Пам’яті Костянтина Поповича

21 травня Костянтину Федоровичу Поповичу (1924- 2010) – літературознавцю, фольклористу, письменнику, публіцисту, громадському діячу – виповнилося би 96.

Костянтин Федорович Попович народився 21 травня 1924 року в селі Романківці, на бессарабській землі –  Сокирянщині. По батьковій лінії, за його словами, прийняв родовідну галузку від священнослужителів Поповичів із стародавньої  Молдавії. По матері – відгілкувався із знаних в колишньому Хотинському повіті каменярів Гончарюків.

Сокирянська земля славилась людським багатством. «Я народився у селі, заселеному багатьма племенами: українцями, молдованами, росіянами, євреями, циганами…». Зацікавленість до розмаїття народних культур лягла в дитячу душу і з часом усе посилювалась.

Навчався в українськомовній Окниці, потім у Чернівцях – у гімназії, що викохала самого Емінеску. Володів українською, румунською і російською мовами. У 20 років став військовим перекладачем, а потім офіцером зв’язку в радянській армії. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступені та 15-ма медалями. Після війни бойовий офіцер продовжив навчання в Чернівецькому інституті і став викладачем літератури.

В 1955 р. приїхав у Молдову. З того часу життя Костянтина Поповича пов’язано з нашим краєм. Тут він став професором і академіком, Відмінником народної освіти, Заслуженим діячем науки Республіки Молдова… Людиною, яку знали всі.

Попович став активним учасником післявоєнної культурної відбудови. Ґрунтовні лекції з молдавської/румунської літератури відразу привернули увагу і кишинівських студентів, і вчителів, і колег-викладачів. Його публікації з нетерпінням чекали освічені люди.

В багатьох галузях Попович був першим або одним з перших.

Його дисертація «Жизнь и творчество Михая Эминеску» започаткувала наукове емінескознавство Молдови. Спостереження літературних молдовсько-російських та молдовсько-українських зв’язків виросли в десятки наукових статей, до яких науковці звертаються і нині. Він досліджував творчість Іона Крянге у контексті східнослов’янського фольклору і Тараса Шевченка «у вирі молдавської духовності», молдовське коріння Михайла Коцюбинського і вплив українського театру на духовне життя Бессарабії, українські пісні Молдови і поезію сучасних українських поетів…

Костянтин Попович очолив дослідження культури українців Молдови. За його ініціативи було створено Інститут національних меншин з українським відділом (потім Інститут міжетнічних досліджень, нині Інститут культурної спадщини АН Республіки Молдова). Під керівництвом академіка Поповича було започатковано вивчення історії місцевих українців, українських говірок, збирання українського фольклору, записування звичаїв… Було видано кілька фольклорних збірок.

Сам Кость Федорович (так він просив іменувати по-українськи) став прикладом творчої невтомності. Його перу належать 40 книг і майже 500 менших за обсягом публікацій, зокрема, ряд статей для молдовських, українських та російських енциклопедичних видань.

Художня трилогія, видана українською, румунською і російською мовами, дозволяє назвати К. Ф. Поповича першим українським письменником Молдови.

У романах «Бентежний світанок», «Скривджені долі», «На крутих перегонах» відображено широку історичну панораму життя Бессарабії на початку ХХ століття.

Його діяльність було відзначено численними званнями, державними нагородами та преміями Молдови, України, Румунії, Канади… За заслуги в галузі літератури і літературознавства Кембриджський біографічний центр Великої Британії оголосив К. Поповича «Людиною 1998-1999 року».

Костянтин Федорович знаходив час і для керівництва науковими дослідженнями аспірантів, і для рецензування книг українських поетів республіки, і для державних іспитів на єдиному в Молдові українському відділенні в Бельцькому державному університеті імені Алеку Руссо, і на поїздки в школи з вивченням рідної мови, і на участь у численних культурно-просвітницьцих заходах українських товариств та Посольства України у РМ… У 86 років він активно працював над підготовкою до друку 16-томного видання своїх творів.

Нині ім’я Костянтина Поповича занесено в енциклопедії Молдови, Росії, України. Його іменем названо українсько-румунський ліцей в с. Ніхорень (Нагоряни) Ришканського району Молдови, вулицю у рідному селі Романківці Чернівецької області України.

Кімната-музей, присвячена його життєвому і творчому шляху, є в Ніхорень, у Романківцях, у Чернівецькому музеї діаспори, окрема експозиція – в кишинівському музеї «Українці в культурі Молдови».

До вивчення роману К. Поповича «Бентежний світанок» у школі

Особливості композиції  

Роман К. Поповича «Бентежний світанок» відзначається широтою охоплення історичних подій на зламі епох.

