«Чародій чорних очей» (шлях Євгена Гребінки)

ШЛЯХ ЄВГЕНА ГРЕБІНКИ.

Історія — далеко не завжди милосердний та справедливий суддя, а час не все розставляє по своїх місцях, віддаючи належне чесному, шляхетному служінню людям і рідній культурі, та відкидаючи все тимчасове, суєтне, наносне.
Якби це було так, то духовні надбання багатьох наших попередників не втрачалися б нами, а ставали б живими, активними учасниками культурно-естетичних процесів сьогодення, перебували б в центрі уваги цінителів рідної історії та рідного слова.
Воістину яскравим прикладом сказаного є життєвий шлях і творчість визначного українського й російського письменника ХIХ століття Євгена Павловича Гребінки (1812—1848). Спадщині Гребінки, блискучого прозаїка, поета-лірика, байкаря, який однаково плідно й успішно творив і мовою Котляревського, й мовою Пушкіна (з останнім, до речі, був знайомий особисто, переклав його «Полтаву» українською), сказати б, «не пощастило».
Написане ним давало Євгену Павловичу вагомі підстави вважатися якщо не класиком, то, принаймні, вельми шанованим автором обох літератур. Проте реальність склалась дещо інакше, ім’я та твори письменника ще не здобули належної поваги в критиків і у широкого загалу. Можливо, справа у тому, що для російської культури Гребінка видавався занадто «українським» і навпаки? Досить сумний парадокс…
Пояснення і розгадку цього парадоксу ми знаходимо й у специфіці часу (перша половина ХIХ століття, як відомо, була добою, коли, незважаючи на інтерес в імперських культурних колах до української історії, традицій та звичаїв, українська мова вважалась «наречием» і, отже, досягти суспільного визнання й успіху український письменник — до Шевченка! — на практиці міг, лише використовуючи російську мову), і в обставинах його біографії.

Євген Павлович Гребінка народився 2 лютого 1812 року в маєтку Убєжище біля містечка Пирятин на Полтавщині в родині відставного офіцера, котрий за часів Катерини II «врезывался в турецкие колонны» та «казачествовал в Отечественную войну», але швидко перетворився на звичайного полтавського дрібного поміщика.
Неповторна природа Полтавщини, українські народні пісні, легенди, перекази назавжди закарбувались в пам’яті Євгена як еталон краси, добра й одвічної людської мудрості. Звідси ж — блискуче знання живої мови народу.

ГНІЗДО СВОЄ ЛЮБИВ ВІН

Сумним, а чи щасливим,
Де б він не був, не жив,
— Гніздо своє любив він,
Бо душу в нім лишив.
Покрівля із соломи,
Низеньких стін вінок —
З дитинства все знайоме,
І річка, і садок.

Ой, дзюркотлива річко,
Гай-гай, не знає хто?
В Сулу водиця-стрічка
Тече, не знає втом.
І дітлахи селянські,
Засмаглі, аж смішні,
Від сонячної ласки
Теплом лишились в нім.

І вільхи прибережні,
Й калину у цвіту
Любив він обережно,
Як істину святу,
І річку різні пори,
І таємничий ліс…
Багато чого в твори
Свої він переніс.

Братам місцевим меншим
Людських рис надавав.
І дехто, хто тут мешкав,
Себе в них пізнавав.
В огонь вовк сунув рило.
І цап — дзелень-дзелень…
Ось так байки творились,
Творився сам Євген.

Й де б доля не носила,-
Не піддававсь на злам.
Черпав з гнізда він силу
Й окрилювався там.

