Остапу Вишні — 130

Остап Вишня

(13 листопада 1889 — 28 вересня 1956)

Нелегкі стежки народного письменника

Остап Вишня – найвидатніший, найбільш знаний та шанований в народі український гуморист ΧΧ століття.

Нелегкі життєві стежки письменника відбивають цілу епоху, а грані його особистості – національний характер.

Павло Губенко народився 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, що біля містечка Грунь Зіньківського повіту (нині село Грунь Охтирського району Сумської області) у маєтку поміщиків фон Рот. У різних джерелах датою народження письменника вказується 11-те, 12-те, 14-те листопада, та в автобіографії письменника чітко зазначено 1 листопада за старим стилем, тобто 13 листопада – за новим.

Його біографію було «виправлено» згідно з ідеологічним ідеалом радянських часів.

За офіційною версією, «хоч народився хлопчик у поміщицькому маєтку, але не належав він ні до дворянського, ні до поміщицького роду, і вперше його голос пролунав не у розкішних хоромах, а в селянській білій хаті». Стверджувалось, що майбутній письменник був одним із 17 дітей бідної родини колишнього солдата царської армії Михайла Кіндратовича Губенка.

Головним джерелом для біографів Остапа Вишні стала гумореска «Моя автобіографія», тобто художній твір, написаний за принципом творчої фантазії, типізації та законами гумору. Очевидно, що гумореска не може бути документом біографії. Але з 1920 рр. біографи Вишні посилаються саме на неї, не піддаючи сумніву жодну деталь.

Вважаємо, що назріла потреба відтворити реальну біографію Остапа Вишні. А на підставі твору «Моя автобіографія» можна говорити не про дитинство Павла Михайловича Губенка, а про образ оповідача. Гуморист у «Моїй автобіографії» пародіює ідеологічно вивірені, написані за єдиною схемою біографії радянських письменників, глузує з штампів. Не посмівши побачити явну насмішку, наголошену демонстративно неправильним заголовком, біографи доповнювали історію життя П. Губенка новими штампами: потяг до навчання, захоплення читанням, любов до природи тощо.

Якщо в сім’ї народилось 17 дітей, коли старші мали час читати? Звідки бідні Губенки брали книги? Як колишній солдат зміг вивчити двох синів та доньку у сільській школі, потім у двокласній міській, після того віддати в науку аж у Київ? Чому письменник не згадував про долю братів і сестер?

Скупість обнародуваних Вишнею фактів наводять на думку, що справжня його біографія не відповідала канонам радянських часів, що він мусив приховувати правду про дитинство та юність.

У 1907 р. військовий фельдшер Павло Губенко потрапив до армії, а згодом працював у хірургічному відділенні Київської залізничної лікарні.

Незабаром почалися революційні події. Російська імперія розпалась. В 1917 році було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Почалась українізація освіти, і колишній військовий фельдшер став студентом Київського університету. Але невдовзі його підхопили бурхливі події. Молода держава мала гостру потребу в освічених людях з національною свідомістю. Тих, хто вижив у кривавих подіях, не опинився в еміграції, призначали на відповідальні пости. Колишній студент Павло Губенко завідував Медико-санітарною управою міністерства шляхів УНР. Ризикуючи життям, працював у поїздах, що перевозили тифозних хворих. Підтримував їх не лише медикаментами, а й морально, розважаючи хворих смішними анекдотами, які сам і складав. У складі міністерства евакуювався до Кам’янця-Подiльського. Там полишив медицину i став співробітничати в есерiвських газетах. Саме тоді з’явилася у газеті «Народна воля» його перша, не відома досі, публікація за підписом «Павло Грунський».

Влади в Україні прагли і більшовики, і гетьман Скоропадський, і німецькі окупаційні війська, і білий генерал Денікін, і націоналістичні сили… Перемогла партія більшовиків. Україну почали готувати до об’єднання з Росією, до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Відмовившись емігрувати, на початку 1920 року Губенко повернувся до Києва. Працював мовним редактором у видавництві «Книгоспiлка». Згодом переїздить до Харкова, що був тоді столицею України.

Вже на початку 1920 р. виявилось протистояння проросійської більшовицької влади і української інтелігенції, але жодна з сторін не мала сил перемогти. Кам’янець-подільська діяльність Павла Грунського викликала підозру. У жовтні 1920 року Губенка було заарештовано і засуджено на 3 роки. Лише за клопотанням поета В. Блакитного, що був тоді членом ЦК української компартії, його невдовзі звільнили з концтабору.

Розпочинається період його активної творчості й систематичних публікацій. Разом з В. Блакитним започатковує журнал «Червоний перець» (1922). За підписом Остап Вишня виходять фейлетони, усмішки, сатиричні нотатки… Його творчість вливається в розквіт української літератури, який у наші часи прийнято називати «червоним ренесансом».

Популярність Остапа Вишні

Фейлетони й гуморески Остапа Вишні виходять окремими книжками: «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Ану, хлопці, не піддайсь!» (обидві – 1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки літературні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930). Переважна більшість їх перевидавалася на рік по чотири-п’ять разів.

У 1927 році разом зі старшим братом Василем Чечвянським, Олександром Довженком та Василем Блакитним відновлюють журнал «Червоний перець» (й досі популярний, тільки слово «червоний» з назви випало).

