Читаємо разом: Юрій Дячук «Веремія» («Слово про гетьмана І.Мазепу»)

Веремія  

 (Слово про гетьмана Івана Мазепу)                                                                                                                                                                                                  історична драма у віршах          

                               

 

                                          У віці вісімнадцятім, раніше,

                                          ніж світ поймуть тривоги немалі,

                                          Схід, за сприянням Місяця, відріже

                                           у Півночі великий шмат землі.

                                                ………………………………………..

                                           Король в степах далеких бій програє

                                           і з військом в край півмісяця втече…

                                                                                            Нострадамус, Пророцтва (1555р.)

 

 

Розділ I

 

 

Зламані крила

 

Османська імперія,  Молдова, село Варниця, вересень 1709 р.

 

Після поразки під Полтавою король Швеції Карл XII  та гетьман

України І. Мазепа знайшли притулок у молдовському князівстві

під містом Бендери, (Тягиня) опинившись чи то під захистом, чи

то під наглядом турецького султана Ахмета III.

 

 

– Во ім`я Господа святого…

… і муки наші… і вовік.., –

Бубнить, жуючи книжне слово,

Чернець псаломи. Віддалік

Здається – хтось трясе колибу.

Слова дошкульні б`ються в шибу,

Марудять серце, гонять піт,

Долоні вогкі, вбрані в лід,

Тремтять, ледь-ледь тримають свічку.

– Невже востаннє бачу світ,

І з сонцем нині свій політ

Закінчу, впавши в Дністер-річку,

Зітлілий вщент будяк-причепа? –

На одрі думає Мазепа.

 

– Ні… ні! – здригнувсь, поставив свічку

На лаву темну від років.

– Хоча би день, хоча би нічку

Ще дав Господь, і всіх віків

Дарунок цей дорожчий був би!

 

Щоб я ще мислив, бачив, чув би!

Хоча б ще раз у це віконце

Побачив світ, ранкове сонце!

Та знову біль, немов з долоні

Хлюпнув хто в бік, ударив в скроні,

Пройняв огулом до кісток.

– Катма! Нема вперед дороги! –

 

 

 

Впрягли комонів*чорних в дроги,

Й дотла згорів в життя  місток.

 

Поглянув в шибу – …Ні, не треба! –

Побачив плат чужого неба

Та між пожухлим листям саду

Хирляві лози винограду.

Згадав чомусь, як квітли вишні

Його дитинства край городу.

Біліші снігу, ясні, пишні!

Ох, як же він любив ту вроду!

І як же вільно, легко мрії

Текли в вишнях! Мов половії*

Літнім степом: білі, мурі*,

Відчайно радісні й похмурі.

Пливли й пливли за виднокіл…

Здригнувсь: – Кого там Бог приніс? –

Шарпнулись двері й вдарив в ніс

Ядушний дух немитих тіл –

У опанчах*– чамбул* татар,

Гурт яничар* і сам сердар*.

 

Ввійшов сердар, схилився низько –

Сухий, цупкий, мов корінець,

Очима люто глипнув: – Близько,

Гяуре*, близько твій кінець! –

Й крізь зуби: – Маю, ясний пане,

Приємну звістку… від султана,

Даруй Аллах йому роки

На втіху нам й на всі віки

Хай буде з ним безсмертна слава,

Для мосці вашої – цидула*,

І щоби челядь не почула,

Зловтішно: – Кепська, мислю, справа! –

Подав сувій і скоса, боком

Полосонув Мазепу оком.

Затим зігнувся й задки, задки,

Скривившись, наче щось пече,

Гидливо вихопився з хатки,

Штовхнувши джуру* у плече.

 

– У, чорт невмитий! – тіпнувсь джура.

– Мізинком вб’єш, а бач…– хвігура!

Гордує, наче ми в неволі!

Попався б ти мені у полі,

Я б враз, турчин, відкраяв габлю*

Твою поганську! – взяв домаху*

І розітнув би з пліч до паху! –

Схопивсь долонею за шаблю,

Зніяковів і мовив тихо:

– Пробач, вашмосьць, та їхня пиха

Внівець крушить цей дивний мир.

Ми ж тут мов здобич, мов ясир*!

Вже майже всі колотять думу –

Куди б податись пріч від глуму!

 

Кров в скронях гупнула, скипіла,

В обличчя вдарила гаряче –

І гнів і сором … – Йди… до діла…

І… кликни писаря, козаче.

…Біжи, бо Бог один достоїн

Фінал сей бачити – як воїн

В долоні плаче від безсилля,

Й лежить, мов зламане бадилля,

На подушках, – шепнув у спину.

– Й пробач мене за сором, сину!

Пробачте всі: за честь попрану,

За долю прикру, препогану,

За мій порив, наклад Полтави,

За цей провал. …Та то предтечі

Образ і кривд, що згодом плечі,

Покриють ваші тлом* неслави,

Бо на лоби вам всмалять, браття,

Тавро хули – моє прокляття.

 

 

 

 

Розділ II

 

Як вогонь з водою

 

Україна, місто Батурин, резиденція  гетьмана, липень 1707р.

 

« Не хочемо Москви! Тяжко під Москвою!» – Одностайні

заклики старшинської ради підштовхують гетьмана  до

перемов з королем Швеції  Карлом ХII, який гарантує підлегій

його державі свободу і незалежність – заснування князівства

Руського в межах Київської Руси.

 

 

…«Ночіє день. Зефір* духмяний

Спиває трунки стиглих трав,

Гульвіса-місяць, наче п`яний,

Дрижить, вчепившись у рукав

Сузір’їв сяйних. Квіт ланів

Вже лащить скрекіт цвіркунів.

Липнева ніч у сон-замрії

Вгорнула ліс, стуливши вії

Творінням божіїм, – приспала.

Вдягнула сонячні малюнки

В смолисті тіні-візерунки,

Й весь світ навкруг заколисала!»

Розмаривсь гетьман, посміхнувся

Солодким римам і вернувся

У яв, – назустріч злій годині.

Подумав з жалем: – Клята доля

До шаблі кличе, до пістоля –

Не до віршів піїтам нині.

Й пройшовши в залу з палісаду

Велів скликати спішно раду.

Рубнув, згадались прикрі вісті:

– До мене всіх, хто є у місті!

 

Прибув найпершим Войнаровський1 –

Сестринець* рідний, осавул.

Затим обозний* Ломиковський,

За ним Чуйкевич і впритул:

Сулима, Орлик, Мокієвський

З Горленком, Герцик, Довгалєвський,

Бутович, Чечель й Гамалія –

Весь ближній круг, його надія.

Тоді: Апостол – пан Данило,

Андрій Кандиба й Покотило.

Затим Дяківський , Максимович,

Зеленський з Лубен, мов попович,

Благочестивий Андріяш

І Кожуховський – велет, кряж

Широкоплечий й мовчазний

З Прилук полковник наказний.

Вкінці Мирович – пан бунчужний*,

Й війт* Шептаковський, в час сутужний

Прямцем, минувши естакаду,

Удвох примчалися на раду.

 

Зібрались вмить, немов чекали

Той поклик поряд, за дверима.

Обсіли стіл посеред зали

Й мовчали, блискали очима.

Мовчав й Мазепа. За вікном,

За вітражем з флоренським склом,

Шуміло місто. Плів говірки,

Йдучи на досвітки-вечірки,

Нарядний люд. Вздовж вулиць біг,

Вливався в розмах площ, дівочий

Грайливий щебіт, парубочий

Завзятий гомін, щирий сміх.

Бадьоро йойкали криниці,

Бриньчали відра. Молодиці,

Зажури в ніч ллючи жіночі,

Вели з сльозою «Карі очі».

А десь  далеко, біля муру,

До танку струнчили бандуру.

Й розквітли враз похмурі  лиця:

– Ти ба, співає ще столиця!? –

Немов водою з річки вмились,

І ожили, заворушились.

 

 

 

Всміхнувся й гетьман, та зловісні,

Петрових рук важких, листи,

До іншої гукали пісні:

– Почнемо, Господи, прости! –

Підвівся важко, взяв у руки

Респонс* вчорашній – царський лист,

Лайнувся подумки: – У буки

Тебе б узяти, чортів хвіст!

Чи не доволі вже ламати

Народ сей вільний!? Годі ж! Мати

Тебе родила, чи хортиця

Знайшла у лісі? Чи ж водиця

Тобі, сліпому, кров червона,

Яку ти з люті, чи нетями

З людей зливаєш ручаями?!

І піт – вода, й сльоза солона?!

Вдавився б врешті, й аки змій,

Не нас би їв, а послід свій!

 

…– Шановна радо! Панство! Друзі! –

Прокашлявсь: – Нині вас зібрав,

Аби хоч трохи в цій напрузі

Вузли цупкі державних справ

Розплести купно, …чи порвати..,

Бо захлинемося.  …Почати

Я ось з чого, шановні, маю –

Потряс респонсом царським: – Краю

Москва шукає нам! Знов цар –

«Заступник» наш, в пекельний жар

Убравшись, згризти нас бажає!

В кордонах глухо закриває

Пролом останній. Лаз до волі,

Який ми сполом*, рвучи жили,

Кістками власними пробили

Й Москві припудили в подолі.

Вважає, бач, що нам – холопам

Не личить «шлятца по європам» –

Дотла крушить купецький міст!

…Не в користь нам, пани, сей лист,

На згубу слово царське враже,

Сто літ би я його чекав!

…Пробачте.., суть обозний скаже, –

І сів у крісло, мов упав.

 

Встав Ломиковський, в стіл дубовий

Упер кошлаті кулаки:

– Ланцюг нам цар склепав чудовий,

Це так, панове козаки.

Чекає ж що нас? – мислю так:

Як псу скаженому – не гак

Сім верст повіятись в сливки,

Теперки й нам  на «cоловки*»

Не гак й сім тисяч! Так-от! – Фронт

Ламають нам, женуть з Європи!

«В Архангельськ крам везіть, холопи!»

Велить московський наш архонт,

«Й сидіть на лаві у Полтаві!»

А це, шановні, – «мат» державі!

Помисліть тільки… – крам та збіжжя*

З Дніпра – в Архангельск! В бездоріжжя!

Хургони – в твань й на Біле море!?

Це ж не комерція, це горе!

Нам труд тяжкий, а бариші –

Московським? Справні торгаші!

А крам з Європи тим же шляхом?

Потрійна ж вартість! – в серце цвяхом!

…Помрем ми голі в час морозний, –

Махнув рукою пан обозний.

– Доб’ють державу царські штуки! –

Та й сів і голову – на руки.

 

Схопився Герцик, зух*-полковник.

– Не те ще втне цей бузувір!

…Панове! Не пора – у човник

Та й геть з Москви!?  Хоч …в чортів двір!

Куди завгодно: в хащі, далі,

Аби від них й куди подалі!

Якби ж одні оті торги

Вони ламали нам – враги.

Аякже!  Горла ж рве нам цар!

Змінив статті, поправ закони,

Війська пригнав. А ці загони

Й на цаль* не кращі за татар!

Лютують збіса. Ображають

Народ даремно. Зневажають

За звички інші, одіж, мову.

І б`ють безщадно. Не за діло!

За так, –  холопи ж, чорне тіло!

Й доб`ють, панове, вірте слову!

Згопцюють з ляхами мазурку,

І стопчуть впень, як півень курку.

 

Або самі дійдем до криці!

Бо все значне – воно ж з дрібниці,

З пустого наче, з витребеньок,

Але, як гриб отой – опеньок

Росте з дрібноти гнів, обида,

Та що лукавити! – й огида

До нечепур отих немитих.

Ну що за біс?! – масні, кошлаті,

В вошві, як цюці волохаті,

А з козаків сміються бритих,

Убраних гарно й чисто вмитих!

Та що сміються! – зневажають

За гречний вид і ображають

Глаголом грубим. Ну, а наші

Не терплять то й такої каші,

З образ тих, варять «стінка в стінку» –

Лоби тріщать, у бік ковіньку!

І ходять потім кольорові,

А то й січуться в смерть, до крові!

Поглумки ж ті, мов в серце шпичка,

Хоч порох начебто, дрібничка.

І злість, й відраза у народі

Ростуть, пани, як щир в городі!

 

…Отож, якщо підсумувати:

Надміру вже отої кили,

Тому тікати тра, тікати

Нам з-під Москви з всієї сили!

Бо той зачнеться чуботрус. –

Та й сів, смикнувши рижий вус.

 

Тут Шептаковський – війт міський,

Мов вітром здутий, став до столу.

Каптан свій надто завузький

Смикнув, дратуючись, за полу:

– Шановні! – мовив, –  грішним ділом

Я поділюся наболілим!

Скажу всю правду – так і знайте!

Кого ж ображу – вибачайте!

 

Вже плачуть лавники та райці*,

По всіх кутках . І наче зайці

Дрижать в оселях бідні люди,

Бо кривда й глум, панове, всюди

Де ті війська. Дрижать, волають

Й на вас не маючи надії

І салогуби, й гречкосії

У мене захисту шукають!

Не смішно?! В мене ж прав тих нині,

Що в … дідовода у торбині!

Сам забезпеки вже не маю

Від цих заріз! Тому благаю:

Робіть, пани, щось! Та не мляво!

Бо здохне магдебургське право2 –

Наш щит й путівець до Європи –

Гуртом підемо у холопи!

 

…І ще.., – закашлявсь – наші статки

Вкінець впадуть, якщо податки,

Крайні, й я б сказав, навмисні,

В часи ці темні, лиховісні

Москва здиратиме з людей.

Таке лиш пройда іудей,

Та й то лиш в снах, творити може!

Чи бусурман якийсь! Негоже

Діло царське се, неславне –

Своє ж бо плем`я православне

Вщент розоряти. Неспроможний

Народ се нести! Вже й заможний

Мітлою горне в клуні збіжжя

На хліб святий. А жебраків!?

А погорільців з всіх боків!?

Й біжать! – у світ, на Запоріжжя…

 

А як терпіти!? Що чекати

Їм від заліських босяків,

Коли насильник йде до хати,

І білим днем  до синяків,

До хрусту б’є! Товче й ґвалтує!

А драм отих ніхто не чує!

Не бачить наче… І не хоче!

Будь то сержант, чи воєвода –

Лайнеться в Бога – от порода!

Й на ремства й жалобу регоче!

Сміявся б ти в лиху годину!

І пруть з дворів майно, скотину…

І палять! палять! – віхоть – в стріху,

Мов в насміх нам, й собі на втіху.

 

І плаче жінка й дочка, й мати,

І сліз тих злих – на дві ріки!

Нема ж кому їх захищати,

На службі царській козаки!

Торохне дзвін – нагострять крицю –

В сідло і – в світ ! У косовицю,

У жнива – бої, походи!

І йдуть, бо що робити мають?

І за чуже в полях лягають,

За так, без мзди-винагороди!

А нагорода та удома:

Оселя – згар, й сім`я – сірома!

 

То як цим іродам годити?

Просити, клясти, рвати, вити?

Ясновельможний! Мосцепане!

Рятуй, бо гибель нам настане!

В дві щоки ж б`ють! У дві руки!

Робіть! Робіть щось, козаки! –

І сів, мов впав, в холодну шкіру:

–  Й за що? Одну ж бо маєм віру!

 

 

 

Заворушився пан Данило –

Геть сивоглавий, часом гнутий:

– Щоб їх галушками побило! –

Сердито сплюнув, – чи цикути*,

Сьорбнули би в лиху годину,

За те, що діють!  …За скотину,

Узяту в узи, за биків

Вже цар тримає  козаків,

Шановне панство! До вподоби

Вам приклад сей прямий? По серцю?

Не кличе серце це до герцю*

За стан нікчемної худоби,

В котрий нас цей лупій завів?

Мов рох отих загнав у хлів,

І як з Москви вже гучно чути,

Мудрує хлів цей ще й замкнути!

 

Тому й яріють у кремлі

І люто гнуть нас до землі

Холопи царські. І щосили

Окремність нашу до могили

Волочуть сполом. Й гнуться люди,

Бо страх, панове, смокче груди

Від люті тої. І залиті

Тим страхом й ми, і посполиті*

По саме дно! …Не вам казати

Як «люблять» нас ці супостати.

Як рвуть вже вздовж і в ширину,

Мов ту підтирку, старшину!

 

…Я й сам – не баба, й не без духу,

Полковник, гетьман наказний,

Був ладен не гопак – топтуху*

Для них вже бити! – Мовчазний,

Сердитий на слова вояка

Пустився майже в крик: – Щоб псяка-

Князь, дворушник з серцем чорним,

Не витнув козаків! – Проворним

Рухом скошлане волосся

З чола відкинув: – Отт вп’ялося

«Абищо*» це у наші долі!

 

… Так от, …під Познанню, у полі

Зустрів мій полк московське військо.

Куліш зварили, бараболі.

Все добре наче, чемно, свійсько…

Я ж, як годиться, з командиром

Шапкуюсь* гречно, з бригадиром.

А він мені, панове, в очі:

–  «Аддаш канєй в абоз!» й регоче!!!

Я й вкляк, мов рак отой варений!

Я хто вам – нехрист полонений?!

Ти, екселенція, кажу,

Заскочив дещо за межу.

Спокійно ще речу так, чемно.

Не здобич ми, і не даремно

Ковтаєм порох в цім поході.

І помисли у нас такі ж.

А річ моя, мов гострий ніж,

Драбанту* тому в серце:  – «Годі!» –

Вищить. І вмить дає команду

Забрати коней наших: – «Банду

С канєй стащіть!» – аж сходить криком.

А козаки ж не шиті ликом,

І в тім поході серцем злі

Почули, й зразу – за шаблі!

Й московські щиряться вовками,

Беруть нас в круг й прядуть боками.

 

Так, віч-у-віч, окрай могили

Й уперлись ми, мов вражі сили!

Ще й на біду ту  вилітають

З-за спин драгуни. Втрьох хапають

Мене за черес*, за жупана*

І рвуть, і стягують з Султана,

Бруната* вірного! – І з вії

Сльозу змахнув вояка: – Змії!

 

…Лиш мент залишився до січі!

І тут «свєтлєйший» підлітає:

–  «Шта здєсь за бунт?» –  кричить, хапає

Мене, підстрибнувши, за плічі

І кулачком махає, сука, –

Ото була, шановні, мука!

Ганьба ж яка! – Потім вороже:

– «Канєй аддать, хахол! Нєгоже,

Вєдьош сєбя, падлєц!» – й весь сказ!

Що вдієш тут – навкруг опричня, –

Мовчи, хоч плюнули в обличчя,

Зігнувся й виконав наказ.

Прийшлося пішо ноги бити…

…А що, шановні, мав робити!?

Безносу кликати дурепу

І полк покласти серед степу!?

 

…Отож питаю вас, соколи,

Як се терпіти нам, й доколи?

Що ж довше буде?  Я вже тіні

Страшусь – полковник! В Україні!!! –

І змовк, вуста стуливши в нитку.

 

– Забрав коня – здере і свитку!

Це Орлик – гетьманська правиця,

За вухо кинув темний чуб

І глянув пильно в ярі лиця:

–  Ще й нас зведе! – й приклав до губ

Тривожним знаком смаглий палець:

– Панове! Тихо, прошу, …смалець

Потоплять з нас й полуплять шкіри,

Якщо ми з царської довіри,

Не дай Бог, вийдемо. В манері

Нашій дійство се… – І двері

Спритним рухом відчинив.

І крізь відтулину чималу

Втягнув поручика у залу:

–  Ти що, пан пройда, тут чинив?

 

Той глипнув скоса і незграбно

Віддав вітальний комплімент:

–  Я заблукався тут – нахабно –

І зараз щезну, сей момент! –

Й скривившись кисло, підлий страж

В`юном сковзнув назад в пасаж.

–  Отак й живем під царським оком! –

Зітхнув пан писар, – на гарматі! –

Й пішов назад повільним кроком:

– Чужі, чужі у власній хаті…

Гикнеться нам оця шпарина! –

Перехрестивсь: – …Отця і Сина…

 

 

…Лютує цар наш. Гріх на душу

Велить нам  брати чорний. Мушу

На це, панове, так сказати:

Неволять нас його веління

Губити власні покоління,

Бо в спитках будем жар ковтати!

Почав уже цей деміург*

З кісток мостити Петербург3!

Укази шле: з усіх усюд

Збивати в гурт робітний люд,

Затятих – в в`язки, мов тарань,

І –  в те багно, в чухонську твань!

 

Крутнувсь пан писар, та й – до столу!

Схопив товстий, стопою, лист:

– Як так пішло, то правду голу

І я скажу! Як акафіст*

Читати буду!  На духу!

Між вас не всі, украй лиху,

Цю справу знають. Ось ці списки! –

Потряс листом, – тут все до риски!

Всі наші браття у хресті,

Котрим цей спрут налив по вінці,

Всі замордовані вкраїнці!

Болюча ця лічба, як гною,

Лягло їх в тих гнилих ровах!

Страшне число і зветься – тьмою!

Перстів для тисяч на руках

Обох не стане! А калік!?

Вдовиць!? Сиріт!? Й так п`ятий рік!

Бодай пропав той чортів тік!

 

…Шановне панство! …Може, годі

Нам бути служками лихими,

Й врубати горб терпкої схими,

Як сук відмерлий, на колоді?!

І не вершити вже ні разу

Й повік московського наказу!?

Бо Бог нам, може, і пробачить,

Народ же ні! Народ все бачить!

Та й вирве нас, як спрілу репу! –

Рубнув і глянув на Мазепу.

Потім скрутив папір в сувій,

І сів, змахнувши мокре з вій.

 

– Іване! – важко встав Горленко.

– Ловити гав є кепське діло!

Метатись так, як Хмельниченко4,

Бридня і згуба, – вкраять тіло,

Але сидіти, склавши руки,

Державі – смерть, – доймуть «перуки*»!

Отож у нас у всіх й надії,

Що ти, заступник наш, всі дії,

Всю хисть* свою палку, всю славу,

Всю честь шляхетську у державу,

У славну нашу Україну

До дна, до крихітки вкладеш!

Й дасть Бог, відважиш, відведеш

З-під неї злу московську міну!

 

Як ми за Хмеля,* світлу душу,

Всі Бога молимо, то мушу,

Й роби мені що хоч, сказати,

Що діти наші проклинати

Кістки твої і душу вбогу

Зачнуть уже, якщо в неволі

Цій залишиш нас! До волі

При гетьманстві своїм дорогу

Не проб`єш, не знайдеш путь!

Ти наш ватаг – тобі рішати,

Куди нам йти, а мо` й тікати,

Бо тут нас кури заклюють!

 

Згадай-но Жовкву5– ту нараду,

Де ми, мов старці, терлись ззаду,

І мовчки слухали як «тато»

Вільготи наші рвані, гнуті,

До трону підступом припнуті,

Вкінець рядився відбирати.

У нас на то питав він згоду?

Послухав нашу мисль?  А дзуськи!

Кому потрібні блазні руські,

Ці страхопуди* край городу!

А ми, мов пугала, й стояли!

Хулу ковтали та мовчали, –

Вів гнівно річ свою Горленко,

– Всі як один, бо надто «ченко*»

До пліч голівоньки пришиті –

Злітають враз! – любої миті!

 

Я не хватнув, Бог бачить, краю!

Як шпанець* той в петлі гарроти*

Усе скажу – всі «за» і «проти»,

І  дещо панству нагадаю:

За що, скажіть мені, полковник

Гриць Самойлович, наче кровник,

Чи твар, чи людогубець лютий

В цупкі заліза був закутий?

Нема на серці слів, – журба,

Пани, та чорна лють! Герба

Москви не дав на древні стіни

Чернігівські вчепить – й всі вини!

Сказав – хвала йому і слава,

Мов свій є герб у нас й держава!

А трон московський – не удав,

Не просковзнеш – та й нагадав,

Й за дві ті голови індичі,

Скарав на горло тричі* …Тричі!!!

За правду й честь – сокира й плаха!?

Шпарка московська соломаха*!

Швидка до біса! Р-р-раз й готово!

А ти – наш Гетьман, ти хоч слово

Мовляв Москві наперекір?

Ото ж бо! Ні! Згнила б, повір,

Й твоя розумна голова,

А українська булава

За трон би впала. Й н а з а в ж д и!

 

– Не спорудив ще цар варило –

Встряв Орлик зле – тому ще мило

Не варить з гетьмана! – Зажди,

Ще прийде час! – схмарнів полковник, –

Пан Герцик тричі правий – в човник,

Чи в ступу Бабину сідати,

Й мерщій з Москви! Мерщій тікати!

Ми ж з вами вже мов діти мляві

В цій, вибачаюся, державі!

Все, що спроможні: хлипи лити,

Під себе бігати, просити

Й сидіти тихо, мов щурі,

У власній хаті. Та вмирати

За них, в чужих полях лягати –

От, що лишили нам царі!

То ми мужі, пани, чи  діти?

І довго будем се терпіти?

 

…А щодо гетьманських голів…

Де Многогрішний нині6? Стлів,

Сердега, стух на Соловках.!

Й за що? – така ж провина, жах! –

Не звершив царське повеління, –

Не здав наш Київ ляським «пшукам».

Як скеля став, й не дав коріння

Врубати дітям та онукам!

Й за стійкість ту, за душу чесну

Рудою* харкав в вись небесну!?

 

Та хай би тільки Многогрішний

Попав в перелік сей невтішний!

Виговський де? А Самойлович7?

Хоч добрий змій був сей попович,

Але ж він гетьман! Вождь народу!

Москва ж його і всю породу

Як тих рабів: кого – в гробки,

Кого – в бичі, й на «Соловки»!

Від Переяславської ради*

В Отчизні страти, кривди, зради…

А хто нас ввергнув в ці руїни?

А половина України

Ким в рабство спродана? Мо` турком?

Якби ж! – статареним ошкурком!

А вискочень оцей «свєтлєйший8»,

Устоїв наших ворог «злєйший»,

Не зичить нині Україну

Собі в князівство? Чи причину

Не шарить нагло, без сумління,
Щоб звести гетьманське правління?

 

…Не те ще буде, козаки!

Дотиснуть нас! Пройдуть роки,

Недовгі вельми, й встромить рило

В Украйну кріпко цар-громило.

Хоч буде в дружбі клястись й Богом,

Прохромить він, мов бик той рогом,

Нерівну приязнь цю хирляву

І нас, й народ наш, і державу!

…Я все сказав, що мав сказати,

Як бути – гетьману рішати,

Якщо йому Вкраїна мила –

Та й сів. І знов закляк мов брила.

 

 

– Так, так, пани!  – озвавсь Мазепа,

Піднявши з рук бліде чоло:

– Виходить – нам кругом халепа?

І що й на шеляг не було

Гаразду й глузду у союзі

Краян* колишніх? …Страшно, друзі!

Виходить нами й пари кроків

За цю півсотню з лишком років

Настріч не зроблено до згоди?

Й одну лиш кривду два народи

Лили, з слів ваших, в братню чашу

Замісто дружби? Й нині ллють,

І кров пускають, й кров ту п`ють?

Що врешті-решт і волю нашу

Врубає цар жалом шабель,

Бо вщент державі втне копита

Союз отцей… – «серпа і жита»,

Така виходить карусель?

…Але я згоден, …згоден з кожним! –

 

Й від слів тих чимось злим, тривожним

Війнуло враз, штовхнуло в спини.

Недобре глянувши в зіниці,

Очима лютої вовчиці,

Змочило в піт рясний чуприни.

Це доля наша, знявши шапку,

Зронила з губ червону крапку,

І відваливши в небі брилу,

Впустила в залу темну силу.

 

Відчув то й гетьман.  … – Згоден, друзі,

Що кубок наш недружній повен.

Що в ступу вже пора і в човен,

І з тим, що згинем в цій напрузі.

І що Украйна в тьму пірнає,

То так, в тім сумніву немає.

Та ви не знаєте, пани,

Глибіні й міри зла. …Вони

Розгром готують нам! Державу

Вільну, лицарську під лаву,

В затвор навік, мов ту босоту,

,                                       Загнати прагнуть без звороту!

Мені ж за послух, у принаду

Приз-привілей сулять: за зраду,

Дійство підле, – зисків* тацю

І титул княжий, – римську цяцю.

 

…Грозився цар і клявся всяко,

Хоч ледь був в тямці й на ногах,

Що плем`я наше, опияка*,

Змете з терен вкраїнських в мах

У білий світ, а бо ж під ляха, –

На Віслу-річку. Й москалів

Мільйон з додачею голів

На землі наші прижене, –

Перехрестивсь, …– Нехай мине

Нас жереб цей.., якщо я буду,

Не дай, Господь, вередувати,

І не ураджусь запродати

Вас в кабалу. – У халабуду, –

В гурт непевний Україну

З народом руським не укину.

Й не лгали очі ті скажені,

Вони то вчинять, незугарці!

Бо, що тверезий тре в кишені,

Те запияк несе шинкарці.

Рве правда, рве тирану груди!

…Така от повість, добрі люди…

 

Забагровіли мужні лиця,

Налились гнівом і правиці,

Козацькі жилаві правиці,

Рвонув той гнів до піхов – криці

Шабель дамаських і в горлянках

Заклекотав, мов кров в підранках,

Навиліт вцілених стрілою.

Тріпнув пан гетьман головою,

Й зронив, прорік у ярі очі:

– Ми всі мужі тут, й всі охочі

За волю стати! У могилу

Будь-хто піде за землю милу!

Та ми не діти, й маєм знати:

– Москву штихами* не здолати! –

Потрібен глузд, але завважу, –

Притишив голос: – Перетрем

Ми згодом шворку цю зловражу.

Лиш дайте час! Гуртом – зведем!

 

Запала тиша, лиш вгорі,

На кипарисових полицях,

Мов миші, гризли дзигарі*

Липневу ніч. І гнів на лицях

Тих важких, закам`янілих,

Поволі гас. Ховався в білих,

Битих буйним часом скронях.

Вже у розслаблених долонях

Димлять люльки. Тютюн й огнива

Злизали з рук всю яр порива

І щезло з лиць все зле й вороже:

– Наш гетьман з нами! й допоможе

Спустити з цепа давню мрію!

Розділить з нами віру чисту

В соборність нашу! У пречисту,

В майбутнє втішливе, надію!

 

 

 

 

Розділ III

 

«Персона грата*»

 

Молдова, Варниця, вересень 1709 р.

.

Ніщо, наче, не загрожує гетьманскій голові так

далеко від мстивої руки московського самодержця.

Та не радий цьому гетьман. Прикро йому під стріхою

у споконвічного недруга України – турецького султана.

 

Ковзнули тіні по шпалері,

Кіптяву стелі вмило світло,

І щирий Орлик з двору в двері

Ввійшов, всміхаючись привітно.

Вклонився легко, сів на лаву,

Чуприну кручену, чорняву

Пригладив порухом тривожним:

– Щось сталось з гетьманом вельможним,

Чи скучив мо’? – пожартував.

А вії довгі, мов дівочі,

Таять, ховають чесні очі,

І пальці скубають рукав.

 

– Ой, зле тобі, Пилипе, брате,

Зі мною нині жартувати, –

Подумав гетьман, й через силу:

– Ще й як тужив, аж завивав.

Та не тебе я вабив – милу,

А ти припхавсь, – пошуткував.

Й всміхнувсь про себе пан – на грубі

Лежать твої, козаче, любі,

Чи спочивають у могилі,

Й тебе чекають – «Гандзі милі*».

І раптом, мов відкрилась рана –

Вуста коралові дівочі

Всміхнулись гетьманові в очі.

Вона! …похресниця… кохана…

Мить – й щезло сонячне видіння,

І мов на ламань впав, каміння.

 

Помовчав хвилю, скніла рана:

…– Респонс принесли від султана.

Боюсь, недобра звістка та. –

Присунув писарю листа.

Той взяв сувій, зламав печатку:

– Помилуй Бог! – тремтить рука,

Пробіг очима: – Все в порядку! –

Підкинув радо кулака,

Й сукмана скинув, – впрів, аж вимок.

– За триста тисяч!? … Змій! єфимок. –

Це ж пуд дукатів, мосцепане!

Хотів придбати у султана

Твій чуб поручик-бомбардир*–

Анцихрист мстивий! Та султан

Зламав пронозі ікла й план

Зірвав лихий – пішов в розмир!