(Андрій Денисенко)

Винятково важливий етап у становленні майбутнього письменника — навчання у славетній Ніжинській гімназії вищих наук (1825—1831 р.р.; майже одночасно з Миколою Гоголем). Саме тоді Гребінка «пробує перо», створюючи перші оригінальні твори українською й російською мовами, видає гімназійний рукописний журнал «Аматузія». Вже у 1830— 1831 роках ним були написані знамениті байки, що стали класичним надбанням української літератури. Серед них — «Ведмежий суд» , «Рибалка», «Пшениця»,«Вовк і огонь», «Грішник», «Злий кінь» і багато інших. Невелика книжечка «Малороссийские приказки Е.Гребенки», що вийшла в Санкт-Петербурзі в 1834 році і містила 23 байки плюс ліричну поезію «Човен», засвідчила: в українську літературу увійшов молодий, талановитий митець, обдарування якого обіцяло ще ширше розкритися в майбутньому.

У цей час Євген Гребінка вже перебрався до Петербурга; позаду залишилася служба у «восьмому малоросійському козачому полку» (1831—1834), а попереду — знайомство з літературними колами столиці імперії, творчі контакти з Володимиром Далем та Іваном Панаєвим, Олександром Пушкіним (російський поет, прочитавши байку «Вовк і Вогонь», навіть збирався перекласти її), Іваном Криловим та Василем Жуковським…

І одночасно з цим — малоцікава праця чиновником у комісії духовних училищ, а згодом — викладачем природничих наук в Інституті корпусу гірничих інженерів (Санкт-Петербург). Словом, це було життя скромного інтелігента-різночинця, українського та російського «сочинителя» (використовуючи характерне слово тих часів), який чесно та самовіддано працював на благо рідної культури (точніше, двох рідних культур — української та російської; ця роздвоєність, повною мірою подолана лише Шевченком).

Але внесок скромного інтелігента Гребінки в літературу виявився таким, що непідвладний часові. Якщо брати російськомовну частину його спадщини, то такі твори, як історичний роман з епохи козаччини «Чайковский» (1843), «историческая быль» «Нежинский полковник Золотаренко» (1842), соціально-психологічні повісті «Кулик» (1840), «Записки студента» (1841; до речі, саме тут багато в чому відтворивши події свого дитинства та юності в Ніжині, Гребінка буквально «напророчив» і свою майбутню долю — ранню смерть від безжалісної хвороби), «Приключения синей ассигнации» (1847) — всі вони й зараз читаються з інтересом, не втратили ні пізнавальної, ні культурно-естетичної цінності.

НЕДУГ

Я недугом томим,
Но отрадно мне с ним,
Мне приятны недуга мученья.
Он ужасней всего,
Но и прелесть его
На земле не имеет сравненья.

Я недугом объят:
Вижу демонов, ад,
Вижу мир в наготе подземельной;
Вижу солнце без дня,
Вижу свет без огня,
Вижу мглы океан беспредельный.

С чёрной тучей грущу,
С буйным морем ропщу,
Вижу светлых алмазов рожденье;
Знаю, в недрах земли
Как граниты росли,
Чую трав и дерев прозябенье.
На земле тяжело,
На земле несветло:
Всё здесь пахнет и златом, и кровью!
Люди ближних гнетут,
Люди честь продают
И торгую святою любовью…

Полечу на эфир:
Как прекрасен тот мир!
Как блестящие звёзды роями
В стройном чине плывут,
Кольца огненны вьют
И расходятся вольно кругами…

И в гармонии той
Я летаю душой.
Свет неведомый ум озаряет.
Пред умом тает тьма,
И природа сама
Перед ним тайники отворяет.

Звёзд небесных светлей,
Краше солнца лучей
И зарницы полночной живее,
Ярче жгучих очей
Ненаглядной моей
Он в душе непонятно светлеет!

