Володимиру Винниченку – 140

Український політичний та громадський діяч, прозаїк, драматург та художник Володимир Кирилович Винниченко народився 1880 року в місті Єлисаветграді (в радянські часи – Кіровоград, нині – Кропивницький). Коли саме народився – точно невідомо. У церковній метричній книзі вказано 16 (28) липня 1880 р. Дружина письменника Розалія Яківна називає 14 (26) липня, а сам письменник у «Щоденнику» – 15 (27) липня.

Сім’ю його діда (подружжя, шестеро синів – Тиміш, Логвин, Зінько, Іван, Кирило, Прокіп і дочка Явдоха) та ще дві родини кріпаків пан виміняв за п’ять мисливських собак: у степу потрібні були роботящі руки. Батько замолоду і наймитував, і пас вівці, і чумакував… Потім одружився з єлисаветградською вдовою з трьома дітьми, старшою від нього на п’ять років. Виростив її Андрія, Марію, Василя, не відрізняючи від рідного сина Володимира, пережив дружину на 20 років і вже 90-річним дідом помер у Голодомор 1933 року.

Меншенький Винниченко ріс шибеником, халамидником. Він не знав страху ні перед чим. То мчить верхи перед табуном коней так, що падає під копита. То на спір перепливає ставок, де ледве не втопився. То взимку біжить на ковзанах до містечка півсотні кілометрів.

Його всі любили. Старший брат працював у друкарні і приносив малому афіші бавитись. Невдовзі виявилось, що братик уміє читати. У народній школі він легко став першим учнем. Вчителька наполегливо радила навчати здібну дитину далі. На сімейній раді було вирішено віддати його до гімназії. Там викладали математику, фізику, астрономію, логіку, історію, географію, російську і світову літературу, закон Божий, співи, гімнастику і п’ять мов – російську, німецьку, французьку, старогрецьку, латину. Щоб сплачувати 60 рублів на рік – суму, значну і для забезпеченої родини – старші брати й сестра віддавали частину свого заробітку.

В гімназії репутація халамидника посилилась. Дворянські діти насміхались з його бідності, селянського походження і української мови. Він відстоював свої права кулаками. Вчителі переконували говорити «культурно»: «Тебя готовят в чиновники, а не в свинопасы». Він обурювався: чому мова, якою говорить більшість людей, висміюється і забороняється?

Пізніше Володимир Винниченко напише:

«Бути українцем – це значить, бути постійно в стані доказування свого права на існування».

Закономірно, що у старших класах гімназії Володимир став брати участь у революційній пропаганді. А коли написав поему про козаків, то одержав тиждень «карцеру» і вилетів з гімназії з «вовчим білетом». Тодішнім гімназистам суворо заборонялося не тільки писати, а й читати не передбачені навчальною програмою твори.

Довелось навчатись самостійно і добиватись атестату зрілості екстерном. На екзамен він з’явився у солом’яному брилі, вишиванці та киреї. Комісію це настільки шокувало, що його не хотіли допускати. На щастя, інспектора це розвеселило. А вислухавши блискучі відповіді юнака, звелів дати «українському націоналісту» диплом.

У 1901 році селянський син Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира. Невдовзі став членом Української студентської громади, вступив до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і став вести агітаційну роботу серед робітників Києва та селян Полтавської губернії. Провчитись довелось усього три семестри. «За участие в беспорядках, направленных к насильственному прекращению лекций» Винниченка виключили без права вступу до вищих навчальних закладів Російської імперії. Активність молодого революціонера на прізвисько Скорий привернула увагу жандармів. Його заарештували, але довести справу до суду не змогли. За кілька місяців Винниченка випустили, заборонивши проживання в Києві та великих містах.

Юнак поселився в маленькому містечку під негласним наглядом поліції. Широка начитаність та знання мов допомогли знайти харчування та дах над головою: багатий землевласник запросив репетитором до своїх  дітей. А вимушений відрив від політичної діяльності дав час для творчості.

Улітку 1902 р. було написано перші оповідання Винниченка  – «Біля машини», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський» та інші. Одне з них, «Краса і сила», було опубліковано у популярному й до наших часів журналі «Киевская старина».

З того часу зав’язалась дружба з Євгеном Чикаленком – видавником, громадським діячем, відомим українським меценатом. Вона триватиме три десятиліття.

Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Іван Франко писав:

«Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя…».

Втративши статус студента, Винниченко потрапив на військову службу. Можливо, завдяки Чикаленку його зарахували до саперного батальйону, розквартированого у Києві. Дисципліна була не дуже строгою. Вечорами Винниченко переодягався у цивільне і рушав на таємні революційні сходки. Невдовзі товариш із канцелярії роти попередив, що його мають заарештувати. Володимир не повернувся до казарми. Порізавши і спаливши шинель з кашкетом, сів на потяг, що прямував на захід. Наступного дня він перетнув російсько-австрійський кордон і опинився у Львові.

Півроку був активним членом Закордонного комітету РУП (Революційної української партії), співробітником партійних газет «Праця» (Львів) і «Селянин» (Чернівці), налагодив випуск «Літературно-наукової бібліотеки РУП» та «Бібліотеки селянина», писав прокламації… Багатотисячними накладами ці матеріали РУП нелегально переправлялись у Російську імперію.