 

А далі слухай! – він в дивані,

Візир ось пише, на Корані

Поклявсь.  …Цитую: – «Цього мужа

Не має видати й недужа,

Слабка рука. Вождя ж народу,

Що став за правду, за свободу,

Права свої святі ісконні,

За глум, за дії незаконні

Царів московських, звав до волі

Народ свій рідний, того мужа,

Моя держава славна, дужа

Не здасть, покіль я на престолі!»

– От, вдало! От тобі й султан!

Забив царю вухналь* в шкарбан!

…І ще.., хан кримський – добра річ!

Дає нам згоду звести Січ

Внизу Дніпра й кусать не стане.

Ох, лясне це царю, мосьпане!

Відродим Січ, окріпнем, й – в било*!

 

Всміхнувсь  зажурено, безсило

Гетьман, впав на подушки:

– Та ні, мій друже, вже несила

Мені махати навпрошки, –

До краю стежку дотопкав –

Сховав долоню у рукав,

І звівши очі в під – у стелю

Сказав, шукаючи слова:

– Пора прийшла тобі качелю

Гойдати нашу …Булава

Твоєю нині має стати.

По серцю й совісті. …Тримати

Стяги наші будеш в честі,

Я знаю то. На перехресті,

Зламі доль людських, талану

Неньки  нашої,  народ

Тебе покличе. Дасть клейнод*

І честь тобі воздасть, і шану.

…А я перечити не стану,

Бо – усміхнувсь, – відкаю муки, –

І склав навхрест безсилі руки.

 

 

…І знову тиша у хатині

Запала, наче у труні;

Лиш шепіт в другій половині

Та дзенькіт мухи на вікні

Тримаюь гетьмана у яві,

Й печать з листа на темній лаві

Настирно лізе в очі. – Боже! –

Прошепотів у образ темний

Й перехрестивсь, – невже даремний

Був плач до тебе мій? Негоже,

Серцезнавець, ти удіяв

З рабом своїм – розтовк, розвіяв!

Чому, – зірвався голос, скрипнув, –

Не той ти дав мені кінець,

Що я просив? – У серце штрикнув,

Не пожалів! Під корінець

Підсік без жалю, й кості кволі,

Не дав покласти чесно в полі.

Лишив для насміху й неслави

Весь спогад мій. – Шарпнувсь до лави,

Зім`яв у відчаї листа:

 

– Не можу, Господи, султану

Я бути вдячним! Люту ж рану

Завдав ласкавець! – зняв з хреста

Ім’я моє, укривши тіло.

Золу вберіг, та вгробив діло…

Якби ж віддав царю на муки,

То тим би вклав в народні руки

Шаблі і списи! – Справив тризну

І згин би мій з`єднав Вітчизну!

В умах простих я тать, гієна!

Розп’ятий, – звав би під знамена!

Чому? Чому ж не допоміг?

Не вибив з рук перо? Не зміг?

Чи не схотів й тим під кінець

Весь поступ мій скресав. Внівець!

Дотла! Зачин святий і мрію!

І в пекло кинув, в безнадію.

…За що ж йому усі вершки?! –

І навзнак впав на подушки.

 

 

 

Розділ IV

 

За крок до прірви

 

Україна, Батурин, резиденція гетьмана, вересень 1708р.

 

Північна війна докотилась до України. Війська

Карла XII, втративши обози, виснажені тактикою

«спаленої землі» царя Петра, перетнули кордони

Української держави…

 

 

Колони, башт каскад, палац –

В штиль італійського барокко.

Живий  амур, живий паяц,

Живий сатир прискалив око.

Мармур, дик-камінь, алебастр

Біліший снігу, жар пілястр

Химерний в сяйві позолоти.

Мазепа – в кріслі, а навпроти –

Полковник Герцик, гість з Полтави,

Коня загнавши у дорозі,

І ледь не впавши на порозі,

Доносить звістку злої справи.

Рука тремтить і тре коліна:

 

– Пропала, гетьмане, Вкраїна!

Швед перетнув вночі кордони –

Смоленськ минувши, йде в Полтаву!

Король очолює колони,

Сам Карл, кажу. Боюсь, потраву*

Громак* баский натопче браву!

Уллє під шкури наші лою*,

Й як луб здере, бо царські раті

У бік Москви відходять, кляті!

Вельможний! – кинувсь, – що з тобою?

Хитнувся гетьман, сполотнів

Й рвонувши комір – сперло дух,

Зануривсь в крісло й мов потух.

Помовчав й кинув згусток слів:

– Ковтнем, полковнику, ми сліз,

Диявол нам його приніс!

 

 

…І знову в кріслі сам-один

Колотить гетьман прикрі думи,

І плин безрадісних годин,

Відлитих мов з цупкої гуми,

Бубнить у вуха: Пітер… Пітер…

– Вояко наш! Невже на вітер

Жбурляв ти свій палкий обіт,

В якому клявся наш опліт,

Яким узявся володіти,

В коронні наші вбравшись шати*,

Як за своїм добром глядіти,

Як рідний край наш захищати!

 

Побійся Бога! Бузувірством,

Відступством пакосним і звірством        

Є присуд твій – на допомогу

Не йти до нас. Пряму ж дорогу

У гибель стелиш ходом сим!

Твій задум – нас ущент спалити,

Аби Москву свою укрити

Від шведа лютого, у дим,

У попіл ввергне всю державу9!

Трощити скарб наш у забаву,

Дрочити Карла й відступати,

А нас лишити відбивати

Сей приступ лютий самотою,

То підлість, царю! Я до бою,

До самознищення не стану!

Й народ не стане мій! Ми рану

Смертну в карк своїй державі

Не нанесем! А пута ржаві,

Украй обридлі, впень зрубаєм!

І геть від вас, бо право маєм! –

 

«Джас ресістенд!10» – ось переваги

Наші! Й ми твоє відступство,

Всі кривди й фальші, всі зневаги,

Чудні химери* й живолупство,

Державцю «Малої Русі»,

Зметем з терен своїх. І всі!

Вся Україна – пріч від скону,

Покине зрадливу корону!

То наше право: суверена

Змінити злого, й під знамена

Достойні й чесні сполом стати,

Щоб честь й живіт свій захищати!

 

…Але тобі оті закони,

Що домовому забобони!

Не ходовий в Москві товар

Девізи честі, варвар-цар!

 

 

Розділ V

 

На краю

 

Молдова , Варниця, вересень 1709 р.

 

Наче  явір, що замерзаючи у полі тішив себе надіями

на весну та неждано-негадано зрубаний на дрова, був

підсічений убивчою хворобою сповнений надіями на

майбутні порахунки з московським кривдником, хоча

і молодий душею, та похилий віком, опальний гетьман.

 

 

Зненацька гетьман занеміг.

Збиравсь до храму на світанку,

Як враз не стало рук і ніг,

Мов сніп, упав на отоманку.

Ледь ворухнувся й звив від болю!

Та враз замовк, зібравши волю,

І біль, і крик в один кулак.

Та біль все рвав і рвав: – Оттак! –

Сказав собі – досяг, знать, краю.

Всмоктав юдолі* повну мірку,

Всю спив до дна: солону й гірку!

Тепер – до пекла, чи до раю.

Лежи й товчи життя, як мак,

Й куди позвуть – гадай козак! –

Принесли чисте – одягнувся,

І мов помер, не ворухнувся.

 

І пам’ять в весни, пріч від муки,

Понесла, ставши на крило,

Туди, де сонце, жарти, штуки,

Де отчий дім, батьки, село:

Ось він на Кам’янці-бистрянці

Линів полює рано-вранці,

Ось ламанця* гризе смачного,

Й від трунків меду запашного

Спирає дух. А ось з високої могили,

З’єднавши в серці жах і щастя,

Від півня лютого, як трясця,

Летить на крилах, що є сили,

Й матусю зве. І рідні руки
Рятують гетьмана від муки.

 

Потім забувся, й цілу ніч

Летів тарпаном* в чорні хмари.

Й палала ніч, бо межи пліч,

Немов жарки, цвіли Стожари*.

Шипів вужами смолокіс

Під грім копит. І повні сліз,

Зірок і рос всміхались очі,

І змахами шовкових вій

Спиняли чвал шалений – Стій! –

Тремтливі, лагідні, дівочі.

І сонце з місяцем місцями

Мінялось рвучко над роздолом,

І світ хитавсь, крутився колом,

Й нарешті згас, пірнув до ями.

І мли безформна чорна брила

Лягла на яму ту – накрила.

Розділ VI

 

Чуб дарма, як голови нема

 

Українв, Батурин, резиденція гетьмана, жовтень 1708 р.

 

Того лихого року лютої зими, посланник гетьмана Андрій

Войнаровський за те, що наважився прохати царя підтвердити

договірні  статті, які  самодержець не поспішав підтверджувати.

І за те, що поскаржився на кривди, які чинять московські війська

Україні, ледь не потрапив на шибеницю, врятувавшись лиш

втечею з царської резіденції.  Почувши від Войнаровськог про

ворожі наміри царя  «припертий до стіни» гетьман, був змушений

прийняти карколомне рішення: з мізерним наявним військом (більшу

частину козацьких полків було забрано під царську руку) рушити

назустріч армії Карла ХII.

 

 

Ночіє. Снігом вкритим шляхом

Баскі комоні креслять путь.

Дзвінкі підкови срібним цвяхом

На друзки трощать синій лід.

Несе загін алюр кинджальний,

Немов татарський злий чамбул,

Мчить Войнаровський – генеральний,

Мазепи вірний осавул.

Мерщій «з полуночного Риму11»,

Крізь небувалу ранню зиму12,

Летить в Батурин й вість погану

Несе в саквах, що смертну рану

Крихкому гетьманському серцю

Завдасть востаннє і до герцю

Покличе з тим, хто цю державу,

Що й в снах не мислилась рабою,

Притис чавунною п`ятою,

І рве, мов лютий коршак гаву* –

З людиногубом неугавним,

Царем Петром самодержавним.

 

 

Минули Сейм, убраний в білий,

Ледь-ледь покритий снігом лід,

Й радіє він, що уцілілий

На цій землі лишає слід!

Й собі не вірить, що вдалося

Вертку Фортуну за волосся

Схопити в мент останній дивом.

– За що?! – подумалось з надривом.

За правду – в зашморг!? Де окрест

Ще є царі такі – паскуди,

Як в цій Московії?! – І груди

Взяв сягнисто в божий хрест:

– Повік би вас, лихих, не знати! –

Й мерщій у гетьманські пенати.

 

 

– У себе? – схрипло кинув джурі,

Віддавши в дверях «добридень»

– Угу, – неначе грак на мурі,

Закліпав джура з сну. – Лишень

Вернувся гетьман. Прямо з балу! –

Всміхнувся сумно, – Йдіть у залу… –

Кирею* – з пліч, й як був при шпорах,

Розсипав дзвін по коридорах.

 

 

 

В м`якому кріслі, край каміна,

Сидить пан гетьман. На коліна

Овал померклого багета

Поклав, зітхнувши, і з портрета

Тремтливо-ніжна, мов веснянка,

У платті білому панянка

У очі дивиться мосьпану,

Й ледь-ледь підсохлу тугу-рану

Ятрить. …Утіха й хуртовина

Життя його. Палка й невинна.

Росою вмите сонце раннє,

Кохання трепетне, останнє…

 

 

… –  Дитя моє, ця хуртовина,

Й тебе взяла. Залоскотала

Зимним вітром, поламала

Брів дивних стрічку бездоганну,

Й понесла пріч, навік кохану! –

Притис поривно до грудей

Переспів* Мотрі Кочубей13,

Й всміхнувшись журно, впівлиця,

Уклав, мов скло, до погрібця*.

 

 

Підвівся з крісла, взяв чималу

В`язанку дров, поклав до ніг.

Тут Войнаровський в темну залу

Зайшов поквапно – майже вбіг.

Потис протягнуту правицю,

Смикнув сердито мерзлий вус:

– Все, пане гетьмане! За крицю,

Чи в гріб!  Почався землетрус!

 

 

– Про що та мова, осавуле? –

Наїживсь гетьман. – Про минуле!

Про те, що є сей час, та згодом

Піде за вітром! Й ми народом

Не вільним станем – плазунами!

–  Слідкуй, Андрію, за словами!

З гарячки ти, чи з перепитку?

А ну, поближче до каміну,

Бо бачу змерз. Пропар-но спину

І – по порядку! Й все до нитки!

 

Впав в крісло воїн і по хвилі

Зцідив крізь зуби: – У могилі

Я був би, справді, цього разу

З твоїм нарядом, мосцепане,

Ступивши в те гніздо погане,

Гойдавсь на шибениці. З сказу,

Що я всю правдоньку про тирла*,

Які війська його, мов кляті,

Городять шало в нашій хаті,

З сльозою виклав в п`яні вирла*:

Про кривди люті, глузд та кпини

Над плем`ям нашим, биті спини,

Про вуха шпагами відтяті,

Цар – в крик: – «Скоти! Боввани кляті!

Я вам згадаю ваші вини!

Самі ви є громила й таті!

Зведу, – вищить – і Січ трикляту,

Й всю вашу вольницю чубату!

Гуртом підете до могили!»

І б`є в чоло мене щосили.

Й писцю:  – «Пиши-но: в шмаття спину,

І в зашморг! В зашморг цю скотину!» –

 

 

Примовкнув, люльку взяв, кресало,

Заклав тютюн, хоч трусить, вдало,

Сипнув сніп іскор, затягнувся,

І сам до себе усміхнувся:

– Я ж все життя тягнув каштани

Москві з вогню, – як пес служив!

Й за холод той, за біль, за рани,

Хіба ж я зашморг заслужив!?

 

 

…Отож й сиджу в кутку, мов псяка,

А в голові – тікай! тікай!

Бо переллється царська дяка

Рікою з горла – через край.

А як втечеш? Вікна ж немає

В кутузці цій. А хто ж тікає

Крізь стіни скельні!? Я ж не Дід*,

Не характерник той – всевід14,

Який чаклунське слово знає,

Й замки хитрющі відмикає

Козацьким вусом. Ще й ланцюг,

На совість кутий на правиці,

А за дверима – на полиці,

Зо п`ять чи й більше волоцюг

Здорових хлопів-гренадерів,

Ще й двох, нівроку, офіцерів.

 

Прислухавсь – мовлять щось. Та тихо!

А вуха ж вовчі маю! Й лихо! –

Чую, зрада! Підступ підлий!

«Свєтлєйший» – змій облудний, й рідний

Самому дідькові*, наш цар

Останки наших воль у згар

Втоптати прагнуть! На нараді

Царській, шепчуть, чули слово:

– «Склепати хрест козацькій владі

І остаточно й терміново!»

 

Почув я те, й не став чекати.

Один бо путь – залишусь – згину!

Тому сказав собі: –  Тікати!

І вість цю прикру – в Україну!

І будь, що буде! То ж таївся,

Допоки мій конвой не всівся,

Хто воші бити, хто за карти.

А там де карти – не до варти,

Як звісно… галас знявся, гамір.

Ну я, під репет той свій намір
Й привів у дію: намотав

Ланцюг на плечі кріпко, став,

Напнувсь щосили, як битюг,

Та й вирвав з «м’ясом» той ланцюг!

Розколупав підгнившу плаху

Залізним києм й драпака!

Схопив коня – в сідло і маху!

Тепер спіймайте козака!

 

 

…Зібрався з духом осавул,

Хитнув вологим пасмом чуба:

– Пора гукати караул!

Полон нас всіх чекає! Згуба

Й хула державу жде за рогом!

Я сам те слово чув! Ось, Богом

Вже клянусь! Повір, вельможний!

Роби вже щось! Чи не спроможний?

Душити ж нас ідуть, кінчати!

Давай щось діяти, шукати!

Бо цар, посівши місце чільне,

В кутю змолотить плем’я вільне

І вщент, під Меншикову дудку,

Доїсть Вкраїну як державу! –

Угонить, наче сучку, в будку

Й зіпхне з Історії в канаву!

 

– Оттак!  – прорвало врешт Мазепу,

Аж голос в хрип зірвався, в рик:

– Свербить ушкалу* руську щепу

Привити на московський штик?!

Не бути ж цьому! Досить згарищ,

Які облудний сей товариш

Лишив, мов враг, на цій землі.

Нехай сидить сичом в кремлі,

Чи в тих болотах в чварах й смуті,

А ми в московській каламуті

Й одного дня, малої миті,

Руки не будемо тримати!

Й ні списи наші, ні гармати,

Ні козаки, й ні посполиті!

У тім клянусь я, осавуле!

Спільнота наша – то минуле!

Кажу як гетьман: Україна
Москві окремна! На коліна

Тепер не стане! І не ляже!

Горить огнем насіння враже

Всіх трубецьких, ромодановських,

Й царів зажерливих московських!

 

 

…Тепер до діла, прошу дуже

Без запитань та слів, мій друже,

Полки зібрати до походу.

Куди? – то згодом. Біля броду

Сурмити збір. Мене чекати.

Опівдні маєм вирушати.

До всіх старшин донести вісті

Й збирати всіх, хто є у місті.

В фортеці досить трьох полків,

Лишай комонних й сердюків*.

Припаси: порох, скарб, гармати –

Все в цитадель, в похід не брати.

Обоз малий. Запас недільний.

…Це все. Іди. До ранку вільний.

 

 

 

 

 

Розділ VII

 

Все зрозуміти – все простити

 

Молдова, Варниця, вересень 1709 р.

 

Чи винна в тім, що змушена грішити, борсаючись

в тенетах неправедного людського світу, «з самого

пуп`янка грішна», людська істота? Про це й «розмова»

догасаючого гетьмана з Богом.

 

 

Задніло. Глухо бемкнув дзвін

Старої церкви край левади.

Занив з підвисся муедзин* –

Полив у грішний світ рулади.

Поволі, важко липкий сон

Стікав смолою з вій. Єзон*

Чужий, докучливий,  високий,

Ярив нутро, будив жорстокий

Вчорашній біль, вертав до тями…

І тут, мов грім, потряс колибу –

Побачив гетьман через шибу,

Як сходить сонце над гаями!

…– Ну що ж, не втнули корінці,

Почнем збирати камінці…

 

 

 

І знов душа, немов на крилах,

У небо рветься, у блакить.

А серце скнить, вужом на вилах

Тремтить, конаючи, тремтить.

То в прірву котиться глибоку,

То знову вверх повзе: –  Жорстоку

Смерть мені ти, Боже,

Знайшов у книзі горній! Схоже –

Не переважить пір’я біле

Всіх мрій моїх, думок і прагнень

Каміння вчинків. Та досягнень

Дрантя – чорне й обгоріле!

 

Пробач мене за те, що плачу!

Я ж смерть бо кликав не собачу –

В халупі з гною й кураю,

В чужому, дальньому краю, –

Полою витер мокрі щоки:

– Завдав, мабуть, тобі мороки

Петлястий шлях мій, ой, завдав!?

Та ти ж мене в буремні роки

На шлях цей кинув і заслав

У світ кривавий і жорстокий. –

Жбурнув пращою в Україну:

У глум, у підлість, у руїну,

Мов в льох безвихідний й глибокий.

Тепер за прогріхи картаєш,

У згадках мучиш, й краєш, краєш…

 

 

…Так.., грішний я.., гріхів доволі!

А що ж ти, Господи, хотів?

Товкти пласти людської долі

Й не забруднити рукавів

У юшці зрад, безчинства, горя,

Яка рікою мчить до моря

З Карпатських гір!? …То річ проста:

Моя ж країна золота,

Тобою скривджена Вкраїна,

Яку розп’яв москаль та лях,

Бо Ти забув до неї шлях,

Не хоче стати на коліна!

А я і вовком, й хитрим лисом

Боровсь за неї. Словом й списом.

Тому в гріхах. У реп’яхах

Й вівця мала на цьому світі,

А ми наверх тобою шиті,

І наші душі в реп’яхах…

 

 

 

 

 

Розділ VIII

 

Ми, мов дві птиці…

 

Україна, Правий берег Десни, кінець жовтня 1708 р.

 

Залишивши під рукою Дмитра Чечеля – полковника,

близького друга і сподвижника козацькі загони для

захисту Батуринської фортеці, гетьман вирушує у

похід, і за Десною звертається до війська, вперше

відкриваючись перед народом і всією Україною.

 

 

У полинах, понад Десною,

Стоять загони козаків.

На крутосхилі, під горою,

На стременах, з тавром років

На скроні срібній поріділій,

В чемерці легкій, сніжно-білій –

Мазепа – Гетьман Український,

Підняв комоня сторч, і кінський

Гордий храп рвонувсь до неба.

Та схибив кінь, позадкув.

Метнувсь гайдук* і за рукав

Схопив наїзника: – Не треба!!! –

Незримий порух шенкелями*

І жеребця привів до тями.

 

 

Зняв булаву, оправив ремінь,

Оглянув військо з-під руки,

Шляхетних слів братерських кремінь:

– Панове! Браття! Козаки! –

У душі кинув. Стрій комонний

Здригнувся враз і напівсонний,

Кирей обмотаний квачами,

Зустрівся з гетьманом очами.

А очі, очі мосцепана

Горять вогнем чудним, холодним,

Немов під одіжом походним

Марудить кров смертельна рана.

Та, як налитий міццю колос,

Пливе над військом зичний голос:

 

 

– Брати мої єдинокровні!

І ви, хто з інших тут колін!

Хто на мандруючому човні

Прибивсь до кращої з країн

І дім тут свій знайшов, і долю.

Став братом нам. Всі, хто за волю

Нашу й честь стояв стіною

І не жахавсь, і йшов за мною.

Все те, що зараз вам скажу,

Уразить кожну чесну душу,

І між людьми, признати мушу,

Слова мої зведуть межу.

Та кондоленцію* я стріну

У тих, хто любить Україну!

 

…Я до кінця від вас ховав

Цю карколомну таємницю,

Та вже зайнявсь огнем поріг

І час лихий вже гострить крицю

На в’язи наші. Шле руїну

В Отчизну нашу – Україну!

Двобій повзе титанів клятих

На нас, недолею розп’ятих!

І ця борня чужа на шмаття

Порве державу нашу, браття!

 

 

Два леви рвуться між собою,

А ми, марковані бідою,

Знов стоїмо між двох пащек,

Як передвік привабним руном,

Межи хазарином та гуном

Стояли Кий, Хорив, та Щек!

Відкриюсь вам – то Божа воля!

Й моя тепер! – рвонув пістоля,

Пальнув в підхмар’я. – Цей мій стріл

Останній за Москву боярську! –

Й здригнулась плоть козацьких тіл,

Немов прозріла помсту царську.

Немов Петрове люте око

З піднеба глипнуло жорстоко,

І погляд липкий, божевільний

Вогнем пропік народ сей вільний.

Немов Батурин, Ромни, Глухів
Крізь час зайшлись сльозою й криком.

І під страшним безмовним ликом,

Зів`яли душі легкодухів,

Серця ж безстрашні, навпаки,

Всю кров погнали в кулаки.

 

І гетьман все те розуміє,

Бо й він живий – не з камінця!

Злякався б сам, але не сміє

Вселяти жах в слабкі  серця!

Послабив повід й мовив тихо:

– То горе наше, браття, лихо

Знайшло нас, наче грім у полі,

Й тараном в рабство, до неволі

Штовхає нас. Ми втратим все,

Якщо король обломить шпагу:

Державність, вольності, повагу.

Москва закови принесе

І вже ніщо нас не спасе

Від кривди, гніту й руйнування

Устоїв наших, попирання

Одвічних правд. Ні те, ні се

Ім`я нам буде під Москвою.

Людцями станемо, лускою!

 

…Ми різні, й винні в тім віки,

Що розвели нас, й злої крові

Улили їм, у дві ріки

Пустивши джерело. У слові

Іншими зробили, в мріях

Язик московський, у надіях.

Він любить силу, покрик, владу,

А ми громадою до ладу,

До згоди йдем. І не батіг

Збиває нас у гурт, у ціле.

…Ми, мов дві птиці: сиза й біла,

Край двох узбіч одних доріг.

І різних прагнемо шляхів:

Ми – для лелек, він – для круків!

 

А нас згребуть під царську руку, –

Важку, жорстоку, нелюдську,

Яка і рідне плем`я в муку,

В неволю, в кліття, в щіль вузьку

Угнала гладко. В батоги

Взяла весь рід свій кровний.

І знать свою, і люд безмовний

Примкнула цупко до ноги!

Вони раби вже, ми – ще люди! –

І наче вдарив словом в груди:

– Чи вам по серцю, козаки,

Сей шлях в холопи, в кріпаки?

Щоб згодом вас, дружин, малят

На псів міняли – цуценят!?

Й від слів тих чубитись охочі

Примовкли враз, й сховали очі.

 

 

– То ж цар козацьку булаву,

Наш знак свободи – поламає,

За волелюбство покарає,

Пригне нескорену главу

І знову рушить битим шляхом –

Розщепить землю руську з ляхом!

І нас, як націю єдину,

Порвуть загарбницькі корони,

І в матір нашу, Україну,

Навік вколотять вовчі трони.

…І буде так, бо й назву нашу  –

Єство духовне цар забрав15,

Не зловить він й надалі гав –

З останніх крихт доварить кашу!

 

 

Коли ж вікторію та славу

Добуде швед огнем й мечем,

Й зіпхне Московію триглаву

З шляхів своїх крутим плечем,

Нас також вщент потрощать жорна,

Бо нам Москва була споборна!

І польський круль – союзний Карлу,

Згребе нас знов, як дівку гарну.

Й Отчизна наша тим же шляхом

На всі віки ковтнеться ляхом!

Рабою стане, бидлом, хмизом,

Чужим майном – воєнним призом.

І вже Господь нас не почує,

Не допоможе, й не врятує…

 

 

Важкі слова злітали з губ,

Камінням падали на плечі,

І в’яв від слів тих буйний чуб,

Й серця козацькі молодечі.

Вив вітер й наче правив тризну –

Скавчав, відплакував Отчизну.

Хропли комоні, й їм тривога

Смалила ніздрі. – Тож у Бога

Питав я з пастки стежку, браття! –

Гримів вже голос – Й Бог поміг,

Відкрив мені, як наш поріг

Навік укрити від прокляття!

…В прийдешнє лиш одна нагода:

Наш жереб – з шведами угода!

 

…Поволі, як густий куліш,

Варилась в душах прикра звістка,

Серця хромила наче ніж,

І горла дерла, наче кістка.

Мов в палі узята, застигла громада.

З шалених очей, з болем, жахом – це ж зрада! –

Летіло в обличчя, хльостало Мазепу.

І зринула думка: – Помру серед степу!

І серце почуло, зайшлось, затремтіло,

Якимось поганим осиковим дрожем –

Не сила терпіти! Візьми мене, Боже!

Спаси мою душу! Впокой моє тіло!

А хочеш? – на муки, до пекла. В геєну!!!

Лиш вихопи з рук моїх справу шалену.

А військо гуло, ворохобилось, тліло,

Шепталось, гойдалось, махало руками:

– Оце тобі викрут! Оце тобі діло! –

Й бурунилось, й пріло, втиралось шапками.

– Завів, чортів гетьман, збирать конопельки! –

Шипіли Прилуки. – Заткніть, хлопці, пельки! –

Наїжувавсь Глухів. – А, може, додому? –

Вагалися Лубни, –  надуло старому,

А може наснило? – Як жито у полі

Хиталося військо. Металось,

Ярилось, шукало поради:

– Куди він веде? До відступництва, зради?

Чи кличе до правди, до честі, до волі?

Нелегко простому козацькому серцю

Пливти в невідомість, до спіру, до герцю…

 

 

…Потроху стихли – прогоріло,

Лиш хмари пару з-під папах!

Зібрався гетьман й спритно, вміло

Комоня кинув з місця в мах.

Пронісся вихором по полю

Від печії, задухи, болю,

Вернувсь назад грайливим бриком,

І став, мов влитий, перед шиком.

– Нелегко, браття, – розумію,

Приймати правду й не прикриту,

А цю – у невідь вщент залиту,

Утроє важче. …Й все ж, я смію

До вас донести й біль, й надію…

 

 

…Те, що було – уже не буде! –

Сказав, неначе відрубав, –

Біда нас, браття, перебуде,

Й потомків наших. Для забав

Та глуму в яві й на «бумазі»

Ми будем в будь-якому разі!

Москва повік нас не забуде

І без війни – була і буде!

Й дотла натягне нас на п’яльця!

По покиву лихого пальця

Царя Петра утратим волі,

Права ісконні, привілеї,

І будуть наші асамблеї

В потах кріпацьких, в драмі й болі.

Тому – одна у нас дорога –

Життя почати від порога!

 

 

І наче смеркло на душі,

Мов сівер встріч задув холодний,

В очах схрестились палаші,

І в серце хльоснув плач народний.

Шарпнулась думка: – Боже правий!

Куди я кличу їх? До слави?

До звершень радісних? Свободи?

Чи у руїну, кров, незгоди,

Бо тішу бісівську погорду,

Щоб тому чортові у морду

Востаннє плюнути? А люди

Тоді при чому тут, вояко? –

І кляв себе недобре, всяко.

Та знов набрав святого в груди:

– Іду на Ви! Й зі мною, Piter,

Народ мій – сокіл-боривітер!

 

І знов слова летять до лав:

– Тихцем від вас рішав я – каюсь!

Доконче задум свій ховав! –

Вклонився війську – вибачаюсь! –

Поглянув скрушно в бік старшини16:

– Простіть, пани! Мої то вини,

Що і від вас цей план таїв.

Страшився я, бо царський гнів

На все упав би при провалі:

І вас би звів за цей секрет,

Й державу нашу, на багнет

Нап`яв би враз, й стопкав в навалі!

Вага цього підспідку, браття,

То мій тягар, моє прокляття,

Тому й носив я, наче  міну,

Один пекельну цю таїну.

Не все, мабуть, я передбачив,

Та інших викрутів не бачив…

 

 

…Я чесним був в ділах і в слові,

В думках своїх. Труди Петрові

Всім серцем рухав – не за страх!

Стояв, мов сосна на вітрах

В степу, і гнувся – скільки міг!

Та скільки ж можна гнути совість!

Тому цей крок не випадковість –

Дойняв мене Петрів батіг!

Керманич ваш, з мечем в руках,

Царем був битий по щоках,

Як раб! Як шльондра! Не за вини!

За те, що Русь ще в руське вбрана,

Був битий Гетьман України

Рукою деспота й тирана.

За те, що тихо, мирно, свійсько

Не здав вас, браття, в царське військо,

А душі ваші – чорнобривці –

Під руку кривдника і вбивці!

 

 

За те, що проти бузувірства,

Лукавства, підлості, блюзнірства

«Пташат» Петрових став стіною,

Й не здав останнє… Не до бою

З московським миром вас я кличу!

Народ сей братній, православний

Не ворог нам – товариш славний.

Йому добра бажаю й зичу!

Не він – змій-цар поправ клейнод,

І він нам ворог – не народ!

За скот безмовний, свій послід

Тримає цар наш славен-рід!

…Й якщо вождя так хульно бито,

Яке ж народ чекає мито!?

 

 

Гуло козацтво, вирувало,

Комонів било у боки,

Й бісились огирі і шало

Зубами рвали тороки.

Мов ковила в степу весною,

Хиталось військо над Десною,

Гурчало в жухлих полинах.

Й тут Орлик враз, з копита в мах

Рвонув гнідка напересіч,

Схопив хоругв під лікоть списом,

Злетів на пагорб хвацьким бісом,

І став, мов влитий, біля пліч!

Й зірвався степ – гуде лавина,

Летить до гетьмана старшина.

 

 

Поглянув гетьман вдячно, щиро

На чинство вірне, з’їжив чуб:

– Не бою я шукав, но миру!

Й знайшов сей путь – злетіло з губ.

– З двох кривд найменшу вибирати

Прийдеться, браття, й щоб не стати

Лайном довіку нам – рабами,

Підем ми іншим шляхом з вами…

 

 

…Ось таїна моя остання:

Угоду склав я з королями

Й Отчизну нашу вивів з ями!

З безодні! З остраху й метання.

 

 

Віднині вільна, цільна, всенька

Пребуде з нами наша ненька!

