«Я жив на цій Землі…»: світлої пам’яті Юрія Дячука

Спілка українців Молдови «Заповіт – Moștenire» з глибоким сумом висловлює щирі співчуття з приводу відходу у засвіти Юрія Івановича Дячука. Справжній митець, поет і різьбар, професійний колега, надійний друг, щирий спільнодумець, який пліч-о-пліч стояв у витоків відродження українства у Республіці Молдова у бурхливі 90-ті ХХ століття.

Спільні думки і сподівання, дружні зустрічі і спілкування, надії і досягнення залишилися у світлинах, у рядках поезій Юрія Дячука, у приватному листуванні… Звертаємося до них, щоб вгамувати біль… І усвідомлюємо, якого Сина втратили українська і молдовська землі.

Вічна Світла Пам’ять!

 

Дорога

І правда і кривда

На світі від Бога,

До щастя та горя

Веде нас дорога.

До горя широка,

До щастя вузенька —

Ночами над сином

Виводила ненька.

 

До правди нелегка,

До кривди нечиста,

До горя гладенька,

До щастя терниста —

Співала матуся,

Просила у Бога,

Щоб вибрала сина

Нелегка дорога.

 

Від кривди до кривди,

Від горя до горя,

Шукає він світом

Щасливого моря,

І шляхом тернистим

Співає тихенько

Пісні, що на щастя

Дала йому ненька.

 

Я жив…

Я жив на цій Землі ! –

Скажу я згодом,

Коли впаде на плечі

Темна тінь.

Ділив літа

Холодні з антиподом,

І падав долу

Рвучись в височінь.

 

Простигле сонце

Грів в своїх долонях.

Під хмарами ловив

Стрімких стрижів.

Закривши очі мчав

На диких конях

На леза

Гостро точених ножів.

 

Я чув з коханих

Вуст солодкі звуки.

Я цвів, літав,

Сміявся і співав!

І гострий біль

Нежданої розлуки

Напоєм гірким

Мовчки запивав.

 

Стриножену

Звільняючи уяву,

Одвічних істин

Пив таємну суть.

Вертавсь, і знову

З жаб’ячого ставу

Цідив крізь зуби

Липку каламуть.

 

Я жив віки

Малюючи прийдешнє!

Я Богові був

Майже панібрат!

Хоч іноді

Як чорна головешня

Зітлівши, падав вниз

З небесних врат.

 

Прийде мій час –

Злечу до небокраю,

Загублюсь

Серед зоряних світів.

Для чого

Жив я на Землі? –

Н знаю!

Але до неї

З знову б

Прилетів!

 

Білий птах

Яблуневі сади.

Сплять тумани в лугах.

Прохолоду води

З річки п’є білий птах.

До зелених гаїв,

До коханих осель

Навесні прилетів

Білий птах – журавель.

 

Довго вдома не був

Журавель – білий птах,

Рідні луки забув,

Не купався в літах.

Де залишив свій слід —

Всі стежки замело.

Не пускало в політ

Перебите крило.

 

Я як той журавель

З перебитим крилом.

Рвусь до милих осель,

В яблунь цвіт за вікном.

До грибного ліска,

Край дороги в село.

Та в політ не пуска

Перебите крило.

 

Зупиніться на мить

Земляки – журавлі,

І мене заберіть

До моєї землі.

Де в розмаях каштан,

П’є фіалковий цвіт,

Де блакитний туман

Біля рідних воріт.

 

Під гудіння хрущів,

Під відлуння століть,

У колиску дощів

Ви мене покладіть.

Хай мені навесні,

Світанковий мій край,

Заспіває пісні,

Й заколише нехай.

 

Купальна ніч, Пора Івана.

В цю ніч на Землю сходить Рід.

Душа летить – неначе п’яна

Зірвала папороті цвіт!

Гаряче серце просить дії,

А навкруги безмежний світ.

І вище неба линуть мрії,

І нижче трав сови політ.

Стою в росі над крутояром,

Розкривши крила і пливу

Туди, де мавки незабаром

Станцюють коло у ставу.

Стрекочуть дзьобів молотилки —

Качки в рясковій бороді

Гуртом, розкинувши закрилки,

Ковтають зорі на воді.

Шубовснув короп в очерети

Прошивши плес напересіч,

І цвіркуни у всі кларнети

Взірвали музикою ніч.

В вогнях зірниць втопились села.

Згубився слід далеких міст,

Лиш ніч купальна, ніч весела,

Летить над світом в повний зріст,

І я полив над водограєм

В казковий світ дитячих мрій,

Де теплий вітер, гострим краєм,

Жене туман на водопій.

 

Хіба не щастя це? –

Награвшись вволю,

Йти надвечірньою

Стежиною по полю,

Стрибаючи.

Від радості буття –

Гарячим пилом,

Скинувши взуття…

 

З ледь чутним дзвоном,

З неба линуть роси

На голі плечі,

Туманів коси

Течуть пшеницями,

Тамують крок.

Згубивши сам себе

В вінках зірок,

Ти то смієшся тихо,

То зітхаєш

І над туманом

Нібито літаєш.

 

Звивається вужем

Таємна стрічка

Старого  лісу.

Срібляста річка,

Впіймала місяць

За гострий ріг.

Загорнутий

В липневий оберіг

Ти то гориш,

То наче млієш

І зачарований красою

Розумієш:

Що світ цей —

Божа іпостась.

Він не ескіз

Байдужої примари,

Бо бачиш як

Міжзоряний карась

Торкнув хвостом

Міжзоряним

Стожари.

І вже стоїш

Не здержуючи сліз,

Впіймавши

Таємничу суть

Природи

І знаєш вже

Що чує й верболіз

Колісний схлип

Далекої підводи.

 

Хіба ж не щастя це? —

Скажіть но,

Вряди – годи.