Євгену Гуцало – 85
Улюблений письменник мільйонів українців Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині Новоживотів) на Вінниччині в родині учителів. Батькам Євгена вдалося зберегти свою бібліотеку в часи німецької окупації. Це стало запорукою майбутнього їхнього сина. З дитинства він захоплено поринав у життя, таке не схоже на воєнне та післявоєнне лихоліття. Любов до читання з часом переросла в захоплення віршуванням. Коли Євген учився в шостому класі, його вірш «Червоний прапор» розмістила шкільна стінгазета, що викликало страшенну гордість хлопця.
У 1959 р. він закінчив Ніжинський педагогічний інститут імені М. Гоголя, став журналістом, а згодом повністю присвятив себе письменницькій діяльності.
Першу збірку його оповідань «Люди серед людей» (1962) тепло привітала літературна громадськість.
Відтоді одна за одною виходили нові збірки письменника: «Яблука з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965), «Хустина шовку зеленого» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші.
Тонка акварельна манера письма, дитинна чистота і ясність світовідчуття, відкритість ліричного героя до прекрасного в усіх його проявах, гостра увага до народних характерів, до національних прикмет складає основу його художнього стилю.
Назва першої книжки – «Люди серед людей» – програмна. Це девіз усієї творчості Є. Гуцала.
Є. Гуцало став яскравим представником періодом піднесення в літературі, відомого як шістдесятництво.
У 60-ті роки, поряд із ліричними оповіданнями, етюдами і замальовками, поезіями в прозі, з’являються друком дві концептуальні повісті Є. Гуцала – «Мертва зона» (1967) та «Родинне вогнище» (1968, інша назва – «Мати своїх дітей»).
У повісті «Мертва зона» відбилося нове, сформоване в 60-ті роки, бачення війни як фізичного і морального спустошення людини. Мертва зона – це те, що породжує тоталітаризм, і гітлерівський, і сталінський. Приреченим людям доводиться зібрати всі сили душі, щоб залишитися людьми. Ці твори ламали схему «возвеличення героїчного подвигу народу», в межах якої у радянській літературі намагались тримати воєнну тематику.
Не вписувалась у ідеологічні схеми й повість «Родинне вогнище» про повоєнну відбудову «соціалістичного села». Не «мудре керівництво Комуністичної партії», а прості жінки, матері, як героїня Ганна Волох, зігріли й згуртували людей після страшної біди.
Новий погляд на війну утверджує письменник й у 1970-ті роки у низці оповідань та повісті «З вогню воскресли», в основу якої покладено розповіді мешканців спалених сіл.
Концепцію війни як трагедії відбиває і ряд творів про дитинство. На різних етапах свого літературного шляху митець раз у раз повертається до світу дитинства, розтерзаного війною.
Твори для дітей складають дуже значну частину його творчого доробку. «Олень Август» (1965), «З горіха зерня» (1969), «Дениско» (1973), «Саййора» (1980), «Пролетіли коні» (1984), «Оповідання з Тернівки» (1982), «Княжа гора» (1985) прикметні особливим, по-гуцалівськи поетизованим, зображенням стосунків між людьми. Вони полюбились і дітям, і батькам, і бабусям та дідусям…
Широке читацьке визнання здобули повісті з життя учителів «Сільські вчителі», «Шкільний хліб», «У гаї сонце зацвіло». Ці сповнені просвітленого ліризму, зажури й надії твори, здається, були написані для того, щоб відновити надломлену віру в незнищенність моральних цінностей, переконати, що за будь-яких обставин люди можуть лишатися людьми.
Його книжки були удостоєні Літературної премії імені Юрія Яновського та Шевченківської премії.
У 1981 р. вийшла друком перша поетична збірка Є. Гуцала «Письмо землі».
Далі з’являються книжки віршів «Час і простір» (1983), «Живемо на зорі» (1984), «Напередодні нинішнього дня» (1989). Так рівно через двадцять років після надрукування першої поетичної збірки «Зелена радість конвалій» письменник повертається до лірики. Поет Євген Гуцало фіксує стан осяяння, здивування перед красою навколишнього світу, передчуття радості й любові.
Його поезія стала художнім протестом проти тих, що брехнею, мовчанням, закриванням очей на правду здобував собі продажну славу і матеріальні набутки.