Французький кесар і німецький,

,                                      І вінценосці польський й шведський,

Стають нам опліч, як було

В добу русинського зеніту!

Щоб на очах усього світу,

Як вільних, звести на крило!

Й всі землі руські, всі свободи,

Всі привілеї і клейноди

Вернуться нам навік – по праву!

Й відродим Київську державу

І мрії ненці, честь і славу

Повернем, браття!

 

 

…Й стих народ,

Забув всі гетьманові вини.

Летять вже, збувшись загород,

Серця гарячі, й струнчать спини,

І рвуться, линуть у похід

Комоні вірні, – крошать лід,

Й порив сей п’ють, гризуть вудила.

Й пливе рікою братня сила

Сльозою в очі, б’є у груди.

Підвищив голос: – Й знайте, люди,

Ми не піднімем меч наш славний

На люд московський, православний!

Я з королями «тет-а-тет*»

Впросив для нас нейтралітет!

Ми будем осторонь стояти

Й ні з ким, й ніде не воювати!

 

 

Помовчав й знову з жалем, з болем

Понеслась річ його над полем:

– Відомо вам – дітей не маю, –

Зітхнув глибоко, – Бог забрав.

І слави, зиску не шукаю!

Поклав на карту все, що маю,

Й що міг би мати. Все поклав!

Отож, як бачите, для себе

Шукати щось – не мав потреби!

Одне лиш палить, браття, душу:

За ціль святу я стати мушу!

За тих, хто склав мені довіру

І цінить слово наше, віру

Єдиночесну православну,

Живіт положить за свободу,

Державність нашу, щастя роду.

За Русь – Вкраїну нашу славну,

Й за вас я, браття, став! Й могутнє

Прийдешнє ваше. За майбутнє

Нащадків правнуків. Щоб згодом

Не бидлом стали, но народом!

 

 

Та й як же ж буде зватись, браття,

Народ, що волі не шукає,

А сам себе кладе в багаття,

Ще й жар поближче підгортає?!

Сам жбурить в ватру* купи хмизу,

А супостату, спиногризу

Не ладен ні, – не горло – п’яти!
За кривди й гноблення кусати!

То не народ, то – гидь безчесна!

Гурма овеча безсловесна!

В народ, що гідності не має,

За долю роду не печеться,

Не рве загарбника, а гнеться,

Весь світ плює і зневажає!

 

 

…Я все сказав, відкрив вам душу, –

Застиг напнутою струною.

– І лиш одне сказати мушу:

Я вибрав вас… і зву з собою.

Лиш зву, не тягну й не неволю.

З заков! Від плах та жал – на волю!

Й влучив в серця! – останній пройда

Пройнявсь і – в поклик! Гойда! Гойда!

Надії хвиля жарко, чисто

Вплелась, як зоряне намисто,

В одні на всіх – єдині груди.

Й мов грім, мов вибух над водою:

– Веди нас, батьку, ми з тобою!

 

 

 

Розділ  IX

 

Що винен – віддати повинен

 

Молдова, Варниця, вересень 1709 р.

 

Не відпускає гетьмана недуга. Весь світ його тепер –

скрипуча похідна розкладачка та куток запущеного

саду за тусклою тріснутою  шибою. Тільки й залишилось,

що згадувати своє бурхливе, розцвічене вогнями та попілом

і начебто й довге, та як тепер здавалось, таке коротке  життя…

 

 

Занили двері, і в кімнату

Уплив дебелий ескулап.

Торбину вишиту, строкату

Поклав неспішно. Взяв до лап,

Порослих шерстю, жовту руку,

Завмер на мить. – Не чути стуку!

Невже догас?  –  заглянув в вічі.

– Не хорони ще, чоловіче, –

Подумав гетьман, – ще живий!

Лиш ти мене, турчин, старанням,

Та бусурманським лікуванням –

П`явками цими, не добий.

Моргнув лічцю й забрав правицю.

Той усміхнувсь, подав водицю

Гірку, мов доля, почекав,

Допоки спив недужий, встав,

Хитнув розгублено чалмою,

І зашептавши сам з собою,

Подався геть. А гетьман тихо

Полинув в спогади: у лиха

Душний чад, розчарування,

У перші весни, втіхи і кохання…

 

 

…. – Дитинство.., де воно, дитинство? –

Прозоре, чисте джерело.

Спливло в пластах людського свинства

Життя бродяче. Загуло,

Як біс той в комині, й пропало.

Умить скришилось, мов кресало,

Яким палій з розгуби й страху

Щосили лупить об домаху.

…Це все вона – русинська вдача, –

Жага завзята та гаряча –

Стояти першим серед лав.

Тож він й стояв, бо з руснаків

Веде породу, з козаків.

Й не жив – служив. І в тих чинах,

Як не крути, шукав відраду –

Кортіло бути у панах.

Але в боях стояв не ззаду,

І не у «дурня» виграв владу!

Й державу правив не за страх!

…Виходить – щиро на вітрах

Відкаяв ту русинську «ваду»?

 

 

Проснулось серце, затремтіло,

На мить завмерло, й полетіло

Страшним, злоякісним підскоком.

Хитнувся гетьман, вигнувсь й боком

Замертво впав у подушки.

– Спішить курноса! – навпрошки

Летить, – шепнув в пітьму безсило,

Й хапнув повітря – відпустило…

 

 

 

 

 

 

Розділ X

 

Вогнем і мечем

 

Україна, Батурин, 1-2 листопада 1708р.

 

Цар, дізнавшись про перехід гетьмана на шведський бік,

і знаючи про величезні запаси зброї та продовольства,залишені

у Батурині, дає наказ Меншикову знищити гетьманську столицю

і жорстоко покарати мешканців та оборонців міста. Мстивий князь,

очоливши двадцять драгунських  полків, підступив під  стіни

Батуринської фортеці…

 

 

Ніч зненацька, мов злодій з провулку,

Наповзла на Батуринський шлях,

Наче пес, не знайшовши притулку,

Заскавчав буревій у полях.

Мов габа* смоляна, мов примара,

Протягнувши важкі рукави,

Обгорнула Батурин зла хмара,

Вкрила сеймові плеса, стави.

Ухопила в холодні долоні

Через прорізь фортечних бійниць

Вир людський в кам’яному полоні,

З кам’яними уламками лиць.

 

 

Притиснула важкою п’ятою

Нашорошені стріхи хатин,

Стрій гарматний, готовий до бою,

Шик козацьких напружених спин,

Що вложили в долоні пістолі

Й гостро точену крицю шаблюк,

Бо недобре щось тупає в полі,

Але то не Мамай, не Мамлюк!

Не турчин і не лях марнославний –

Наче тать, із залісських дібров,

Тінь Петрова – князь Меншиков славний

Суне руську посьорбати кров!

 

 

Смертний холод у лицарські груди

Заповзає крізь вовну кирей,

Бо не звір суне полем, а люди

Котять вал штурмових батарей:

Фальконети, гармати, мортири –

Наче море розсипаних рун

Тягнуть снігом до стін бомбардири

Бурунами* комонних драгун.

 

 

 

Дві обслонки: людська і небесна

Затягнули всуціль виднокрай.

– Буде січа. Нещадна й безчесна! –

Сплюнув Чечель, – Господь покарай!

Озирнув насторожене чинство,

Пропалив кожні очі до дна,

Наче мовив: – Тримайся, старшинство!

Стій за волю – вона в нас одна!

 

 

Став у зріст на примурок фортечний

Поряд став гренадера – малюк,

Розгорнув вкриті м’язами плечі –

Сивий, вірний полковник-сердюк.

Звів широкі куделею брови,

Гнівним порухом стис кулаки.

– Час рішатися: б’ємось, панове?

Чи на милість здамось, козаки?

Всі бо чули глагол ордонансу*

Батька нашого! Слово й завіт:

– Вмри, та стій! І мізерного шансу

Не давай розімкнути воріт!

 

 

Також чули ви й царське веління:

– Сійся в ноги й проси живота!

А інакше – під корінь й насіння!

Ми, бо зрадники є, сволота!

Те, що встали ми, браття, за волю,

Незалежність свою, свій уклад,

Те Москві, наче в лапоть – квасолю,

Ми для них – недотопканий гад!

То ж вирішуйте: зв’яжемо долі

За прийдешнє, за волю, за рід,

Чи здамось легкодухами й кволі

Упадем їм під ноги – на під?

 

 

Гук у небо бурливе, погане

Полетів – крізь пітьму у віки:

– Битись! Битись на смерть, отамане!

Ми бо є, бачить Бог, козаки!

– Що ж.., скидаймо, панове, жупани,

Щоб спроможніш рубатись моглось!

Так, як вчили діди-роксолани*,

Як від Сокола-Рода* велось!

Й полетіли, мов птиці, жупани,

Вкрили рів в оксамити на чверть –

Не ховає козак чесні рани,

Ідучи з товариством на смерть!

 

 

Раптом – списом у груди, єхидно:

– От, герої, візьми мене біс!

Ви за палями* скучили, видно?

То «свєтлєйший» їх вдосталь привіз! –

Кинув в натовп майбутній полковник

Ніс Іван – наказний атаман.

– По мені ж – краще  тюрі* полоник*,

Ніж кривавиці повний казан!

 

 

Схаменіться ! Землею сирою

Нагодуює вас князь залюбки.

Я ж здаюсь, козаки! Й хто зі мною,

Хто з Москвою – кидайте шапки! –

З двадцять душ замахало шапками,

Стали дертись вперед крізь ряди,

Мов сміття, що валує купками

В ручаях весняної води.

 

 

–  Нам своє не пристало здавати. –

Мовив Чечель, – нікому й ніяк!

Нумо, хлопці, садіть на  гармати,

Й – в ланцюги цих хоробрих вояк!

…Мить мала й ліквідована зрада,

Гупнув молот в заліза дзвінкий –

Битись в смерть – так рішила громада,

Й то закон і козацький, й людський!

 

 

…– То ж до бою, панове, до бою! –

Крикнув  Чечель й рвонув шабельтас*:

– Хто з мушкетами – стій під стіною,

Хто пусторуч – риштуйте припас!

Порох, кулі, гранати, набої,

Й ядра, ядра носіть до гармат!

Щоб копито кобили рябої,

А не успіх здобув супостат!

 

 

…Сипонули «горох» барабани,

Тьма драбин поповзла штурмова,

Й покотилась у рів на жупани

Перша зрубана з пліч голова.

Гуркітнява пішла й хитавиця

По камінню фортечних полиць,

В крицю ковану вдарила криця,

В чорні вирви очей, в плями лиць.

Загули бойові тулумбаси* –

Довбиш* вшкварив в чотири руки,

Й гримнув залп у каптани, кіраси*,

Очі, зуби, щелепи, боки.

Вкрились полум’ям лицарські душі,

Пахкотять від неправедних вин,

Картузи з головами, мов груші,

Котять долу з обслизлих драбин.

 

 

Сипонуло у рів гарбузами

Никле рам`я посічених тіл.

– Я не звав тебе, хлопче, від мами!

Сам закинув ти ноги на стіл! –

Закричав відчайдушно і люто,

Гнів і розпач заклавши в замах,

Сивий воїн звитяжний – Пашута:

– Не тягнись до чужих соломах!

Не знайдеш ти тут, хлопче, нічого,

Крім поганого свого кінця! –

Та й зрубав, наче кущ, молодого,

Майже сина за віком, стрільця.

 

 

Півруки у Хоми Перегуди.

Шаблю – в ліву, та знову – з плеча!

Тільки буклі* драгунські – на груди

Від козацького злого меча!

Ллє по пруг* й характерник Забава! –

Чортознай, як речуть козаки.

Б`є без промаху – зліва і справа,

Мов чаклун – на чотири боки.

 

 

Поту, кровії піниться річка!

Ллється муром, спливає у рів,

Спалахнула фортеця, мов свічка,

Вже купайло* гуде між дворів.

Вивергають шрапнель фальконети

На потрощений вщент палісад.

Вже примкнула фузейні багнети

Третя лава під грім канонад.

Та й на стіни під дроб барабанний!

Під неруське, чужинське «віват» –

На погибель, на згин безталанний,

Суне хмарою названий брат!

 

 

– Що, вкусили гостинці козацькi? –

Крикнув Гак – сiроманцевi кум.

–  Не про нас ваші пута крiпацькi,

Краще смерть, нiж наруга та глум! –

Та й спiткнувся, пiймавши у скроню

Фальконетний розпечений шрот,

Та й упав, прикусивши долоню,

На пророслий в камiнні осот.

 

 

А згори, з крем`яної споруди:

– Прощавайте, брати! Хай їм грець! –

Кинув двiчі прострілені груди

На багнети козак Топорець.

I злетiвши стрімким свистокрилом

Над вогнями, мов птах Гамаюн*,

Змiв у прiрву дубовим гатилом

З десять душ вовкодухих драгун.

 

 

Тануть, тануть козацькi заслони,

Менше й менше чубатих голiв.

Сонми душ, перетнувши кордони,

Потягнулись до райських полiв.

Вже вiдкашляв від білого свiту

Крiзь ущелину трiснутих губ

Чисту душу свою недогрiту

Шпетний, чесний козак Деридуб.

Вже й Остапенка душить задуха,

Куля в серцi  Грицька Лукаша,

Палашами вiд чуба до вуха

Розрубали Петра Кайдаша.

 

 

Сердюки, козаки і старшини

Вмерзли в кригу між огняних дул,

Дочекався лихої години

Й Кенігсег – сердюків осавул.

Впав на камінь пушкар генеральний,

Затиснувши правицею бік,

Та не смертним був стріл той пищальний,

Не закінчить він легко свій вік!

Зла погибель пригорне невдаху –

В Конотопі наллє мирову, –

Плоть конаючу кине на плаху,

Й захмелілому зріже главу.

 

 

В громі й сполохах третю годину

Править смерть свій бузувірський бал –

Втанцювала полків половину

Й спочивати поклала на вал.

Але держаться бісові діти!

Бережуть, як один, заповіт:

Не здають козаки-бурисвіти

Супостатові отчий опліт!

 

 

Раптом зойк, безутішно і дико

Залунав, покотився з усюд.

Це драгуни ввірвались й на лико

Стали дерти беззахисний люд.

Падай в розпач, ридай, Україно!

Жни недолю свою між хатин,

Бо підсік тобі знову коліна

Недоладний запроданець-син! –

 

 

Зрадець Ніс, до гармати прикутий17,

Подум клятий довів до кінця:

Гайдуками своїми почутий,

Відрядив перевертня-гонця.

Той поклав князю лютому в тацю

Таємницю фортечних споруд,

І пірнув з головою у працю

Зскаженілий, розлючений люд!

 

 

Наче зла люциперова сила,

Вбивства братнього сіючи гріх,

Попливла, розчепіривши крила,

Над вогнями палаючих стріх!

Душу, совість і Бога святого

Попираючи, п’ючи той гріх,

Без пощади – старого й малого

Сік жорстокий московський батіг.

 

Кожен пив сього дня гірку чарку

До кінця, до лелітки життя,

Й зустрічав власну смерть-господарку,

Так, як вписано в Книгу Буття:

Хтось хапавсь за шаблі, різав руки,

Сипав пальці під ноги стрільцям,

Хтось втікав від наруги та муки,

Хтось моливсь, розстаючись з життям.

Хтось боровсь до кінця, й взявши зброю

Сам кидавсь сторчголов в крутоверть

І вмирав так, як личить герою –

Віч-у-віч зустрічаючи смерть.

Хтось чіплявсь за життя, сходив криком,

Падав в ноги, благав живота.

Тих рубали з плеча з хеком, гиком:

– Віджило ти своє, сволота!

 

Пив цю чарку заможний, багатий,

Посполитий, знедолений люд,

Сивий дід і юнак нежонатий –

Всяк, хто збігся в фортецю з усюд.

Не минулось ні дівці, ні бабці,

Ні калікам в церквах, ні отцям.

Всіх вояк у заломленій шапці

Порівняв, розлучивши з життям.

 

 

Діточки, як малі каченята,

З виском порскали вбік від тортур,

Й не одне звало маму і тата,

Запорхнувши від жаху на мур.

А стрілецькі ватаги й драгуни,

Впавши в шал від диявольських свят,

Мов воскреслі на мить дикі гуни,

Нахромляли на леза малят.

 

 

Ось під тином порубана мати

Серед купи забитих людей,

І дитя, що намірилось ссати

Молоко з захололих грудей.

– Не допросиш поїсти у мами!

Б’ється жилка – образа і крик –

Рве сорочку, що вбрала квітками

Скам`янілий мармуровий лик.

Чиркнув лезвом напружену жилку

На беззахисній шийці стрілець,

Ухопив немовля за гомілку,

Та й добив об важкий камінець.

 

 

У канаві – панянка гарненька,

Гвалтом взята, заснула навік,

Чепурна молодичка маленька,

Попліч – діти, батьки, чоловік –

Вся сім’я. Видно, вигнала з хати

Огневиця, роздмухана вщерть.

Та куди ж з цього пекла тікати?

Й поділили на всіх наглу смерть!

 

 

– Досить, Боже! – вся чаша іспита!

Змилуйсь, серденько, – ти ж не Аллах! –

Та все глибше вгрузають копита

В душну юшку на мертвих тілах.

Зсатанілу, безжальну лавину

Котить містом знетямлена лють –

Не жаліють ні статі, ні чину –

Ріжуть, колять, рубають, січуть…

Ох, і пишна ж вдалася жнивиця18!

Слався, царю, в майбутніх віках!

Да святиться твоя гостра криця

Й кров дітей на твоїх вояках!

 

В щепу мур, і різня – в цитаделі*!

Вдерлась рать, натиснула з боків,

І скупала в кривавій купелі

Скромні рештки козацьких полків.

Брийонув ярий дзвін, та не коси,

Не в чересла* то б’ють ковалі –

Звучне лезво шмагує в покоси

Двох синів однієї землі.

Стелить смерть козаченькам перини

Неозорним навалом стрільців,

Устромляє у груди, у спини

Гострі шпички тернових вінців.

 

 

Та не всім уготовили долі

Жереб воїна – чесний кінець,

Не впокоїли в січі, на волі –
До колод потягли напрямець.

Люблять гризти людей, мов горіхи,

Можновладні серця-камінці.

Й почали сюрреальні потіхи.

Чорнодуха-царя посланці:

 

 

Ще рубаються рештки загонів,

Ще пориву кипить джерело,

А чмана потойбічних законів

Вже просунула в яву мурло:

Вже стрільці, мов в жнива, діловито

Розсортовують купи колод,

Добивають, кого не добито,

В`яжуть в копи козацький народ.

Списом – в спину, зарядом – у груди,

В тих, хто б`ється, стоїть, ще живий!

Й в гаки, в петлі, в арканові вуди –

В зашморг! горла нескорених ший.

 

 

Не спасла й сивих рун оберега,

З крижаного фіорду-ріки:

В`яжуть, мнуть пушкаря Кенінгсега,

Мов ягницю, беруть в тороки.

Ще й знайшлися до жартів охочі:

–  А чого ж? – перемога – гуляй! –

Й штриконули шаблями у очі:

– От тепер без очей постріляй!

 

 

Та не всі в мотузках, слава Богу!

Не лягла під ботфорт цитадель! –

До пролому рубають дорогу

З півтораста козацьких шабель!

Ярим клином пробившись до муру,

Сипонули у рів з битих стін,

З трьох перстів показали «фігуру»,

Через луг – й хоч свисти навздогін!

 

 

Та не буде їх свист доганяти,

Не зустріне їх й рідний поріг:

Харконули шрапнеллю гармати,

Та й поклали всю сотню на сніг!

Лиш з десяток вцілілих щасливців

Врятував від свинцю рідний степ.

Та достатньо на світі мисливців,

І ще більше на світі халеп!

 

 

Чечель, дивом вцілілий при втечі,

Вдень нарветься на зраду та глум,

Ланцюгами скує йому плечі

Переляканий покидьок-кум.

Нагодує, наллє, впросить спати,

Покладе, щоб зігрівся, на піч,

Й побіжить козака продавати

Навпрошки – через тин, через ніч.

Що цим покидькам волі козацькі!

За п’ятак, за тютюн, задарма,

Власноручно закови кріпацькі

Одягають – їм зле без ярма!

 

 

А в Батурині свято в розпалі:

Стогін, крик, мордування і шал.

Рвуть, січуть, натягають на палі,

Хромлять спиці й – на стіни, на вал.

Скоро, хапко – в кайдани, за грати,

Ладом – в ритм мокрий ляскіт сокир,

Поспішають, бо є що рубати,

Що кидати в огонь, що у вир…

 

 

В центрі дійства – замотаний в шубу

Сам «свєтлєйший» – царів золотар.

В пострах дітям ладнує погубу –

Відбирає батьків на «олтар».

Палець – вниз, й закипає робота,

Тане низка приречених тіл,

Йде наука – повинна мерзота

Знати місце своє, свій уділ!

 

 

 

 

 

…Бог мовчав – розмовляли сокири,

Вили палі, стогнали плоти –

Так провчають без щаду, без міри

Волелюбного брата хорти!

Але час камінці і збирати!

Втерли піт трудовий на лобах,

Й заснували від хати до хати

Крадії з рантухами в зубах.

Вакханалія глуму й погрому

Поповзла, набираючись сил,

Піднялась, доросла до огрому,

Й в тріску місто, у пал, у розпил!

 

 

Як в епоху слов’янської сури*,

У номада* склепавши ножа,

Суздаль спалював київські мури19, –

Крав підступно чужого коржа.

Й на возах, в тороках і на спині,

Кревне плем`я, втоптавши у твань,

Пер намолені руські святині

У залісську дюру-глухомань,

Так й Московія, вчена монголом

Нести блага на варварський лад,

Покотилася огняним колом

Через руський згвалтований град.

 

 

Це ж не трудно, не «сіно-солома20»,

Взяв що треба й – під стріху огнем!

Верхи в церкву? – пусте! Це ж не вдома!

Та й зручніше і швидше конем!

Не привчені до ладу й порядку,

Відчували лиш заздрість і лють,

Чепурну розкрадаючи хатку:

– От хохли, як заможно живуть!

Волі хочеш? Пощо тобі волі?

Вплав навіщо, як є переброд?

Гинь! Гори, як солома у полі,

Чудернацький, даремний народ!

 

 

Й полетіли над містом, мов бджоли,

Огневиці жагучі шматки,

Зайнялись смолоскипами школи,

Магазеї, майстерні, хатки.

Спалахнули палаци, собори,

Вбравсь в огонь Святотроїцький храм, –

В друзки трощать лихі крохобори

Український розп`ятий «cезам».

 

 

Ще не вечір, а скінчено справу,

Ще й не став до огню кашовар,

А козацьку народну державу

Вже затоптано в тліючий жар.

Чорна хмара розправила крила,

Поповзла й, покидаючи степ,

Білим снігом, мов саваном, вкрила

Велетенський, потрощений склеп.

 

 

Мов плазун, що нажерся без міри,

Ледь ворушиться втомлена рать:

В`яжуть в стоси, в тюки бузувіри,

Неозорну, обтяжливу кладь.

– Все згодиться! – і валять до купи,

Що прилипло, що йде до руки –

Взяте з церкви, палацу, халупи:

Посуд, зброю, ікони, шапки.

Цілу ніч, не стуляючи очі,

Сіють збіжжя в скривавлений сніг,

Все снують, наче бджоли робочі,

Все несуть, хоч і падають з ніг.

 

 

Поспішають, бо рух заколоту

Перерве перетлілу дратву,

Й буде пізно свавільну голоту

Вчити жахом любити Москву.

Ще чекають своє тихі села,

Славна Січ, мирно сплячі міста –

Всім орда, божевільно-весела,

На розп`яття готує хреста21.

 

 

Й військо шведське гуртом з козаками

Вже поблизу, за кілька ривків,

Й буде скрутно втікати з тюками

Від шаленства комонних полків.

…Ледь задніло й з возами, торбами,

Потягнулись, ламаючи лід,

Й совість світу снігами й віками,

Озирнувшись, присипала слід.

 

 

 

 

Розділ XI

 

Зціпивши зуби

 

Молдова, Варниця, вересень 1709 р.

 

Роздуми гетьмана про нещасливу долю України.

Розпач та каяття за власні діяння, які, на його думку,

привели Батьківщину до гіркого, злощасного фіналу.

 

– Як душно й прикро! – тиша сперта

Колотить дзвони в голові.

Думками й болем в клоччя дерта

Застигла ніч. Лиш вартові,

Навкруг обходячи хатину,

На  мить недовгу, на хвилину

Штовхають час вперед. І ніч,

Зробивши крок малий, за піч

Пірнає спати знов. А він –

У спогади свої, щоб там

Душі, в накрапах чорних, храм

Відмити й бруд спалити, й тлін.

…Гортає пам`ять сторінки,

Летять літа у вир, в віки,

А серце ловить кожну мить,

І відгукається, й болить…

 

– Ох, Україно, Україно!

За що ж тебе на глум й тортури

Віддав Господь!? Чому авгури

Гризуть тебе весь вік твій, й піну

Черлену* п`ють з дітей твоїх!?

Мечами їх тебе карають,

І вбранням траурним вкривають

Блаженну плоть? Який же гріх

Запікся в гречних душах руських

Як шкливо* чорне на етруських22

Битих черепках, що зводить,

Нищить вщент порив до волі,

У сіре фарбить душі кволі,

А в кепських душах й верховодить?

 

…Тавро то наше – гріх погорди,

Й байдужіть навісна, триклята!

То їх бундючні, вперті морди

Вік рвуть тебе й, немов в лещата

Взявши, трощать душі руські,

Як в праминувщину етруські

Строщили душі. – Зжерли славу,

Й могутню лицарську державу!

Не брешуть, ні! мужі античні.

Про наші риси віковічні

Та давня повість! Наші веча,*

Гризня пуста і колотнеча

Між братами. Неспромога

Зробити крок, подати руку,

Не дати братчика на муку

Коли потрібна допомога!

Все наше.., все.., помилуй, Боже!

Як лихо їхнє з нашим схоже!

І їх, мабуть, прогнали з раю

За те, що кубла завжди скраю.

 

Ми ж всі віки на перетинах!

Й нагай чужий на наших спинах,

Від браку тяги до братерства,

Думок державницьких, до спайки,

За вічні примхи й фанаберстства*,

Рве шкури наші вщент! До крайки!

Й щезаєм стиха… Ось ці вади

Й нещастя наші! Ось принади

Для орд лихих, чіпких до ситі*!

Від них кровицею залиті

Поля твої і еспланади*

Душ наших грішних – Україно!

 

 

Й моя погорда – хіть зміїна

Звела тебе… – Пиха затята

На плаху кинула,– під ката.

Меткий же! мудрий! Тож таївся,

Рядивсь, мов шпиг, в мішурні шати,

І навіть спільникам сказати

Не забажав – все гонорився!

Мов, зважу все і потім, згодом,

Відкрию суть перед народом.

З козацтвом, з Січчю, з старшиною,

Зірвавши прикру цю личину,

Й розкривши очі на причину,

Сплету завіт й позву до бою…

 

Догрався в крутня сам з собою:

І взір згубив прямий й довіру

І зла-отрути повну міру

З долонь всіх кіл напивсь в відвіт! –

Вбоявсь народ мій йти за мною,

Зневірені отою грою,

Й хоч вади теж тому виною,

Я! я! Отчизні вкраяв світ! –

`                                           І впав у відчай сивий воїн,

І захрестився: …не достоїн,

…гріхи мої  …творив …кружив,

Карай! карай!!! бо заслужив…

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ XII

 

Це ще квіт, а ягідок підождіть

 

Україна, Батуринське згарище, листопад 1708 р.

 

Горе українського гетьмана у нещасливій своїй

столиці, безжально знищеної до підмурків

військами мстивого московського царя.

 

 

Взялась над обрієм заграва,

Забились луни від копит. –

З останніх сил несеться лава

Комонних вершників. На стид,

На біль шкулку, на горювання,

На муку люту, на страждання

Загін несеться козаків.

Лиш піт солоний від боків

Коней баских летить у вічі,

Й шлики* на кучмах* миготять.

Не скачуть вершники – летять! –

Важкі серця несуть до січі.

Туди, де кров, де смерть, де зрада,

Летить наметом кавалькада.

 

 

Вже блиснув Сейм. – Та що це, люди!? –

Мазепа майже закричав,

Затрясся весь, схопивсь за груди,

Схиливсь на гриву й замовчав.

Загін шапками витер лиця,

В очах шалених – біль та криця,

Бо в річкових студених водах,

На шерхлих рубаних колодах,

Ключем минаючи косу,

Розп’ятих тіл козацьких купи

Пливуть у ніч з земної ступи,

Убрані в місячну ясу*.

Лиш вітер хвилю рве і плаче:

– Покойся з миром! Спи, козаче…

 

 

А за яругою, на взгорку –

Батурин тліє межи скель.

І час, мов впійманий на шворку,

Застиг, припнутий за щабель –

Закляк  небесний метроном.

Мов кадуб, з тліючим зерном

Людей побитих, тліє місто.

Лиш дзвін в останнє чисто-чисто

Співа відхожу: – Бом! Бом! Бом!

Страшать безлюддям береги

І тиша мертва навкруги.

– Прощайтесь з гетьманським столом!

Сльозу – в кулак і в небо лиця:

– Прощай й пробач за глум, столиця!

 

Влетів у місто полк комонний

Під плачний, жалісливий дзвін,

Й на крок повільний, похоронний

Запнувсь – збентежився загін!

Вжахнулись в січах драні душі

Пролитій кровії, бо суші –

А ні рубця малого – п’яді –

У мертвім гетьманськім посаді!

Ніщо від смертної потали

Не вбереглось в огнях навали!

– Осанну! – царственній монаді*!

Й горять нечистим духом вчені

Повік за душі убієнні!

 

 

Об камінь глухо б`ють копита,

М’ягка й волога стала твердь.

Бідою ява вщент залита, –

Комонів трусить – чують смерть.

Все місто наче хтось розтовк!

І дзвін, бодай би він замовк,

Рве душу жалем, б’є у скроні,

Серця козацькі і комонні

В шалений звалює алюр.

І місто стогне і палає,

І помста кличе і волає,

І очі плачуть від тортур!

В садах, дворах порубка й стріл,

Й навали, купи, гори тіл.

 

Тремтить рука, сльозяться очі,

Косий ляга на плечі хрест.

Мазепа, наче в обмороччі,

Повів долонею окрест,

Схиливсь до Орлика і тихо,

Немов про себе, мовив: – Лихо

Прийшло, Пилипе. На-завж-ди!

– Про що ти, гетьмане? – Зажди! –

Схопив за черес й мовив далі:

– Тепер все стане проти нас:

Старшина, військо, люди, час!

Прийде нам згуба в цій навалі!

Не встане з нами Україна –

Вжахне людей кривава піна.

 

 

 

 

Чи ж думав я – стратег поганський –

Повів правицею на згар,

– Що цей хапач, школяр голандський

Таке накоїть?! Від татар

Чекав би я такої люті!

Не від Петра! – горить в спокуті

Його драконівська душа!

Не думав я, що палаша

Опустить він на плоть дитячу,

І тим підріже міць й герою,

Й відверне жахом від двобою,

Весь чесний люд. Пилипе! Плачу!

Я винуватець царських втіх!

І мій то гріх – мій смертний гріх!

 

 

Бог бачить – іншого ж хотів! –

Упав з коня, мов лист з тополі.

– Боявсь, що зграї цих хортів

Згризуть дотла й ті клапті волі,

Що ще вціліли від угоди,

Яку, єднаючись, народи

Скріпляли словом на віки!

А через лічені роки –

Лиш згас Богдан, Олекса-цар,

Поправши все: і слово, й совість,

Почав з олжі криваву повість –

Погнав нас військом під бояр!

І спис всадив в відкриту спину –

Навпіл розкраяв Україну23!

 

 

Пилипе, жереб наш невтішний! –

Хитнулась скрушно голова.

– Виговський спікся й Многогрішний –

Важка московська булава!

Й хоч показали ми Європі,

Як любим волю – в Конотопі24,

Удруге справив нам хреста,

Скришивши весі і міста,

«Надёжа-царь»! …І знов на шлеї,

На спиці гострі та на палі! –

Кричав Мазепа у запалі,

Рвонувши з пліч сукно киреї.

