Молодіжні розваги у грудні: Вечорниці на Андрія

Наші предки землероби жили в єдиному ритмі з природою. Любили її, берегли і вшановували численними святами. Кожна пора року мала неповторний цикл святкових ритуалів. Після прийняття християнства вони дещо змінились, придбали нові назви, але суть лишилась незмінною.

Зимовий цикл народних свят починався 7 грудня днем Святої Катерини, покровительки Дівочої долі.

А через тиждень, 13 грудня, наставав день Парубоцької долі, який церква назвала днем Андрія Первозваного.

За церковними легендами, святий проповідував християнство у Скіфії і дійшов аж до Києва, де на одному з пагорбів поставив хрест і сказав: «Чи бачите гори ці? Повірте мені. На них засяє благодать Божа». Згодом там, де він установив хрест, було споруджено Андріївську церкву.

За українською легендою, зафіксованою у древньому літописі «Повість врем’янних літ», Андрій Первозваний після вознесіння Христа на небо ходив по слов’янських землях.

«А Дніпро впадає в Понтське море трьома рукавами. І море те називають Руським. Понад морем Руським учив святий апостол Андрій, брат Петрів, як його називають.

…І прийшов до гирла Дніпровського і звідти пішов по Дніпру горі, і за призначенням Божим прийшов і став під горами на березі

І, вставши зранку, рече учням своїм, що були з ним: «Бачите гори оці? Яка на горах цих возсія благодать Божа, і має бути город великий, і багато церков Бог воздвигне».

І зійшов на гори ці, і благословив їх, і хрест поставив, і помолився Богу, і зійшов з гори тої, де опісля постав Київ.

І пішов по Дніпру до словен, де нині Новгород»

«Повість врем’янних літ»

Літопис за Іпатським списком. Київ, 1990., ч. 14/15

У с. Трінка Єдинецького району старі люди розказують таку легенду:

Мати не хотіла дитини, тому кинула новонароджене немовля в озеро. На щастя, поблизу гуляли дівчата. Вони витягли немовля з крижаної води й віднесли до знахарки. Та виходила хлопчика. Коли він виріс, першим пішов за Христом і став Святим Андрієм Первозваним. А на знак вдячності дівчатам, що врятували йому життя, він допомагає усім хрещеним дівчатам і відкриває у свій день їхню долю.

В ніч з 13 на 14 грудня молодь на вечорницях весело святкувала день Парубоцької долі.

Підготовкою до вечорниць ставали балабушки – невеличкі круглі тістечка з житнього борошна. В різних куточках українського світу їх називали по-різному: хлібчики, калачики, палянички, буханці, пампушки, кукілки, палюшки, опіканці

Води на тісто треба було наносити з криниці у роті. Парубки після обіду влаштовували засади коло всіх криниць. Тільки дівчина набере води в рот – вискакують і починають смішити. Засміється дівчина, проллє чи проковтне воду, а до криниці її вже не пускають. Доводиться пообіцяти макітру вареників.

Вимірявши наперстком принесену воду, додавали стільки ж наперстків борошна і наперсток солі. Замісивши балабушку, дівчина ставила на ній свою позначку.

Спечені балабушки викладали на розстелений на підлозі рушник або пічну заслінку і урочисто, на червоній стрічці, приводили в хату голодного пса. Чию балабушку собака з’їсть, та і заміж вийде. Якщо ухопить і понесе їсти в куток – піде за чоловіком у чужу сторону. А як надкусить і кине, треба дівчині стерегтись, бо уподобаний хлопець хоче тільки спокусити, а одружуватись не думає. Нагодувавши пса, перев’язували його хрест-навхрест житнім перевеслом (скрученими жмутами жита) і з пошаною проводжали до будки.

Спаровані дівчата вносили до хати півня. Кожна дівчина сипала йому трохи зерна, ставила блюдечко з водою і клала люстерко. Почне птах клювати зерно – буде чоловік роботящим, зазирне спочатку в люстерко – судився їй ледачий красень, а, не дай Бог, кинеться пити – стане і чоловік прикладатися до чарки.

