Поетичний світ Євгена Осередчука

Ставати поетом художник Євген Павлович Осередчук, мабуть, не планував. Та коли людина має поетичне серце і спостережливий розум, вірші не можуть не прийти. В 2017 році бібліотека українських поетів Молдови поповнилась збіркою Є. Осередчука «Обрій».

В ній можна побачити етапи творчого шляху митця, простежити розвиток особистості, почути відголоски нашої епохи. Тут є спогади і роздуми, є наскрізні мотиви творчості, кохання, краси природи, є тема рідної мови, батьківщини, історії… Є мистецьке бачення світу.

18 років дитинства і юності Євген Павлович віддав музиці. І хоч давно вже не виступає на концертах, музикантом лишивсь назавжди. У поезіях Осередчука навколишній світ наповнено звуками. Спогади про Карпати приходять пташиним співом, піснею вівчаря, звучанням трембіти («Кличуть Карпати», «А як хороше в покосах»). Весна лунає «в музиці акордів» («Не дивись, кохана»).

Чутлива душа ліричного героя відгукується на голос кожної билинки:

Крізь сон прислуховуюсь давно,

Як висохлі, замерзлі від морозу,

Тривожно стукотять в вікно

Тендітні виноградні лози.

Схвильований, не сплю давно,

Січнева ніч потріскує морозом,

Що шепочуть тихо за вікном

Тендітні виноградні лози?

(«Крізь сон прислуховуюсь давно», с. 79)

В його поезіях кохання невіддільне від мелодії:

Мов на скрипці, на долі,

Моя люба, не грай,

Серця струни до болю

Не рви… Постривай!

В ім’я кохання,

ти чуєш, дівчино!

Життя безталанне

Не гірчи, як полином.

(«Мов на скрипці…», с. 81)

У вірші «Тривожно чорний ліс шумить» музика заповнює душу, сягає її таємних куточків, виносить на поверхню свідомості приховане і тим дає можливість пізнати самого себе:

Тривожно

ліс шумить,

Пітьмою

По кущах крадеться,

У кронах

Вітром стугонить

І смутком

В серці віддається.

По закутках

Душі наплинно

Самотність

Заповзає страхом,

Уявою

Малюється картина –

Навіяна

Великим Бахом.

Осередчук не підмінює одне мистецтво іншим, не намагається описувати словами – талант живописця реалізовано в його графічних творах. Та око митця з безлічі життєвих подробиць вибирає найвагомішу деталь, яка і створює поетичний образ.

Ми бачимо сіяча, що «в землю вагою вгрузаючи кроком» іде по ріллі («Сіяч»). Уявляємо околиці села, де «яр тереном рясним покритий», де «стежка в’ється до струмка», де здалеку «церква між дерев осінніх мріє вічністю в небесній сині» («Повернення»). А коли поетичне слово зупиняє мить вічного руху природи, ця лірична зарисовка отримує назву «Етюд»:

Молдавські дні,

Спливаючи жарою,

Ховались за горби

У виноградних лозах,

А вже над обрієм

За вежею старою,

Небо в блискавках

Насувалось у грозах.

Давно визнано, що унікальність поезії в її таємничій можливості назавжди зберігати почуття, передавати життя душі. Але якщо душа дрібна, то й почуття буденні, невиразні. І тоді нема поета, є віршомаз. А поету дано особливе відчуття світу, таке ніжне й тонке, що його передає лише слово «ліричне».

Ліричне світосприймання Євгена Осередчука виливається у відчуття польоту. Саме життя – це нескінченний політ у невідоме.

Позаду плетиво доріг,

В ніч пролітають повороти…

(«Позаду плетиво доріг», с. 58)

Несусь у вітровій тривожний…

(«Сон», с. 120)

Несусь… і бачу,

Часом скритий…

(«Повернення», с. 108)

Завжди в польоті людська думка:

Клубочаться хмари,

Я над ними,

Думкою здіймаюсь

Невпинно

(«Клубочаться хмари», с.116)

Кохання – теж політ. 

Ти зіркою яскравою на мить

Життєвий шлях мій перетнула.

(«Тихий жаль», с.50)

Кричу крізь простір,

Зву крізь час,

Ірино!

Де ти?

Лечу своїм єством

До тебе я невпинно…

(«Кричу крізь простір», с. 54)

Пливе моє кохання в вишині,

В заквітчаній небесній колісниці,

Любов земна, палка мені

Тривожними ночами сниться.

Не пролітай теплом у далечінь,

Душі не дай буремній опустіти…

Не може світлого кохання тінь

Серця в самотності зігріти. 

(«Пливе моє кохання в вишині…», с.   52)

І високим польотом душі є творчість: «торкнешся … струн душі і… Полетиш!.. («Роздуми», с. 89).

Буває, що повороти долі відносять убік. Буває, здається, що згасають сили, що припиняється творчість:

В хвилях поезії

Я вже не колишусь,

І рима не будить

Ранкову тишу…

(«В хвилях поезії», с. 34)

І все ж не згасає надія, що «виллється роздум величним звуком», що буде політ.

Чорне небо, біле поле,

Вітер пружний звідусіль,

В тривозі виглядаю з болем

Вогню в жорстоку заметіль.

Немов натягнуте, як струни,

Повітря яром стугонить,

І в лісі губиться відлунням,

Не замовкає ні на мить.

Тільки холод, стине тіло…

Життя – лиш подих на вустах.

І чутне слово, що злетіло:

«Я виживу… Я бачу шлях!»

(«Чорне небо, біле поле», с. 46)

Життя триває,

поки триває політ душі

Радість вишукую в буднях

Злітаю над світом буденним

(«У долі спокою не прошу», с. 70)

Це – кредо, це – творча концепція поета Євгена Осередчука.

 

Джерело:

Євген Осередчук. Обрій. Поетична збірка. Chișinău: Elan Poligraf, 2017. 156 с. ISBN 978-9975-551-3.

 

Людмила Чолану,

Бельцький державний університет імені Алеку Руссо,
старший викладач кафедри славістики,методист Центру української мови та культури,
методист Культурно-просвітницького центру Спілки українців Молдови «Заповіт – Moștenire»