– А донька царська не чинила

Афронти* нам – нечиста сила!

Тепер синок уже ллє кулі?! –

Хитнyвся гетьман, сполотнів:

– Все баляндраси, гулі-гулі,

А нам скрутіль* дотла доплів!?

 

Тому я й бився вік об стіни,

Щоб скласти клаптики країни

В один кулак. Навік в один!

Щоб цвів полями не полин!

Цвіли сади, пшениці, жита!

Щоб ворог нас не рвав. Не ліз!

Щоб не судомилась від сліз

Душа запонами сповита!

Щоб не була нікому винна,

І не стогнала, а співала,

Й свою Історію кувала,

Держава вільна – Україна!

 

…Оцим я снив. …Була надія,

Що все складеться навпаки!

Що з старшини і з гречкосія

Зніму кормигу* на віки,

Зложивши з шведами угоду.

І що сюди не стане ходу,

Довіку, ляху, й московиту!

Що землю, кровію залиту,

Господь наш візьме під крило.

Й респонс царю! Від України!

І все – в респонс, всі кривди й вини –

Мов ти, Москва, лиха зело*!

Та задум промахом змело.

…Не стіл то скорбний мій палає,

То Україна дотліває…

 

 

Зблід Орлик – писар генеральний,

Й його душа болить й пече:

– Не цар то, гетьмане! Безжальний –

Схопив Мазепу за плече,

– Босяк вчинив то. Хорт безродний,

Царем пригрітий. Безпородний

Свавільний пес. Його це справа,

На ньому гріх! Різня кривава,

Помилуй Бог – не царський план!

На що царю в лиху годину,

Даремно лити кров невинну!?

Це князь – стратег собі і пан!

 

 

Всміхнувся гетьман гірко, криво,

Припав щокою до коня:

– Хай так.., в Московщині – не диво,

Що служка діє навмання,

На свій позір* і без приказу.

Але не з дурощів, не з сказу

Рубав князь в корінь стольне місто.

Дітей побив. І це намисто –

Болючі очі – вверх, до муру,

Поверх якого в спиці взяті,

Хитались голови чубаті, –

Низав безщадно. Ой, не здуру

Творив це раб, а для потіхи,

Державцю лютому для втіхи!

В канави юшку лляв гарячу,

Бо має, пес, хазяйську вдачу.

До крихти правий наш народ! –

Який є піп – такий й приход!

А тут – закашлявсь від натуги:

– Які царі – такі і слуги!

…Тепер помисли, що чекає

В прийдешнім нашу Україну,

Коли слуга дитя карає,

Вмертвляє душу безневинну,

Й в героях ходить – не таїться!

І мсти за звірства не боїться!

 

А дзвін стогнав, скавчав від гару,

Ввергав у розпач, в біль, у жар.

І крикнув гетьман, мов примару
Побачив царську межи хмар:

– Хто зрадник з нас!? Скажи тепер –

Цар-людогубець! Людожер!

Я – хто шукав Вкраїні слави,

Чи ти – злий геній, кат держави?

Гикнеться ще невинна крівця

Тобою спита, ненажера!

Й сей путь до Риму – дітовбивця! –

Нерон з душею Люципера25!

 

Не було до нього, подібного йому,

і по ньому не буде!

 

Антоній Стаховський —

Єпископ Чернігівський.

 

Розділ XIII

 

А судді хто?

 

Молдова, Варниця, вересень 1709 р.

 

Гнів і образа побожного гетьмана за церковне прокляття –

анафему, затіяну неспокійним московським царем у Глухові.

–  Кому анафема!? За всі роки існування української держави,

жодним гетьманом не побудовано стільки храмів, соборів

та монастирів, як ним – гетьманом Іваном Мазепою. Ніким

не  даровано таких незлічимих коштів православним єпархіям

України, Польщі, Литви, Молдовії, Ієрусалиму. А скільки за

роки його правління було засновано і побудовано шкіл!?

 

 

 

Розкрились двері і в шпарину,

Немов той півень у загату,

Оспалий служка на хвилину

Просунув голову кудлату.

Закліпав, вверх піднявши свічку,

Помацав зором лаву, пічку,

Вколовсь об ясний, гострий згляд,

Й сахнувся злякано назад,

Примкнувши в дверях крайку ряси.

– Все не діждуться, димотряси, –

Зітхнув слабий – Кортить вспівати! –

І вкляк зненацька: – Стій! Ховати

Твій порох, княже, стануть як?

Нечистий ти ж, і ту огуду

Нестимеш до Страшного Суду,

То як зариють твій кістяк?

Тавро анафеми* не цяцька,

Бо слово є печать! – Зненацька

Влупив над берегом пістоль,

Немов думкам тим прикрим в згоду –  

Звелася бійка біля броду.

Долинув крик: – Пароль! Пароль!

Ще постріл.., й втихли вартові.

 

– Амінь! – майнуло в голові.

– Як просто! – постріл і – кінець!

Й лети душа, ще й навпростець,

Бо убієнна, й тим невинна.

А тут, – згадав себе – до Бога

Й кружна знівечена дорога!

Душі відтята половина

Й облита чорним решта. Боже! –

Перехрестивсь, – на що ж це схоже?!

Щоб тать! Убивця! Власноручно

Караючи народ свій кровний,

Мов клоп, по горло кров`ю повний,

Ганьбив людей так люто й гучно!

Та ще й велів гріхи узяти

Святим отцям, що проклинати

Взялись мене під страхом кари,

Бо слуг Твоїх він до кошари,

Мов тих ягниць, силком загнав! –
Престольну Церкву Українську,

Скрутивши, наче гриву кінську,

Під ноги кинув й розтопкав!

Прозвав Іудою, злостивець,

За крок до волі!  …Нечестивець!

 

 

 

Тоді Іуді й князь Донський

Двійник і рідний брат! Бо кий

Шкулький підняв  на полі,

Що Куликовим зветься нині,

І від душі влупив – до сині

Хазяйську руку в тій крамолі26!

Рука ж та п`яте покоління

Рідні його на управління

Столами княжими садила!

А він, палій, нечиста сила,

Врубав ту руку? От, невдячний!

Ярлик* впросив, узяв і зрадив27!?

Й чому? – ярлик отой не надив?

Ой, ні! – хтів волі, необачний

Собі й московському народу –

Достав татарин! Тож нагоду

Взрівши гречний князь й вгатив

Віддяки кий в пожадну руку!

Обридло глум й неволю-муку,

Під вольним безміром небесним,

Терпіти гадом безсловесним!

Й мені обридло до нестями

Пливти в ніщо рікою злою!

І я повстав, й позвав до бою.

То де ж різниця та між нами!?

Чи ж легше серцю коли брат

В неволю тягне? В скільки крат?!

 

Де ж правда, Господи?! Чому,

За всі безчестя й глум в вину

Ти не угониш їх? Доколи

У душах їхніх ці монголи

Жити будуть?! … нене, нене…

А що ж подумаєш про мене?

Чому повіриш ти? – молитвам,

Віршам від серця, школам, храмам,

Що вік свій зводив? Впертим битвам

За край подертий свій, чи хамам,

Які цей край – мою Вкраїну,

Вже мнуть, як той скудельник* глину,

І відбираючи останнє,

Порив святий – моє повстання

Йменують зрадою? …Та вірю,

Отче, щирий наш: ти гирю

Злого слова розіб`єш!

І справжнім, правим забереш

В поля твої, де бути гоже

Таким, як я, …помилуй, …Боже.., –

Й заснув утішний, а до ганку

Труну принесли на світанку.

 

 

 

Розділ XIV

 

Кара за покору

 

Україна, місто Лебедин, кінець листопада 1708 р.

 

За нехтування (по версії царя) виборами нового

гетьмана, які він спішно затіяв наляканий виступом

І. Мазепи, було взято у тортури  близько 3 тисяч

козацьких старшин, переважно із старовинних

шляхетних  родин. Тих, хто не витримав катувань

і оговорив себе, було віддано до страти.

 

 

Не ангел бич, не вийме душу,

Пром’явши м’ясо до кісток!

Стрясе провинного, як грушу,

Й до скритки вимостить місток

З покритих кров’ю клаптів шкіри.–

Всю правду скаже й камінь, й кремінь

Від жил волових, звитих в ремінь!

На цім стовпі жорсткої віри

Стоїть Московія-держава,

І батогів пурга кривава

Невинним й правим крає спини.

Й пливе її недобра слава

Через хребти, поля й долини,

На всі кінці рікою злою…

 

 

Впливла і в Русь. …Попід горою,

Край дерев’яного помосту,

В перуках, всі одного зросту,

Як срібна гривна при копійці,

Гордливо купчаться гвардійці.

Стоять мов влиті – а ні руш*!

І дев`ять сот старшинських душ,

На сходнях вічності-безодні,

Тортурний спит напередодні

Царю не здавши, – драні, голі,

Страшний фінал лихої долі

Чекають мовчки край помосту,

Вітрам відкривши гній й коросту,

Що наросли за довгу ніч,

На тлі бичами рваних пліч,

Та пухірях печених спин,

Узятих в жар залізних шин.

 

За що ж вас гублять, козаченьки?

За гріх який? Чи ваші неньки

Від ваших рук пішли в могилу?

Чи діточки? А може, милу

Скарав ти з ревнощів, юначе?

Хорунжий! Гей!  – не чує – плаче, –

Сльоза біжить униз щокою,

Бо вус прозорий. – Що з тобою? –

Обняв його товариш сивий,

– Замовкни й жереб нещасливий

Прийми з достоїнством, козаче,

Раз звешся так – козак не плаче!

 

 

Ну, а тебе за що карати,

Й главу на спицю нахромляти,

Вояко тертий, мають нині?

І ці рубці страшні на спині

Поверх загоєної рани,

Яку шаблями бусурмани

Нанесли в кримському поході

За блуд який? …Підозру!? …Годі!!!

За цей чиряк, пробач, що ззаду,

Котрий, набрякнувши,  на раду

Не дав тобі, козак, прибути

Кричати гетьмана нового?

Й тебе, з смішної тої скрути,

В тортури взято? Й слова твого

Замало стало, що Мазепа

Тобі не гетьман, не попутчик,

І ти не є його лазутчик,

Й присягу держиш!?  От халепа…

І ти себе від тої болі

Оговорив?  Не стало волі

Й зламавсь козак, не та вже сила?

І що? – себе оговорила,

Не знавши й геть про заколот,

Та не явившись на нараду,

Й тим зарахована у зраду,

І решта вся? Всі дев’ятьсот?

І всі вони від недовіри

Питця, в ботфортах-скороходах,

До них – шрамованих в походах,

Сьогодні ляжуть під сокири?

Це ж людогубство підле! Боже!

…Але ж Москва це – їй то гоже…

 

 

…В сугорби вгрузнувши, мов в тісто,

Чекає страту руське місто.

Й плішива вщент горбун-гора,

Снігами встелена, стара

Чекає знак, що дійство страти

Розкубрить пострілом з гармати…

Попід «голгофою*» – підніжжям,

В заметах висіяним збіжжям,

Стрільцями зігнаний з усюд,

Чекає страту руський люд.

 

Метляє  сіверко чуприни,

Свистить у стосах спиць та паль,

Вкриває білим сірі спини,

Шапки й хустини. Плач і жаль

Хапає в пригорщі народний,

Й несе туди, де гурт холодний,

Серця готуючи до втечі,

З лихого світу болю й мук,

Кусає вус, обнявши плечі

Братів своїх, й  бере до рук

В останнє сніг хрумкий, духмяний!

І трунок той солодко-п’яний

Колотить в горлах вогкий звук.

 

 

А ось й знайомці наші бідні:

Рубака Чечель – чорту зять,

Й війт Шептаковський. Наче рідні,

Сидять, обнявшись, й гомонять,

Схиливши голови, востаннє.

Мабуть про долю, про повстання,

Що зле покраяло надії,

Про сім’ї-сироти, про мрії,

Які за смертними стежками

Замерзнуть в цих снігах пташками.

Про що ще можуть гомоніти

Забуті Богом божі діти

В останню мить над смертним краєм?

– Кінець життю.., кінець… – й потаєм

Метають згляди на колоду,

Де жде рокований кінець,

Бичами січену внівець,

Цю тьму козацького народу,

Та крадькома очима спиці

З жалом міцним, з гнучкої криці,

Вишукують, немов закляті:

– Які ж в їх голови чубаті,

З кошмарним хрустом вгрузнуть з часом? –

І раз по разу хрестним спасом

Обмахують лоби та груди…

 

 

…А час іде – померзли люди,

Ледь-ледь ворушаться в снігах,

І вже й заліззям на ногах

Не дзвонять – зле морозне мито.

Мовчать й дрижать несамовито.

А регент півчих – дяк Пилип,

Що рать московську гонористу

Прокляв з батуринського хисту*,

У пута взятий, вже й прилип,

В безтямі повній, до крижини

Рубцями зораної спини

Й немов заснув…

 

 

Нарешті постріл… Слава Богу!

І цуг* комонів до порогу, –

До меж гвардійського бекету*

Примчав засніжену карету.

…Хвилина.., дві..,  і ось – на сніг,

На стопчаки коротких ніг,

Завитий туго в перев’язь,

Встав обер-кат – « свєтлєйший» князь.

Слідом за ним, худий мов спис,

Головкін граф – посольський лис. –

Безжальні царські зозулята,

Котрими вщент уже зім’ята,

Украй! людей оцих Вітчизна.

І ця її прощальна тризна,

З парадом пудрених полків,

Підступна страта козаків

Під дзвони-стогони набату,

Ганьба й анафема Мазепи

Цим людям зціплює щелепи

Й бурхає в грудях лють кудлату.

 

 

Махнув рукою князь, і страта

Ввійшла урешті-решт в права:

Ще раз пролаяла гармата,

Й кликач, ковтаючи слова,

Полив з сувою чорну воду

У душі підлому народу:

– Ми, Цар й Великий Князь Русі…

…і прочая, …і прочая …за зраду…

…на горло … страти   …акі гаду…

…маєтків … помнили…  і всі…

…Батурин  …зрадники  … утнеться…

…повік …анафемі… церкви…

…Мазепа …з кожним, …Смерть! Хитнеться,

Й на крок відступить від Москви! –

Аж дух забило – от робота!

Відсапавсь й сплигнув з ешафота.

 

 

І знов сигналить князь жорстокий –

Мов, все! пора! веди… веди…

І косорилий, кривобокий,

Кат-велет взявся за труди:

Став скраю мерзлого помосту,

Повів очима по юрбі

І лицаря одного зросту

На «перше» вихопив собі.

Зграбастав Чечеля за руку,

Мов віл отой, й на страту-муку,

Сопучи шумно, поволік.

Та помилився – вдарив в бік

Його коротким, злим ударом

Полковник дужий, враз, і з паром

Рвонувся з пащі ката ґвалт.

А Чечель, вклавши в сніг невдаху,

Скрививсь презирливо й – на плаху!

На віковий козацький кшталт!

 

 

Схилився низько у поклоні

На всі чотири сторони

І дві страшні свої долоні,

В півліктя майже ширини,

Підкинув вверх: – Прощайте, люди!

Пробачте нас за прикрий крах,

І гнівом вразьте підлий страх,

Що держить вас в цепах приблуди*!

Та прокидайтесь! …Й дай вам Боже,

Того, що вкрай Москві негоже!

А я пішов – боюсь застуди –

Й плечами мерзло двинув: – Жах!

Оглянув білий світ окрест,

Зірвав рядно в рудому клоччі

І вклався сам на смертний хрест,

У сіре небо звівши очі.

 

 

…І вив народ, хитавсь від млості,

Кривив від розпачу роти,

Коли трощили дужі кості,

В долоні плюнувши, кати.

А він лежав й мовчав, як брила,

Замкнувши волею вуста,

Лиш застогнав, коли вломила

Сталева палиця хребта…

Й пішла-поїхала вистава! –

Петра улюблена забавава.

Під плач людей, під «три-чотири»,

Під мокре цьвохкання сокири.

 

 

Розділ XV

 

Між життям та смертю

 

Молдова, Варниця, середина вересня 1709 р.

 

Спогади гетьмана про зустріч з легендарним

кошовим Війска Запорозького Іваном Сірком.

Зустріч, яка  повністю перекроїла шляхи-дороги

майбутнього провідника України.

 

 

Пройшов лиш тиждень, як хвороба

Уклала князя горілиць,

А вже й ні тінь лячна від гроба,

Що вгледів в шибу, ані спиць

Пучок шкулький в крихкому серці,

Ні лиця друзів, ні події,

Ні плани на майбутні герці

Більш не п’янили і до дії

Не закликали кволе тіло.

Лиш серце звично скніло, скніло,

Штовхаючи недужі члени

В лабети згубниці Морени*.

І він все плив, немовби задки,

В літа минулі – в причти*, згадки,

Й давно забуте знов цвіло,

Бриніло, дихало, жило…

 

 

…Й ще раз незрима владна сила,

Настріч йому зробивши крок,

Позвала наче… Ухопила

За край тужливий рій думок

Й, відкривши в темряві віконце,

У простір кинула, на сонце.

Аж дух зайнявсь! …І ось – живий

Сірко – козацький кошовий28

Сидить навпроти й пасмо вуса

На перст мотає. Й «править труса»

Шалене серце, гупа в груди,

Бо лячно ж – наче в погріб чорний

Цей погляд владний, невідпорний

Штовхає люто.  – Жити, люди! –

Кричить все те, що прагне жити,

Топтати рясти, їсти, пити.

Та дух замкнув розбиті губи

На всі колодки* й страх погуби
Його не змусив плазувати,

Хоч плоть тряслась й чекала страти.

 

 

Уперся в білі очі: – Пан!…

Робив би й ти, що я робив,
Якби заліз у мій жупан!

Й служив йому, як я служив! –

Сказав Сірку тоді. – В присягу,

Яку вручав йому, повагу

Вклав я й честь свою. Й довіру

Тим явив йому і віру

В діла його, у ціль святу,

Якою сам весь вік свій жив,

Й з ним, не вкриючись, ділив,

Та як окреслилось – не ту…

…Він клявся, ваша мосць, до піни,

Що чинить толк для України,

Її ж в провалля вів, до скону.

Але й сльозу ковтав солону!

Тому я поряд був й від зради,

Як міг вмовляв, давав поради.

Й скажу, бо смерть моя в ціні:

Робив, що міг – повір мені!

…Але, де ум, то там й нога.

Він гетьман, пан, а я – слуга.

 

 

…Тьма літ пройшла, а ніби вчора,

Здається, був той літній день,

Коли безславна смерть-потвора

Кусала горло. Й щоб упень

Зрубати лиш чекала миті

В очах Сіркових. З криці литі,

Вони пекли, свердлили душу:

– Ну, що ж, – прорік, – признати мушу –

Плескати вмієш, осавуле, –

Згасив вогонь в очах: – Надію

Дам – потіш ще безнадію,

Але врубаю шлях в минуле.

І хоч важкі твої провини –

Живи, бо бачу ти не з глини,

І мозок наче маєш в скрині.

Мо` ще й послужиш Батьківщині.

Хай Бог рахує – серцевидець

Літа твої. Я ж не провидець…

 

 

Отак у день той навіжений,

Десь під Оргеєм у Молдові,

Життя не взяв, з тих пір хрещений

В душі його, в думках і в слові,

Сірко – козацький кошовий,

Давно зітлілий, та живий

У серці вдячному й понині.

А міг й покласти в тій долині

Окрай Дністра козак шляхетний!

Було за віщо! – Гріх великий

Поклав на нього ясноликий,

Удалий вдвічі й вкрай бешкетний

Правобережжя гетьман. Темний

Від спайки з турком. Й тим даремний

Землі своїй . – «Пан підтурченко», –

Як звали люди – Дорошенко29.

З яким він, наче кінь намулом,

Сповзав в безодню. Краяв совість

Й життя своє. Й терпку ту повість

Скінчити міг в степу, під дулом

Очей сіркових. – У ясир,

П`ятнадцять душ козацьких,

Мир купувати у султана,

Він по наказу мосцепана

Віз у залізах в хижу Порту,*

Вмовляти бісову когорту, –

Безщадне, зле татарське «зілля»,

Не йти в розорене Поділля.

 

 

Віз і ненавидів себе,

І Дорошенка, й бусурманів,

І все життя своє рябе,

І всіх «гетьманів-отаманів»,

Які злощасну Україну,

Подерту в клапті, в трясовину

На згин укинуту круками,

Не можуть скласти. І руками

Своїми власними ламають,

І ділять бідну, й продають!

І продаються! – брала лють.

Й таких, як він, в гріхи ввергають:

Де штурханом, де салом в губи,

Або ж як з ним – грізьбою згуби.

 

Й коли нагнав бекет козацький

Худе посольство в типчаках,

Й посік під посвист залихвацький

Татарську варту в корінь! в швах!

Він, до руки не взявши зброю,

І попрощавшись з головою,

Вже мав в душі на страту згоду

За цю провину препогану.

І ладен був серед бур’яну

Повинну шию на колоду,

Не коливаючись, покласти.

Хоча і жаль було пропасти

Безславно й підло. – Гріх бо, гріх

Приймати кару від своїх!

Тож не просився і не бився,

Як міг тримався, як годиться.

Не відвертаючись, дивився

В обв’южені вітрами лиця,

В сталеві очі кошового…

 

 

…–  Скажи, козаче, – кинув слово

Сірко вкінці – поліз у душу.

– Та тільки правду! Бо порушу

Нараз вже дану клятву! Волі

Ти не шукав? Не мав бажання

Скришити свиням це погання? –

Кивнув на трупи, – й в чистім полі,

З душею вмитою, кайдани

Збити з козаків? Ці плани

Не плекав? Не снив резоном,

На волю вирвавшись з полоном,

Худе життя своє собаче

Внівець покраяти, юначе,

І навпрошки, по бездоріжжю

До нас на Січ, – на Запоріжжя?

 

 

…– Ні, ваша мосць, – сказав по хвилі,

– Мене б чекала помста чорна. –

Сказав, хоч був по пуп в могилі

І смерть сопіла біля горла.

– Пан гетьман всю мою родину

Поклав би скопом в домовину. –

Дав присягання порішити

Дружину й батька, й кров’ю вмити

Весь рід мій – спродати в неволю,

Якщо його наказ та волю

Не доверушу. Хоча б в дрібниці!

Та й я б не втік повік від криці.

…Й за ним клятьба та не зав`яне,

Він те б зробив! – повір-бо пане…

 

 

Казав все те в вузькі зіниці,

Що знов взялися полихати,

Бо бачив, чув, як кров на криці,

Що цим очам не слід брехати!

…Й потухли очі, й було видко,

Як їм досадно, прикро й гидко…

 

 

Розділ XVI

 

Фатальна година

 

Україна, хутір під Великими Будищами, грудень 1708 р.

 

Взнавши про універсали, в яких цар обіцяв всілякі

пені та кари на голови тих, хто не відступиться від

Мазепи і не повернеться під царську руку, переважна

частина старшини з загонами і поодинці почала

покидати свого гетьмана…

 

 

Тужливе скиглення у вуха,

Настирно лізе третій день.

Лютує підла завірюха,

Шкребе верхів`ями вишень

Черева туч. Хапає в жмені

Сніжні крупи і з розмаху,

Щоб більшого нагнати жаху,

Метає в мерзле шкло. Й страшенні,

Й згубні нерети-сугорби

Вивалює з лихої торби

На всі роздоли й манівці.

– Зведу-у-у, зведу-у-у, лиху-у-у мур-а-а-ху-у-у! –

Сичить у комині, й від страху,

Дрижать і гаснуть каганці

На зимних стінах. Лиш лампади

Та жар збентеженої ради

Не гасять протяги. Від слів

Важких та пакосних новин,

Парує плоть козацьких спин,

Й тріщать кущі кудлатих брів.

 

…–  Й ці циркуляри шле гінцями

У всі кінці. – І манівцями,

Й навпрошки, і битим шляхом.

Де ми є зрадники! …Й під ляхом,

Бреше, гнити б Україні,

Яку я запродав, та нині

Він у руку царську владну

Бере її – вадку й безладну.

І, мов ратай отой у полі,

Насіє вдосталь й благ, і волі…

 

…– Недобрі справи…  царські люди, –

Продовжив гетьман – лжу ту всюди

Розносять хутко. Тьма народу

В байки ті вірує і броду

Й думкою до волі не шукає! –

Різня батуринська лякає,

І кари люті… Бідні хлопи,

Царем ошукані, Європи

Й нас страшаться, зневажають,

І віри куцої не мають

У справу славну, …і не йдуть…

Лиху цар-ірод вибрав путь,

Підлотну й кривдну.., що казати…

 

Шарпнулись двері, і до хати

Ступив обмерзлий вістовий

Біліший снігу. Стріпав з вій

Налиплу кригу й прохрипів:

– Спалили Гадяч й Ромни! – й сів,

Зубами скрипнувши, на лаву:

– Достойну нашими руками

Заступник-цар вкурив заграву!

Я не обмовивь! – козаками

Геть-чисто спечені міста! –

І змовк, стуливши зле вуста.

 

Зірвались разом: – Гей, козаче!

Чи по тобі нагайка плаче?

Чи з глузду з`їхав ти? Чи спиту

Не відбалакав  оковиту?

Ти що верзеш? – А був наказ! –

Рубнув сердюк – вони й палили!

А ні, то їх би до могили

Поклав «свєтлєйший» цей! Нараз!

 

І що …людей …взялись …вбивати? –

Збліднів Мазепа. – Ні! Сказати

Дозволь, мосьпане, по порядку! –

Подав листівку.– Нам на згадку

Останній царський маніфест. –

Поклав на образ чесний хрест.

– Не били наші! Московити

Сікли й карали. Щоб провчити

За те, що люди надто свійсько,

На царський згляд, приймали військо

Твоє та шведське… Та не всіх,

Хвалити Бога, вбили. Гріх .

Убоявся взяти князь, й до страти

Не здав усіх. Велів скарати

Всю старшину й місцеву владу,

А решту – січену громаду,

Хати спаливши, позбирали

І на Слобідщину* погнали…

Хто в чому був.  …Й заклякли люди,

Лиш грім сердець стрясає груди…

Будь проклят цар! І ти з ним, княже!

За дійство ваше підле, враже,

За те, що нашими тілами

Нам шлях встеляєте до ями,

До згуби крайньої… До скону…

 

 

–  Допоки ж нам оцю горгону, –

Зірвавсь Зелінський, – цю єхидну,

Гієну люту, страховидну

Терпіти ще!? Хвости овечі!

– Зажди, полковнику, – за плечі

Торкнувши того, встав Мазепа.

– І їм в платіж вкується криця, –

Обвів очами ярі лиця:

– Є ще одна, пани, халепа, –

Підняв  листівку. –  В цій бумазі

Наказ останній вам. …У разі –

Пише сам сатрап, сваволі

Ослушник – той, хто проти волі

Його постане і під руку

Не рушить царську, на сполуку

З московським військом до Різдва, –

Віддасться смерті. І ганьба,

І кара люта, і Сибір

Чекає рід його. А двір,

Грошва, манатки і пожитки

Підуть в казну на царські вжитки.

Тих, хто ж мене покине, гада,

Чекає милість і пощада. –

Зітхнув і важко, сів на лаву.

 

– Ну тать, на серце ллє отраву! –

Крутнувши дзигу на ослоні,

Лайнувся Герцик й кинув в очі:

– Ну, …хто іде сідлати коні?–

Є перекинщики охочі?

Чи мо` гуртом складемо вини?!

Й заклякли раптом дужі спини,

І в брів скудйовдженому клоччі
Сховались враз тривожні очі.

– Уймись, скажений! – буркнув тихо

Й сердито Орлик, – збудиш лихо

Й розлад посієш серед хати.

Пощо даремно душі рвати!

 

 

…– Не сенс ховати правду голу,

Ведуть нас, браття, до розколу, –

Зітхнув Мазепа, й взяв у руки,

Мов жабу, сірий папірець.

– Як Бог святий, цар візьме в буки

Родини ваші й нанівець

Зведе господи й сім’ї славні30.

Віддасть в затвор і православні,

Діток малих, невинні душі,

А вас, чи в морі, чи на суші

Добуде й люто покарає. –

Чубами вимостить дороги,

Якщо доб’ється перемоги.

Й то так, в тім сумніву немає,

Бо чули? – й флот спалив в Азові31!

Чи ж пожаліє сліз та крові!?

 

Отож скажу, – поглянув в лиця

Помічникам своїм – …не криця

Утла наша плоть і серцю

Силком не вкажеш путь до герцю.

Тому ідіть, моліться Богу,

Й хай Він укаже вам дорогу.

А я, – примовк  – вас зрозумію,

Який би вибір ви, панове,

Не прийняли.  Даю в тім слово –

Силком тримати не посмію!

…Ідіть.., домислюйте до ладу, –

І розпустив бентежну раду.

 

 

 

 

…І ще до рання, лиш від сну

Звелась глава свинцем залита,

Почув, як мчали за Десну

І рвали сніг важкі копита.

 

 

 

Розділ XVII

 

Поза часом і простором

 

Молдова, Варниця, середина вересня 1709 р.

 

Слабне гетьман. Уже не їсться йому, і не

спиться.Все глибше поринає він в староденні

пори, відшукуючи в минулих реаліях загублені

мир і спокій душі.

 

Запіли треті півні. Ранок.

Задув вівчар в свою дуду.

Яєчня – небожа сніданок

Шкварчить на пічці у саду.

Уже й зацокали копита –

Комоні йдуть на водопій,

А сон, як чарка недопита,

Стоїть і муляє між вій!

Не спиться гетьману, не спиться –

Всю ніч безсоння, й лиця, лиця!

Пливуть крізь морок чередою,

Мов ряска темною водою,

І в очі зирять. – Що вам треба? –

Шепоче хворий. – Йдіть до неба,

Чи в пащу чортову – як гоже,

Полиште тільки, Боже… Боже…–

Та знов в очах встають картини

Життя його. Гріхи і вини

Вповзають гадами в уяву,

Й ростуть, ростуть! Кусають мляву

В груднині  чахнучу медузу,

І пам`ять, наче кулю в лузу,

Підштовхують в минулу яву…

 

…Якесь містечко.., церква.., стрічка

Хаток біленьких… – він тут був? –

Фортечний мур,  блакитна річка…

– Бердичів! – як же ж він забув!

– Ось замок, постать на ослоні

У мотузках… Й мов постріл в скроні:

– Палій! Семен! …Герой і страдник,

Душа відчайна, чортом дерта.

Пуття його невільний зрадник,

Й болюча вимушена жертва.

Якого він, зламавшись в слові,

Спаливши душу в головешку,

Віддав у ратиці* Петрові,

Бо мав вперед єдину стежку32…

 

 

 

…То був «аншлюс*» – стрибок в могутнє,

Тоді здавалося, майбутнє

Держави руської. Отчизни,

З часів Богданової тризни

В полон узятої – в лещата

Відступством  названого брата

На довгі плутані літа.

Й його народ всі півстоліття

Ламав, як міг, кабальні кліття,

І мов та миша від кота,

Все біг і біг невтішним колом,

А дві держави купно, сполом

Його моторно рабували,

З обох сторін Дніпра-ріки,

І волелюбні козаки

Шаліли в ярмах й пропадали.

 

 

А він, як міг, шукав їм волі,

Й ,мов той борсук у мерзлу глину,

Сторожко, криючись, поволі

Вповзав, вгризався в Україну,

Загарбним ляхом биту, гнуту,

До Риму силою припнуту33,

Зшиваючи роздерте тіло

Отчизни скорбної у ціле.

І кожен раз крадійка-доля

Ламала вщент всі плани й дії,

Знов домовлялись лихосії,

І пріч вертала царська воля

Козацькі доблесні полки.

Й каравсь народ, й текли роки.

 

 

А тут сам Бог послав нагоду! –

Злякав царя, знесилив ляха!

І він з полками стрімко, з ходу

Забив у правий беріг цвяха!

І тим до цілі колію

Проклав пряму. Без бою й крові!

Й на скази плюнувши Петрові,

Дав порятунок Палію,

Прикривши військо посполите,

Дотла порубане й побите.