Дівчата, що не мали пари, ходили до річки, озера чи ставка вгадувати професію майбутнього чоловіка. З-під крижаної води діставали річкового намулу. Попадеться в намулі камінець – буде чоловік мулярем-каменярем, трісочка – теслею, цвях – ковалем, ремінець – шевцем, чистий намул віщує про хлібороба, а пісок – про неробу-білорука.

Щоб дізнатись ім’я судженого, бігали питати, як звати першого стрічного. А зустрінеться жінка, значить, у цьому році дівчина заміж не вийде.

Головним дійством  Андрієвих вечорниць була гра «Калета».

Дівчата разом пекли великий корж з діркою в центрі – калету (каланту, бакалу, балю). Туге пшеничне тісто на воді з медом місили всі по черзі. Починала найстарша дівчина, закінчували зовсім юні, що тільки почали ходити на вечорниці.

Посипали калету маком, прикрашали родзинками та сушеними вишнями і випікали довго, щоб корж був твердим. Калету на червоній стрічці підвішували під стелею.

 

Парубки обирали пана Калетинського – веселого, дотепного, швидкого на язик парубка. Він брав в одну руку кінець стрічки з калетою, в другу – змащений пічною сажею квач. Парубки по черзі сідлали коцюбу і «під’їжджали» до нього.

  • Добрий вечір, пане Калетинський!
  • Вечір добрий, пане Коцюбинський! Куди їдеш?
  • Їду калету кусати!
  • А я буду по лицю писати!

Калетинський сипле жартами, всі регочуть, лише парубок з коцюбою з усіх сил утримується від сміху. Якщо хоч посміхнеться, Калетинський мазне по обличчю квачем і прожене геть: «Рано ще тобі женитись, смішливий дуже!».

Той, хто довів свою серйозність, має право спробувати відкусити шматок калети. Відкусить – можна одружуватись. Калета високо, треба підстрибнути і коцюбу не впустити. А Калетинський стрічку смикає, квачем розмахує… Дострибне парубок – а калета тверда, як підошва, не відкусити ніяк… Перемазані сажею парубки туляться до дівчат, дівчата тікають… Сміх і галас аж на вулиці чути.

Коли всі парубки, а за бажанням і дівчата, побували Коцюбинськими, дівчата знімали калету з гачка і ділили між собою. Кожна дівчина допомагала умитись уподобаному парубку і пригощала його калетою. А парубок у відповідь дарував стрічку або монетку на стрічку.

 

Вечеряли варениками, обіцяними біля криниці. Під час вечері спаровані ворожили на сімейне щастя. Дівчина наливала в блюдечко трошки вина, меду чи горілки, розбавляла водою і клала перстень. Якщо парубок дістане перстень губами, не вмочивши носа, – їхній шлюб буде щасливим.

Після вечері спочатку розходились пари, щоб постояти вдвох, поки мороз не розжене по домівках. Потім виходили хлопці, а наймолодші та непаровані дівчата прибирали у хаті.

Парубки-одинаки не розходились. Комусь не вдалось отримати сьогодні калету і знайти пару. Підходили ті, кого за якусь провину не прийняли на вечорниці, та одинаки з інших кутків села, з сусідніх сіл. Вони переплутували мотузками вулицю і ховались. Коли група дівчат відходила від хати, вискакували з криком: «Пу-гу! Козак з лугу!». Дівчата кидались урозтіч і попадали в павутину мотузок. Парубок по-лицарськи допомагав дівчині виплутатись і йшов її проводжати.

Дівчата дома знову ворожили. Сіяли в темряві за хатою коноплі, примовляючи:

Андрію, Андрію, конопельки сію,

Спідницею волочу, заміж вийти хочу.

Набирали у жменю засіяного снігу, несли в хату, розтоплювали і підраховували насінини, чи буде до пари. Якщо кількість насінин була парна, брали дівочий поясок-крайку, складали хрестом, клали під подушку і тричі промовляли:

Живу в Києві на горах,

Кладу хрест у головах,

З ким вінчатись,

 З ким заручатися,

З ким за руки держатись.

