Ліна Костенко — Тарасу Шевченку

КОБЗАРЕВІ

І

Кобзарю, знов я до тебе приходжу,
бо ти для мене – совість і закон.
Прости, що я дрібницями тривожу
твій вічний, твій глибокий сон.

А може, це не зовсім і дрібниця,
Ти ж бачиш сам, які складні часи:
Великі струси. Перелом традицій.
Переосмислення краси.

І вічний рух – у всесвіті, у світі.
Лише могила з місця – ані руш…
О скільки стало в нашому столітті
скалічених і безнадійних душ!

Ну, що ж не дивно, покрутився глобус
в диму, в пожежах, у кривавій млі.
Захворів дехто на морську хворобу,
хитається по палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,
біда, якщо в мистецтво забреде,
шукає форм, не бачених ніколи.
Шукає форм, нечуваних ніде.

І тут же – просто шукачі прокорму,
і шахраї, і скептиків юрма –
шукають найсучаснішої форми
для того змісту – що в душі нема.

Возрадуйтеся, прадіди печерні,
ось пролунав новітній благовіст!
В абстракції, в модерні, в істерії
конає в корчмах витончений зміст.

І сам на себе поглядає збоку –
Чи є в його агонії краса…
Кобзарю мій! Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?

– Я не писав. Я плакав і сміявся.
Благословив, співав і проклинав.
Сказати правду – мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав…

 

***

Кобзар співав в пустелі Косаралу,
У казематах батюшки-царя.
Кайдани, шаленіючи, бряжчали,
Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.
А пісня грати розбивала вщент.
Правдивій пісні передзвін кайданів –
То тільки звичний акомпанемент.

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА 

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.
Нічого — Оренбург. Нічого — Косарал.
Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі —
після таких років такої самоти! —
овацію таку йому зробили друзі! —
коли він увійшов.
І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони.
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте… із каторги в салони…
не зразу усміхнеться чоловік…

КНЯЖА ГОРА

По довгій неволі хотів тут віку дожити,
на Княжій горі, над коханим своїм Дніпром,
Вже так натомився за краєм своїм тужити,
що вірші, здавалось, ридають уже під пером.

Ходив по горі і дихав на повні груди.
Оце вже я дома?! — аж віри очам не йму.
І княжого міста прадавні дивні споруди
уламками фресок з землі усміхались йому.

Як батьків гостинець, як хліб солодкий від зайця,
як радісне диво найперших дитячих снів,—
хитались у відрах лозові свіжі кружальця,
шуміли дуби, і стременами вітер дзвенів.

Гора моя Княжа, далеко із тебе видно.
Смарагдовий айсберг по самі груди в Дніпрі!
Заходило сонце, і паслося панське бидло,
і паслося бидло на тій, на Княжій горі.

Сльоза закипає. Душа посварилася з Богом.
А небо, а простір, а це під горою село!
І так же тут любо! Дніпро під самим порогом.
І тільки порога… порога чомусь не було.

А вже за плечима хтось приставу пише цидулку
Крізь решето сіють піщаний берег стрижі.
Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку.
Поети твої — і ті вже тобі чужі.

Отут, на руїнах княжого міста Родні,
над берегом чистим моєї святої ріки,
на славі минулій стою у безславнім сьогодні,
з минулої слави дивлюсь у прийдешні віки.

А завтра поїду. І, може, усе це — востаннє.
Цей берег… цей вітер… ці люди привітні в селі…
І вже з Петербурга буду пити листами
той спогад, ту мрію — жити на рідній землі!

І друзі там є. І «Слепую» писав я, і «Тризну».
А вірші ридають. Отак і життя промине.

Будь прокляті всі, хто відняв у мене вітчизну!
Але у вітчизни ніхто не одніме мене.

 

ІІ

Кобзарю, знаєш, нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч. Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш  лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі…
А як же ми, співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям, пишним та барвистим,
не скаргами, не белькотом надій,
не криком, не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!