Й пустив у беріг той коріння,

Увівши гетьманське правління.

 

 

 

І почалася галамага!

Одна за одною «бумага»

Летіла царська вслід. З гінцями,

У злобу впавши до нестями,

Цар слав і слав йому респонси.–

Велів й волав, набравшись страху,

Віддати взяті землі ляху,

Й вернути геть козацькі фронти!

А Палія за ляські збитки –

У мотузки й в Москву, на спитки!

 

 

…Тріпнуло в грудях.., – ох! …Семене!

Пробач мій гріх, якщо зумієш,

Й на мене серце зле, шалене,

Ти не тримай, бо зрозумієш

Коли захоче  Бог, що доля

То, – Вкраїни кривдна доля,

Звела нас руба. Й Божа воля

Через сльозу мою солону

Дала ту силу: скласти мапи*

Й тебе віддати в царські лапи,

І тим від знищення, від скону,

Єднання те порятувати!

Я ж підіймав, а ти хитати

Волів ледь-ледь живу будову.

Лупив все те, що я роками

До божевілля, до нестями,

Латав і клеїв – знову й знову.

Й, от-от вломив би ціль буття

Мого. Всю сіль і сенс життя!

 

 

…За все, Семене, вибачаюсь:

Що не вжахнувся, й те вчинив.

Та не хитаюсь я …й не каюсь,

Я путь в прийдешнє боронив!

Ти – чи Вкраїна? – так постала

Болюча квестія* й настала

Рішальна мить – кого спасати,

Кого у жертву – в білі шати.

…Й хоч став я там на путь кульгаву,

Тебе віддавши, – спас державу!

 

Твоє ж поняття про майбуть, –

Про незалежну власну путь,

В той час було абсурдом, глупством,

А для Вкраїни живолупством!

Бо бунтарів вбачати в лавах
Європи пишної – в державах

Стайних, чинних, монархічних

Ніхто б не поривавсь повічно!

Здала б Європа нас й повстання

Було б оте навік останнє!

Одних же нас Москва б вдушила

Як щур курчат і в бурт зложила! –

Цар з люті впав би в шал до сказу

Й огромом війська Україну

Тоді б ще вклав Москві в торбину!

Я ж виграв час, згасив заграву,

Й царя схиливши до сполуки,

Взяв ту майбуть у власні руки,

Й склепав два береги в державу!

 

….Та бач, як вийшло? Знов ти губиш,

Підкоп ведеш й вкладаєш міну

Під неньку власну – Україну,

Яку казав, так щиро любиш…

 

 

 

Розділ XVIII

 

Жереб кинуто

 

Українв, Великі Будищі, 7 квітня 1709 р.

 

Зустріч Війська Запорозького, під проводом

кошового Костя Гордієнка, з полками гетьмана

І.Мазепи та армією Карла XII, де наступного дня,

ними був укладений і підписаний Союзний договір.

 

 

Що за оказія у місті?

Куди біжить увесь народ?

За чим летить з руками в тісті

Простоволоса за город,

За гай дубовий, на леваду

Дівчисько юне? А позаду

Пливуть з усмішками на лицях

Червонощокі молодиці

В охайних свитках. І дівиці

В вінках з строкатими стрічками,

В кошулях*, вишитих квітками,

У юпках* й барвних чобітках.

Матусі з дітьми на руках

Спішать й поважні чоловіки,

Й бабусі сиві. І каліки

Не відстають, кого й минають,

Й бадьоро, весело кульгають

На ту леваду. Свято наче?

Та ні… бо дехто навіть плаче,

Ковтаючи гарячі сльози.

Чому ж радіють так малята –

Гопцюють, наче козенята,

Обсівши верхи довгі лози,

Й сміються радо?  Свято, свято.

Тому-то й убрані строкато

В святкове – бідні і заможці.

Велике свято! – запорожці –

Січ славна лицарська походом

На допомогу, на сполуку

Прийшла під гетьманову руку,

І жде побачення з народом.

 

І небо вбралось – ні хмаринки!

Й «Хвалу»* співає вітерець. –

Гуляння ж! – рідні половинки

В одне з`єднались накінець!

Два війська – вольне і державне

Звершили врешті діло славне

Й турчать, братаючись, в окрузі.

І мов квітник стобарвний в лузі

Розквітнув враз! Бо й козаки

Не підвели: геть чисто вмившись,

Підстригши вуса, поголившись

Й розшнурувавши тороки*,

Убрались гідним чином. – Свято!

Та як же ж вдало та багато!

 

У сорочки шовками шиті,

В червоні чоботи підбиті,

А дехто в жовті і зелені,

У шаровари широченні

Козацькі – обсягом в півскрині:

« рясні», «з достатку», фрез* і сині.

А пояси ж які! – китиці

Суспіль із золота, як птиці,

Та що там птиці! – мов жар-птиці

Горять і рвуться на всі боки,

Лиш ступить лицар зо два кроки!

 

А ще ж жупани, кантом шиті, –

У позументі!  Наче влиті

Вросли вони в козацькі плечі,

Широкі, дужі, молодечі…

Й поверх шапки: високі, з смушки,

З червоним верхом. А опушки!

І з кабарги, й з куниці, й з вовка,

Ще й кита* з золота та шовка!

Й палкий рум`янець на щоці!

– Ой, гарні ж хлопці-молодці! –

Горять огнем серця дівочі

Й солодко долу хилять очі.

 

 

Загуркотіли тулумбаси*,

Задули в сурми сурмачі,

І юний Карл в броні кіраси,

В блакиті манти* на плечі,

Лишивши полки й пишну свиту,

Належно пудрену й завиту,

Пустив коня прудкого вскач,

Й мов аргатал* отой – лихач,

Влетів в козацький нурт, й в повагу,

Схиливши миттю кучеряву

Главу руду, вихрасту – «в славу»,

Ввігнав у небо гостру шпагу!

Й зірвася враз завмерлий луг!

–  Віват король! – наш щирий друг!

 

Хитнулась плоть людського цепу,

Ураз крутнула сотні ший:

Кость Гордієнко34 і Мазепа, –

Пан гетьман й славний кошовий,

Оба в каптанах з позументом,

Біліших снігу, враз – моментом,

В відвіт на фортель короля,

Не домовляючись, здаля

Привставши в срібних стременах,

Крутнули хвацько довгі вуса,

Й на радість всім «утнули джуса», –

У мить одну пустивши в мах

Встріч королю прудкі комоні!

Звели їх дибки і в поклоні

Схилили ввічливо чуби.

Й король, здмухнувши піт з губи,

Всміхнувшись оком в колір криці,

Потиснув лицарям правиці.

Й нараз смальнули залп пістолі,

І гук хмільний хитнув тополі.

– Знай наших, знай! – цвіте на лицях.

– Ще є заряд в порохівницях!

 

…В каре* застигли грізні лави,

У фокус взявши старшину.

Стоять опліч: здобутчик слави

І ті, хто вгруз в його війну,

Щоб від убивчої отрави

Укрити край свій. І державу,

Яку взялась упень рубати

Облада* прикра, врятувати,

Узявши врешт у власні руки

Вітчизни скорбної кермо,

Й зірвати, попри драми й муки,

Повік обридливе ярмо.

 

 

Стоять союзно кірасири*

Й козацтво вольне, й відблиск віри

В вікторій стежку, в перемогу

Горить в зіницях. – Слава Богу,

Що дав на унію* цю згоду

Народам нашим! В нагороду

За жар наш вимостив дорогу

До лавр майбутніх. Слава Богу!

Від мов вирує голова,

Й бунчук*, і шпага, й булава,

Схрестившись купно, звуть до бою,

Й летять, мов птиці, над юрбою,

Й в серця пірнають враз слова

Про волю, честь, майбутню славу.

– Впаде під цю могутню лаву

Москви спаплюжена глава!

Піде зазіха-цар на дно,

Бо ми брати, ми за одно!

 

Гуде й народ, сміється тихо,

Бентежить душі теплий щем,

На мить забуті смерть і лихо,

Які ось поряд – під кущем,

В лугах розквітлих гострять зуби

На плоть цю тлінну. Й страх погуби

Утік, піджавши хвіст, за коло

Їх мрій святих, що сяйне соло,

У рай надій відкривши дверці

Жагучим імпульсом єднання,

Тремтливо-ніжно – у останнє

Співають й грають в кожнім серці!

Не прозрівають грішні душі,

Що пройде час і їх подушать

Оці титани-пікінери*

В мундирах ладних, й фузінери*,

Й ставні вродливці кірасири,

За те, що мрії їх розтануть

Від каверз царських і – повстануть,

В своїх вождів не ймучи віри,

І стануть красеням цим груди

Стріляти й рвати темні люди.

Що наведуть на них мортири,

В лещата взявши, й московити.

Й почнуть стинати і палити

За те, що шведські бомбардири

В оселях вбогих хліб й квартири,

В мороз, з осельцями ділили.

А це, як втне монарша рада,

Є відступ, зречення і зрада.

Готуйтесь, бідні, до могили!

Бо «алягер ком алягер*»

Повік – і прісно, і тепер.

 

 

 

 

 

Розділ  XIX

 

Мертвою буквою

 

Молдова,  Варниця, друга половина вересня 1709 р.

 

Дискусія між гетьманом та генеральним писарем

П. Орликом, (згодом гетьман Правобережної України

та гетьман соборної України у вигнанні), щодо устрію

майбутньої, незалежної української держави. – плани,

які так і залишились нездійсненими.

 

\

Скриплять дубові поставці*,

На темній лаві плаче свічка.

В постелі – гетьман, у руці

Рукопис. Твердих літер стрічка

Лягає з рипом на папір:

«А мрійник волі не обряще…», –

Виводить літери, бо краще

Зробилось нібито й кортіло

Довести врешт почате діло.

 

– Зажди, Пилипе, – кинув взір

На опонента на ослоні,

Й потер, нервуючись, долоні:

– Я ж розумію, –  ти не згодний

З моїм поняттям про державу!

Гадаєш, що й харпак*, голодний

Від ліні власної у славу,

Не коливаючись, впаде,

Й лічби з імущим не зведе,

На голос вискубавши право,

І поведе себе ласкаво.

Що сиволапі й сіль народу

Знайдуть «consensus», – ввійдуть в згоду.

Й що право є на вільний голос

У будь-кого. Й державний колос

Від рівних прав тих лиш наллється…

 

І Орлик: – Так! Лиш той нап`ється

Уволю, всмак, хто голос має

Й з призвілля того не тримає

Чингал* у пазусі. – Усмак? –

Всміхнувся гетьман, – лиш громак

Усмак нап`ється… Друже, друже…

Кому у толк кермо недуже!?

Я так скажу: утратять віжки

І рине, наче брага з діжки,

Яку винар в теплі тримає,

З людей непотріб й суть овеча,

Бійки зачнуться, колотнеча, –

Не всяк, хто з чубом, клепку ж має!?

Той схоче в ліс, а той по дрова,

А той в шинок… І лиш полова

Добуде верх, бо геть не тоне!

І так вкерує, що солоне

І кисле згодом ласим здасться!

Й ще той зачнеться шат і трясця!

 

Посуне здуру брат на брата,

На батька син. …І та загата,

Яку в умах непевних влада

Міцним пригачує заслоном –

Табу, указом і законом,

Прорветься, друже, бо принада,

При владі скромній вельми надить! –

Й спливе те стерво, вб`є і зрадить,

Спаплюжить душі і оселі!

Ти ж бо читав Макіавеллі*? –

В слабкій державі, наче в діжі,

Скипають пристрасті. Як дріжжі!

 

– Читав, читав, – і оппонент

Завівся враз, – Як «Отче наш»!

Та й ти забув один момент!

Твій бич народові не страж!

Хіба ж придушиш ти жадання?!

Лиш вріжеш волі і повстання

Зметуть оту твою державу,

Як буря куряву! – Заграву

Славну впалять спраглі люди,

Бо «правда сили» вару в груди

По горла їм наллє! Й під лаву

Вгонить владу твій народ,

Бо забажавши нагород,

Умить зіб’ється в злу ораву!

Рятівлю ж матимеш єдину –

В кровицю вбрати Україну,

Щоб потрощити їм боки

І знову взяти до руки.

Й так без кінця …в  злих грунтах*, пане,

Повіки злада не настане!

 

На мій же згляд – там буде згода,

Де вільний голос у народа!

Й від того змога: без повстання

Душити потяг до знущання!

…Твої ж порядки, добрий пане,

В ярмо невільницьке погане

Вкують землян простих … Я ж знаю,

Оті думки твої – мурахи,

Упертим хлопам є зразок!

Бо спільно тягнуть мотузок

І в бік один. Тому і в «шахи»

Приємно й зручно ними грати,

І правувати, і карати…

 

Людина ж, мислю, не мураха!

Й такого може дати «шаха»

Твоїй, мосьпане, старшині,

Яка народ цей, цю «мураху»
Припне в твоїй державі з маху,

Що чорт завиє у млині!

В моїй ж, – всміхнувсь, – в моїй державі,

Якщо ті дріжжі переграють,

Буття розділять в згоді й славі

Всі верстви. Всі! Бо слово мають!

І приклад є, – аж пирснув, – дріжжі

Не марно ж так нуртують в діжі!

Чим дужче вурдиться та сита,

Тим краща вийде оковита!

 

І засміялись разом тихо,

На мить забувши власне лихо.

…А лихо чуло все – не спало,

І всі їх мрії м’яло й рвало.

Бо ті, за кого говорили,

Украй залякані сатрапом,

Оту державність тихим сапом

Самі штовхали до могили…

 

 

 

 

 

 

Розділ ХХ

 

Напередодні

 

Україна, околиця Полтави, 26 червня 1709 р.

Вирішальна година. В королівському листі, одержаному

гетьманом, – остання директива: привести козацьке військо

до місця майбутнього генерального двобою – розлогу

луговину окрай Будищенського лісу.

 

 

– Ну, от і все… – пора настала…

Пройшли ми врешт свій «Рубікон*»! –

Крутилась думка, нуртувала,

А тіло, наче камертон,

Гуло у тон, й трусило пальці

Холодних рук. – Пора, страждальці! –

Шепнув Мазепа, – вже врубати

Сей вузол прикрий й врятувати

Від божевілля наші душі,

Які вже тліють від чекання

Й ночей безсонних. Від метання,

В нуді та сумнівах. « Баклуші» –

Чужа нам цяцька. Козакові

Потрібна певність в ділі й слові.

Прийшов, нарешті, Богом даний

Сей час – порушити баланс! –

Вчитався знову в довгожданий,

Й такий раптовий ордонанс.

 

 

«…Тобі ж, мій княже, з-під Полтави

Війська забрати й всі батави*,

Припасу рештки, інтендантство,

І все живе козацьке панство

Негайно вести за собою

На луг будищенський до бою.

Моя величність має змогу», –

Всміхнувся гетьман, – «перемогу,

Допоки цар ватагу люту, –

Орду калмицьку лиш чекає,

Й нізвідки помічі не має,

Ні дня не гаючи, добути!

Полки ж тобі у бій не слати –

Стояти табором й чекати.»

Всміхнувся знову – душу маєш…

Дай, Бог, добра тобі – герою,

За те, що слово пам`ятаєш,

Й не кличеш нас, сердег, до бою,

До братовбивства… Що казати…

 

 

А на подвір’ї біля хати,

Мов воронці* цвітуть шлики.

То сердюки та козаки –

Козацькі виборні чини

Й завзята решта старшини,

Яких цар-вішальник Петро

Не зміг ні вгнути, ні зламати,

А ні уговтати, зміняти

Жагу до волі на хутро,

Чекають гетьманського слова,

Й гудуть, мов бджоли, бо промова,

Вже знають, буде про виправу*,

Й спішать, шикуються у лаву.

 

 

Підвівся гетьман, взяв папір,

Перехрестивь і – з хати в двір.

Ступив на ганок й за хвилину,

З’єднавши острах й радість сполом,

Палким, поривчастим глаголом

Довів шляхетству цю новину:

…– Й до сходу сонця, козаки,

Запетлювавши тороки,

Походним шиком… – тут з бекетом,

Тривожним порскливим наметом

Кость Гордієнко мчить до строю. –

Поволі сповз з сідла, рукою

Злою з пліч рвонув каптана,

Понуро рушив до мосьпана.

 

 

– Закрив нам продух гетьман хвацький! –

Мов сплюнув, вбік скрививши рот,

Солоний в’їдливий  зворот, –

Сідниця царська – Скоропадський35,

Бере нас в коло!  Над річками

Вже військ – до бісової мами!

Підпер, байбак*, з усіх боків!

Й своїх же ставить! Козаків!

Братів підводить під шаблі,

В огні б йому горіти – тлі!

…Що будем діяти, Іване?

Свої ж… – полковники, Палій36…

 

Змахнув Мазепа порох з вій,

Промовив гірко: – Не настане

На цій землі ні миті свята,

Коли лихва* дорожча брата,

А власна шкура й ласа страва

В рази миліша, ніж держава!

Довіку нам в неволі бути,

Й чужі вилизувать вугли, –

І плюнув з розпачу і скрути:

– Самі себе перемогли!

За зиск* чужий – своє до злому!

Сліпці! – й крізь зуби – кошовому:

– Ти не хвилюйся – хід знайдем,

Козак й в ніздрю пірне конем.

Та плани згодом, кошовий,

…Й пробач.., піду.., бо ледь живий.., –

Хитнувсь, і – в  хату, вгнувши спину.

 

Зайшов на  чисту половину,

І впав, мов зрубаний, на ложе:

– Прости нас грішних й глупих, Боже! –

Хотілось тиші і спокути,

І щоб не бачитий, не чути

Оцього сорому й мерзоти,

Й було огидно до блювоти,

Що друзі, спільники вчорашні,

Продавши честь царю за вини,

Ніж патріотам стромлять в спини!

– Що ж ви вчинили, горопашні!

Це ж ренегатство зле, …вороже…–

…І, мов в глибінь пірнув крізь ложе.

 

Й приснився сон: буремна річка,

Навкруг тополі, верболіз,

Дівча тоненьке, наче свічка,

З очима спухлими від сліз

У хвилях б`ється. Ніжні руки

Побиті в кров, за камінець

Вчепились мертво – все! кінець! –

Дрижить й голосить від розпуки.

А хвиля б`є, штовхає в воду,

Ревуть, клекочуть буруни!

Та мчить вже поміч – тьма народу

Біжить з одної сторони.

Мить, й другий берег вкрили люди,

Й стоять! – лютують вельми, груди

Тусають збіса кулаками. –

Чортма сміливців – непоборна

Здається людям хвиля чорна,

Й кричать, розмахують руками.

Немов в оману біс лукавий

Ввів береги – і лівий, й правий!

 

 

З сто літ пройшло, а й натяк броду

Не стелють люди! Тьма народу

Сипнула схилами до річки

Униз, до дівчини-смерічки,

Й зламавши верби та тополі,

Дрюки кінчасті, – гострі, голі

Ввігнали сполом, в кволе тіло,

І всяк до себе, рвучи спину,

Узявсь тягнути ту дівчину.

 

Й заклекотало!!! Й полетіла

З порубів тих вишневим соком,

Крізь одіж рвану, з мокрим цмоком,

Руда* дівоча в небо хмарне!

І дійство те чудне, примарне

Пливло й щезало у безкраї,

А дві людські безглузді зграї,

Вже й ледь помітні в тім кипінні,

Все рвали й рвали їй боки –

Години, місяці, віки.

А він з страшної височіні,

З захмар`я наче, вив безсило,

Й лупив у сонце, наче в било,

Руками, збитими до сині,

Немов були ті руки винні

У тім, що люди ті творили.

Й було чомусь до болю шкода

Дівча оте в ревучих водах.

 

 

Він знав! Все знав! Але кричати,

Упасти з неба й врятувати

Не міг ту дівчину з стремнини,

І дві закляті половини

Навчити правді. Гнів осуди

Душив, ярився, краяв груди,

Спухав у горлі пухирями.

Й зненацька гострими краями,

Навпіл розсікши лівий бік,

Громами впав на підлий тік!

– Мостіть загат у-у-у ! Перепон-у-у-у! –

Кричав, – Водночас! З двох сторін!

Дівча врятуєте й кордону

Не стане більше! – І вдогін:

– Жбурляйте в воду хто що може,

Все, що між вами зле, вороже.

І з пазух – з пазух камінц і-і-і!

І Бог вам, люди, допомож е-е-е,

Звед-е-е е розірван-і-і-і кінц-і-і-і…

 

 

Й проснувсь. Трусила лихоманка.

В божниці блимав каганець –

Хитав пітьму. І отоманка,

Й стіл дубовий, й поставець

Пливли у темінь тихо, кволо.

Лиш образ Божий, взятий в коло,

Примарним світлом каганця,

Стояв недвижно, і з лиця,

Немов живі, моргали очі,

А у вікно, мов поторочі*,

На посвіт, линучи з гори,

Шкреблись когорти мошкари.

Заглянув лячно в Божий лик,

А там – Марія – Матір Божа,

І так на неню рідну схожа,

Що замість слова стогін-крик

Зірвав півморок: – Ненько! Ненько! –

Й рука матусина легенько

Лягла на зрошене чоло.

– Що то за сон? Що то було? –

Шептав у образ гарячково,

Шукаючи догідне слово:

– У чому там  моя провина?

Й що то за річка, за дівчина?

І мов шепнув хтось зверху тихо:

– Дівчина та – убрана в лихо –

Твоя, Іване, Україна.

Її то доля під тобою

Котилась річкою-бідою.

 

 

Померкнув образ, хилитнувся

І впав ницьма. Й ще раз проснувся

В потах холодних гетьман сивий:

– Невже людці ті є коліно

Народу твого, Україно!? –

І захрестився. – Нещасливий

Фінал твій, краю мій, – жахливий!

Помилуй, Боже, нас й державі,

Не дай капарити* в канаві,

На стрижні* гибіти, стогнати,

Й від рук дітей своїх конати.

 

 

 

Розділ XXI

 

Останній вечір на Землі

 

Молдова,Варниця, 21 вересня 1709 р.

 

Відчуваючи близький кінець, гетьман разом

з Орликом знищує власний архів, тим рятуючи

від смерті та тортур своїх однодумців, які  разом

з ним повстали  проти тиранії та жмикрутства

московського керманича.

 

 

Сідало сонце, мріли далі.

– За хмару йде – підуть дощі, –

Подумав гетьман і в печалі

Пошкрябав шкло. Цупкі кущі

Євшану*, пижма, деревію,

Схилившись, пряжили надію

Сьорбнути проливню. – Вмирають, –

Укралась прикра мисль, – та мають

Надію хоч. – Дощі пройдуть, –

Нап`ються вволю, оживуть!

Тобі ж, …що дощ, що ураган –

Не відіп`єшся, ясний пан! –

Й зітхнув, упавши у зажуру.

Та враз стріпнувсь, покликав джуру,

Послав за почетом*. – Упору! –

Прошило блискавкою скроні.

– Прийшла пора сідлати коні,

І прошкувати з цього двору!

 

І тут ударило у груди!

– Не смій вмирати! Згинуть люди! –

Здушив груднину, що є сили.

– Усіх потягнеш до могили!

Держись, держись! – задихав дужче.

А світ стмянів й все вужче, й вужче

Став прориватися до зору.

Й вдалось – хтось грюкнув в шибу з двору.

Ще раз – колибу затрусило

І вчухло враз, і відпустило.

 

Тут Орлик – в двері, витер лоба

Й сказав, косуючи зіниці:

– Ну що, пан хорий*, як хороба?

Минула вже? Бо молодиці

Вже скачаніли біля хати.

Чи не пора тобі вставати

Й скресати з ними гопака? –

Всміхнувся криво. А рука

Позасвідомо, мимоволі

Прикрила очі. – Ти б гринджолі*

З собою взяв, – зібравши сили,

Шепнув Мазепа.  Вивіз врешті

Мене до чортової тещі,

Я й вшкварив би …узбіч могили, –

Підняв долоню, – Досить, друже!

Віджартував.  …Благаю дуже –

Уважно вислухай мене.

 

 

…Іде мій час,  …ще мить, й мине

Життя моє. Дотліє й згасне.

Але зі мною не погасне,

В що щиро вірю, Україна!

Надію маю, що шуліки

Очей її ясних вовіки,

До днів останніх не склюють!

І що вона щасливу путь

Знайде свою, й пірне в майбутнє

Достойне! Втішливе й могутнє!

І рід не згине руський, й світ

Украсить цей до краю літ!

 

 

Впаду, мій друже, на коліна

Перед тобою й закляну,

Щоб ти цей рух – святу війну,

З несамовитим самодержцем,

Не загасив!  Молю всім серцем!

Всім, що живе й востаннє диха –

Звільни країну цю від лиха!

Вся Україна нині просить –

Стринож зажеру врешт – бо досить!

Насип вогню йому в халяви,

Й хоч згинь, але не здай держави! –

І впав на одр безсило. – Душу

За то віддав би я! …Та мушу

Її до суду нести. Може,

Пан Бог, почує грішну й зможе

Тобі допомогти. …Прошу,

Й молю: дай присягання,

Що попри грижі* і вагання,

Громи й хлющі рудої піни,

Ти не полишиш України!

Й останній подих твій на світі

За неї буде. …Ти в одвіті
Тепер за все, бо в цю годину,

Нема достойніших, …мій… сину.

 

Схилив пан писар плечі можні,

Шматує серце сум і жаль,

Бо очі болісні, тривожні

Крізь нього дивляться у даль.

– Клянусь я! …батьку.., – й утлу руку

Здушив поривно між долонь.

– Не здам наш край царю на муку

Повік! Спали мене вогонь!

Й сказав утішно старець сивий:

– Хвалити Бога, вмру щасливий.., –

Й немов ожив і до лиця

Вернулась знову кров. – Ларця

Подай мені сюди, – вказав на лаву

Й привстав ледь-ледь. – Петру забаву

Ми строщим нині, бо з мерця

Бариш малий, а от з живого

Він шкуру злупить й з слова злого!

А тут ці списки! …Хай один,

Хай сам я буду нещасливий,

Але не здам на скін жахливий

Сих друзів наших! Бісів син! –

 

Схопив сувій паперів, свічку.

– Візьми секрет цей, сину, й в пічку

Негайно вкинь, допоки жив

Ще розум мій… Ой, як багато

Віддав би цар за них! І злата,

І маєтків ситих варт листи!

Тож хай минуть страшної мсти

Всі патріоти України! –

…Й зайнявсь вогонь, обкидав стіни,

Зім`яту постіль квітом, жаром.

Загув шалено, в`язи й спини

Рятуючи від кар. І згаром,

Душним димом чорним стали

Ті імена, які повстали.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ XXII

 

Полтавська битва

 

Україна, околиця села Яківці, 27 червня 1709 р.

 

Стрілки небесного хронометра застигли на двох

годинах ночі. Ще мить і вони зірвуться у скажений

галоп, відраховуючи останні години існування шансу

Укріїни-Руси на власне, незалежне майбуття та могуті

ніколи й ніким не переможеної Швеції.

 

 

Українська, утішна, ласкава,

Мріє ніч з солов’ями в садах.

Спить умита росою отава*,

Сплять цинтаврії* в стиглих хлібах .

Понад яром широким дрімає,

Оповитий туманами, гай.

Лиш не спить й вічну пісню співає,

Заблукаши у травах, ручай.

Мов підкова пришпилена цвяхом,

Й срібний місяць не спить між зірок –

Поглядає як курявим шляхом

Грізні лави прискорюють крок.

 

То, не взявши й форштадту*Полтави,

З того злий, мов роздрочений троль,

Йде до бою, шукаючи слави,

Карл ХII – воїн-король.

Ґвалтом тягне коханку Фортуну

У дерзку, ризиковану січ,

На московську нахраписту шхуну

Галіон* свій веде через ніч.

 

На носилках, кусаючи губи,

Прикру кулю піймавши в п’яту,

Мов заклятий, волочить до згуби

Гарячкову, запеклу мету:

Потрощити на друзки, на пір`я!

Недозрілу московську броню.

І навік в європейське подвір`я

Вхід закрити царю-парвеню*!

 

Вдатна, славна, незборена шпага

Наставляє сміливцеві путь,

Та нестримна, шалена відвага

Нагортає на глузд каламуть.

Мов у п’яну занурений воду,

З того впившись, упавши у раж,

Не вагаючись, кинув з походу

Всі наявні полки врукопаш.

 

Й тридцять тисяч зухвалих варягів –

Сім’я Одина*, пінячи шал,

Покотилось, з полотнами стягів,

На ощирений дулами вал!

Взявши в бій лиш чотири гармати37,

І запал вояка-короля,

Так удало взялись герувати,

Що скавчала з відчаю земля!

 

Та московські, одначе, не з глини!

І вони вміло гострять штики!

І прикривши кіннотою спини,

Стали груддю петрові полки.

І сп`яніле від смраду селітри,

Це громаддя озброєних рук,

Стало лити паркі гектолітри

На останки столочених лук.

 

Рукопаш – це не захист окопу,

Не мішені в прицілах фузей*,

Це фонтани шпаркого окропу

З залізяччям пробитих грудей!

І з пожадою грузнуть у груди

Гостра піка й двогострий палаш* –

В скибки краять себе грішні люди

За зажерливість, пиху, міраж!

 

Навдалу б`ються кляті дружини,

В ніч, лускою з очей, сиплять лють,

Мов потужні, сталеві пружини

Нагромаджують в лавах могуть.

Грім гармат, посвист куль, рев піхоти,

Дзвін багнетів, шабель, тріск фузей

Вибивають відпущені квоти

Літ недовгих з служивих грудей.

Сатаніють розпечені коні,

Ловлять крупами огняний шрот*,

За компанію гинуть в полоні

Очманілих від крові істот.

 

Реншельд*, сірий від сумнівів й страху,

Бо ж – фельдмаршал, стратег, бригадир,

Ледь не плаче, бо бачить – дав маху,

Впавши в безум король-командир.

Й все кидається верхи, наметом,

Крізь шрапнель, до приречених лав,

Сміло ваблячи пишним кашкетом

Смертоносний розпечений сплав.

В центрі пекла і чільна фігура –

Карл Роос* – бойовий генерал,

Мов звичайний вояка-піхтура

Йде з відчаю з полками на вал.

 

Але вдвічі московські порядки!

Й в двадцять майже мортир і гармат!

І здригнулись варяги і задки

Покотились невпинно назад.

А московські розпалені роти,

Рвучи шведу штиками боки,

Вбили клин й відсікли від піхоти

Кірасирські кіннотні полки!

 

Тут драгуни взялись за роботу,

Й по-хазяйськи, мов в піч каравай,

На шаблюках понесли піхоту

Допікатись в Будищенський гай.

Мов ведмедя загнавши в барлогу,

Вкрили дулами  пагорб-укіс,

Й стали дячити господу Богу,

Поливаючи ядрами ліс.

 

Так за мить січа та стала фарсом.

Вщент, дотла переписана роль! –

Схибив! Схибив, цілований Марсом

Й ним же й зраджений, воїн-король!

В муках корчиться жупел* Європи,

Проклинаючи зрадливий пай –

Славно, влучно московські холопи

Шведську шляхту ладують у рай!

 

– Ну, чому не схотів завернути

Полк, чи два!? – Сформувати резерв!

Й на щоці від страшної спокути,

Наче джміль на воді, б’ється нерв.

А кузен королівський шалений,

Мов біблейський тиран Валтасар,*

Погляд свій божевільно-скажений,

Розпаливши до блиску Стожар,

Шкірить зуби у посмішці лютій

Від кузенових прикрих розпук,

Від нової своєї могуті,

Що сама припливає до рук.

 

…На верхів’ї гори, край долини,

У якій закипів той курйоз,

З запорожцями сірий, мов глина,

Вождь козацький «вартує» обоз.

Не втручаючись, згідно умови,

В цей останній розпачливий бій,

Смалить військо люльки, супить брови,

І гуде, мов розсерджений рій.

І коли у палаюче горно

Ввергнув Карл всі полки нанівець,

– Бісів сину! – залаялись чорно,

Неминучий відчувши кінець.

 

Корчать й гетьмана грижі спокути,

Думи чорні гризуть, мов хорти, –

Тяжко бачити як на редути

Укладають кумпанів* брати!