І швидше лягали спати, щоб уві сні побачити свого судженого.

А парубки ще довго гуляли по селі. На Андрія парубкам дозволено було бешкетувати, робити по селу шкоду тим, хто забув, як сам був молодим, і досаждав молоді. Не пускає батько доньку на вечорниці – ворота знімуть і десь заховають, або димар хвірткою накриють, або лавочку із землі висмикнуть та на яблуню почеплять. Розпускає баба плітки – заліплять вікно снігом доверху. Спить тоді «язиката Хвиська» весь день і все дивується, чого ніч така довга, ніяк не розвидніється. Сварить дядько чи тітка молодь без діла – обіллють двері водою, приморозять так, що, поки сусіди сокирою лід не розрубають, з хати не вийти. Все село, затамувавши подих, чекає, кого на цей раз парубки виведуть на чисту воду, і весело кепкує над невдахами.

Одну з таких дотепних історій згадує Л. Куриленко:

Було це в 1970-ті роки на Чернігівщині. В сусідньому селі жили дві сестри. Гарні, як вишеньки. Вже й школу закінчували, а строгий батько від себе ні на крок не відпускав. Ні на танці в сільський клуб, ні на вулицю поспівати з дівчатами увечері…

В кіно тато сидів поряд.

Після фільму дівчата й хлопці лишались ще погуляти, а дві сестрички з батьком йшли додому. Сердились парубки, а вдіяти нічого не могли. Хіба що хтось кидав услід з насмішкою: «Повів конвоїр арештантів…».

Чийсь дідусь розказав онуку, як у часи його молодості парубки відучували старших від вредності.

Один дядько так їх допік, що не стали й зими чекати. У косовицю привіз хазяїн додому сіно, склав на горищі, сам ліг спати у дворі на возі.

Парубки вночі воза тихесенько викотили і поставили серед річки. На світанку дядько скочив з воза – і в холодну воду. Води було по коліна, та з переляку він закричав, прибігли сусіди… Сміху наробили на все село. А вже на Андрія, сказав дідусь, покепкувати з неприятеля молоді сам Бог велів.

…Рано-вранці 14 грудня вийшов батько двох красунь з хати і оторопів. Ні воріт, ні хвіртки – стоять самі стовпи. Кинувся він шукати, поки ніхто не бачить. Побіг за хату, за хлів, за дровітню – нема. Зазирнув у двори до сусідів – нема. Обдивився город, чи не прикопали у снігу, – сніг лежав непорушеним. І ніде ніяких слідів.

Цілісінький день шукав чоловік пропажу. Хвіртку знайшов десь у стогу сіна, а ворота як крізь землю провалились.

Шукав кілька днів. Обійшов усе село, облазив кущі вздовж річки, перетикав залізним прутом усі стоги сіна та гурти соломи у селі й за селом, усі кучугури снігу… Воріт не було.

Дома жінка сварить, доньки за спиною хіхікають, собака весь день гавкає, корова мукає, що її тримають на прив’язі, кури в курятнику здіймають галас… І на вулицю хоч не показуйся, жінки допікають насмішками.

«Сусіде, це така мода пішла, щоб двір стояв навстіж? Так добре тепер видно, що у вас робиться…».

«Що це у вас тільки корову прип’ято? Ви б і дівчат на мотузок та до ганку. Тоді точно на танці не підуть…».

«Куме, а ви кулемет уже купили? Ото як прийдуть свати, ви кулемет на горище – і відстрілюватись…».

Довелось дядьку іти до парубків просити свої ворота назад.

А дівчат у клуб пускати будете?

– Буду…

– І на танці, і на вулицю погуляти?

– Угу…

– Ну, то Ви порядок знаєте: ставте могорич і забирайте ворота.

– Та де ж вони?!

– Дядьку, Ви з своїх воріт у неділю дві години очей не зводили. Вони в клубі за екраном…

 

Українці Республіки Молдова також дуже добре знають і люблять свято Андрія. Про вечорниці та ворожіння на Андрія у Молдові розповідає Л. Мальцева.

