Поети про Поета
У поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати – як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і пам’ять української нації…
Ліна Костенко
КОБЗАРЮ
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
Тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
Крізь далі неосяжно-голубі…
А як же ми,
Співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
— А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Шупляк Олег Реве та стогне Дніпр широкий!
Марія Пригара
ТАРАСОВЕ СЛОВО
Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось, – пісня сказала.
Пісня пророча – правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б’ється.
Ходить між люди – з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б’ються об берег хвилі дніпрові!
Шупляк Олег Наша дума, наша пісня…
Володимир Підпалий
КОБЗАР
Струни зрячі, вічні струни
Ти торкнеш рукою –
Попливе вкраїнська пісня
Та й Дніпром-рікою.
Хвиля пісні – вища й краща,
То лагідна знову…
Ой Тараса думи віщі –
Для душі розмова!
Шляхом ішла Катерина,
Узяла на руки,
Понесла свойого сина —
Серця свого муку.
Бо у неї така правда,
Щоб не спали люди,
Бо у неї вічне право –
На землі цій бути…
Шупляк Олег Мені тринадцятий минало
Петро Мельник
Дорогою до Кобзаря
Іду, згадавши «Катерину»,
по онімілому селу
я на Тарасову могилу,
Щоб взяти в руки ту золу,
що із Шевченкового праху
на суд людський, на серця плаху
несе сльози гірку смолу.
Одвіку знало «Заповіт»
злиденне людство в ріднім краї.
І я його не забуваю,
в душі очима пробігаю
рядки, що кличуть у політ
до давнього сумного краю.
Якби Шевченкові слова
могли озватись щемним криком
про кривду, біль… про лапті з лика!
У серці кожного, хто є…
Про наболіле, про своє…
Тоді б сердечний «Заповіт»
досяг межі свого послання,
а та межа – людське пізнання,
й одкрив би людству новий вік!
Валентина Харченко
На згадку про Тараса
Колись давно на землі у нас,
Жив великий Кобзар – Шевченко Тарас.
Все життя він присвятив не своїй родині,
А неньці – ріднійУкраїні.
Бо з давніх-давен,
На українській землі,
Люди найбільше любили волю,
Та найменше мали її.
То пани над ними владу мали,
То орда пшеницю на ланах топтала.
Ось росте Тарас та все книжки читає,
То на ставі квіточок малює.
Та не розуміє одного він,
«Чого в пана всього досталь,
а він ще й лютує»?
А селянин у драній свиті,
Ходить та працює в пана в житі.
Він на нього накричить,
Тай ще вдарить може,
— Де ж на світі ділась,
тая правда Божа?
Розповів Тарасові дідусь його,
Що раніше в лісах гайдамаки оселялись,
Хоробрі вояки не боялись нічого,
Та за бідного та вбогого заступались…
Сумно стало Кобзареві за людські,
Гіркії сльози, та згадав сестер рідненьких,
Що рано зів’яли, як ті квіти на морозі.
Досить! Думає хлопчина, тим панам коритись,
Треба правду здобувати, та за неї битись!
А за зброю слова взяв – українські рідні,
Щоб і люди зрозуміли, чого вони гідні!
Шупляк Олег Коліївщина
Іван Коваленко
Вперед, до Тараса!
Поети невтомно в майбутнє ідуть,
Широка відкрита їм траса,
А я собі вибрав занедбану путь –
Назад до Тараса.
Повсюди розквітли модерн і абстракт,
Епохи нової окраса,
А я повернув на покинутий тракт,
Іду до Тараса.
Поети для премій складають вірші,
Потрібні їм слава і каса,
А я просто так – від душі до душі,
Назад до Тараса.
Нехай обзива поетичний піжон,
Й вигукує критиків маса:
“Нездара, невдаха, новий епігон!”
Іду до Тараса.
І рими старенькі, і голос слабкий,
Нема Вінграновського баса,
Іду в самотині, але залюбки
Назад до Тараса.
Ні хисту, ні змісту, а щось бурмочу,
Ні музи нема, ні Пегаса,
Та прийде година, і я закричу:
Вперед до Тараса!
Світлана Подлєсная, вчитель української мови та літератури, вищий дидактичний ступінь,
Українсько-румунський теоретичний ліцей імені К. Ф. Поповича с. Ніхорень Ришканського р-ну
У публікації використано картини Заслуженого художника України Олега Шупляка, автора серії картин “Двовзори”.
