Зимові традиції українців Молдови: село Тецкань Бриченського району

Неначе розсипав хтось купочками квіти на півночі Молдови – маленькі і великі села. Серед цих квітів є найрідніша і найдорожча мені – село Тецкани. Село з багатовіковою історією, адже перша згадка про Тецкани була в 1661 році. Розташовано село на межі з Румунією, поруч молдовські села Перерита та Коржеуць і українське – Безеда.

Безмежні сади, поля, лісосмуги, озера, річка, доглянуті городи, але найкоштовнішим скарбом цього райського куточку є люди, працьовиті, щирі, відверті. Люди, які створили цю красу, які зберегли і збагатили історію, традиції своїх предків. Пишаюся, що я теж мешканка Тецкан, я і моя родина – часточка мого села. Багата історія села, мешкають тут люди з визначною долею. Але найбільш мене приваблюють традиції моїх предків, які збереглися до нашого часу, та зміни і доповнення, яких вони набули. Розмовляючи з людьми різного віку, аналізуючи фотокартки сімейних архівів, дізналася багато нового і цікавого про своє село, захопилася мрією донести його історію і традиції до нащадків.

Всі думки, час, праця селянина віддані землі. І лише зібравши урожай, починають святкувати. Саме тому найпоширенішими і найяскравішими є свята зимового циклу. У нас говорять: «Зима прийшла і празничків привела». І дійсно, взимку майже щодня – свято.

Кожен рік 4 грудня весь православний світ святкує Введення в храм Пресвятої Богородиці. Мовне уподібнення, притаманне Тецканам, перетворило слово «Введення» в «Оведення», співзвучне з іменами Євген та Євгенія, тому на селі в цей день святкують свій День Ангела всі, хто носять ці чудові імена. А дітей, які народжувалися 4 грудня, називали саме так.

У нашому селі ця традиція збереглася з давніх часів. Люди йдуть до церкви на службу, щоб вшанувати пам’ять Божої Матері. Кожен житель нашого села знає історію свята. Батюшка щороку розповідає, як батьки Святої Марії не могли мати дітей і підчас молитви попросили у Бога дитину та пообіцяли, що віддадуть свого сина або дочку на службу Господу. Народилася у них дівчинка, назвали її Марія. Коли їй виповнилося 4 роки, відвели її до храму. Чудо в тому, що треба було пройти дуже високі сходи і чотирьохрічна дівчинка сама піднялася по цих сходах без допомоги. Тоді й зрозуміли, що вона незвичайна дитина. Священики завели її у вівтар, і Діва Марія перебувала у храмі тривалий час.

День Святої Катерини колись був днем визначення долі дівчат, днем ворожінь.

Моя тітка Бейко Валентина Миколаївна, 1948 року народження, розповідала:

«У цю ніч дівчата збиралися разом та гадали на свою долю. Вони пекли млинці, клали їх на лопату. Та кожна підсувала свій млинець до собаки. Який млинець першим з’їсть собака, та дівчина перша вийде заміж. Або дівчата підв’язували коржі до стелі, хлопці приходили до них та скакали до тих коржів. Якщо хлопець впіймає корж, то з тією дівчиною він одружиться. Але це було ще до мого народження. Коли я була дівчиною, це вже не робили».

Катерини у цей день святкували іменини. Люди, у яких була дочка Катерина, робили застілля. На жаль, зараз збереглася лише традиція святкувати іменини, запрошувати гостей за стіл.

13 грудня наше село святкує Святого Андрія.

Моя тітка Бурейко Олена Миколаївна, 1946 року народження, розповідала:

«У ніч з 12 на 13 грудня парубки знімали хвіртку у дворі, де була дівчина, та ховали її кудись. Крім цього, ще й підпирали двері чимось, щоб зранку було важко вийти з хати, адже двері були лише одні. І все це робили таємно. Ніхто не мав знати, хто це зробив».

Якщо у дівчини з парубком вже йшло до весілля, то хвіртку він знімав разом з друзями, а потім викликали батька, щоб дав відкуп. І сьогодні ця традиція існує в нашому селі. Гадаю, що вона ще довго буде жити, адже вона приваблює молодь.

Звичай святкувати 19 грудня Святого Миколая дома поширився досить недавно. Раніше три дні підряд ходили до церкви і вітали людей з іменами святих: 17 грудня – Св. Варвара, 18 грудня – Св. Сава, 19 – Св. Миколай. Особливо намагалися не прогрішити «на Варвару», бо «вона жінка з норовом і не прощає неповаги до себе», а Сава і Миколай – люди добрі, розумні.

Сьогодні день Миколая – улюблене свято дітей. Про нього діти дізнаються на уроках, у дитячому садку та початковій школі організують вистави, а дома знаходять подарунки під подушкою.

Ось і дочекалися найулюбленіших свят – Новий рік на порозі.

У Тецканах існує така гарна традиція, як трикрай (трікрай, трейкрай).

Проданюк Микола Прокопович, 1933 року народження, розповідав, що про цю традицію йому розказував його батько, і стверджував, що трикрай прийшов у Тецкани з сусіднього молдовського села Баласинешть, саме тому назва свята і найменування учасників були молдовські.