Дійсність зображено багатопланово. В романі нема традиційного головного героя, єдиної фабули і єдиного конфлікту. Композицію утворює переплетіння багатьох фабульних ліній, розгортання конфліктів різного типу, порушення різнопланових проблем: морально-етичних, соціальних, політичних, філософських. Такий тип роману часто називають поліфонічним.

На першому плані – життя людей бессарабського села Романківці в 1917-19 роках. Тут безвладдя змінюється обранням і зміною комітетів, селяни ділять панську землю, вступають у трагічне протистояння з новою владою…

Другий план – Бессарабія. В Хотин з’їхались пани, у Кишиневі борються різні партії, в села входять австрійські, потім румунські війська, починаються екзекуції, гинуть генерали Поеташ і Стурза… Основні події відбуваються в Романківцях і Хотині. Згадуються Одеса, Могилів-Подільський, Бричани, Єдинці, Атаки, Унгри, Каларашівка, Білявинці…

Третій план – Європа. Розпалась Російська імперія, в Бессарабії спалахнуло Хотинське повстання, в Україні господарюють петлюрівці, в Німеччині почалася революція…

У кожного з численних персонажів своє бачення, своє розуміння подій і своя доля. І жодного не можна назвати виразником авторської позиції. Письменник вслухається в різні голоси, вдивляється в обличчя, змальовує події… Так з багатьох людських мелодій складається грізна симфонія епохи.

На початку роману село Романківці вирує від приголомшливої звістки: царя більше нема! Микита Продан «хмурив сиві кущуваті брови», Антон Хорошенюк радів, дід Божук тривожився, вдова Гафина «несамовито заголосила» за чоловіком… Ніхто не знає, що принесе завтрашній день.

В калейдоскопі історичних потрясінь можна простежити фабули героїв першого плану: Івана Хорошенюка і Таїсії, Михайла Гончара і Катерини, Леоніда Кондратенка і Ліди… Від них відходять коротші, але дуже важливі історії: злочин і падіння батька Таїсії Житняка, деградація Лідиного батька Остапенка… Загальна картина життя доповнюється персонажами другого плану: панів Крупенських, Лукаша, Льолі, Гички й Баранчука, Дьордія Гандрабури…

Багатопланове охоплення нової дійсності поєднується з численними екскурсами в минуле. Ми дізнаємося про 400-літню історію села, про рід панів Крупенських, про минуле сім’ї циган Гандрабур, дитинство і юність вчителя Остапенка, інтелігента Кондратенка, офіцера з селян Лукаша Мрижака та інших.

Поліфонічна композиція відображає багатогранне зіткнення ідеологій на зламі історичних епох. Герої у зіткненнях і протистояннях намагаються осмислити події, зрозуміти, які зміни вони несуть у людських стосунках, у суспільних відносинах, що залишиться незмінним, а що зникає назавжди…

Селяни сприймають життя через призму моралі. Село не пам’ятає, ким був першопоселенець Роман. Головне, що «легко розумівся зі всіма, хто починав обживати береги річки». Нелегке життя відсунуло вбік питання віри чи національності, навчило долати нужду разом. І австрійську армію зустрічають без ворожнечі. До солдатів спочатку придивляються. Невдовзі зав’язуються людські стосунки. «Декотрі солдати потоваришували з сільськими хлопцями і разом ходили до дівчат».

Національні негаразди в романі зображено як нав’язані зовні, похідні від соціально-політичного конфлікту. Капітан Турчану стверджує, що є нації цивілізованих людей, а є варвари, яким «не повинно бути місця на землі». Субконтенет Фалібога відстоює право народів мирно жити на одній землі «незалежно від того, якою мовою вони говорять і в якого бога вірять».

Важливою проблемою роману є проблема людини і суспільства в нових історичних умовах. Дискусії на цю тему виникають скрізь, де зустрічаються хоч двоє. Людей з різних верств, з різними політичними поглядами хвилює майбутнє Бессарабії (разом з Румунією, Росією чи Україною?), питання про владу, про землю, про форми політичного протистояння…

«Старий філософ» Петро Крупенський відстоює ієрархію суспільства як основу стабільності життя. Людську суть він бачить в егоїзмі, в прагненні до зверхності, а задачу суспільства – в установленні права сильних. Для нього найголовніше в людині – це «повага, покора, чітке розуміння свого місця», а мрія про соціальну рівність  – злочин.

Леонід Кондратенко вважає причиною страшних потрясінь зверхність і несправедливість панівного класу. В простих людях він бачить рівність, породжену спільними інтересами, але й «рабське бунтарство – оскаженіле й жорстоке».

Колишній вчитель Остапенко ділить людство на окремих витончених освічених осіб і масу духовно вбогих рабів.

А колишні «раби» хочуть працювати на своїй землі, любити, ростити дітей, але не знають, як цього добитись.

Долі селян розгортуються трагічно.