Цей період ознаменовано неймовірною популярністю Остапа Вишні в народі й становленням його як митця, формуванням його специфічних письменницьких якостей. Неписьменні селяни оволодівали грамотою для того, щоб мати змогу самим читати твори Остапа Вишні, а зросійщені робітники вчилися читати українською. Газетні «усмішки» Вишні видавалась окремими збірками великими тиражами і по кілька разів: на 1928 рік вийшло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомне видання вибраних усмішок. До 1930 року тираж збірок Остапа Вишні доходив до двох мільйонів – нечувано для тих часів.

Випробування

Для українського селянства того часу ім’я Остапа Вишні стало другим за значимістю після імені Тараса Шевченка. Звісно, це не могло не викликати невдоволення влади. 26 грудня 1933 р. Остапа Вишню заарештовано. Гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема, у замаху під час жовтневої демонстрації на секретаря обкому партії Постишева. Коли сам Постишев буде розстріляний як ворог народу, Остап Вишня зіронізує: «Так я ж перший хотів його розстріляти!»

23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання – розстріл. Його замінили десятирічним ув’язненням. На час засудження О. Вишні було репресовано всіх українських літераторів сатирично-гумористичного жанру.

Письменника відправляють етапом на Схід. Він знову опиняється у списку смертників. Існує кілька версій, як йому вдалося уникнути кулі. За однією – розстріляти було наказано Остапа Вишню, а в списках він значився як Павло Михайлович Губенко. За другою – під час етапу письменник тяжко захворів, і його просто покинули на одному з перевалочних пунктів помирати. За третьою – начальника колонії було розстріляно, і кілька списків приречених просто загубилися.

Письменнику судилося вижити в страшних лабетах «єжових рукавиць». Однак 10 років свого життя митець втратив у Чиб’ю Ухта-Печорського табору (нині це місто Ухта Республіки Комі). У таборі Вишню примушують писати оповідання про ударну працю в’язнів. Та він і тут умудряється вставляти свої іронічні шпильки, наприклад, «в останні роки населення Сибіру стрімко зростає».

Жахливі умови проживання призвели до виразки шлунку, і письменника госпіталізували. Тамтешній лікар, дізнавшись про медичну освіту пацієнта, бере його під свою опіку і добивається призначення фельдшером. Це дало йому можливість вижити. А потім хтось із чиновників вирішив, що талант Остапа Вишні можна використати для підняття бойового духу радянських солдатів. 3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської тюрми в Москві на волю. Однак, стан його був такий, що відразу потрапив у московську лікарню.

Повоєнне життя

О. Вишня все життя був вірним другом. Свідки розповідали, як він рятував тифозних вояків у поїздах УНР, підтримував товаришів у підвалах ЧК, в тюрмі НКВД у Харкові, в концтаборі на Печорі. Коли в 1931 р. було арештовано Максима Рильського, Вишня, не боячись накликати на себе гнів НКВД, кинувся з Харкова до Києва на допомогу родині поета, а після звільнення Рильського з тюрми забрав його до себе у Харків. На такі вчинки мало хто зважувався в той час загального страху, бо нікому тоді не прощалось лицарство.

В 1944 р. колишні приятелі боялись спілкуватись з «ворогом народу» Вишнею. Він не міг ні влаштуватись на роботу, ні отримати житло. Врятував його Максим Рильський: не тільки дав притулок, а й допоміг оформити документи, отримати харчові картки, а головне – почати знову публікуватись. З того часу їхня дружба ніколи не переривалась.

Трохи підлікувавшись, Остап Вишня знову очолює своє дітище – гумористичний журнал «Перець».

26 лютого 1944 р. в газеті «Радянська Україна» вийшла його найзнаменіша усмішка – «Зенітка». Вона обійшла усі фронти, зазвучала по радіо, на концертах. Люди знали її напам’ять, цитували через багато років.

В повоєнні роки виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін.

Водночас О. Вишня працював над перекладами творів із російської та світової класики – М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О’Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику громадську роботу, був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України.

Лише у 1955 році Остапа Вишню було офіційно реабілітовано судовими органами. А 28 вересня 1956 року найбільшого українського гумориста ΧΧ століття не стало.

Сім’я письменника відкрила в його квартирі домашній музей. Там було виставлено твори та особисті речі Павла Михайловича. Серед них унікальний експонат – шахи, виліплені письменником у таборі із хліба. Та згодом навпроти музею почали зводити торговий центр, по будинку пішли тріщини… Уряд України не захотів брати на себе утримання музею Остапа Вишні, тому його внучка вимушена була ту квартиру продати.

Через півстоліття згідно з постановою Верховної Ради України від 20 листопада 2013 року 125-річчя від дня народження українського письменника, гумориста і сатирика Остапа Вишні було відзначено на державному рівні.

Багато фактів життя народного письменника Остапа Вишні лишаються невідомими. Сучасні біографи лише пунктирно відтворили його творчий шлях. Можливо, ще буде знайдено та опрацьовано забуті чи сховані архівні документи, які по-новому висвітлять тернистий шлях великого гумориста.

Михайло Венгринюк,

заступник голови Чернівецької обласної громадської організації

«Інститут Бессарабії»