Тоді ж вийшла трилогія «Позичений чоловік» (1982), «Приватне життя феномена» (1983) та «Парад планет» (1984), відзначена Міжнародною премією фундації О. і Т. Антоновичів.
У 1990-ті роки прийшов час осмислення пройденого ним шляху. Українці побачили нового Євгена Гуцала – гостро-критичного аналітика. У циклі полемічних статей він висвітлив історію українсько-російських стосунків. За публіцистичну книжку «Ментальність орди» його було нагороджено Премією імені Івана Огієнка (1995).
За його творами було поставлено кінофільми «Парад планет» (1984 р.), «Солом’яні дзвони» (1986 р.), відеофільми «У лузі на старому дивані» (1981 р.), «Виїзний товариський суд» (1981 р.), «Марія» (1987 р.), теленовелу «Блуд» до серіалу О. Бійми «Острів любові» (1996 р.), кіноальманах «Київські зустрічі» (1979 р.).
4 липня 1995 року, на 59 році, український письменник-подвижник Євген Гуцало пішов з життя.
«На свято Івана Купала 1995 року Євген Гуцало відійшов від нас – і скільки нас, живих і опечалених його смертю, намагалися почути його вчорашній голос», – сказав відомий літературознавець Микола Жулинський.
Та голос улюбленого поета і письменника лунає і ще довго буде лунати.
***
Такі близькі чомусь мені –
вечірні небеса імлисті
і непорочне чистий сніг,
мов думка непорочно чиста.
До щему дороге чомусь –
усе, що поміж нами сталось,
і слово, що зірвалось з уст,
і слово те, що не зірвалось.
Собі навічно в душу взяв –
зорі тонку над лісом пряжу,
і те, про що тобі сказав,
і те, чого ніяк не скажеш…
***
Я сьогодні погляди збираю –
карі, сині, темно-голубі –
і неначе проліски зриваю,
в пам’яті складаючи собі.
Таємничий, радісний, святковий –
навіть сам себе не впізнаю! –
погляди збираю чорноброві,
наче ряст в весняному гаю.
Не для втіхи і не для забави
(а навіщо – знаю, не скажу)
погляди збираю нелукаві
і в душі врочисто бережу.
Погляди збираю, наче квіти,
погляди зриваю, наче цвіт,
на безмежних велелюддях світу –
і від того не бідніє світ…
***
Опали з яблунь визрілі слова,
і з груш слова дозрілі теж опали.
І поля недоорана глава
натхнення, як метелиці, заждалась.
Епітети пожовкли – біля тину
клубки рудого полум’я лежать.
Неначе квіти, засинають рими
і, наче діти, на долоні сплять.
Із клена вітер голосні покрав,
і приголосні вкрав з берези вітер.
Серед отав, немов серед октав, –
останні ритми бабиного літа.
Затихнув на найвищій ноті лист,
немов повітря дихати не стало…
Мелодії у вирій подались –
мелодії з деревами зостались.
***
Хто де живе, а я – у неба дзвоні,
мій дім – це є вселенський неба дзвін!
Я народивсь у дзвоні – і до скопу
мені за дім служити буде він.
Живу у дзвоні, наче у геєні,
живу в пекельній музиці його,
і сам я став мов музика вогненна,
і сам я обернувся на вогонь.
І сам лунаю у небеснім дзвоні,
із ранку аж до вечора звучу:
лазурним сяйвом, пурпурним, червоним
від обрію до обрію свічу.
Живу у дзвоні неба – нині й прісно,
чи ще комусь щастило так в житті?
Моє життя у дзвоні — наче пісня,
яку вогонь співає в забутті…
Джерела
- Біографія Євгена Гуцала. Інтернет-ресурс: https://md-eksperiment.org/post/20170516-biografiya-yevgena-gucala
- Жулинський Микола «Відкрився птахам, людям і рослинам… (Десять років без Євгена Гуцала)». Інтернет-ресурс: Євген Гуцало. Критика. Особливості творчості Є. Гуцала (md-eksperiment.org)
Інформацію підготували:
Марія Флоряк, Оксана Молодоженя, Яна Косован,
студентки Бельцького державного університету імені Алеку Руссо,
гр. UR21Z, спеціальність Українська мова та література і румунська мова та література