Й як кумпани, шаліючи з люті,

Що не йде перемога до рук,

Ріжуть родичів, топчуть в розпутті

Перемоклих з кривавиці лук.

 

– Хто прозрів, – тихо шепче, – Пречиста?

В яві днів чи в омані ночей,

Що душа білосніжна і чиста

Потрапляє до Божих очей?

То брехня, я гадаю, відверта,

Сховок правди за муром запон. –

Як преставилась – краяна й дерта,
Мусить, бідна, минати кордон!

Хто ж відмиє зчорнілу від люті,

Знавіснілу, затяту, лиху,

Не відмолену в щирій спокуті

Душу грішну, сліпу і глуху…

Й потягнулись – вдалось козакові

Душі вбитих до вишніх воріт:

В чорних плямах, страшні, безголові,

Кров’ю й жовчю встеляючи слід…

 

 

…Встало сонце й з гори, мов з амвону*,

Освятило промінням  поля,

Та багнюку лизнувши солону,

Схоронилось в дубове гілля.

Серед лісу, мов збиті лелеки,

Стогнуть шведи в блакить-акварель.

Не рятує їх Бог, наче глеки,

Трощить голови буйні шрапнель.

 

Впав в безвихідь стратег полуночний,

Син безстрашних північних вовчиць,

Та вже щириться викрут порочний,

В збожеволілих краплях зіниць.

– Всі вперед! – загорлав, – У атаку! –

Наче впала на ум пелена.

Реншельд скочив в сідло, й з переляку

Не попавши в вузькі стремена,

Вирлооким, підсмаленим чортом

Полетів через ліс до батав,

Генеральським високим ботфортом

Оббиваючи маківки трав.

А за ним, через спалені ниви,

Миттю в сідла влетівши з колін,

Слід у слід, крізь шрапельні розриви –

Й королівських драбантів* загін.

 

І чотири, всього лиш чотири

Драні тисячі – залишки лав,

Що пішли на московські мортири

Голіруч і лягли межи трав,

Яро, з лютості кришачи зуби,

З криком, схожим на дике виття,

У п’янкому чаду самозгуби,

Віддаючи за безцінь життя,

На шістнадцять готових до бою

Свіжих тисяч рубак-вояків

Навалились, й накрили собою

Гострі жала московських штиків!

 

Й наче Молох*, проснувшись від сплячки,

Зголоднівши за дні небуття,

Впав в киплячий казан навкарачки,

Й, захлинаючись, сьорбав життя.

Та замало героїв, замало!

Притомився від рубки варяг,

Вигибає, піднявши забрало,

Й ледь тримає шматований стяг.

Мов в партері, сидять на редутах

Край двобою московські війська,–

Поглядають, як корчиться в путах

Пікінерів шеренга вузька.

 

Б`є «з коліна» по центру піхота,

Сам «свєтлєйший» гризе лівий фланг,

Справа Боур* справляє роботу –

Генеральський підтверджує ранг.

Й наче сам сатана у лівреї,

Розсипаючи іскри з очей,

Смалить в шведа з важкої фузеї

І керує вогнем батарей

Цар московський, вже майже «великий38» –

Героїчну відігрує роль.

 

А всього за версту – блідоликий

З гніву й розпачу шведський король,

Закусивши щосили зубами,

У підпалинах чорних, манжет,

Поливає від люті сльозами

Безпорадний гарматний лафет.

– Промах! Промах! – шепоче від болю,

Й зрить безсило, як гинуть полки,

Як драгуни женцями по полю,

Шведське військо складають в валки.

 

Тут резерв свій – калмицьку ораву

Кинув цар у шалений кагал,

І почав вирішальну виставу

Кочовий войовник-каракал*!

Наче хвиля розтовченим степом

Покотилась на шведа орда,

І кінчастим уражена цепом

Затріщала варязька гарда!

 

 

– Треба діяти щось – не сидіти! –

Стугонить в голові короля.

– В бій несіть мене, чортові діти! –

Закричав, мов з колиски маля,

Осідлавши похідні носилки,

З королівським штандартом в руці.

І помчали в вогонь, щоб помилки

Переправив стратег, молодці!

Рве повітря шрапнель, виє й свище,

Та плює фаталіст на юдоль!

– Підніміть мене миттю й повище! –

Заволав охоронцям король.

 

Тут рвонуло ядро і снопами

Край носилок лягли молодці.

Впав і Карл. Та прийшовши до тями,

Затиснувши щосили в руці

Гостре лезво солдатської шпаги,

Що вхопила рука навмання,

Мов хильнувши хмільної малаги,

Закульгав по руді до коня.

 

Та дошкульна, розпечена рана,

Сипонувши у вічі зірок,

Вклала спати вельможного пана

Головою в холодний струмок.

– Ох, і важко вам жити, каліки! –

Бивсь підранком в заплаві* король.

Й застогнав через сльози, – На піки! –

Дограючи накреслену роль!

 

І звели смільчака, мов знамено,

Древка списів зложивши навхрест,

Й закричав ратоборець шалено,

Озирнувшись, як яструб, окрест.

Гостру шпагу здійнявши угору,

Влив наснаги в пригаслі серця.

І прогнулась від злого напору,

Й покотилась, мов крапля з лиця,

До редутів московська дружина,

Того жару хапнувши по пруг,

А сталева варязька пружина

Розгорнулась й сікла все навкруг!

 

Та розлючена шльондра-Фортуна

Вдруге підло ударила в бік, –

Підхопивши таланливі руна,

Утекла від щасливця навік!

І на згадку, щоб вкрай доконати,

Швиргонула під ноги ядро,

Що уклав власноруч до гармати

Черговий фаворит – цар-Петро.

Й гримнув вибух, і кинула трясця

У горілу траву короля,

І загублене воїнське щастя

Проковтнула полтавська земля!

 

Й враз для жаху відкрились ворота:

– Пав король!!! – заволали ряди,

І здригнулась предсмертно піхота,

І пішла-а-а-а-а! піддаючи ходи!

Заметались важкі пікінери,

Повалили в пролом, мов у лаз,

А за ними услід й кавалери –

Кірасири в залізах кірас.

Дременула в поля недобита,

Звана військом, юрма напролом,

Й гострі лезва, штики та копита

Довели до провалу розгром. –

 

Мчить за шведом орда, сходить криком

Божевільним, безтямним, без слів,

Рве хребти втікачам, й з воєм, риком

Валить в трави каміння голів!

Гинуть лицарі, давлячись кров`ю,

Кроплять жито з посічених ший,

Що весною посіяв з любов’ю

Український орач-гречкосій.

 

Й те побачивши, гетьман щосили

Уперіщив нагаєм коня,

Й стрімголов пролітаючи схили,

Крізь колючі терни, навмання

Покотився скаженим наметом,

Рвучи шпорами кінські боки.

Й вслід йому кольоровим букетом

Сипонули з гори козаки.

 

– Все! Кінець! – люто гупало в скроні, –

Запорожжю! Державі! Мені!

Ляснув дідько нечистий в долоні,

Й розмастив, як клопів по стіні!

Нащо ж, Господи, в руку шалену,

Ти уклав переможні мечі?

Й тим народ мій увергнув в геєну!

Україну підклав, під бичі!

Боже! Боже! Де ж правда на світі!?

Де твоя справедливість свята!?

Хто, Всевидець наш, буде в одвіті

За жорстокі прийдешні літа,

Що увергнуть козацьку державу

У розгром! У ніщо! У розпил!

І наругу вмурують в забаву

У каміння козацьких могил!?

 

–  Буть ти проклята, доля погана! –

Крикнув вголос, і рвучи рілля,

Огир* виніс вже тінь мосцепана,

До заритого в грунт короля.

– Слава Богу, живий! …слава Богу!

Й цілий наче, ні крові, ні ран…

– Оковитої влийте  в дорогу! –

Крикнув варті – й несіть у ридван!

 

Тут уперше ударило в груди!

Світ змінився в очах, став здаля.

Тріпнувсь гетьман й з «усмішкою Будди»

Впав без сил біля пліч короля.

І гидотний ковтаючи трунок

Розпашілої з крові ріллі,

Спив останній в житті поцілунок

Вже навіки чужої землі.

Мить, – й зомлілих шляхетних зборонців,

Двох владик, що згубили талан,

Гурт посічених в кров охоронців

Попідруки поніс у ридван.

 

Тут і Реншельд з’явивсь й з переляку,

Що убито на смерть  короля,

Розпоровши чоло об гілляку,

Весь в засохлих патьоках, здаля

Гнав коня і горланив Роосу:

– Ти в цім винен! – вищав, пінив крик,

І спітнілу мармизу курносу

Гнів і розпач кривив в чортів лик.

 

 

 

 

 

Й вкрай зрадів, взнавши правду: – Д-д-д-о дому! –

Сполотнівши шепнув: – за Д-д-дніпро! –

Й вилив з штофу весь залишок рому

У тремтяче з розпуки нутро.

Хлиснув фірмана* в плечі рукою,

Стер з обличчя гарячу ропу

І, мотнувши невтішно главою,

Скам’янів, мов могила в степу.

 

 

Розділ  XXIII

 

Три чисниці* до смерті

 

Молдова, Варниця, 21 вересня 1709 р.

Останні хвилини життя. Взнавши, що гетьману погіршало,

до смертного одра заквапилась старшина. Незважаючи на  біль

у ледь загоєній рані, до вмираючого споборника прикульгав

і король.

 

Шумнуло. Сперту тишу липку

Порвав жагучий суховій.

Жбурнув гарячий порох в шибку,

Й, пригнувши долу деревій,

Неначе вовк голодний в лісі,

Завив, задригався  у стрісі,

І змовк, мов здох, сховавшись в кліті.

– А що там робиться у світі? –

Шепнув Мазепа ледве чутно,

Бо з вітром серце затремтіло

Листком сухим і полетіло.

– Що з України чути? – Скрутно –

Понуривсь Орлик, – Україні.

Як та ропуха в жабуринні –

В сльозах та горі… Кривди, страти…

Людей взялися  видворяти

З осель своїх, – переселяти

На Слобожанщину. …В роботи

Пруть, мов арештантські роти,

В рови ті глейкі, козаків –

Всіх перекинчиків. Й штиків

Московських, наче гною

На пашах ранньою весною,

В Украйні нині.  …До основи

Зорали Січ, – нахмурив брови.

 

…Царю ж все мало – хоче слави!

Й вже шле робітних до Полтави –

На поле бою.  Хоче мати

Поставу* з міді й збудувати

На місці сім собор великий –

Собі во славу. …– Чорноликий! –

Аж зойкнув гетьман, – Ненажера!

Отто Вкраїні кавалера

Богдан усватав! – Дітовбивцю!

За те, що лив безвинну крівцю,

Нехай, кат, храмину поставить!

Й сам сатана нехай в нім править

Весь вік його! А після смерті,

Щоб тіні душ, на чверті дерті

Його руками й підлим словом,

Лягли скривавленим покровом

На всі діла його й здобутки

На віки вічні – до побудки

На Суд Страшний. …Байстрюк! …Удвічі!!!

Одних батуринців удвічі,

Аніж у всій Полтавській січі39

Поклав же вбійник сей! А Глухів?!

Ромни?! Гадяч?! Нехвороща?!

Скіль там лягло?!  Одних кожухів

Не вмістить вся їх Красна площа

З людей забитих! …Храми, вбивець,

Собі ладнує… Нечестивець! –

Зубами скрипнув. Тут від гніву,
Мов спис ударив в руку ліву.

Пройшов навиліт і – в груднину! –

В безсилу ліву половину.

 

– Ну… все! – шепнув, пора конати.

Пробач улюбленця недоль…–

І тут, кульгаючи, до хати

Ввійшов збентежений король.

Мовчун звичайно, цього разу

Проливсь сумбурним плавом слів:

– Застав живого ще пролазу! –

Всміхнувсь зворушено і сів,

Відвівши вбік куляву ногу.

Й запнувсь – забув глаголи руські.

Махнув рукою й по-французьки:

 

 

– Живий! живий ти, слава Богу!

От, козаки! – мов кінь скажений,

Примчав денщик твій навіжений

Й злякав мене, я й прикульгав,

Тріпнув Мазепу за рукав:

– І маю так тобі сказати…–

В цю мить розхристаний сестринець,

Здолавши вмить курний гостинець*,

Забіг, засапавшись, до хати,

І з страху прикрої утрати

Став на коліно біля ложа.

Й всміхнувсь, побачивши небожа,

Щасливий гетьман – Встиг, Андрію!? –

І витер пальцем мокру вію.

А Войнаровський, озирнувшись,

Впізнавши в гості короля,

Вклонився чемно, й, посміхнувшись,

Став, відступивши вбік, здаля.

 

 

Король кивнув йому і знову

Дав волю збудженому слову:

– Неладно, княже, зараз, в скруті,

У час лихий лишати пост!

Реванш чекає ж нас в майбутті,

А ти націливсь на погост!?

Не діло, друже, це, не діло…–

І зашарівшись ледь, невміло,

Поправив князю подушки.

…– Господь наш править нам стежки,

Та провід хибний «ліпить кепа»*

З нас грішних, – видихнув Мазепа. –

І м`ятих вщент кидає в горно.

І б`є нещадно, жорстко й чорно,

Коли чекаєм нагороди.

…Така вона та гра п-п-природи…

 

..П-пробігло суще боже коло,

Змололо в порох хмару літ,

І знову в нетрях сих п-п-піїт –

Всміхнувся Карлу гетьман кволо, –

Чекає свій кінець.  …Овідій*,

Мій король, …піїт-п-підранок,

З нудьги, розпуки й тухлих мідій

В степах цих звершив с-с-мертний танок.

Й зачах, як я, – під глум і к-п-пини,

Оподаль неньки-Б-батьківщини.

Й пішов невдачний, кажуть, в г-грози…

…Чудні твої м-м-метаморфози,

Діла твої, й д-д-дороги, Боже!

…Й рука твоя, що с-світом в-водить…

…П-риймай й м-мене, раз так в-в-виходить! –

І відвернувся. – Князь! Негоже

Гукати смерть, то путь неправий! –

Сіпнувсь король, піднявши руку.

 

Тут гримонуло і від звуку,

Оглушного, мов вибух грому,

Зіпрілу вщент труху-солому

Сипнуло з стелі на присутніх.

І задрижала від могутніх

Поривів, наче біснувата,

У два вікна старенька хата,

І захиталась, наче п’яна.

Й водночас з тим луда-омана*

Упала гетьману на очі.

І враз обмари-поторочі

Крутнули вихором кімнату.

– Женіть, женіть її прокляту! –

Зайшовся гетьман і руками

Вчепився цупко в поділ мами –

У королівську шерхлу полу.

 

 

Король потух ураз й спрокволу*

Пожовклу гетьманову руку

Відвів убік, перехрестився

В зчорнілу стелю – наче вмився.

Схиливсь, ховаючи розпуку,

Й шепнув, моргнувши вогким оком:

– Прощай, камрад, кінець твій близько…–

Підвівсь й, вклонившись князю низько,

Подався геть кульгавим скоком.

 

…Тягнулись гумою хвилини,

Піском скрипіли на зубах.

Збирався почет, горбив спини,

Черсався в схилених чубах

Вузлами пальців – горе… горе…

А за вікном, неначе море,

Шумить, вирує й гонить хвилі.

Шапки козацькі, шалі, брилі

До стін несе бурун-прибій.

Недобра вість людей наносить

І плаче тихо, і голосить,

Й росою котиться з-під вій.

Відходить вождь, а з ним і мрії,

Відходять втішливі й надії…

 

 

Та вже не бачить і не чує

Щасливий гетьман горя й сліз,

Він зараз радісно прошкує

По пояс в росах через ліс.

Летить навскач рожевим степом,

Який в руках холодним глеком

Стає, з прозорою водою.

А він веселою ходою

Веде дівчат до вечорниць

І жмені повні полуниць!

Й вода ота так смачно п`ється!

І ненька радісно сміється,

Обнявши тата молодого,

Ще й геть безвусого, худого.

А він летить під гуркіт грому

У сяйво райдуги – додому.

 

 

 

Розділ  XXIV

 

Втеча в нікуди

 

 

 

Битий  шлях  Полтава -Переволочне, 27 червня 1709 р.

 

Втеча пораненого короля та знесиленого серцевим

нападом гетьмана від ганебного полону та розправи

затятих, ні на мить не втрачаючих слід, погонців

тріумфуючого московського переможця.

 

 

 

Ледь-ледь квітдень розплющив очі,

Й погнав попастись в яр туман,

Як у світань, на крилах ночі

Влетів закурений ридван.

Двох втікачів, що від погоні

Рятують голови й роки,

В кар’єр несуть гольштинські коні,

Угнавши в ясна мундштуки*.

В двох сажнях штаб і рештка свити

Безформним купчаться квачем,

Й козацькі лави, пилом вкриті,

Летять узбіччями ключем.

 

Мовчать ті двоє.., сірі лиця

Закуті думами в граніт,

Лиш душі ярі, мов з криниці,

Ллють на лоби гарячий піт.

Їх ціль – Дніпро, там – переправа,

Пролаз в життя, у білий світ40!

Позаду ж все: фортуна, слава

І кінь калмицький – слід у слід.

 

Мов в бубон б`ють важкі копита,

Колотять в грунт тривожну дроб.

Дрижить король – несамовита,

Відчайна гонка б`є в суглоб

Навиліт вцілений, й на скроні

Кидає трощене рілля:

– Несіть! Несіть лихі комоні

У тартар горе-короля! –

У гніві думає Мазепа

Навпроти Карла – віч-у-віч.

– Шмаркач! Дитя! А я, дурепа,

Повірив в тебе, вліз в цю січ.

Згубив себе, людей, державу,

Прийнявши хваст за божий дар!

А ти програв! в провал, в неславу

Угнав мою Вкраїну ! В згар!

 

Мовчить і Карл, бо що казати

Тому, хто злу відкаяв роль.

Лиш думку: – Вік тебе б не знати,

Невдаха-гетьман, – тре король.

– Ти ж обіцяв, що знать і кмети

Розпалять бунт, гармати, шрот,

І хліб, і сіль… Брехун! – багнети

Всадив у горб мій твій народ!

Внівець змела твоя Вкраїна

В Європу гречну перелаз.

Нехай вандала*за коліна

Тепер хапає.., тьху на вас!

 

Летить ридван, бо від погоні

Не порятує меч і щит,

Й ковтають з вітром версти коні,

Й пускають милі між копит.

Все далі й далі від розгрому,

Все ближче й ближче до життя!

І рвуться гетьману старому

У груди  жаль і каяття.

 

– Ми підвели тебе, юначе!

Злякались люди паль й колод,

Й хоч рве їх розпач й серце плаче,

Зламав їх цар, пробач народ!

А ти, не глянувши на скруту,

На холод й старчачий припас,

За нас пив квартами отруту

І в бій останній йшов за нас.

Й зробив, що міг – пішов пусторуч

На тьму гармат, на палаша!

А ми в сей час стояли поруч!

Пробач нас, чесна ти душа!

 

Втомились, вичахли комоні,

Пішли у рись, зійшли на крок.

Сховав король лице в долоні,

Згубившись в сонмищах думок.

Згадав ту зустріч серед степу

З козацьким військом в типчаках*,

Той настрій втішний і Мазепу

З живим рум`янцем на щоках.

Поглянув скоса на блідого,

З могили взятого мерця,

Подумав з жалем: – А старого

Украй впоїла чаша ця!

 

– Пробач, пробач мене, Мазепо,
За злі думки, досаду, гнів.

Обох зборола нас халепа

Та лиш тебе змела у рів.

Ти втратив все: імя і долю,

І дім у рідному краю,

Уділ твій нині – біг по полю
Кущем сухого кураю*.

 

 

Гріх проклинати і терзати.

Нема ж бо, бачить Бог, вини,

Що у царя твій хліб й гармати

І лють не знає глибини.

Що він брехнею і підкопом

Підняв на тебе твій народ,

Й твою країну, кар потопом,

Увергнув в вирвища знегод.

 

Пробач за крах цей, сивий муже,

Й моє безумство – гандж бійця,

Й спасибі, княже, добрий друже,

За те, що вірив до кінця! –

І вдачу маючи гарячу,

Та щире серце, ледь привстав

І руку щупляву, юначу

Поклав Мазепі на рукав.

Й всміхнувшись гірко, через силу,

Відчувши жертвенний вогонь,

Той, хто ступив уже в могилу,

Поклав на руку ту долонь.

 

…Потім була та переправа

Через Дніпро, в Переволочні,

Безсилля й гнів. Безтямна лава

Утікачів. Шалені очі

Звитяжців свитських. Хрип комонів

І кволе, жалісне волання

В Дніпрових розливах загонів,

У водокрутах, увостаннє.

І знов гонитва з кров`ю, потом;

Лісами, степом, очеретом,

По нивах, вистланих осотом,

Пустим, безлюдним – вліт, наметом,

З останніх сил, бо й зліва й справа

Летів сіромам вслід рахунок!

Але нарешті – переправа

І шлях в життя, у порятунок.

 

Під глум конвойної галери

Здолали вплав Південний Бог*

І ось вже й Варниця, Бендери, –

Ведмежий кут землі Магог*.

Й вже тут бездомний, гнаний, битий,

В багно затоптаний внівець,

Упав у одр, безслав’ям вкритий,

Народом зраджений вдівець.

 

 

 

 

 

Розділ XXV

 

Скінчена пісня

 

Молдова, Варниця, вечір 21 вересня 1709 року.

 

Хто ми на цьому світі і для чого? Що залишаємо на

Землі і що забираємо у вічність?  Заповіт і прощання

з життям останнього Великого Гетьмана.

 

Ген-ген далеко, наче муха,

Звелась на крилах у політ.

Все ближче.., ближче.., раптом в вуха
Ввірвався громом білий світ!

Війнуло ладаном та воском

Недобре, прикро.., шепіт.., звуки…

Де я? – лапнув пітьму. Та руки

Кудись пропали. – Боже! – мозком

Котила мла гарячі хвилі. –

– Живий!… живий!  Не у могилі!

А тіло ж де? Чому немає? –

Й згадав нарешті – помирає!

– Не хочу! …в тьму!… у невідомість! –

Вчепивсь, щосили за свідомість.

 

…Ні рук, ні ніг, лиш серце скніло,

Й ледь чутно, зрадливо тремтіло,

Й в закриті очі жовті плями,

Пітьму хвилюючи краями,

Пливли вервечкою з безкраю.

Й осяг нарешті факт: – Конаю!!! –

Остання мить!… І все?!  …А далі?

Що там – утіхи, сни, печалі?

Чи жде за краєм Бог, чи буду

У небутті дотла? До Суду?

А сяйво це не є дорога

Туди – до істини, до Бога?

Хто б підсказав.., бо ж геть не знаєм

Секрет сей ми – всезнайки грішні, –

Не прозріваєм. Помираєм

В заблудах й сумнівах, невтішні!

Малу б росинку розпитати –

Та знає все…– В цю мить читати

Піп взявсь молитву відхідну,

Псалом останній. І відразу

У плині слів пекучу фразу

Вловило вухо – лиш одну:

– На віки-и-и  вічні-і-і-і  упокі-і-і-і-й.., –

Й сльозина жалібна з-під вій

Сковзнула ящіркою долу,

Й свіча, хитнувшись, в руку кволу,

Мов сльози, влила жовтий лій.

 

 

 

 

– Прощай! Прощай моя Вкраїно!

Любов моя, мій хрест і біль!

Пробач ненависного сина

За прикрі дні твої. За сіль

Злих сліз. За те що бгати

За мій провал, за брак талану,

Дітей твоїх, в олжу-оману

Вбравши, стануть супостати,

Й твій прах ганьбити словом їх,

Увівши душі темні в гріх.

Пробач й за те, що тля, наймити

З потомків антів та сарматів

Хохлів безхатніх – ренегатів

Почнуть, не гаючись, ліпити. –

Навчати рідне забувати

І в очі в зеркалі плювати

Немов в чужинські. І підступно

Стіну між ними класти! …Й хрупне

Від грузу того стан твій, бідна

Моя Вкраїно. …Вибач, рідна!

 

 

Прощайте й ви навіки, друзі!

Та не тужіть – мужам негоже.

Відбасував козак у лузі,

Награвсь донесхочу… Ну, може…

Коли й згадайте, й спийте чару

За спомин мій, за літ отару,

Яку ми гострими шаблями

Пасли кривавими полями.

Й за неньку нашу, наші волі

По вінці, друзі, наливайте,

І помолившись, випивайте!

Й пробачте гетьмана, що долі

Зламав він ваші… Я ж то бачу:

Блукання, узи і остроги,

В Сибір засніжені дороги,

Що ще чекають вас..,  і плачу…

Та не шкодуйте! Нашу повість –

Порив з-під прасу* до свободи,

Осмислять згодом два народи,

І вернуть душам пам`ять й совість…

 

 

…Прощайте й ви навік, нащадки,

Мої лелеки без гнізда!

Даруйте нам, що у рогатки

Вас візьмуть тісно. Я ж Петра

І ляський вищир добре знаю,

І все то бачу. …Прозріваю

Неволю вашу, ваші сльози.

Бичі, гарапники та лози

На спинах вгнутих. Липкий піт

В підніжжях шибениць та плах.

І голод ваш, і жаль, і страх

В бентежних водах скорбних літ.

Держави болісний політ –

Падіння прикре в безвість, в прірву,

Й від того в душах гречних вирву

Теж бачу. Й покруч, що голубить

Чужий фасон, а свій не любить.

 

Даруйте нам, що воля клята,

Й брехня облудлива, затята

Царя-насильника впіймають
В пастку вас, зігнуть й зламають.

І з того ви, мов яничари,

Ім`я своє забувши, бідні,

Почнете бгати й рвати рідне,

П`ючи меди з чужої чари.

…Хай Бог простить вас, й дасть вам, діти,

Знайти самих себе й прозріти

На віки вічні! Тут, мов в било,

Торохнув враз перун, й кадило

Отця святого, руку мляву

Гойднувши, дзенькнуло об лаву.

 

Пустились в плач-журбу жінки,

Тоненько, жально. Козаки

В важкі мозольні кулаки

Сховали схлип, ковтнувши сльози.

І раптом.., кригою в морози,

В міжбрів’ї хруснуло, запіло,

Заграло дивоголосами,

Золотострунними басами,

Стряслось, на мить вернувшись, тіло,

І те що мислить полетіло

Крізь веремію – бурю люту

Уверх – до вічного приюту.

 

Розділ XXVI

 

Горобина ніч*

 

Молдова, Варниця, 21 вересня, 1709 р. 22 година вечора.

 

Не стало великого гетьмана. Пішов він у небуття

зрадженим, оббреханим, знеславленим. Та правда

завжди, рано чи пізно, пробиває шляхи до людей!

Тому буде змушена і наука історія дати справедливу

оцінку постаті великого гетьмана і видатної людини

Івана Степановича Мазепи – Колединського в історії

України, і зірвати з нього образливу великодержавну

російську тамгу* зрадника українського народу, яким

він ніколи не був.

 

 

 

Ревів борвій* і скирти в полі

Котив, мов морем кораблі.

Тряслись, гойдалися тополі,

Й гнучись покірно  до землі,

Тріщали жально. А оркан*

Усе зростав й, мов той таран,

Зловісно виючи, з надривом,

Крушив нещадним, злим поривом,

Хіть потішаючи лиху,

Усе, що бачив на шляху,

І шмаття те волік без щаду,

Скрутивши жужма, за леваду.

Й під грому люту канонаду,

Мертвенні зблиски громовиці,

Мов лезом кованої криці,

Рубав гілля старого саду,

Й жбурляв з розмаху в небо чорне –

Лихе, загрозливе, потворне,

В якому мла, мов баба-смерть,

Вихрила люту коловерть!

Немов раділи темні сили,

Що разом з паном до могили,

Йде на віки його держава,

І гордий дух, й козацька слава.

 

І враз вируюча, бурхлива,

На спраглу землю впала злива,

І в мить одну бурунні лави

Залляли майже по халяви

Юрбу пригнічених людей,

Що притиснувши до грудей

Від рік-потьоків змерзлі руки,

З очима повними розпуки,

Недоброї чекали вісті,

І в глині в’язнучи, мов в тісті,

У Бога, в скорбну цю годину,

Просили чуда: пуповину

З життям цим гетьману-герою,

Не рвати згубною порою.

 

А вітер рвав жупани, свитки,

Стогнав і плакав у криниці,

В’язав в вузли жінкам спідниці,

Плахтини,* зрошені до нитки.

Й зненацька, мов в воланні жертви,

Завив, забився в пропасниці,

Стосилим пострілом з рушниці

Збив, наче бриль, з старої церкви

Зчорнілий дах з хрестом погнутим,

Й одним поривом ярим, лютим,

Піднявши в небо, кинув в плавні.

І захрестились православні:

– Недобрий знак сей! Ой, недобрий! –

І боязливий, і хоробрий

Шептав й хрестивсь несамовито:

– Не спито горе! Ой, не спито!

Вкує Господь, нам грішним, п`яти!

 

Шарпнулись двері, й Орлик з хати,

Ступнув у світ лихий, ревучий.

Метнув у небо взір пекучий,

Немов шукав щось в висях горніх,

В огортках мли, в півкружжях чорних,

Двома жаринами-очами,

Зчавив бугор чола рукою,

І вже вертаючись до тями,

Сіпнув, мов хворий, головою.

Й поніс, зігнувшись, вість погану

В народ – назустріч урагану.

І в мить, коли його зіниці

Уперлись в погляди людей,

Досада й розпач – дві сестриці –

Рвонулись стогоном з грудей.

В судомі збочилась щелепа

Й заплакав мужній кавалер:

– Іван Степанович Мазепа,

Великий Гетьман наш …помер…

 

І хльоснув плач, скипів, мов піна,

Прорвав опони загород,

І в грязь укинув на коліна

Козацький скривджений народ.

Узвар з ненависті й любові

Скипів в серцях і на віки

Обшпарив голови бідові,

Горлянки, мізки, кулаки!

Підбіски ошуку* проворно

Знялись, прискорюючи рух,

Догнали гетьмана і чорно

Вдягнули, впившись в чистий дух!

 

…А сурмачі протерли очі,

Й на зло вікам, байкам, царю!

У всі легені парубочі,

Заграли вслід йому «зорю».

 

 

Кишинів – Бендери – Козятин – Київ

2010 – 2012р.

 

 *Веремія  – вир, коловерть, нуртовище, сум`яття, заколот, повстання.

.*Комонь – кінь (заст.)

*Половії – воли, круторогі. (заст.)

*Мурий – строкатий.

*Опанча – плащ без рукавів.

*Чамбул – невеликий мобільний загін татарської кінноти  (тат.)

*Яничари – професійні турецькі воїни, як правило  іновірці; набирались і виховувались з полонених дітей.

*Сердар – командуючий  військовим об`єднанням (тур.)

*Гяур – іновірець (у магометан)

*Цидула – написаний текст, лист.(заст.)

*Джура –  (зброєносець xvii – xviii ст.)

*Габля – рука (діал.)

*Домаха – шабля (заст.)  

*Ясир – полон, здобич, полонений. (іст.)

*Тло –  фон, основний колір.

*Зефір – легіт, легковій (легкий вітерець)

*Сестринець – племінник.

*Обозний (тут генеральний) – другий чин після гетьмана. Відповідав за артилерію, продовольство, фінанси.

*Бунчужний (тут генеральний) – персонально відповідав за бунчук (знак влади), та виконував особисті доручення гетьмана.

*Війт – голова міського управи (заст,)

*Респонс – лист, кореспонденція. (заст.)

*Сполом – разом, гуртом.

*Соловки – Соловецькі острови (тут у значенні: « далеко на півночі») Ред.

*Збіжжя – хліб (зерно хлібних злаків).

*Зух – орел, молодчага.

*Цаль – дюйм.

*Лавники та райці – службовці  міських та сільських управ. (іст.)

*Цикута – отрута (вех отруйний)

*Герць – боротьба, протиборство.

*Посполиті – селяни, мужики. (заст.)

*Топтуха, топотуха – московський (російський) народний танок.(іст.)

*«Абищо» – шантрапа, нікчемник.