Водночас займався літературною творчістю. 1903 р. під псевдонімом В.Деде опублікував збірку «Повісті й оповідання»: «Боротьба», «Антрепреньор Гаркун-Задунайський», «Біля машини», «Сила і краса», «Суд». В Російській імперії книжку було заборонено за «неповагу до влади» та «заклик до бунту».

Незабаром якийсь контрабандист за винагороду в 30 рублів видав В. Винниченка жандармам. Спочатку його за дезертирство засудили віддати в дисциплінарний батальйон на півтора року. Потім слідство перейшло у ранг політичної справи і затяглось.

Протягом року на ґауптвахті арештант захищавсь усіма можливими способами: демонстративно порушував режим, бунтував, симулював божевілля… І знову опинився у саперному батальйоні.

Перша російська революція 1905 року принесла деякі зміни. Винниченкові вдалось вийти у запас. Наприкінці жовтня він повернувся до Києва, склав екстерном іспити за кілька років навчання і здобув диплом про юридичного освіту.

По всій Російській імперії почались арешти. Його заарештували у справі газети «Громадська думка». Вже вдруге Винниченко потратив до «Лук’янівського тюремного замку». Арештант коротав час студіюванням англійської мови, розуміючи, що за сукупністю звинувачень йому загрожує каторга. На початку травня 1907 р. «Добрий геній» Чикаленко визволив друга із тюрми під заставу у 500 рублів. Визволенню посприяла і літературна слава Винниченка.

Популярність Винниченка була надзвичайна. Михайло Коцюбинський констатував:

«Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка…».

Переслідування революціонерів посилювались, і він мусив емігрувати. За кордоном зійшовся з Михайлом Грушевським, брав участь у виданні часопису «Промінь». Тільки через кілька років, після початку І Світової війни зміг повернутись і жити під різними іменами в Москві.

Після Лютневої революції 1917 р. Винниченко повернувся в Україну й взявся до активної політичної роботи. Став членом Центральної Ради, очолив Генеральний секретаріат, 1918 року став головою Директорії… Його внесок у діяльність УНР, у становлення української державності є предметом дослідження сучасних істориків.

Надії на розвиток української держави не збулись. Розчарувавшись у політичній діяльності, Винниченко покинув Батьківщину:

«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду, як письменник, а як політик я всією душею хочу померти».

Перехід він політики до літературної творчості був закономірним. Винниченко як політик був суперечливою постаттю. Більшовики вважали його націоналістом, а представники національних сил дорікали схильністю до ідей комунізму… Він був публіцистом, агітатором, мислителем-гуманістом, а час вимагав організаторів, полководців, практиків…

У Відні Винниченко по гарячих слідах історичних подій написав тритомну мемуарно-публіцистичну працю «Відродження нації (Історія української революції: марець 1917 р. – грудень 1919 р.». Це широкомасштабне полотно стало важливим джерелом для вивчення політичних процесів в Україні на початку ХХ століття.

Його життя протікало в Австрії, Чехословаччині, Німеччині, Франції в заняттях літературною творчістю («Лепрозорій», «Нова заповідь») та живописом.

Утопічним романом «Сонячна машина» (1924 ) Винниченко започаткував новий напрям в українській літературі. Його п’єси «Брехня», «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Закон», «Гріх» було перекладено німецькою мовою, а згодом увійшли до репертуару багатьох європейських театрів. Активно перекладались його романи «Чесність з собою», «Записки кирпатого Мефістофеля»…

В Радянському Союзі Винниченка спочатку називали пролетарським письменником, що означало вищу міру визнання. Його п’єси ставились не тільки в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Чернівцях, а й у Москві, Ленінграді, Тбілісі, Баку… Було видано зібрання творів письменника у 24 томах. Але після ІІ Світової війни ім’я Володимира Винниченка було забуто. Можливо, приводом послужила популярність його творів у Німеччині. Гітлер навіть пропонував Винниченкові очолити маріонетковий уряд на окупованій території Україні. Письменник відмовився. Його спробували залякати, кинувши на два тижні до концтабору. Та співпрацювати з нацистами він не став.

По закінченні війни Винниченко закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Він помер у французькому Мужені 6 березня 1951 року. Небагате майно пішло на продаж. Нові власники зберегли пам’ять про письменника, якого знали і любили в усьому світі. Вже в наші часи до Кропивницького краєзнавчого музею передано книжкову шафу Володимира Винниченка, два письмові столи, його крісло та друкарську машинку «Мерседес», власний годинник і мішечок із цяткою української землі, яку він скрізь возив із собою.

Літературна спадщина Володимира Винниченка увійшла до золотого фонду української літератури. Це понад 100 оповідань, п’єс, памфлетів, 14 романів і 40 записних книжок.

Сучасна Україна продовжує відкривати свого митця. Недавно на батьківщину повернулись його 74 оригінальні малярські роботи та 4 альбоми з малюнками аквареллю і вуглиною. Понад 20 полотен художника Винниченка зберігаються в Інституті літератури імені Т. Шевченка НАН України.

На честь Володимира Винниченка названо Центральноукраїнський державний педагогічний університет.

17 вересня 2010 року в м. Кропивницький (колишній Єлисаветград) урочисто відкрито перший в Україні пам’ятник Володимирові Винниченку.