечорниці! Вечорниці!

Спішать дівки і молодиці.

Хлопці гарні і пригожі

На пісні високі схожі.

Хтось несе кужіль веселу,

Хтось Дідух святий під стелю.

Ганна пироги рум`яні,

Іра – млинчики духмяні.

Сало й ковбаса подільська,

Є й горівка українська.

Вареники всіх сортів –

Повниться дубовий стіл.

…Двері рипають щораз:

— Добрий вечір! Ждали нас?

Гостей повниться оселя,

Жарт дотепний аж під стелю.

…А десь там з Високих далей,

Яких люди знають мало,

Хтось спускався до Землі,

В руках дзвони золоті.

Із:  Лозинська, Світлана. Іду селом… Кишинів, 2007, с.16-17.