Но недуг отлетит:
Начинаю я жить,
Прозябать, как земное творенье,
Стану в мире страдать
И, как радости, ждать
Мой прекрасный недуг – вдохновенье.
1837

«ВСЕ, ЧТО ЛУЧШЕГО В ЖИЗНИ БОГ ДАЛ НАМ, В ЖЕРТВУ ОТДАЛ Я ОГНЕВЫМ ГЛАЗАМ!» — ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ РОМАНСА «ОЧИ ЧЕРНЫЕ»

Музикознавці вважають цей романс найвідомішим у величезному масиві російських пісень і романсів. Вже понад 150 років його виконують найвідоміші співаки різних сценічних і пісенних напрямків. Це, звичайно, співаки камерного жанру, артисти кіно, естрадні та оперні співаки. Давно звучить цей романс на різних континентах і в різних країнах, на безлічі мов і діалектів. Сталося так, що багато виконавців часто співають цей романс зі своїми варіантами тексту. Якщо перша строфа майже у всіх текстуально однакова, то наступні звучать по-різному.  Федір Іванович Шаляпін змінив не тільки текст, а й музичну редакцію романсу, і в цьому зміненому вигляді романс набув особливої ​​популярності.

Як правило, в концертах, в нотних виданнях, на старих грамплатівках вказувалося, що це — старовинний російський або циганський романс, і лише зрідка згадувалося, що автором тексту є український поет Євген Павлович Гребінка. При цьому відомо, що Гребінці належить авторство лише першої, як би обов’язкової для всіх виконавців строфи:

Очи черные, очи страстные!
Очи жгучие и прекрасные!
Как люблю я вас! Как боюсь я вас!
Знать, увидел вас я в недобрый час!

Повний текст — ще дві строфи, на жаль, на довгі роки був майже забутий.

Вірш «Очі чорні» був написаний автором в 1843 році і має глибоке українське народне коріння. Вважалося, що романс був написаний Є. Гребінкою в Санкт-Петербурзі, оскільки там він вперше був виданий. Але в дійсності вірш було написано в Україні. Ось коротка історія його створення.

Перебуваючи разом зі своїм другом Тарасом Шевченком на своїй батьківщині в селі Убєжище, недалеко від Пирятина, вони одного разу відвідали близького знайомого по Санкт-Петербургу — штабс-капітана Василя Ростенберга, який проживав в селі Березова Рудка. Там друзі познайомилися з онучкою штабс-капітана, чорноокою красунею Марією. Євген Гребінка був вражений вогненним поглядом Марії і всім її вишуканим аристократичним виглядом. Повернувшись додому, він довго не міг заспокоїтися і вночі, при світлі свічки, «на одному диханні» написав вірш «Чорні очі». Лише через рік поет зізнався Марії, що вона і є його кохана. На жаль, щастя сім’ї, створеної Євгеном Гребінкою та Марією, виявилося недовгим — через чотири роки після весілля поета не стало …

Ще за життя Євгена Гребінки цей, далеко не єдиний його вірш став широко виконуваним романсом. А ось про авторство мелодії мало хто замислювався. Романс з’явився в пісенниках лише в кінці 50-х років XIX ст. як циганський, без вказівки автора. Вперше автора музики романсу «Чорні очі» було вказано в програмі ювілейного концерту найяскравішої зірки російської естради Вадима Олексійовича Козіна в Магадані, де багато років жив співак. Автором музики всесвітньо відомого романсу був названий Флоріан Герман. Виявилося, що ще в кінці 60-х років Всесоюзне радіо в одній з музично-освітніх передач повідало слухачам, що Флоріан Герман був маловідомим французьким композитором. І сталося так, що він став автором військового маршу, під звуки якого армія Наполеона вторглася в Росію в 1812 році. Мелодія цього маршу залишилася в російському народному побуті. Але ось невідомим залишилося все ж — хто першим поклав проникливу, глибоко ліричну, інтимну поезію Євгена Гребінки на музику цього колишнього маршу. Природно, що музика при цьому була перебудована з маршової в романсову. От і сталося так, що стали ці вірші українського поета відомим всьому світу романсом.
Романс входить до репертуару багатьох російських виконавців, починаючи від Шаляпіна і Ізабелли Юр’євої і закінчуючи Володимиром Висоцьким, який запропонував свою інтерпретацію і версію слів, Хворостовським, Пенкіним, Кобзоном і ін. Мелодія грається як на циганський манер, так і у варіанті джазу або навіть рока. Ел Джолсон виконав її по-російськи у фільмі 1934 «Чарівний бар». Джанго Рейнхардт виконував інструментальну версію романсу на гітарі в стилі «циганського джазу». Луї Армстронг записав її зі своїм вокалом в улюбленій манері, навіть намагаючись співати по-російськи. Джазовий гітарист Лес Пол записав інструментальну версію пісні в 1940-і рр. для Columbia Records. Аргентинська виконавиця Лоліта Торрес поєднала її з танго «La Cumparsita». Французькі виконавці Патрісія Каас і Мірей Матьє виконували пісню під назвою «Les Yeux Noirs», а Хуліо Іглесіас використав мелодію в своєму хіті «Ностальжі». Мексиканське тріо Гуаякан записало пісню іспанською мовою.

