Чому гине Катерина? Народознавчий аспект поеми Т. Г. Шевченка «Катерина»

Курикулум Республіки Молдова з української мови та літератури закономірно приділяє багато уваги творчості Тараса Шевченка. На жаль, історично так склалось, що українці Молдови недостатньо обізнані в історії, в особливостях культури свого народу. Це часом приводить до стереотипного сприймання художнього твору, звичного пошуку неодмінно соціальної проблематики та соціального конфлікту, до соціологізованої інтерпретації Шевченкових образів, обмеження багатогранної тематики творчості поета темою кріпацтва.

Наприклад, жанр поеми «Катерина» часто визначають як соціально-побутову поему з народного життя, а тему як трагічну долю жінки-кріпачки.

Між тим у поемі Шевченка зображено не побут, а переживання героїв. Їх посилюють емоційні ліричні відступи. Нема жодної деталі, яка дозволила б назвати Катерину кріпачкою.

Кріпаки Російської імперії були особливою верствою населення, позбавленою громадянських прав. Вибір роду занять чи професії селянина, одруження, переселення або тимчасовий від’їзд повністю залежали від волі пана. Кріпачка не мала права покинути село, не могла сподіватись, що «буде собі московкою». ЇЇ долю вирішував би пан, а не батьки. А Катерина не бачить перешкод для одруження і переїзду у далеку Московію. Отже, вона з сім’ї вільних, не закріпачених, селян.

Поема починається застереженням: «москалі – чужі люде, роблять лихо з нами». «Москалями» у минулому називали мешканців Московщини (Росії). За часів Шевченка українці так іменували ще й солдатів та офіцерів, бо в армії царської Росії вживалась тільки «московська», тобто російська мова.

Катерининого коханого названо в поемі москаликом, милим, молодим, чорнобривим, любим Іваном, голубом, але жодного разу не названо офіцером, і тільки в останньому епізоді – зустрічі з кобзарем та його поводирем – він постає паном. Для автора військове звання цього персонажа, солдат він чи офіцер, не є суттєвим.

Олег Шупляк Тече вода з-під явора…

В основі поеми лежить не соціальний конфлікт, а морально-філософський, антитеза «свій – чужий». «Чужий» у Шевченка означає не «поганий», а «інший, не такий». У чужих не наша мова, інші звичаї, інше ставлення до дівчини і до шлюбу:

Москаль любить, жартуючи,

Жартуючи кине,

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине.

Зав’язка конфлікту в тому, що необачна Катерина віддається коханню, зневаживши моральні норми свого народу. Покохавши москаля, вона стала дивитись на світ очима коханого і не помітила, що поведінкою, неприпустимою для української дівчини, знеславила себе, вкрила ганьбою добре ім’я батька й матері. А ставши покриткою, зганьбила все село. В запалі юного егоїзму вона не розуміла, що осуд односельчан справедливий. Дівчина сховалась від усього села, обірвала стосунки з подругами: «…дівчата на вулиці без неї співають». Почала ставитись до навколишніх вороже. «Щоб вороги не бачили», вночі ходить по воду, сама собі співає чи плаче та все чекає, що повернеться з походу коханий і забере із собою.

Олег Шупляк Лелека

Олег Шупляк Лелека

Кохання витіснило з її серця і батька з матір’ю, і подруг, і односельчан… Все, що складає моральну основу життя українського селянина, здалось їй непотрібним:

…Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе,

А поки що нехай люде

Що хотять говорять.

Серед традицій нашого народу насмішки цілим селом – це перевірений віками спосіб допомогти людині усвідомити провину й повернутись до етичних норм життя.

Дівчину-покритку (й її батьків) безжально висміювали і відкрито засуджували. Але якщо надалі вона ставала хорошою жінкою і матір’ю, гріхи молодості забувались.

З найскрутнішої ситуації народ завжди знаходить вихід. На початку ХХ ст. на Чернігівщині, за спогадами бабусі автора, ще пам’ятали про ритуал самосватання зведеної дівчини.

Покинута парубком покритка мала право прийти до його батьків. Вона клялась перед іконами, що має дитину від їхнього сина. Така клятва вважалась непорушною: той, хто збрехав перед образами, прирікав себе на смерть і накликав прокляття на весь рід. Батьки мусили одружити легковажних молодят і допомогти налагодити сімейні стосунки. В разі відмови від одруження ганьба падала на сім’ю парубка, і весь його рід втрачав добру славу. Схожу історію зобразив М. Коцюбинський в оповіданні з життя молдован «Пе коптьор».

Олег Шупляк Закохані

Саме цей звичай відбувається у поемі Шевченка. Батьки, пригноблені горем, соромом, глузуванням та докорами села, посилають Катерину шукати родину москаля. Їхнє добре ім’я втрачено назавжди. Але донька ще може в далекому краї знайти сім’ю, прийняти московські звичаї, жити по-їхньому… Сподіваючись на жіночу мудрість, мати навчає звернутись до свекрухи:

…Іди ж, шукай

У Москві свекрухи,

Не слухала моїх речей,

То її послухай.

Іди, доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся.

Серце Катерининої матері рветься болем, від сліз вона ледве говорить:

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку

Кохала, ростила

На лишенько…

Доню моя, що ти наробила?

Батько не сміє сісти на покуть, сідає «кінець стола», бо гріх дитини – це і його гріх. Він «на руки схилився, не дивиться на світ Божий: тяжко зажурився». Батьки благословляють доньку в дорогу, віддаючи під Божу опіку. «Бог з тобою!» – каже мати.

«Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі –

Мені легше буде», – прощається батько.

В надії на можливість сім’ї для своєї доньки батько з матір’ю лишаються зустрічати старість і смерть «сиротами».