У селі Слобідка Бриченського району збереглось багато старовинних звичаїв. Вчителі та учні намагаються їх зберегти. В давнину з самого ранку і до пізньої ночі на Андрія дівчата ворожили на хлопців. У наші часи таке ворожіння стало веселою розвагою.

Починається ворожіння з «балабушок». Дівчина приходить до криниці й тягне воду, кажучи:

Водиця, водиця в глибокій криниці.

Тебе в хату принесу та балабушки спечу.

Довго ще самій водитись?

Чи хто хоче одружитись?

Як є для мене милий десь,

Хай балабушок з’їсть пес!

Набирає води в рота, несе до хати і виливає в миску. І так сім разів. Кожного разу воду треба витягти заново. На принесеній воді замішується тісто. Печуться балабушки. Дівчата їх помічають і кладуть перед собакою:

Ти скажи, собако-друже,

Ми це знати хочем дуже,

Довго нам в дівках ходитись

І чи скоро одружитись?

Чий балабушок собака вхопить, та дівчина наступного року вийде заміж.

Потім усі разом печуть великі коржі. Тісто місять з піснею:

Цього року аж нівроку

Мак розцвів рясно,

Мак розцвів рясно,

Що в очах аж красно.

Скоро прийшло літо

І не стало цвіту,

І не стало цвіту

Макового літом.

Мак збирала гарно,

Мак збирала чисто,

Мак збирала чисто

В макове намисто.

Як сонце, кругленькі,

Коржі випікаю,

Коржі випікаю,

Маком посипаю.

Прийдуть скоро хлопці,

Щоб коржі ловити,

Щоб коржі ловити,

Та мене любити.

Хто найкращий вхопить,

Той і моя доля,

Той і моя доля,

Як макове поле.

Як буде красивий,

Будемо любитись,

Будемо любитись,

            Будемо й женитись.

А як страшним буде,

Того не дай, Боже,

Того не дай, Боже.

Хай Бог допоможе!

Кожна дівчина сіляє на три стрічки три коржі та чіпляє до стелі:

Хто одружитись хоче,

Хай за цим коржем скоче!

Хто зустрічатись хоче,

Хай за цим коржем скоче!

Хто посміятись хоче,

Хай за цим коржем скоче!

Коли приходять хлопці, кожен обирає собі корж і стрибає за ним. Якщо вхопить зубами, забирає собі й відходить. А дівчина примічає, який то був корж: на одруження, на зустрічі чи на сміх.

У сутінки дівчата ідуть до воріт, знімають чобіток і кидають через ворота:

Чобіток через ворота

Перекину через плота,

Куди носиком він ляже,

Звідти любий мій покаже.

Як стемніє, дівчата зі стрічками виходять на вулицю і співають:

  • Мамко моя, мамко,

Що ти наробила?

Я дома не була,

А ти могорич пила. (двічі)

  • Пила, доню, пила

Та ще й випивала,

Бо казали люди,

Що хазяїн буде! (двічі)

  • Буде, мамко, буде,

Бо він хату має,

Бо він хату має,

А чіпок не минає!(двічі)

  • А у молодого

Голова гладенька,

Як підеш за нього,

Будеш не саменька. (двічі)

  • Не дивіться, мамко,

Що головка гладка,

А дивіться, мамко,

Чим накрита хатка! (двічі)

  • Як у молодого

Кучері довгенькі,

Як підеш за нього,

Будеш не саменька. (двічі)

  • Не дивіться,мамко,

Що кучері в’ються,

А дивіться, мамко,

Що люди сміються! (двічі)

  • А над нашой хатой

Не летів лелека,

Як заміж не вийдеш,

Буде жаль велика. (двічі)

Зустрівши перехожого, кожна дівчина просить назвати число. Потім всі йдуть до дерев’яного тину. Одна лічить його стовпчики, інші промовляють:

Як стовп прямий – чоловік молодий.

Як стовп гнилий – чоловік старий.