Євгену Гребінці належить авторство понад сорок віршів. Деякі з них згодом стали відомими піснями. Це, крім «Чорних очей», і широко відома «Помню, я еще молодушкой была», а «Козак на чужині» і кілька інших були написані на мелодії українських народних пісень.

ПОЕТІВ СТВОРЮЄ КОХАННЯ

(Із збірки «Сяйво Анкінберг або біля джерел Гребінчиного Яру»)

I
В усі часи — недавні й ранні
Було так й буде, певне, знов:
Поетів створює кохання,
А возвеличує любов.
Любов до жінки, Батьківщини,
До світу білого цього.
Любов поета, що щоднини
Підтримує душі вогонь.
Не винятком був і Гребінка
У цьому на своїм віку,
Її величність мила жінка
У веселковому вінку,
Напевне, з юності ще снилась…
Та доля не без коректив.
Кохання невгамовна сила
Ввірвалась в серце з висоти.
Ісправді, мов з небес Господь — це
Йому послав любов святу.
І перекреслив парубоцьке
Його буття в хвилин уту.
…Гребінка — у поважнім чині.
У Петербурзі — краль та краль…
Чиж думав: знов любов-дівчину
Зустріне там, де рідний край.
З коханням першеньким невдача
Його спіткала нелегка.
Він відчував, як серце плаче,
Та вдієш що — судьба така…
Однак тягло його додому.
Приїхав якось і…влюбивсь.
І невгамовно, і надовго
У ній він серцем зупинивсь.

II

Нам уявляється, Євгене,
Як схвилювало враз тебе
Дівчатко, зовсім ще зелене,
Марійка, панна Ростенберг.
Але літа минають швидко.
Ще швидше дівчина росте.
І знову зустріч.
Місяць виткав
На  хвилях сяйво золоте.
Сяйнула поглядом іскристим
І надихнула за все більш
Коханням ніжним, світлим, чистим
Створити «Чорні очі» вірш.
Відтоді став той вірш романсом.
Його співає цілий світ.
Сильніш «Очей…» магічність з часом
Сіяє нам крізь товщу літ.
Вага романсу слів об’ємна
Й широка, мов полтавський степ.
Любов прославила Євгена,
І з неї й досі він росте.
І час окрилює, і людство,
Теплом наповнює наш день. …
Кому не мріялось: влюблюся
І я так, як колись Євген.

III

Перечитав і знову переслухав
Тї «Чорні очі» у віночку нот,
Щоб ще і ще відчути силу духу
Творця, чий злет до зоряних висот.
Той дух — козацький: воля на роздоллі.
В нім пристрасть серця, спраглого любить
Так треба Богу, що звела їх доля —
Євгена і Марію в світлу мить.
І не могло по-іншому вже бути,
Як чорні очі стрілися з його —
Так — громовиця тишу в світі будить,
Викрешується той живий вогонь,
Який не палить, а ласкає душу
Й освітлює мрійливе майбуття…
На жаль, не всім дано, зізнатись мушу,
Ті світлі пережити почуття.
Пісень немало про дівочі очі,
Але про чорні очі ті — одна:
Широка, світла, чарівна, пророча,
Як та дівчина, як сама весна.