Іван Хорошенюк і Таїсія Житняк кохають один одного. Але на перешкоді їхнього щастя і особисті стосунки батьків, і соціальні причини, і сум’яття життєвих перемін…

Бідняк Хорошенюк та заможний селянин Житняк ворогують, тому забороняють дітям зустрічатись. А коли у Житняків спалили скирду пшениці, господар звинуватив Антона Хорошенюка і підмовив двох односельчан убити його. Прагнення більше розбагатіти сліпить його. Коли Таїсія відмовилась піти заміж за нелюбого, батько сильно побив доньку. Одужавши після побоїв, дівчина тікає до Івана.

Житняк мусив пережити страх за життя дочки, муки совісті за вбивство, спробу вимолити прощення в монастирі, тяжку хворобу… Тільки відчувши наближення смерті, він дає згоду на вінчання. Але нові події на дають молодим бути щасливими. Іван, як учасник повстання, мусить тікати за Дністер. Ні Таїсія, ні овдовілі матері не знають, чи зможе він повернутись, чи побачить свого сина…

Поповича порушує питання про епоху, про суспільство, про вічний вибір людини між добром і злом, милосердям і злобою , любов’ю і ненавистю…

Над землею сходять тривожні світанки нової епохи. Ніхто не знає, що принесе майбутнє.

Роман завершується символічною картиною. Катерина стоїть над могилою коханого і їй хочеться «лягти тут, поруч з Михайлом, і більше не вставати». І враз під серцем ворухнулось нове життя. Зібравши сили, вона бреде додому під весняною зливою…

За статею Чолану Л. В. «Поліфонія роману Костянтина Поповича «Бентежний світанок».

// Міжнародні наукові читання пам’яті академіка Костянтина Поповича.

Українсько-молдовські етнокультурні зв’язки. Том ІІІ.

Історія села

(уривок роману К. Поповича «Бентежний світанок»)

Старі люди переказували, що років чотириста тому в цих місцях не було жодної душі. Вздовж крутоярої річки, що з незапам’ятних часів несе буркотливі води на схід, буйно розкошували верби, а по горбах, які бігли за нею навздогін, величезними латками зеленіли діброви. Одного весняного дня, коли все навкруги тільки починало прокидатися, в цьому забутому Богом і людьми куточку появився якийсь старець на ймення Роман. Він викопав у найближчому до річки горбі невеличкий бурдей і почав господарювати. Згодом сюди прибилися ще кілька втікачів з турецького полону і тут знайшли для себе затишок, а для коней – добре пасовисько.

Роман, від імені якого й назва села, жив одинаком. Розмовляв він добре по-волоськи й по-українськи, а тому легко розумівся зі всіма, хто починав обживати береги річки. Тільки до розмов був не дуже охочим, а тому ніхто так нічого й не дізнався про його минуле…

Ця загадковість неймовірно розрослася, коли одного з осінніх ранків Романа знайшли мертвим перед його порогом… Таємнича смерть, гармидер, вчинений у його житлі, стали приводом для нових розмов щодо походження першого поселенця… І навіть після багатьох років, оповідали старі люди, на тих місцях вночі спалахували вогники – золотий скарб Романа. Пробували докопатись до нього, але нічого не знайшли…

А тимчасом село розросталося, витягувалося вздовж річки, піднімалося на круті пагорби, заглиблювалося у ліси…

Чутки про щедрість тутешніх земель розходилися далеко. Приваблені ними новоприбулі оселилися, змішувалися зі старожилами і втягувалися в буденність нового життя. Поряд з Яшанами, Урсулами, Ротарями, Нікуліцами, що прийшли з Волощини, тут осідали Ковалі, Кушніри, Марущаки, Мельники, Яковенки, що примандрували з широких українських степів, а згодом з’явилися і Римарі, Стани, Гандабури – цигани, привезені сюди паном, що заволодів усім цим краєм.

Хрещені поселенці склали з каміння невеличку каплицю, а коли забрів сюди якийсь мандрівний дяк, охрестили і тих кілька татарів та коваля-турка, що пристали до села. Від них і пішли роди Вихристюків і Ботезатів. А через багато років у новій церкві вперше вдарили дзвони. І з того часу сповіщали селянам про малі і великі свята…

А роки текли невпинно, мінялися покоління, напливали все нові і нові події. Чимало було тут горя на початку століття, коли гнали молодих до Порт-Артура, а вже й перша світова війна ось який рік чорним круком кружляє над селом, над цілим світом.

Придавлене горем і смутком, село мовчки несло свій хрест і тоді, коли наближалася весна сімнадцятого року, і лише довгими холодними ночами марилось багатьом неясне майбутнє.

 

Примітки.

Землі нинішньої Молдови з 1812 по 1917 рр. входили до складу Російської імперії.

Битвою за м. Порт-Артур почалась російсько-японська війна 1905 р.

Перша світова війна почалась у 1914 р.