Як старий чи горбатий – не пущу його до хати.

Та як стовп пов’яжу – старостам не одкажу!

Долічивши до «свого» числа, дівчина пов’язує на стовпчик стрічку. А вранці дівчата біжать роздивитись, на якому стовпчику чия стрічка.

Після вечері дівчата збирають зі столу посуд, беруть ложки і виходять з ними на подвір’я на «калатухи»:

Ложечками калатаю

І до столу препрошаю

Свою долю, своє щастя,

Собі мужа, мамі зятя.

Потім стукають ложкою об ложки і слухають: де загавкає собака, там майбутній чоловік.

Опівночі дівчина наодинці ворожить дзеркалом. Ставить перед собою дзеркало і запалює зліва свічку, промовляючи чи співаючи:

Як сьогодні уночі

Сон мені наснитись має,

В дзеркалі я дивлячись,

Милого побачу, знаю.

Приспів: Ой свічка тріскотить,

Віск по свічечці збігає,

А серденько болить,

Бо хто любить, ще не знає!

Я у дзеркало дивлюсь

І чекаю, наче дива,

Щоб був гарним він, я хочу,

Бо і я дівка красива.

Приспів.

Знаю, дзеркало моє,

Хто, мій суджений, покаже.

А як ні, тоді мені

Не серце камінь ляже.

Приспів.

Поки горить свічка, дівчина вдивляється у дзеркало.

Лягаючи спати, «місточком» ворожить на сон. Наливає у миску чи інший посуд воду і робить з гілочок місточок, співаючи:

Біля річки, біля броду

Дівчина стоїть,

Подивилася у воду,

Тоді говорить:

  • Чом, чом я, чом не щаслива?

Ой чому, ой чому,

Не щаслива, не красива,

 А його люблю? (двічі)

Через річку, через річку

Місток протягла.

Йшов хлопчина молоденький,

ЇЇ сподобав.

  • Ой дівчино, – каже хлопець, –

Ой не плач, прошу.

Йди до мене, дай-но руку, я переведу! (двічі)

Переводив через мостик

Хлопець уві сні.

А як встала, в серці дуже

Він запав її.

Я учора та зустріла

Хлопця наяву,

Ой щаслива, ой красива,

Бо його люблю! (двічі)

Дівчина ставить посуд з «місточком» під ліжко і лягає спати, щоб уві сні побачити коханого.

Колоритні вечорницькі пісні, знані в селах Молдови, записав відомий фольклорист Віктор Панько.

Вечорницькі пісні у Молдові В. Панько

У Молдові люди споконвіку переймали один у одного добрі традиції, тому ворожіння на Андрія молдован і українців мають багато схожого. Спільним, наприклад, є обряд ворожіння на балабушках.

У с. Трінка записано цікаві особливості цього дня.

В давнину увечері 13 грудня заміжні жінки збирались на спільне прядіння, бо від Андрія до Йордана вже не пряли і не ткали.

Жінки роздавали дівчатам часник. Ним натирали віконні рами та косяки дверей, щоб нечиста сила не перешкодила дівочому ворожінню.

Серед ворожінь було й таке. Дівчина запалювала над мискою з водою свічку і лічила краплі воску: скільки крапель упаде у воду, стільки у неї буде дітей.

А хлопці на подвір’ї гарних дівчат знімали ворота і відносили аж за село, щоб вони швидше вийшли заміж.

sputnik.md

Таємниче, жартівливе й завзяте, старе як світ і на диво сучасне, – ось яке воно, Андрієве свято.

 

 

Джерела:

  1. Давидова А. Свято на Андрія. // Рідне слово. – 2011. – № 1 (54) січень. – С. 12-13.
  2. Куриленко Л. Веселий день Андрія. // Рідне слово. – 2010. – № 1 (43) січень. – С. 14.
  3. Панько В. Д. В земле наши корни… / В. Д. Панько. – Кишинев, 1997.
  4. Чолану Л. Народний цикл зимових свят. // Рідне слово. – 2011. – № 12 (65) грудень. – С. 10-11.