IV

Кохання, як це й має бути,
Нове життя приносить в світ-
Оте окрилене майбутнє,
Отой живий незнаний цвіт.
Подружжя між собою мало
І віру, й сяючу любов.
Дочку ж Надією назвали —
Три іпостасі щастя мов…
На жаль, хвороба зла звалила
Євгена в молодецький вік.
Та його духу творча сила
Є нездоланною повік.
                                            (Андрій Денисенко)

ПІСНЯМ ЄВГЕНОВИМ — ЗВУЧАТИ!

Після гімназії спочине…
Де гай і річка тихоплинна,
Євген приляже на траві.
Спів пастушиний з поля лине,
Думки рояться в голові.
Убіжища хати біліють,
Зелена кузня літа діє —
Пора його юнацьких днів.
Дотепна нова байка зріє,
У ній він висміє панів.
Озвалась пісня в серці дзвоном:
Пізніш напише, взнає світ —
Це „Чорні очі», що кордони
Вже перетнули двох століть.
І не змовкатимуть віками…
А скільки туги й сліз бринить
В оцій мелодії: „Ні, мамо,
Не можна нелюба любить!»
З літами зміниться природа,
Нові століття будуть мчати…
Байкам же вічно у народі
Й пісням Гребінчиним — звучати!

(Микола Нетеса)

На ниві рідної української культури його перу належать такі ліричні вірші високої вартості, як «Ні, мамо, не можна нелюба любить» («Українська мелодія»), «Ліс» та інші.

Вагомими є заслуги Гребінки- громадського діяча, який чимало зробив для підтримки українського слова, постійно листувався з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Левком Боровиковським, Петром Гулаком-Артемовським, Віктором Забілою… Без перебільшення, історичною віхою для української літератури став вихід у світ альманаху «Ластівка» (1841), де були надруковані твори Тараса Шевченка й Івана Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Левка Боровиковського, Віктора Забіли, і, звісно, самого Євгена Гребінки.

Однак, безперечно, в історії України, в історії нашої духовності Євген Павлович Гребінка назавжди залишиться насамперед як людина, за чиєї прямої ініціативи, безпосередньої матеріальної та моральної підтримки був підготовлений до друку й виданий «Кобзар» Тараса Шевченка (1840 рік).
Причому ж не слід забувати, що іще раніше, 1838 року, Гребінка брав активну участь у викупі Шевченка з кріпацтва, та й згодом залишався одним з його добрих близьких знайомих (про що свідчить і той красномовний факт, що саме Євгена Павловича обрав Шевченко своїм супутником під час подорожі Україною 1843 року). Між іншим, Гребінка, людина м’якої та лагідної вдачі, коли вважав за необхідне, був цілком здатний на громадянські вчинки; так, він не побоявся, взявши епіграфом відразу до декількох розділів роману «Чайковский» вірші Шевченка, зберегти їх і при перевиданні книги у 1848 році (щоправда, без вказівки прізвища автора), коли було якнайсуворіше заборонено згадувати твори засланого Кобзаря…

Помер Євген Павлович Гребінка 15 грудня 1848 року, у віці 36 років у Санкт- Петербурзі. Поховано письменника неподалік від рідного «Убєжища», в селі Мар’янівці на Полтавщині. Ця людина воістину заслужила право на вдячну пам’ять нащадків.

Лише дві дати: був — не стало…
Між ними — протягів прошив,
Шкода, що він прожив так мало,
Але ж по-справжньому прожив!
Мабуть, любив він дуже літо.
Однак зима, як долі хрест:
Вона його явила світу
Й забрала, мов складати тест.
Душа без щирості не може.
Не може тіло без тепла.
Він жив у леті й обморозив
Обидва молоді крила.
А потім вже нестримно падав
Повз Землю, в світ Зірок-прикрас,
І мимо Раю, й мимо Аду…
Відтоді й сяє він для нас.
                                     (Андрій Денисенко)