«Петрівка – літа маківка»

Петрівкою українці називають літній піст до дня апостолів Петра і Павла. Це середина літа. Збіжжя викидає колос, перестає кувати зозуля. Селяни косять стиглі трави і готуються до жнив.

12 липня православна церква вшановує Святих апостолів Петра і Павла.

За християнським повір’ям, коли душа відлітає від тіла, то прямує до райських воріт. Там її зустрічає Святий Петро. Петро зважує добрі й погані вчинки, праведні і грішні наміри… Якщо гріхи переважають, завертає душу вниз, у пекло. І ніякими благаннями, слізьми-риданнями не упросити святого. Недарма ж Христос нарік його Петром, що означає «камінь». А якщо переважає добро, Петро відчиняє золотим ключем ворота і впускає душу до раю. Там Святий Павел відводить її на місце, яке заслужила, і визначає, що новій душі робити у раю.

Можливо, в дохристиянські часи цей день було присвячено чоловічій Долі, бо звичаї донесли ритуали вшанування чоловіків.

Дружина готувала улюблені страви господаря. Вранці подавала йому новий утиральник-шириньку, щоб, де не був, душа летіла додому. Дівчатка дарували батьку і старшим братам власноруч виготовлені подарунки, а хлопчики дзвонили у дзвіночки. Від мами діти отримували ласощі, а тато вимірював, як діти виросли, і робив на лутці дверей нові зарубки.

Підлітки в цей день змагались перед батьками, хто швидше бігає, краще стрибає, вправніше плаває…

Парубки мірялись силою та кмітливістю і обирали на рік отамана парубоцької громади.

Під вечір діти, онуки й правнуки збирались, щоб разом привітати старшого в роді.

Гей летів сокіл та й соколина,

Вже си зійшлася уся родина.

Гой си летів сокіл – сів спочивати,

Ми ся зійшли вас повіншувати…

Кожна сім’я дарувала дідусеві вінок з дубового трилисту, перев’язаний двома рушниками, вишитими барвінком. За кожен вінок Петро і Павел мали «приточити рік здоров’я».

В цей день було велике молодіжне гуляння.

Сьогодні, матінко, Петрів день,

Пусти мене погуляти на весь день…

Дівчина, що вже мала пару, дарувала коханому рушничок як знак, що чекає на сватів. Парубок просив уподобану дівчину подарувати стрічку – як згоду зустрічатись. За селом на роздоріжжі проходили змагання парубків з навколишніх сіл. Потім молодь бралась за руки, утворювала ланцюг, «щоб не зайшла біда у село». Після цього «чужі» парубки мали право приходити на літню «вулицю», вибирати пару серед дівчат.

Посію я рожу, поставлю сторожу.

Непевна сторожа, виламана рожа.

Вийшло на рожі три місяці ясних,

Три місяці ясних, три молодці красних.

Перший молодчик – молодий Василько,

Другий молодчик – молодий Іванко,

Третій молодчик – молодий Павличко.

Посію я рожу, поставлю сторожу.

Непевна сторожа, виламана рожа.

Вийшло на рожі три зірочки ясних,

Три зірочки ясних, три дівочки красних.

Перша дівочка – молода Одарка,

Друга дівочка – молода Оксанка,

Третя дівочка – молода Оленка.

На Петра і Павла дозволялось свататись, хоч зазвичай сватів засилали восени після Покрови. Шанувальники творчості Нечуя-Левицького пам’ятають, що Лаврін одружився до жнив, значить, сватання відбулось у Петрівку.

В цей день батькам давалась можливість влаштувати сімейне життя доньки, що «засиділась у дівках», у неї «не зацвів барвінок». Ритуал мав назву «право на Петра».

Васильки або цикорій, базилік, петрів батіг (у молдован – бусуйок) – лікарська рослина, що росте вздовж доріг, з синіми квіточками, дещо схожими на гвоздику. Це язичницький символ зв’язку чистої душі з потойбічним світом. У васильковому вінку клали в могилу незайману дівчину. В ритуалі «право на Петра», можливо, символізував прохання до душ предків допомогти  в одруженні дівчини.

Дерев’яний візок прикрашали липовим віттям, «аби щастя липло», перев’язували дівочим пояском, щоб подружжя зв’язалось. Мати вдягала на дівчину васильковий вінок, клала на плечі весільний рушник і саджала у візочок. Батько віз її до подвір’я, де жив парубок без пари або вдівець. Там голосно гукав, що його донька буде доброю господинею і оголошував, яке придане вона має. У відповідь з хати мала вийти мати чи сестра, зняти з дівчини вінок і покрити їй голову рушником. Це означало згоду взяти її невісткою. Тоді дівчина бігла додому, а батько лишався домовлятись про весілля. Якщо ніхто не виходив, дівчину мусили везти ще кудись або вертатись додому і чекати наступного року.

Для дівчини це було тяжке випробування. Гарафина Маковій записала сумну карпатську співанку:

Гой я в ненька, гой я в мамки дочка-одиначка,

Не гадала, не думала,що ня найде тачка.

Гой я в ненька, гой я в мамки та й цвіла, як ружа, —

Не гадала, не думала, що не найду мужа.

Гой я в ненька, гой я в мамки в молоці ся мила,

Якби знала, що ня найде, була-м си втопила.

Дослідниця стверджує, що цей звичай востаннє було зафіксовано в 1914 році.

 

На давність літнього свята вказують магічні ритуали цього дня.

До Петрова дня слід вивести дах нової будівлі, щоб на чоловіків «не перейшли хвороби»…

До Петрова дня треба вижати хоч один сніп, щоб жнива були легшими…

На Петрів день збирали останні вишні й давали за поману, щоб родила городина…

Щоб чоловік не задивлявся на чужих жінок, жінка носила під очіпком червону нитку, а вночі зав’язувала сонному чоловікові на палець…

Щоб сини були дужі та здорові, матері закопувати під дубом по намистині з свого намиста…

Як уподобала жінка майбутнього зятя, то брала його річ або хоч волосинку і закопувала на своєму подвір’ї під собачою будкою, «щоб пес пару стеріг»…

І, звичайно, язичницький світогляд відбиває поетичне уявлення, що в ніч на Петра зорі падають у колодязі, ріки та озера і очищають усі земні води.