*Шапкуватися – вітатися.

*Драбант –  тут дресирований парадний (манежний) жеребець.

*Черес – широкий ремінь із сховком для грошей.

*Жупан – старовинний верхній чоловічий (козацький) одяг.

*Брунат (брунатний) – гнідий, каштановий.

*Деміург – будівничий, творець. (гр.)

*Акафіст – церковні урочисті тексти. (гр.)

*Перука – парик (маються на увазі московські вояки і урядовці, які носили перуки.) Ред.

*Хисть – здібність, потенціал.

*Хмель – Богдан  (Зіновій) Михайлович Хмельницький  1595 – 1657рр. Перший український гетьман, державний і військовий діяч.

*Страхопуд – опудало, чучело.

 *«Ченко* – тонко, ніжно (пол.)

*Шпанець – іспанець(заст.)

*Гаррота  –  іспанське знаряддя страти (іст.)

* Скарав на горло тричі… –  страта, при якій, щоб завдати більших страждань, шию рубали сокирою у три прийоми.

*Соломаха – українська народна страва подібна до лемішки.

*.Руда –  кров. (заст.)

*Переяслівська рада – з’їзд у м. Переяславі  (1654р.), на якому було урочисто проголошене прилучення України (Русі) на правах автономної держави до Московії.

*Краяни – земляки, співвітчизники.

*Зиск – дохід, бариш.

*Опияка  –  алкоголік, п’яниця. (заст,)

*Штих – багнет, штик. (заст.)

*. Дзигарі – годинник. (заст.)

*«Персона грата» –  нібито бажана особа.

* Гандзя мила – персонаж укр. нар. пісні

*. Поручик-бомбардир – так цар Петро I велів величати свою персону підлеглим. (іст.)

* Вухналь – цвях для прибивання підков. (заст.)

*Било – підвішений брус металу для подачі сигналів.

* Клейнод – атрибут гетьманської влади. (тут гетьманська булава) ред.

*Потрава – знищення(витоптування) посівів.

*Громак – гарячий, норовистий жеребець.

*Лій – жир, смалець.

*Шати – одяг, убрання.

*Химери – фантазії, причуди.

*Юдоль – знегоди, лихоліття.

*Ламанець – маковий або медовий корж. (нар.)

*Тарпан – дикий степовий кінь, знищений на теренах України у ХVIII ст.

*Стожари (Плеяди або Волосожари) – зоряне скупчення в сузір’ї Тельця – найпомітніше неозброєним оком. (ред.)

*Ґава  – грак, ворона.

*Кирея – верхній чоловічий одяг, переважно у козаків. (заст.)

*Переспів – копія, портрет. (заст.)

*Погрібець – скринька (заст.)

*Тирло – кублище, вовківня.

*Вирла – витріщені очі, балухи.

* Дід – старець-відун, чаклун. (іст.)

*Дідько – чорт, лукавий.

*Ушкал – розбійник, грабіжник.(заст.)

*Сердюки – козаки найомних піхотних полків. (іст.)

*Муедзин – мусульманський глашатай, який п`ять разів на день закликає віруючих на молитву. (араб.)

* Єзон  (Азан)– заклик до обов`язкової молитви у мусульман. (араб.)

*Гайдук – виїзний лакей-охоронець. (іст.)

*Шенкеля – внутрішня поверхня ніг від ступні до коліна.

*Кондоленція – порозуміння, співчуття. (заст.).

*Тет-а-тет – розмова наодинці.

*Ватра – багаття, вогнище.

*Габа – пелена, покривало.

*Бурун – вал, хвиля.

*Ордонанс – приказ. (заст.)

*Роксолани – давня назва предків українців, які мешкали на територіях від  Дону до  Вісли. Їх держава в ті часи звалась Роксоланія. (ред.)

*Сокіл-Род — Першобог слов`янської міфології, творець світу, батько усього живого. (міф..)

*Паля – загострений дерев’яний кілок на якого насаджували присудженого до страти. (іст.)

*Тюря – юшка з квасу та подрібненого житнього хліба. (рос).

*Полоник – черпак, ополоник.

*Шабельстас — перев`язь на якій тримались піхви шаблі. (іст.)

*Тулумбас – козацький ударний інструмент, барабан. (іст.)

* Довбиш – козацький барабанщик. (іст.)

*Кіраса – латні доспіхи, нагрудник.

*Букля –  завиток, локон на перуці.

*Пруг – вінця, край.

*Купайло –  вогонь, пал, пожежа. (заст.)

* Птах Гамаюн– птиця віщун у слов`янській міфології. (міф.)

*Цитадель – внутрішня фортечна споруда.

*Чересло – ніж плуга, рала.

*Сура – прадавній слов`янський напій із сквашеного на травах молока. (іст.)

* Номад – кочовик, представник кочового народу. (іст.)

*Черлений –  кольору крові, червоний.

*Шкливо – полива, глазур.

*Вече – форма самоуправління у слов’ян, народні збори. (іст.)

*Фанаберство – пиха, чванство, зарозумілість.

*Сить –  жир, лярд, сало. (заст.)

* Еспланада – простір, площа.

*Шлик – верх папахи. (кучми)

*Кучма – шапка, папаха.

*Яса –  тут сяйво, світло. (заст.)

* Монада – вище «Я» людини, дух. (ізотер.)

* Афронт – кривда, образа. (заст.)

*Скрутіль – туго скручений у вигляді канату шматок тканини тощо.

*Кормига – неволя, рабство, ярмо.

*Зело – дуже, великою мірою, надзвичайно. (заст.)

*Позір – погляд, око.

* Анафема – церковне прокляття, відлучення від церкви,

*Ярлик – дозвіл хана Золотої Орди на князювання. (іст.)

*Скудельник – гончар. (заст.)

*А ні руш! – нерухомо. (заст.)

*Питець – п’яничка, ярижник.

*Голгофа – гора в Ієрусалимі,  на якій був розп’ятий Ісус Христос( тут лобне місце. Ред.)

*Хист – тут мур, стіна (ред.)

*Цуг – спосіб запрягання коней.

*Бекет – пікет, сторожевий загін.

*Приблуда – пройдисвіт, волоцюга.

*Морена – слов’янська богиня зими та смерті. (міф.)

*Причта – подія, випадок.

*Кошовий (кошовий отаман) — найвища виборна особа у Запорозькій Січі. (XVI-XVIII ст.)

*Колодки – замок, запір. (заст.)

*Порта – Османська Імперія. (тур.)

*Чверті («дерти на чверті») – мова ведеться про четвертування. (ред.)

*Слобідщина (Слобожанщина) – так звана Слобідська Україна. Українські території, які у XVII ст. ввійшли до складу Московії. (північно-східні райони нинішньої України. Ред.)

*Ратиці – копита.

 *Аншлюс – прилучення, з’єднання. (нім.)

*Мапа – карта.( рос.)

*Квестія – проблема.

*Кошуля – сорочка, льоля. (заст.)

*Юпка – корсетка, жіноча безрукавка в талію. (заст.)

*Осанна – слава, хвала. (заст.)

*Тороки – сідельні сумки у вершників.

*«Фрез» – червоні, кумачеві. (ред.)

*Кита – жмут кольорових ниток або шнурків, зв’язаних з одного кінця.

*Манта – мантія, порфіра.

*Аргатал – конюх-пастух у Великому Лузі (Запорозька Січ.)

*Каре – військовий стрій чотирикутником..

*Облада – воля, влада.

*Кірасир – латник, важкий кавалерист.

*Унія – єднання, союз.

*Бунчук – знак влади у кошового Запорізької Січі

*Пікінер – піхотинець з пікою. (списом)

*Фузінер – піхотинець озброєний фузеєю.

*«Алягер ком алягер» – «на війні як на війні» (нім.)

*Поставець – мисник, шифоньєрка.

*Харпак – злидень, бідак.

*Чингал – кинджал (заст.)

*Ніколо Макіавеллі (1469 – 1527рр.) – автор улюбленої книги політиків «Государ»

*Грунт – держава, маєтність.

*Рубікон – річка в Італії, яку, повагавшись, зважився перейти римський імператор Юлій Цезар. Перейти «рубікон»  в  наш час означає: «прийняти безповоротне рішення».

*Батава – лава, шеренга.

*Воронець – квітка півонія.

*Виправа – похід, марш. (заст.)

*Байбак – телепень, вахлак.(нар.)

*Лихва – відсоток, процент.

*Потороча – почвара, примара.

*Капарити – злидарювати.

*Стрижень – бистрина.

*Євшан-зілля – полин.

*Хорий – хворий (заст.)

*Почет – свита, причет.

*Гринджоли – санки.

*Грижі – муки, тортури, митарства.

*Отава – трави які виросли після викосу.

*Цинтаврія – волошка, блават.

*Форштадт – передмістя. (нім.)

*Галіон – великий бойовий вітрильник.

*Парвеню – вискочень. (фр.)

*Один – Головний бог скандинавського пантеону.

*Фузея – рушниця.

*Палаш – двосторонній меч.

*Огняний шрот – шрапнель.

*Карл Реншельд –  фельдмаршал, сподвижник короля КарлаXII.

* Карл Роос –  генерал-майор, сподвижник Карла XII

*Жупел – те, що лякає, викликає жах. (церк.)

*Валтасар – цар Вавілону (VI в.н.е.)

*Кумпан – друг, приятель. (заст.)

*Амвон – підвищення в церкві з якого проголошується проповідь.(церк.)

*Драбант – тут особистий охоронець Карла XII.

 

*Молох –  єврейське божество, якому приносили в жертву дітей.(іст.)

*Родіон Боур –  генерал від кавалерії, швед, сподвижник царя Петра.

*Каракал – степова рись.

*Заплава – оболонь, низинне болотисте місце.

*Огир – кінь, жеребець

*Фірман – кучер, візник.

*Три чисниці – дослівно три нитки (десята частка) пасма. (заст.)

*Постава –  фігура, постать.

*Гостинець –  тут путівець, польова дорога. (ред.)

*Ліпити кепа – робити дурнем.

*Овідій ( 43р. д.н. е – 18р. н. е.) – давньоримський поет. Помер у вигнанні в Причорноморських степах.

*Омана – видиво, ілюзія.

*Спрокволу – повільно.

*Камрат – друг, побратим. (нім.)

*Мундштук – залізні вудила для керування кіньми.

*Вандал – варвар, дикун.

*Типчак (типець) –  степова трава.

*Курай –  трава перекотиполе.

*Південний Бог – В ті часи так звався Південний Буг.(ред.)

*Земля Магог – земля завойовників (бібл.)

*Прас – прес, гніт. (заст.)

*Тамга – клеймо, знак власності у кочових азіатських народів (іст.)

*Горобина ніч (Горовина ніч) – бурхлива ніч, в яку проявляється таємне дійство невідомих сил.(міф.)

 *Борвій – навальний вітер, ураган.

*Оркан – буря.

*Плахта – жіночий одяг, спідниця. (заст.)

*Ошук – неправда, шарлатанство.

 

 

1. Войнаровський, Андрій Іванович (біля 1680 – 1740рр.). Осавул Війська Запорозького обох сторін Дніпра, племінник і довірене лице гетьмана І.С.Мазепи. Одержав блискучу освіту, спершу у Києво-Могилянському колегіумі, а згодом у одному з найкращих університетів тодішньої Європи у Германії. Після поразки під Полтавою супроводжував гетьмана у еміграцію, був при ньому до самої смерті того у 1709 р.  Разом з новообраним гетьманом П.Орликом намагався створити антимосковську коаліцію європейських держав для відокремлення України від Москви. Приймав особисту участь у боях і походах (1710 – 1712) в Правобережну Україну. В 1716р. був заарештований агентами таємної канцелярії царя Петра під керівництвом графа А.Румянцева у Гамбурзі і вивезений до Санкт-Петербургу в день іменин імператриці, яка і врятувала його від страти. Відбув семирічне ув’язнення в казематах Петропавловської  фортеці. В 1723 році був відправлений у безстрокове заслання до Якутська, де і помер у злиднях у 1740 році. А Бестужев-Марлинський в  «Жизнеописании Войнаровского» писав, що Г.Ф.Миллер будучи в Якутську бачив А.Войнаровського здичавілим простолюдином, який вже майже забув іноземні мови та світське обходження.  А.І Войнаровський став героєм поеми К.Ф .Рилєєва «Войнаровский».

 

Ломиковський, Іван Васильович (1654–1714).  В різні роки Генеральний обозний, Генеральний осавул, Генеральний хорунжий і Генеральний писар.  Один з головних прибічників гетьмана І.Мазепи. Приймав участь у всіх його започаткуваннях, планах та діях.  Після Полтавської битви разом з гетьманом та одним з синів прибув у Бендери. В уряді гетьмана П.Орлика отримав посаду Генерального обозного і займав її до самої своєї смерті. Помер в 1714 році в

Ясах.

 

Чуйкевич, Василь Никифорович (?). Генеральний суддя в уряді гетьмана І.Мазепи (1706 –1709рр.)

Перейшов з гетьманом до шведів. Після Полтавської катастрофи здався росіянам і був висланий до Сибіру.

Згодом прийняв чернецтво. Дата та місце смерті невідомі. По одній з версій його невісткою була Мотря Кочубей –

кохана І. Мазепи.

 

Сулима, Іван Федорович (? – 1721 ). Генеральний хорунжий при гетьмані І.Мазепі.  З 1718р. наказний гетьман. Походить з козацького роду Сулимів. Разом з гетьманом І.Мазепою вирушив до табору Карла ХII, але згодом, підкорившись ультиматуму царя, ще до Полтавської баталії, повернувся під царську руку.

В1721р.наказного гетьмана І.Сулиму перевели разом з 20 тис. козацьким військом на північ, на будівництво каналу на Ладозькому озері, де він,  простудившись, і помер у Вишньому Волочкові. Похований у родовому маєтку – в с.Сулимівка (Бориспільський р-н, Київської обл.)

 

Орлик, Пилип Степанович ( 1672 – 1742). Український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави у вигнанні (1710—1742). Представник шляхетського роду Орликів чеського походження. Один з упорядників першої у світі Конституції — Конституції Орлика — першого козацького суспільного договору. Генеральний писар в уряді гетьмана І.С Мазепи. Одержав гарну освіту: навчався в єзуїтському колегіумі у Вільно, а в 1694р. закінчив Києво-Могилянську колегію. Знав дев’ять іноземних мов. Працював писарем у київського митрополита, потім став старшим військовим канцеляристом, а згодом регентом Генеральної Військової канцелярії . В 1706р. призначений Генеральним писарем Війська Запорозького обох сторін Дніпра –найближчим радником гетьмана І.Мазепи.

Емігрував разом з гетьманом після полтавської поразки. 5квітня1710р.був обраний гетьманом України у вигнанні і зразу ж був признаний урядами Швеції та Туреччини. З 1714року,  після невдалих військових походів в Україну, переховуючись від агентів російської таємної канцелярії ,був змушений жити в різних країнах: У Швеції, Франції, Греції, Німеччині, Молдові. Автор видатних політичних творів, зокрема першої у світі демократичної конституції. Орлик був останнім українським гетьманом, який відкрито виступав за створення незалежної Української Республіки. Помер своєю смертю у Яссах.

 

Мокієвський, (Мокевський) Костянтин Михайлович (?– 1709).  Козацький політичний діяч. Двоюрідний брат І. Мазепи, полковник київський (1691—1708), полковник чигиринський (1708—1709), хоробрий полководець («руський Гектор», як його називає в своєму панегірику «Алкід Руський» 1695 р. П. Орлик) і щедрий меценат української Церкви. Разом з полком брав участь майже у всіх воєнних діях Гетьманщини. У 1708 році І. Мазепа призначив свого родича Чигиринським полковником. В 1708—1709 Мокієвський в ранзі наказного гетьмана виконував дипломатичні доручення Мазепи на Запорожжі та в Криму. Помер Костянтин Мокієвський у 1709 році. У.Мокієвського була єдина донька Ганна, заміжня за Василем Івановичем Мировичем. Після його заслання до Сибіру, Ганну разом з дітьми відправили на постійне проживання в Тобольськ. Її єдиний син Іван Васильович Мирович був каптенармусом Сибірського гарнізону в 1747 році, прапорщиком у 1764 роках у Кузнецовську , і в Україну більше не повертався

Горленко, Дмитро Лазаревич (1660 – 1731).  Прилуцький полковник (1692—1708). Був одним із найближчих сподвижників гетьмана Івана Мазепи, активний прихильник розриву з Москвою. В 1708 р. разом із Мазепою перейшов на бік Карла XII. В 1709 р. супроводжував гетьмана Мазепу в еміграцію (в Бендери). Після смерті Мазепи поряд з Пилипом Орликом і Андрієм Войнаровським був одним із кандидатів на гетьманство. У 1711 – 1713 роках брав активну участь у походах мазепинців на Правобережну Україну. В 1715 р. повернувся в Україну де був зразу ж заарештований і відправлений до Москви. В 1715—1730 рр. жив на засланні в Москві. В 1731р. отримав дозвіл повернутися в Україну. Більшість його маєтків після 1709 р. були конфісковані.

Герцик, Григорій Павлович ( ?  після  – 1735 р.). Наказний полтавський полковник Війська Запорозького в 1705 році, генеральный осавул (1710—1719) в уряді гетьмана Пилиппа Орлика. Керівник козацьких військ, сподвижник гетьмана Івана Мазепы. .Один з найактивніших прихильників гетьмана. Після Полтавської битви був з ним до самої його смерті у Варниці в 1709 р. Хоронив останки гетьмана у Галаці.. Емігрував у Європу. В 1719 р. був заарештований агентами таємної канцелярії царя Петра у Варшаві і перевезений до Санкт — Петербургу. Був осуджений і ув’язнений у Петропавловській  фортеці.. У 1728 р. випущений умирати на волю. (ред.)

Довгалєвський, Микита (?). Наказний полковник ніжинського полку Війська Запорозького обох сторін Дніпра в уряді гетьмана І.Мазепи. Був у ближньому колі гетьмана  Більше відомостей про нього немає. (ред.)

Бутович, Степан Іванович (?). Генеральний осавул. (1709-1717) Був в уряді гетьмана І.Мазепи та на шведський бік з гетьманом не перейшов. Згодом в уряді гетьмана І. Скоропадського теж став генеральним осавулом. Весною 1711 військо П. Орлика вирушило з Молдови в Україну. Завдяки підтримці місцевого населення міста здавались без бою. Досить швидко більшість правобережних козацьких полків, крім Білоцерківського, перейшли до Орлика й визнали його гетьманом. Військо гетьмана І. Скоропадського, підлеглого Москві, під проводом генерального осавула С. Бутовича було розгромлене, а сам Бутович здався в полон. Подальша доля невідома.. (ред.)

Чечель, Дмитро Васильович (? – 1708). Походив зі старої української шляхти («породный шляхтичь православный») на Брацлавщині. Батько його, Василь Чечель, володів маєтком у Кузьминцях. За молодих літ Д. Чечель перейшов на Лівобережжя, де був знатним військовим товаришем (1695) і дворянином гетьмана Мазепи (1689-1696). Був у почеті Мазепи під час подорожі Гетьмана до Москви 1689 р. Наступного року знову їздив до Москви, як «пристав гетманской». Полковник охочепіхотний (сердюцький) (1696-1708). Брав участь у поході Мазепи на Правобережжя 1704 р. Один з найбільш відданих Мазепі людей. Дмитро Чечель був призначений на коменданта батуринської залоги і цілої фортеці. Після героїчної оборони Батурина, під час якої був поранений, намагався врятуватися, але був затриманий козаками с. Полівки (Конотопської сотні) Яценками, що видали його московитам і за це одержали від Меншікова «оборонный універсал». Згодом був страчений (колесований). Голова на спиці була виставлена на міському мурі. Разом з Дмитром Чечелем був страчений і його активний помічник Дмитро (Андрійович ?) Нестеренко (? — 1708), сотник батуринський у 1691-1708 рр.

Гамалія, Михайло Андрійович ( ? ).  Генеральний осавул (1707—1709), військовий діяч. В 1703 році він  був генеральним бунчужним, а в 1707 – 1708 роках – генеральним осавулом. На з’єднання з шведами не пішов, але за зв’язки з гетьманом І. Мазепою відбував примусове заслання у Москві, звідки йому вдалося виїхати на батьківщину лише в 1715 році.

Апостол, Данило Павлович (1654 – 1734). Видатний військовий діяч. Миргородський полковник. Гетьман Лівобережної України. За хоробрість і видатні військові здібності в 29 років став полковником Миргородського полку. Данило Апостол був прихильником незалежницької політики гетьмана Івана Мазепи, одним із активних учасників опрацювання положень українсько-шведського союзу. 28 жовтня 1708 р. разом з українськими полками перейшов на бік шведської армії; проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра I. За Апостолом було залишено уряд миргородського полковника та всі його маєтки. В 1711 р. брав участь у Прутському поході як наказний гетьман українського козацького війська. Став одним із найближчих соратників наказного гетьмана Павла Полуботка і разом із значною частиною генеральної старшини виступав проти обмеження державних прав України Малоросійською колегією. Був ініціатором вироблення Коломацьких петицій (1723). Опозиційна діяльність української старшини щодо російської політики в Україні призвела до арешту наприкінці 1723 р. за наказом Петра I Павла Полуботка, Якова Лизогуба, В. Жураховського, Холодковського та цілої низки інших старшин і ув’язнення їх у Петропавловській фортеці.Пiсля смерті Петра I у сiчнi 1725 р. Данила Апостола було звільнено. Влітку 1727 р. уряд Петра II, зважаючи на напруженість російсько-турецьких відносин і підготовку нової війни, прагнув залучити на свій бік козацьку старшину. Цар ліквідував першу Малоросійську колегію і дозволив обрати нового гетьмана. 1 жовтня 1727 р. на генеральній раді у м. Глухові Апостола обрано гетьманом Лівобережної України. У 1728 р. новообраний гетьман їздив на коронацію Петра II, де подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 р. У відповідь на гетьманську петицію російський уряд видав «Решительные пункты», які правили за своєрідну конституцію Гетьманщини, значно обмежували гетьманську владу і політичну автономію Лівобережної України. Незважаючи на опір московського уряду, Апостол відновив право гетьмана призначати Генеральну військову канцелярію та полковників. Значно зменшив кількість російських офіцерів у гетьманській адміністрації. Їм заборонили купувати землі в Україні. Українські адміністративні органи отримали наказ про матеріальне сприяння тим з росiян, хто бажав виїхати з України. Київ з-під влади генерал-губернатора перевели під юрисдикцію гетьмана. Під гетьманську владу повернули запорожців, які з 1708 р. були змушені жити на території Кримського ханства. Вони отримали також право на заснування в 1734 р. Нової Січі на річці Підпільній. Данило Павлович Апостол помер і похований у сотенному містечку Великі Сорочинці у зведеній на його кошти церкві Преображення Господнього.

Кандиба, Андрій Федорович. ( ? – 1730 ) В 1708-1709 роках був корсуньським полковником. Підтримував плани гетьмана І.Мазепи, і разом з ним прибув до табору шведського короля Карла ХII. Після Полтавської битви був взятий під нагляд у Москву, звідки повернувся в Україну тільки в 1715 році.

Покотило, Яків (1703-1709). Полковник сердюцький в уряді гетьмана І.Мазепи., з козаків Гелм’язівської сотні, Переяславського полку, полковник охочепіхотний (сердюцький) в 1700-1709 рр. пішов з Мазепою до шведів. Його однодумець і активний помічник. Разом з гетьманом перейшов на шведський бік. Після Полтавської битви здався, був висланий на Соловецькі острови.

Дяківський, Іван (?).  Гетьманський дворянин, «конюший». Гарячий прихильник гетьмана. Пішов за ним до табору шведського короля. Подальша доля невідома. Очевидно загинув у страшному вирі 1708-1709 рр.

Максимович, Дмитро (? — 1732). Генеральний осавул. Підтримував задум Мазепи порвати з Москвою. Був з гетьманом І.Мазепою під час Полтавської битви. Згодом здався в полон. Був заарештований і разом з полковником Яковом Покотило засланий на Соловецькі острови. Більше України він не побачив. Помер в злиднях у засланні в 1732р.

Зелінський,  Дмитро (?). Лубенський полковник. Підтримуючи сімейні традиції – славні  діди  його Михайло та Андрій – козацькі  полковники, приймаючи участь у визвольній боротьбі українського народу за свою незалежність під проводом Богдана Хмельницького, відзначились в боях  під Жовтими Водами, Конотопом та Корсунем. Підтримав гетьмана І.С. Мазепу у його прагненні здобути волю рідній землі. За що був у 1709 році, за наказом царя,  відправлений до Сибіру.

Андріяш, (Андрій Дмитрович Малама) (? –  до1730). Компанійський (охочекомонний) полковник, молдавського походження. Перед вступом шведів на Україну був «в посылкЂ» (у поході). Залишався з Мазепою до Полтавської битви (але участи в ній не брав). Був у Бендерах перед смертю Мазепи. У вересні 1709 р. повернувся на Україну і був амнестований. Подальша доля невідома.

Кожуховський, Юрій Петрович (?). Знатний військовий товариш (1689), їздив з гетьманом Мазепою до Москви 1689 р. Брав участь у війні проти шведів.  Компанійський полковник (1708-1709). Брав участь у боях зимою 1708-1709 р. Після  Полтавської битви здався московитам і був ув’язнений до 1712 р. в Архангельську

Федір Іванович Мирович (? – 1758). Бунчуковий товариш, генеральний бунчужний (1708-1709), генеральний осаул у гетьмана П. Орлика (1710, 1711). Не залишив гетьмана І.Мазепу в найскрутніші години Полтавської битви. Виконував низку важливих дипломатичних доручень (зокрема, пересправи з Запоріжжям, що завершилися укладенням запорозько-шведського союзу.) На еміґрації в Криму, Туреччині, Швеції, Польщі (з 1719 р.) і знову в Криму (з 1754 р.). Його політична діяльність стягла великі репресії російського уряду на цілу фамілію Мировичів, яка була заслана до Сибіру з конфіскацією всіх маєтків. Останній живий член українського уряду гетьмана Мазепи, Ф. Мирович до кінця своїх днів залишався непримиренним ворогом російського самодержав’я. Відзначився як талановитий та діяльний український урядовець. До останніх хвилин життя вірив в визволення України. Помер в еміграції. Син Федора Мировича  підпоручик Василь Мирович з однодумцями в 1764 р. намагався звільнити з Шліссельбургської фортеці ув’язненного імператора Іоана VI Антоновича для усунення від влади Катерини II, аби з його допомогою вернути Україні втрачені права. Переворот не вдався. Взявши всю вину на себе Василь Федорович Мирович був страчений.

 

Шептаковський.  (? – 1708 ). Війт гетьманської столиці Батурина, пограбованої і спаленої московськими військами. Після падіння Батуринської фортеці був взятий у полон і страчений зимою 1708 р. за те, що відмовився вести переговори про здачу фортеці з посланцями кн. Меншикова.  Йому зрубали голову і нахромивши на спицю, виставили для остраху на міському мурі.

2.Бо здохне Магдебурзьке право…  Магдебурзьке право – система міського феодального права, згідно якому, всі економічні та соціальні права міських мешканців регулювались власною системою міського самоуправління. Існувало в Україні з XVст. Після об`єднання України з Московським царством (1654), більшість українських міст, всупереч всім прийнятим між двома державами законам, вже у 1665 році були проголошенні царем Олексієм власністю московської корони.

 

 

3. 3. З кісток мостити Петербург… За весь період будування міста Санкт-Петербург, починаючи з 1703р. і по день смерті царя Петра у 1725р., на самому будівництві та ритті каналів, загинуло від хвороб і неймовірно тяжкої праці сила силенна народу. Одних українців, тільки за п’ять останніх років, було залучено до робіт близько 150 тис. Із них 25тис. не вернулось додому, навіки залишившись у тих ровах.

 

 

4. 4. Метатись так, як Хмельниченко… Йдеться про Юрка Хмельницького (Юрія Богдановича), сина Богдана Хмельницького, який за часи свого гетьманства (1659 – 1685 з перервами) декілька разів переходив під протекції різних корон: польську, московську, турецьку, знову московську тощо. По одній із версій, був страчений турками в 1685 р. в Кам`янці-Подільському.

 

 

5. 5. Згадай-но Жовкву… Мова йде про державну військову раду в царській резиденції у м. Жовква ( нині райцентр у Львівській обл.) у квітні 1707 р., на якій царем Петром було майже прийнято рішення щодо ліквідації козацтва – реорганізацію українських козацьких полків у регулярні драгунські полки московського війська. Ця протизаконна акція, через складні політичні обставини (Північна війна наближалась до терен Московської держави), та за браком часу, була тимчасово відкладена на наступні часи.

 

 

6. Де Многогрішний нині?… Многогрішний Дем`ян Гнатович. (1631-1703 рр.). Гетьман Лівобережної України у 1668 – 1672 рр.  Був заарештований і відправлений у Москву у квітні 1672 р. по обвинуваченню у державній зраді (нібито вів таємні переговори з правобережним гетьманом Петром Дорошенком про можливість переходу Лівобережної України під протекторат Туреччини, і за те, що категорично відмовився віддати Київ польські короні, не підкорившись прямому наказу московського царя Олексія Михайловича. ( Київ по договору т.зв. «Андрусівського миру» 1667 р. був залишений за Московією лише на два роки, і по закінченні цього терміну повинен був передатись польській короні.). Був взятий у тортури і засуджений до страти, яку згодом замінили на довічне ув`язнення. Разом з родиною та товаришами: ніжинським полковником Матвієм Гвинтівкою та осавулом П. Грибовичем, був вивезений до Сибіру і ув`язнений у Іркутському острозі. Звільнений з в`язниці у 1688 році, після 16 років ув`язнення. Згодом постригся у ченці. Помер у м. Селенгінську у 1703 році.  

 

 

7. 7. Виговський де? А Самойлович?… Виговський Іван Остафійович (? – 1664). Гетьман Лівобережної України (1657-1659). Головнокомандувач козацькими військами під час українсько — московської війни (1658-1659) та в Конотопській битві. Після смерті Богдана Хмельницького під виглядом «опєкі» в Лівобережну Україну прибули московські війська і почали запроваджувати московські порядки. Поводилися, мов на завойованій території. Дійшло до того, що московський гарнізон у Києві, коли туди ввійшло козацьке військо, напав на нього. Щоб захистити  свободу козацької держави, її цілісність, порушену зрадницькою здачею царем Олексієм Правобережжя полякам, гетьман Виговський був змушений виступити проти Москви. Зрікся булави у 1659 році. Був підступно розстріляний поляками без суду і слідства у селищі Рокитному, що на Київщині, у березні 1664 року.

 

Самойлович Іван Самійлович (1630 – 1690). Гетьман Лівобережної України (1672 — 1687) Заарештований у 1687 р. і звинувачений у зраді (був звинувачений фаворитом царівни Софії князем Василем Голіциним у провалі Кримського походу (1686);  нібито Самойлович, з симпатії до татар, підпалив степ і тим змусив московське військо повернути додому.) Був засуджений царським судом до висилки у Сибір разом з родиною, де помер в 1690 р. у Тобольську.

 

8. 8. А вискочень оцей «свєтлєйший» … Йдеться про князя Олександра Меншикова, який, по свідченням сучасників, вже тоді випрошував у царя Петра «Чернігівське князівство» у особисту власність.

 

 

9. У попіл ввергне всю державу… При виборі стратегії ведення війни з Швецією, цар Петро безапеляційно заявив гетьману І. Мазепі на військовій нараді у Жовкві, що звернеться до тактики «спаленої землі»; тобто буде, відступаючи, спалювати і нищити все: збіжжя, продовольство, інфраструктуру, залишаючи на шляхах наступаючого шведа одну голу пустелю. Також і територію України українцям прийдеться захищати своїми силами, так як у царя для оборони і своїх терен замало війська. При тому сповістив, що забере у гетьмана більшу частину козацького війська для захисту кордонів Московського царства.