Тільки тоді Катерина усвідомила свою вину перед батьками і почала відчувати, що прирекла себе на самотність серед своїх людей:

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила,

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;  

А своєї ся крихітка

Надо мною ляже…»

Олег Шупляк Зимовий сон

Тепер її єдина надія – знайти коханого і бути прийнятою іншою родиною. Московська дорога стає для неї пошуком свого місця в житті й можливістю усвідомити, де свої, а де чужі.

В дорозі вона зустрічає різне ставлення до себе. Хто пускає з немовлям у хату переночувати, хто, як чумаки, жаліє, дає грошей, а хто засуджує, називає ледачою. На цьому страдному шляху легковажна дівчина вчилась бути матір’ю. Син став єдиною рідною істотою. Ради нього вона просить милостиню, його гріє, ночуючи під тином, ради нього живе. Вона готова прийняти кару за свою провину і вже не щастя собі шукає, а тільки батька своєї дитини. Хоче врятувати сина від самотності, від долі бути чужим серед людей: «Оддам тебе, мій голубе, а сама загину».

Та солдати-москалі живуть за іншими законами, в їхньому житті нема місця ні Катерині, ні її синові. Одні байдуже жартують: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!». Інші співчутливо відповідають на розпити про «Йвана чорнявого»: «Мы не знаем». Але всі проходять повз жінку.

Олег Шупляк Сон Калини

Кульмінацією стала зустріч з Іваном на засніженій дорозі. Коханий виявився не тільки найбільш чужим Катерині, а й відверто ворожим. Він не захотів упізнати жінку і зневажливо наказав гнати геть «безумную».

Ради дитини Катерина згодна на будь-яку жертву:

Наймичкою тобі стану,

З другою кохайся…

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина…

Останню можливість порятунку немовляти вона побачила у своїй смерті, адже передсмертне бажання людини священне. Катерина кладе дитину на дорозі і просить солдатів-москалів віддати її батьку.

Олег Шупляк Нічна Берегиня

Вона так і не зрозуміла, що шукала родину серед чужих, а свої люди були поряд. Коли солдати обминули її дитину, хлопчика забрали лісничі. Ті самі, що взимку пустили її з дитиною в курінь погрітись і лишили жити. Ті, що чули, як уві сні вона розмовляє з москалем, але не бентежили розпитами. Вони не дали немовляті замерзнути на дорозі й, мабуть, саме вони допомогли малому Івасеві знайти своє місце в житті.

Останній епізод поеми традиційно інтерпретується як трагічний епілог. Колишній москаль став багатим паном. Він подорожує в «берлині» багатій кареті, запряженій шестернею. В хлопчику-поводирі, якому його дружина подає милостиню, впізнає свого сина, і знову від нього відмовляється.

Ми бачимо в цьому епізоді глибоко символічну розв’язку. Івась навіть не здогадується, що цю незнайому людину колись називали його батьком. Вони чужі назавжди. І прірва між ними не стільки соціальна, скільки моральна: хлопчик «милий», пан – «препоганий». Жінка-пані, побачивши Івася, покликала, дала грошей, спитала, як звати, замилувалась карими очима і чорними бровенятами дитини… В душі цієї людини є місце для милосердя. А в пана, що сидить поряд з нею, нема душі. В молодості він зрадив кохану і кинув замерзати на дорозі свого сина, тепер кидає його вдруге. Курява від карети стає символом його порожнього життя.

А хлопчик не самотній. Він з кобзарем.

Олег Шупляк Бандура

Кобзар – особлива постать в українській культурі. Кобзарі були українськими гомерами, історичною пам’яттю, талантом і совістю народу. Протягом трьохсотлітньої Козацької доби вони забороненими думами зберігали історичну пам’ять і підтримували українську ментальність. В народі їх любили й шанували, називали «Божими людьми», оберігали від переслідувань жандармів. Селяни вважали за честь запросити кобзаря до хати, поділитись хлібом.

Старий кобзар Ісуса співає.

Хто йде, їде – не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Старий кобзар узяв хлопчика-сироту поводирем (міхоношею) і учнем. Після кількох років навчання приведе Івана на таємну кобзарську раду, де парубок пройде випробування на право стати кобзарем і дасть клятву служити правді. Кобзар буде Катерининому Іванку вчителем і батьком, що навчає добру та справедливості.

Олег Шупляк Квітуча земля

Поема завершується символічним образом дороги:

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.

Кобзар веде дитину до Києва, до святих місць, до людей. Він навчить служити своїм талантом Богу й людям, щоб Івась став для людей рідним. Бо «свій» чи «чужий» у Шевченка визначається не багатством, не соціальним станом, а перш за все духовним зв’язком, який з’являється тільки тоді, коли людина навчається не брати, а віддавати багатство своєї душі іншим людям.

Отже, «Катерину» можна назвати психологічною чи морально-філософською поемою про місце людини серед людей. І сьогодні вона дозволяє порушити проблеми, актуальні для юнацтва.

Людмила Чолану

 

За статтею: Чолану Л. Конфлікт поеми Т. Г. Шевченка «Катерина» у світлі українських традицій / Л. Чолану. – Збірник наукових статей: До 200-ліття від дня народження Т. Г. Шевченка / Державний Ун-т ім. Алеку Руссо м. Бельці, Фак. Словесності, Каф. славістики; науковий комітет: Георгій Попа [и др.]; редкол.: Валентина Пріцкан [и др.]. – Бельці: Presa universitară bălțeană, 2014 (Tipogr. Univ. de Stat „Alecu Russo” din Bălți). – C. 30-34. – ISBN 978-9975-50-140-8.

У публікації використано картини Заслуженого художника України Олега Шупляка, автора серії картин “Двовзори”.