 

 

10. 10. «Джас ресістенд» – ось переваги наші… Відмова царя допомогти Україні військами при окупації армією Карла ХII, давала їй право повстати проти суверена для захисту своїх національних інтересів. (феодальне право – «Jus resistendі»), а васалом і де-юре, і де-факто була Україна по відношенню до суверена – Московського царства. Тож цар, як суверен, свої зобов`язання перед Українською державою не виконав і як репрезентант легітимної влади своїми діями, а вірніше бездіяльністю, втратив право бути таким. Титул володаря України (Цар Малої Русі) належав йому, отже він був зобов`язаний захищати Україну, а не робити її буферною зоною війни.

 

 

11. Мерщій з полуночного Риму… Московське царство як Третій Рим – релігійно-історіософська та політична ідея, використовувана для обгрунтування особливого релігійно-політичного значення Московії, як спадкоємниці Римської імперії. Як ідея була уперше сформульована (одне з припущень) у часи правління Василя III у 16 столітті.

 

12. Крізь небувалу ранню зиму… Зима 1708-1709 р. була одною з найлютіших в Европі. Таких великих морозів не пам’ятали навіть старі люди. Морози почалися у вересні 1708 р., а в листопаді вони досягли 40 градусів ( за Цельсієм). Так описує ночівлю на початку листопада в лісі, на шляху зі Стародуба до Новгорода-Сіверського шведський офіцер: «Мусіли ми ночувати серед лісу, без вогню, бо дрова позамерзали, і вогонь не хотів їх брати. Виставлені на вітер, не могли ми довго ні стояти, ані лежати; вітер палив нам обличчя і добирався аж до тіла; навіть часте вживання горілки не могло нас зогріти». Сам Карл XII писав, що «зима була надто сувора, холод здавався надзвичайним, і багато з неприятелів і наших людей замерзали й відморожували руки, ноги й носи». Другий шведський офіцер повідомляв, що бачив по дорозі з Лебедина до Сум понад 2 тис. померзлих солдатів.  

 

13. Переспів Мотрі Кочубей… Мотря Василівна Кочубей, дочка Генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея. У 1704 р. при зустрічі з гетьманом, який щойно, переможцем, вернувся у Батурин, з’єднавши «Україну обох берегів Дніпра», шістнадцятилітня Мотря закохалась у шляхетного, хоча і досить немолодого гетьмана. Гетьман теж покохав надзвичайної краси дівчину, і навіть заслав сватів до Кочубеїв. Та «кочубеїха» – жінка Василя Кочубея стала «стіною» проти цього шлюбу. До того ж І. Мазепа був хрещеним батьком Мотрі, що, з погляду церкви, стало непереборною перепоною між закоханими. Гетьман був змушений відмовитися від цього шлюбу. Подальша доля Мотрі Кочубей невідома. По одній з версій вона стала дружиною майбутнього Генерального судді Чуйкевича, по другій – зійшла з розуму, по третій – пішла у монастир де, зістарившись, померла.

 

 

14. Не характерник той – всевід…  Характерник – козацький маг і чародій. По повір`ям міг впоратись один з десятками ворогів, умів відкривати любі засови, ховатися у чистому полі за списом, заворожувати зброю та кулі так, що своїм не шкодили, а ворогів били і знався з самим чортом. Ці козаки – «характерники», що володіли магією, могли бачити майбутнє, впливали на свідомість людей. Легко лікували смертельні рани, виходили сухими з води («на Дніпро войлок покладуть і йдуть!»), знаходили зариті скарби, і навіть, як кажуть, ставили на ноги мертвих. Офіційна церква звинувачувала «характерників» у чаклунстві.  

 

 

15. Єство духовне цар забрав… Смерть київського князя Мстислава в 1132 р. означила кінець доби, в якій Київ відіграв роль центру руських земель, і поклала початок розпаду Київської Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України виникли князівства Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. від Русі відокремлюються Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом – сотні. У 1199 р. закликаний галичанами волинський князь Роман Мстиславич (1199—1205 pp.) заволодів Галичиною і об’єднав його з Волинню, створивши на політичній карті Східної Європи нову велику державу. Незадовго до смерті Роман поставив у залежність від себе і Київ. Під його опікою були території між Бугом і Дністром, Галичина, Волинь, Поділля та Київщина, тобто більшість нинішніх українських земель. Недарма літописець називає Романа Великим князем, «царем Русі», самодержавцем всієї Русі. Непоправної шкоди Київській Русі завдала татаро-монгольська навала (1237 – 1241 pp.). Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний її кінець. Та русичі зуміли вистояти й відродити життя.  Син Романа, князь Данило, вважав ділом свого життя визволення Руської землі від монголо-татарських загарбників. Для цього він навіть прийняв у 1253 р. королівську корону і титул «король Русі» від папи Інокентія IV, сподіваючись на допомогу католицького Заходу. Проте ці сподівання не збулися. І 1254 pоку, розраховуючи лиш на власні сили, Данило розпочав військовий похід, щоб відвоювати Київ. Але похід закінчився невдало, і,до 1362 року, до перемоги русько – литовських військ під проводом Великого князя Литовського Ольгерта Гедеміновича, (який називав себе королем литовців та руських), над ордами монголо-татар на річках: Сині Води та Ірпінь, Русь(Rusia) залишалась під гнітом Золотої Орди. А Московcька держава, з самого початку свого існування звалась «Володимиро – Суздальське князівство». І лиш з 1503 р,  одержала назву – « Велике князівство Московське», після розпаду монголо-татарської держави на  Кримську Орду, Ногайську Орду, Казанську Орду та оте саме Велике князівство Московське. Тож і виходить, що забирати собі офіційну назву чужої держави і назвати своє «Московське» царство її найменням, цар Петро не мав морального права.  

 

 

16 .Поглянув скрушно в бік старшини… 25 жовтня 1708 року гетьман  І.Мазепа переправляється через Десну і йде назустріч Карлові XII. Разом з ним ідуть: генеральний обозний Іван Ломиковський, генеральний суддя Василь Чуйкевич, генеральний писар Пилип Орлик, генеральні осавули Михайло Гамалія та Дмитро Максимович, генеральний бунчужний Федір Мирович, генеральний хорунжий Іван Сулима, миргородський полковник Данило Апостол, прилуцький — Дмитро Горленко, лубенський — Дмитро Зеленський, чигиринський — Костянтин Мокієвський, корсунський — Андрій Кандиба, компанійські полковники: Юрій Кожуховський, Андріяш Малама, сердюцький — Яків Покотило, писарі: Яків Гречаний, Махайло Ломиковський, Самійло Величко, Іван Максимович, небіж Андрій Войнаровський. В гетьманському почеті було кілька бунчукових товаришів (Семен Лизогуб, Андрій Горленко та інші), а також гетьманські дворяни і канцеляристи Генеральної Військової Канцелярії. Усього 1200 старшин, — козаків, сердюків та компанійців.

17. Зрадець Ніс, до гармати прикутий… Іван Ніс (Нос) (? – 1715). Прилуцький городовий отаман (1671-1672), прилуцький полковий обозний (1677), осаул (1685-1692), суддя (1695-1703), і знову обозний (1706-1708); полковник прилуцький (1708-1714); другий генеральний суддя (1714-1715). Свояк прилуцького полковника Д. Горленка, був поставлений наказним полковником над козаками Прилуцького полку, що були залишені Мазепою для оборони Батурина. Зрада Носа документально засвідчена в царській жалованій грамоті на «чин полковничій» (з дня 14 листопада 1708 р.), наданий йому за те, що він «противу наших, ц. в., ратных великоросійских людей не бился и там… (за те) бит был, окован и посажен…» (мабуть, прикутий до гармати). О. Лазаревський характеризує Носа, як людину, що вміла «прислуживаться у властных людей и заслуживать у них особыя милости». А втім, особливим респектом у московитів він не користувався. Московський резидент при гетьмані Скоропадському Ф. Протасьєв писав про Носа у квітні 1713 р. в офіційному рапорті: «Прилуцкой (полковник) — глуп и таков стар, что уже ис памяти выжил, и сказывают, что ему болЂе ста лЂт.»  
18. Ох, і пишна ж вдалася жнивиця!… Яскраву картину Батуринської трагедії подає «Описаніе о Малой Россіи» Григорія Покаса (1751): «Князь Меншиков з великороссійским войском город Батурин… и жителей тамошних… з женами и дЂтьми их достал… а народ увесь даже до ссущих (немовлят) выколол и вырубил, c коих кровь дорогами и улицами в Сейм рЂку лилась, будто как обыкновенно на кола млиновые вода идет, при том же и церквее Божественних не пощажено». Це майже дослівно повторюється в «Історії Русів», що, таким чином, мала за собою понад столітню історичну традицію.

 

19. Суздаль спалював київські мури… Йдеться про підступний напад Володимиро-Суздальського князя Андрія Боголюбського, сина половчанки – дочки половецького хана Аєпи Осекевича, та князя Юрія Довгорукого (справжнє ім’я Боголюбського – Китай. Андрієм став зватися після хрещення) укупі з половцями на Київ 8 березня1169 року, у відсутність Великого князя Мстислава та княжого війська. Тож Боголюбський, попередник московських князів, намагаючись не допустити, щоб Київ затьмарив його власні володіння, у 1169 р. напав на місто і по-дикунському пограбував його, попалив і зруйнував. Сам хан Батий із своєю татаро-монгольською ордою, жодного разу не робив такого. Місто було повністю знищено, населення, включаючи жінок і дітей, майже все перебито, залишок забрано у полон, храми і церкви пограбовано і спалено. Софійський собор, Печерський монастир «Митрополія» також були пограбовані і підпалені. Всі дорогоцінності і святості: хрести, ікони, ризи, хоругви, дзвони, ікона Пресвятої Богородиці, яка в Москві стала називатися Володимирською, і яка досі є головною церковною святинею нинішньої Росії, усе рухоме майно, збіжжя, тощо, були вивезені у «Залісся». – Так у часи Київської Русі звались її окраїнні землі на північному сході де розташувалось Володимиро-Суздальське князівство; територія, на які згодом, після розпаду Золотої Орди у 1503 р., виникло Велике князівство Московське. У 1174 році Боголюбський був убитий своїми приспішниками, а у 1702 році Московський Синод канонізував Боголюбського у святі і Московський Патріархат зве його з того часу не інакше як «Святий Благовірний князь.» (ред.)

 

 

20. 20. Це ж не трудно, не «сіно-солома»… В армії Петра I молодим рекрутам, бо не відрізняли «право» від «ліво», чіпляли на рукави пуки сіна та соломи.  Таким чином «вліво» було сіном, а «вправо» – соломою.  

 

 

21. 21. На розп`яття готує хреста… Знищивши Батурин, полки кн. Меншикова палили всі міста та села, які зустрічали на зворотному шляху. А незабаром (11 травня 1709 р.) була знищена і Січ, у якій, після походу основної частини війська (7 тисяч), на з’єднання з полками гетьмана Мазепи, залишились, окрім хворих та калік, дуже замало боєздатних козаків. Після запеклого бою, трьом московським полкам полковника Яковлєва, за допомогою зрадника полковника Гната Галагана, вдалося захопити Січ. Живими було взято всього біля 300 душ. Майже всіх полонених козаків було страчено.

Їм рубали голови, натягали на палі, колесували. Було також порушено і січове кладовище: мерців (козаків та ченців) витягували з могил, здирали шкіри і рубали голови.

Та це було не останнє знищення Запорозької Січі. Через багато років, вже по смерті царя Петра, у 1734 р. Січ заснували знову на територіях бувшого Дикого Поля. Ця велетенська територія населена бойовим козацьким народом, мов щитом, прикривала південні границі вже на той час Російської імперії. Та Кучук-Кайнарджійська угода з Туреччиною у 1774 р. стала для царизму поштовхом у реалізації смертного вироку, і тепер вже остаточному, Запорозькій Січі. В результаті переможної війни, в якій не остання роль належала Війську Запорізькому, остаточно був покладений край татарським нападам. Тому у вищих урядових колах імперії вважали, що Запоріжжя вже втратило своє значення форпосту у боротьбі з турецько-татарською агресією, а козаки не становлять цінності як військова сила. У 1775 році війська які вертались з турецької війни, під командуванням генерал-поручика Петра Текелі (по різним версіям від 20 до 100 тис.), у неділю, на зелені свята, раптово оточивши Січ, наказали козакам здатися. Більшість козаків здаватися не схотіло і ніччю, на човнах, взявши з собою лиш зброю, риштунок та образ Покрови – заступниці Січі, попливли у гирло Дунаю, де згодом заснували Задунайську Січ.. Восьмидесятишестилітній кошовий Петро Калнишевський, разом з суддею Головатим, та Військовим писарем Глобою пішов з Січі до табору росіян. Та лиш ступили вони до намету Текелі, як були заковані в ланцюги.. В цей час на Січ накинулося російське військо. Як відомо зі споминів очевидців нападники пограбували військову скарбницю, канцелярію, забрали козацькі клейноди, зброю. В церкві здерли з образів гаптовані золотом і сріблом ризи, розбили іконостас. Запорожці – загартовані у війнах та походах плакали, мов малі діти, дивлячись на руйнування Січі. Солдати у пошуках золота навіть на цвинтарі розривали могили і розбивали хрести. За кілька днів на місті Січі залишилися самі руїни – все було потрощено і спалено. Подальша доля Калнишевського – останнього запорізького кошового, склалася трагічно. Він був ув’язнений на 13 ( по другій версії на 25) років без права листування та спілкування з будь ким, під посиленою вартою, у казематах Соловецького монастиря, прикований до стіни. У кам’яному мішку тримали похилого кошового, і лиш три рази в рік – на великі свята, відпускаючи до церкви. Він оглух і осліп, біле волосся сягало майже до землі. У 1801 році, окремим указом, цар Олександр I звільнив Петра Калнишевського з ув’язнення. Але довголітній старець залишався у монастирі до самої смерті. Помер він у сто дванадцять (112) літ, поживши у трьох сторіччях – родившись у 1691 і померши у 1803 році.

 

22. 22. Як шкливо чорне на етруських… Йдеться про чорну поливу на черепках ваз та уламках інших керамічних виробів, що і досі знаходять на теренах північної Італії де, ще до заснування Риму, існувала держава Етрурія, яка той Рим спочатку заснувала, а згодом ним же була знищена. Сама Етрурія по свідоцтвам античних істориків була заснована народом пелазгів (лелеки). На думку багатьох істориків, у тому числі і античних, пелазги були предками праслов`ян і прийшли до Італії з територій нинішньої України. Етруски залишили після себе багато топонімів та гідронімів, тобто назв річок, міст тощо, які україномовною людиною сприймаються як українські.

 

 

23. 23. Навпіл розкраяв Україну… Йдеться про Віленський мир (1656), угоду між Москвою та Варшавою за спиною України, без присутності її представників під час підписання договору про перемир’я – посольство Романа Гапоненка просто не пустили у залу засідань. Згідно договору, вся Правобережна Україна залишалась польській короні. (І це лиш через два роки після Переяславської ради, на якій цар Олексій урочисто клявся перед Богом і всім українським народом «обох берегів Дніпра» у вічній дружбі з Україною, її соборності, єдності та недоторканості її границь.) Взагалі Україну Московське царство та Польща краяли надвоє тричі: Віленський мир (1656),  Андрусівський мир (1667),  Вічний мир («мир Гжимултовського»1686)  

 

24. 24. Як любим волю – в Конотопі… Мова йде про Конотопську битву між московським та українським козацьким військом під Конотопом за часів українсько-московської війни ( 8 липня 1659 р.) Українське військо під проводом гетьмана Івана Виговського, з допомогою татарської кінноти, одержало нищівну перемогу, розгромивши три московські армії під командою  князя Трубецького, і фактично звільнило Україну, вигнавши з українських міст окупаційні московські гарнізони.  

 

25. Нерон з душею Люципера… (Нерон Клавдій Цезар Август Германік) – римський імператор. Відомий тим, що переслідуючи свої політичні цілі, спалив Рим у 64 р. н.е.

 

26. 26. Хазяйську руку в тій крамолі… Мова йде про Куликовську битву (1380.), двобій дружин князя Дмитра Донського з військом татарського темника Мамая – верховного правителя західного крила Золотої Орди, у склад якої входило і Московсько-Володимирське князівство Дмитра Донського.

 

27. 27. Ярлик впросив – узяв і зрадив… Ярлик (дозвіл) на князювання усім без винятку князям треба було просити і одержувати в Золотій Орді. Отже впросивши і взявши той ярлик, а потім піднявши повстання князь Дмитро Донський формально зрадив свого благодійника і хазяїна – Мамая, хоча й боровся за свободу і незалежність власного народу

і свою особисту…  

 

28. Сірко – козацький кошовий… Сірко, Іван Дмитрович (1610 – 1680 рр.). Славетний кошовий Запорізької Січі. Більше дванадцяти разів обирався козацьким товариством кошовим. Один з найулюбленіших народом козацьких персонажів. Мав великий талант полководця і величезний військовий досвід – 55 перемог і ні жодної поразки! Татари та турки боялися Сірка як вогню і називали його «Шайтан Сірко». У молодості приймав участь у Тридцятилітній війні (1618-1648рр.) на боці французів. Очолював козацький загін з 2500 козаків, які за кілька днів взяли неприступну іспанську фортецю Дюнкерн, (яку називали «ключом до Ла-Маншу»), і яку французи не могли взяти декілька місяців.

Його запорожці наводили страх на Османську Імперію та Кримське ханство – На все Чорноморське побережжя.

Неодноразово брали Очаків, Перекоп, Аккерман, Кілію, Ізмаїл, Тягиню (Бендери) тощо. Похований кошовий у с. Копулівка. Прикро, але Сірко лежить в могилі без голови: вона деякий час «мандрувала».  – До Москви в антропологічну лабораторію, до Нікополя, і нарешті опинилась у Дніпропетровському історичному музеї. На хресті, що стояв на могилі Сірка, деякий час був напис: «Хто буде сім років перед Великоднем виносити по три заполи (землі) на мою могилу, то буде мати таку ж силу як я, і знатиме стільки, скільки я.» Славний кошовий, кажуть, був «характерником» як Іван Підкова, Северин Наливайко, Дмитро Вишневецький, Максим Кривонос, Дмитро Нечай, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний та ін., і чи не найбільшим «характерником» з них.

 

 

29. Як звали люди – Дорошенко… Дорошенко, Петро Дорофійович (1627-1698 рр.). Найтрагічніша постать серед всіх українських гетьманів. Учасник «Хмельниччини», все своє життя борючись за свободу і незалежність єдиної соборної України, врешті заробив від власного народу, інтереси якого захищав все життя, лиш прокляття та зневагу. Будучи гетьманом Правобережної України і противником пихатої польської шляхти, та продажного московського боярства, мріяв про вільну, незалежну, окрему від Московії та Польщі Українську Державу у межах колишньої Київської Русі. Шукаючи шляхи до незалежності Україні, у 1669 р. склав союзний договір з Османською Туреччиною, чим увергнув Правобережжя у руїну, кров, та полон. Татари та турки за декілька років перетворили квітучий багатолюдний край у дику пустелю. Втікаючи від пограбування, знущань та поневолення, майже все мешканці Поділля, Брацлавщини та  Подніпров’я, перейшли на ліву сторону Дніпра  – На «Гетьманщину» та Слобожанщину, проклинаючи мерзенного «підтурченка», «скаженого» гетьмана Дорошенка. В кінці кінців, бачачи це розорення своєї вітчизни, гетьман Дорошенко зложив булаву перед лівобережним гетьманом Іваном Самойловичем, просячи для себе лиш одного – дозволити йому померти в Україні, та указом царя, був  відправлений до Москви, де декілька років перебував у Микільському монастирі поблизу Кремля. На Батьківщину він уже не повернувся. Кілька років був воєводою у невеличкому місті Хлинов під Вяткою. Помер і похований у с.Ярополчому  Волокаламського району Московської області. Правнука гетьмана Наталя Гончарова  була дружиною Олександра Пушкіна

 

30. Зведе господи й сім’ї славні…Репресії проти родин мазепинської старшини почалися одразу. Ще 3 листопада 1708 р. Петро І писав Меншікову: «Припало мнЂ на ум, что в Прилуках гетманских единомышленников, которыс нынЂ при нем, многих есть жены и дЂти. Чего для изволь туды нарочно кого нибудь послать з драгуны и взять их за караулом». Тоді були заарештовані дружини Д. Зеленського, І. Бистрицького, Ф Мировича та багатьох інших. І так було скрізь на території, окупованій московським військом. Зокрема, родина Герциків з Полтави була депортована на Слобожанщину, де й знаходилася в ув’язненні. Все майно Герциків було конфісковане.

 

31. Бо чули? – й флот спалив дотла в Азові… Боячись, що турки можуть вступити у Північну війну на боці шведів і допоможуть Карлу окупувати Україну, чого цар Петро допустити не міг ( Це б подвоїло шанси Карла на перемогу, та й дуже ласим шматком для тодішньої Московії була «насичена медом та молоком» Україна), він, щоб довести свою прихильність до Туреччини, шукаючи з нею миру, пішов на нищівний для Московії крок узимку 1708 р. вщент спалив Азовську флотилію.  

 

 

32. Бо мав вперед єдину стежку… У 1704 році, з 40 тисячами козаків, гетьман вирушив, за указом царя, на виручку військам короля Августа II – союзника Петра. Розгромивши прихильників суперника короля Августа  Станіслава Ліщинського – ставленика Карла XII, гетьман зайняв Київщину, Брацлавщину, Волинь, і вирішив звідти вже не відступати. Але здійснивши свою заповітну мрію – об’єднавши Україну під одним прапором, гетьман опинився у скрутному становищі. Треба було виправдатись перед царем та королем за цю військову операцію і легітимувати своє дерзке утвердження на Правобережній Україні. Знаючи про досаду царя на  Семена Палія за самочинство, (збройну боротьбу проти царського союзника – короля Августа) і знаючи, що Палій не заспокоїться, і все одно візьметься розхитувати хлипкий, зшитий на живу нитку «статус кво», що надало б царю Петру можливість і право на знищення, на той час вже ледь живої української автономії, гетьман вирішує ним пожертвувати і задобривши цим арештом царя, залишити за собою Правобережну Україну. Тож заарештувавши Палія, відправляє, не гаючись, до Москви, де того, звинувативши у шведофільстві, засилають у Сибір. А сам вертається у Батурин як справжній володар України – «Гетьман обох сторін Дніпра».  Ясна річ: і з погляду прихильників гетьмана, і з погляду його ворогів, це вчинок любові народної йому не додав, але, безсумнівно, допоміг об’єднану Україну утримати під своєю рукою.

 

 

33. До Риму силою припнуту… В 1596 р. Київська Метрополія Руської православної церкви, під немислимим тиском Сейму, магнатів та польської корони в особі короля Сигізмунда III, розірвавши стосунки з Константинопольським Патріархатом, об’єднується з Апостольською Столицею – Римом, за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання всіх католицьких догм і збереження православної обрядовості.(Берестейська унія) Тож у 1708 році вже майже вся Правобережна Україна – а найбільше Галичина та Волинь, а також Поділля та Брацлавщина, були вже на той час у руках Уніатської церкви – Унії.  

 

34.Ураз крутнула сотні ший: Кость Гордієнко… Гордієнко, ( Головко ) Кость Гордійович (?  – 1733). Визначний державний діяч Запоріжжя, непримиренний ворог Москви. Навчався в Києво-Могилянській колегії, пізніше вступив до Війська Запорозького Низового. Був козаком Платнирівського куреня Запорозької Січі. 12 разів обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Обіймав цю посаду з грудня 1703 до 27 травня 1706 р., а також з грудня 1707 до квітня 1709. У 1710—1728 рр. — кошовий отаман Олешківської Січі. Попри особисту неприязнь до гетьмана Івана Мазепи  підтримав останнього в боротьбі з Петром I, привівши під знамена гетьмана близько 7 тисяч запорозьких козаків.До 1728 р. очолював Олешківську Січ, сподвижник гетьмана П.Орлика.

 

35. Сідниця царська – Скоропадський… Скоропадський, Іван Ілліч. (1646 – 1722). гетьман Лівобережної України у 1708 – 1722рр. Вибраний, після переходу І. Мазепи на глухівській раді гетьманом Скоропадський здається не був супротивником І. С. Мазепи, навіть розділяв його політичні погляди. Про це свідчить той факт, що ніколи, після свого обрання, він не називав його в українських колах зрадником, а лише «бувший гетьман». А не взяв участі у боротьбі гетьмана з режимом царя Петра тому, що лист, написаний до нього, з пропозицією прийняти участь у переході до Карла ХII, був перехоплений солдатами кн. Меншикова. В уряді І. Мазепи обіймав посади Генерального осавула та Генерального бунчужного. Так склалося, що Скоропадському випало не допомагати антимосковському повстанню однодумця, а лиш пробувати рятувати те, що ще залишилося в Україні українського, після царського терору. На нього – небагатого талантами представника старшинського роду випав у Глухові вибір царя Петра. Ставленець старшини, чернігівський полковник Павло Полуботок, людина талановита, енергійна та хоробра, проти наївного та покірного Скоропадського шансів не мав аніяких. У 1708 р. скороспечений гетьман подав царю петицію, в якій прохав підтвердити «права та вольності» України, підписати Українсько – Московські статті.  Благав припинити втручання московських розпорядників у внутрішні справи України. Також прохав повернути підпорядкування козаків українській старшині, а не московським офіцерам, які козаків зневажали, ненавиділи і всіляко принижували. Пропонував не обтяжувати український народ надмірними податками та постоями московських військ, і заборонити московитам називати козаків «зрадниками».У відповіді царя, відомій як Решетилівські статті, цар Петро у знущальному тоні відписав гетьману, що про «вольності козацькі», та зміну режиму не слід і згадувати, бо, мовляв, малоросійський народ з ласки царської і під його скіпетром має такі великі «вольності», які не має жоден народ у світі. Виконуючи наказ царя перед Полтавською битвою, Скоропадський обложив козацькими полками загони гетьмана І. Мазепи по річці Псел.  Підписував листи до царя таким чином – «… Вашего царского прєсвєтлого вєлічєства, всемілостівєйшего моєго царя і государя, вєрноподданєйший і наініжайший раб І. Скоропадскій, гєтман.» При цьому був щирим патріотом України, та, будучи людиною слабкою, повністю підкорився волі завзятого до фанатизму московського царя-самодержця.  

 

 

36. Свої ж – полковники, Палій… Палій, ( Гурко) Семен Пилипович (1640 – 1710).  Полковник білоцерківський (фастівський). Народився у Борзні (тепер Чернігівська область) в міщанській родині. Є відомості, що навчався у Києво-Могилянській Колегії.  Отримав прізвисько «Палій» під час перебування на Запорозькій Січі у 1660-х роках. На початку 1680-х років кілька полків на чолі з Палієм перейшли на  територію Київщини. У1684– 1685 роках при сприянні Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки.

У 1688, 1691, 1692, 1693, 1699, 1700 роках Палій звертався з проханням до царів Московських про прийняття Правобережжя під їхню зверхність, та кожного разу йому у цьому відмовли, обгрунтовуючи відмову тим, що між Москвою та Варшавою є Вічний мир, і тому Правобережжя, яке, по договору, належить польській короні, московські царі під свою руку прийняти не можуть, хоча самого Палія візьмуть у любий час. Відомий лист гетьмана І. Мазепи до царя Петра, з аналогічним проханням за самого Палія:  «…Хоч є про те милостиве ваше монарше зволення, щоб він сам (Семен Палій), без своїх полчан, був прийнятий під високодержавну вашої пресвітлої величності руку, однак він тим не задовольняється, бажаючи захистити при собі й тих людей, які перебувають при ньому, як воєнних так і пожильців, яких у містечку Хвастові поселилося на три тисячі хат, а надто бажає він затримати при собі й те місто Хвастів, яке під його началом (як сам про те пише) дуже добре зараз укріплене…»  і далі: «…Виходячи з цього, добре було б прийняти його з людьми, які є при ньому, під великодержавну вашої царської пресвітлої величності руку, за що польській стороні не треба мати жодної претензії. А кладу я це підданське моє слово для того, що з цим в’яжеться потреба найперше малоросійського краю, адже Семен Палій, бувши тутешнім уродженцем, увійшов уже серед товариства у велику значність, і коли його, як вище було сказано, відігнати через відчай на ворожий бік, то від нього учиниться замішання найперше малоросійським порядкам, бо на злий намір і на таку сваволю, яке приноситиме здобич і користь, він потягне звідси до себе багатьох людей і в майбутньому часі засіє тут між народом неспокій…» З 1692 року Палій намагався підштовхнути Москву та Батурин до війни з Польщею. У 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. А у 1702 представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. Очолив повстання Палій разом з Самійлом Самусем та Захаром Іскрою. Самусь під Бердичевом розгромив кількатисячне польське військо. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Меджибожем розгромив півторатисячний загін польських військ. Палій здобув Білу Церкву і переніс туди свій штаб.  У1703 р. польські війська, здолавши опір  повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина залишалася під їх владою. 2 березня 1704 року Петро І спеціальним листом закликав Палія негайно передати Білу Церкву полякам, капітулювати і звільнити усі зайняті правобережними козаками міста на користь короля Августа ІІ Саксонського, а інакше його змусять виконати цю вказівку російські війська. Самусь як наказний гетьман передав булаву Мазепі.  Палій же, навпаки, відкинув вимогу царя і посилив боротьбу. У травні 1704 року Мазепа з 40 тис. армією перейшов Дніпро. Палій передав йому Білу Церкву без бою, а сам перенісся у Немирів, відмовившись скласти зброю і припинити бойові дії проти поляків. Згодом непорозуміння між Мазепою та Палієм все наростало і врешті призвело до арешту останнього. З огляду на невиконання царського наказу, а також зважаючи на його контакти з прихильниками шведського короля Карла ХІІ (Любомирським та Сапєгою) Палій був арештований. В 1705 за наказом Петра І він був засланий  в Тобольськ. Після виступу І. Мазепи проти московської влади  весною 1709 р. відпущений на волю за царським наказом. Брав найактивнішу участь в Полтавській битві у складі військ гетьмана Івана Скоропадського. Повернувся на Київщину, де знову очолив Білоцерківський  полк. Помер своєю смертю в січні 1710 р. Похований у Києво-Межигірському монастирі. Через рід Танських нащадком С. Палія був всесвітньовідомий письменник Микола Гоголь. (ред.)

 

 

З7. Взявши в бій лиш чотири гармати…  Зрозуміло, що у шведів  було більше ніж чотири гармати. Але до тих, що були у наявності не вистачало припасу. Купівля пороху, ядер та шроту у турків зірвалася, і зірвалася не без допомоги царя Петра.. Султан Ахмет III, після акту спалення Азовської флотилії давши йому (московському царю) слово тримати нейтралітет, відмовив Карлові XII у допомозі і заборонив постачати військовий запас шведській армії.  

 

 

38. Цар московський, вже майже «великий»… Після закінчення Північної війни (2 листопада 1721р.) Петро I прийняв титул «Петра Великого», «батька Вітчизни» («отєц Отєчєства»), імператора Всеросійського. І віднині Росія стала іменувати себе імперією.  

 

 

39. Аніж у всій Полтавській січі… Втрати шведів у Полтавській битві становили – 11 тис. чол. вбитими. Втрати росіян – 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими.  У Батурині ж по різним оцінкам було вирізано від 9 до 15 тис чол. А по даним Української Православної Церкви київського патріархату до 24 тисяч.  

                                                                                                                                                                                                                                    

40. Пролаз в життя, у білий світ… Через деякий час, на берегах Дніпра, московське військо полонило залишки розбитої шведської армії. Всього було взято у полон близько 16 тис. Усіх шведських бранців через декілька днів було відправлено до Москви, а козаків та запорожців, які попалися до рук царя Петра, – хоч більшість з них самі здавалися у полон, побачивши, що генеральна баталія програна, – люто мордували: їх садовили на палі, вішали, ламали руки й ноги та оті покалічені тіла їх виставляли на показ, на пострах народу.

 

Чит. Також:

Чернігівський літопис.

О. Ріґельман про взяття Батурина.

О. М. Лазаревський. Історичний нарис Батурина.

Схема воєнних дій жовтня-листопада 1708 року.

Рибчин І. Динаміка українського козацтва.

 

Мацьків Т. Іван Мазепа – гетьман України.