У команді усього 9 чоловік у 3 ряди. В першому ряді стоять дві Режіни (королеви) і в центрі Ірод, у другому – Солдат, Генерал і Пастух, у третьому ряду стоять три парубки.

Збереглися фотографії з сорокових років. Тоді трикрай називали «Арнаут».

З трикраєм ходили переважно хлопці, які закінчили школу. Але найкращою зажди визначали групу, до якої входили хлопці, що повернулися із армії, «відслужащі».

 

Тепер з трикраєм ідуть школярі, починаючи з восьмого класу, але є і дорослі парубки, які вже давно закінчили школу. В історії нашого трикраю були й першокласники. Батьки пошили їм форму, і 31 грудня 1992 року по вулицях села пройшла малеча, яка змогла завоювати серця односельців.

 

А останні три роки з трикраєм ідуть і дівчата, що досить нелегко.

 

 

 

Адже форма трикраю дуже важка. Фуражка зі стрічками, прикрашена квітами, намистинами та дзеркалом, важить приблизно 1,5 кг, «фінка» – до 0,5 кг. В цілому форма важить до 5 кг , а в цьому одязі потрібно танцювати досить тривалий час.

 

 

Можливо, якщо дивитися збоку, то здається, що танцювати трикрай дуже легко, але це зовсім не так. Я це знаю, бо сама була у минулому році разом із подругами. Головною причиною нашої участі у цій традиції є бажання її зберегти, бо, на жаль, з кожним роком команд трикраю стає все менше. Якщо колись було по 10-12 груп, то зараз 2-3.

 

Батьки дуже пишалися, що їхні діти йшли з трикраєм.

 

31 грудня усі команди ідуть по селі у порядку від наймолодших до найстарших. Трикрай стає на кожному перехресті, де збираються люди, і танцює три танці: горделянку, рацу і сирбу. Після цього трикраїсти запрошують глядачів на танець – вальс.

 

Усі танці супроводжуються живою музикою: бубон і гармошка або акордеон, особливо гарним вважається, якщо приєднується «трубка» – саксофон. Всі трикраї збираються на останньому перехресті, де «перегулюються», тобто танцюють усі разом.

Наступного дня, 1 січня, зранку, трикрай йде «по хатах». Група іде по вулиці, а господарі запрошують їх до себе. А у двір, де живуть дівчата, заходить Режіна, вітає зі святом і запитує: «Пускаїте трікрай?». Отримавши згоду, гукає іншим, які стоять за ворітьми: «Пускають, заходіть!».

У дворі танцюють один з трьох танців за бажанням господарів та вітають їх з Новим роком. Учасників пригощають та дають гроші. Гроші збирає Режіна. Це найменший на зріст учасник групи, одягнений у червоний светр та білу спідничку. У деяких групах йдуть дві Режіни. Особливо яскраве і цікаве видовище, коли, йдучи різними шляхами, дві групи зустрічаються біля однієї хати, тоді група, яка уже в дворі, затягує своє перебування, дражнить тих, що чекають біля двору. На вулиці, біля воріт влаштовують «перегулювання». Гучний свист, музика, тупіт, віхола кольорових стрічок – таке неможливо забути.

1 січня близько 12 ночі, пройшовши майже все село, йдуть до Будинку культури на «перегулювання». Там усі команди знову виступають та бажають глядачам вдалого нового року. Голова села – примар та журі, яке складається з поважних людей села, що багато років «робили трикрай» чи грали там, визначає місця та дає винагороду за участь у цій традиції.

 

А потім на сцену піднімаються чоловіки та хлопці, які раніше готували трикрай, і всі музиканти грають для них, а вони, взявши фінки та фуражки, танцюють. Збирається група до 60 чоловік. Усі веселяться майже до ранку, з радощами починаючи Новий рік.

 

Крім трикрая, 31 грудня по вулицям ходило нісініто. Переважно йшли вже дорослі люди або молоді хлопці. Вони переодягалися у різні костюми.

Зазвичай у нісініта є продуманий сценарій. На кожному перехресті нісініто показує свій гумористичний сюжет, звеселяючи людей. Після захисту костюмів вони запрошують людей танцювати вальс, хору або якийсь інший танець.

 

Ця традиція, як і трикрай, вже досить давно існує у нашому селі. Люди її люблять та з нетерпінням чекають Нового року, щоб знову побачити ці гарні виступи. З нісінітом ходять і 14 січня, на Святого Василя, вітаючи чоловіків з цим ім’ям та бажаючи щасливого Нового року.

31 грудня діточки ходили «гейкати». Усі друзі збиралися та ішли вітати сусідів з Новим роком. Казали вони такі слова:

Дванадцять волів,

Дванадцять корів,

Щоб дядька був здоров.

Взувайте калоші,

Виносіть гроші,

Виносіть ковбасу,

Бо вам хату рознесу!

Гей, гей, гей!

 

Дітей пригощали солодощами, давали яблука, калачі та гроші. Діти задоволені поверталися додому. На сьогоднішній день ця традиція ще існує. Кожен рік діти йдуть до родичів або до сусідів, щоб загейкати їх та привітати з Новим роком.

1 січня діти разом із батьками або старшим братом чи сестрою ходять сіяти своїх родичів. Ідуть до бабусь і дідусів, до тіточок та дядьків, до хрещених батьків. Вони вітають родичів з Новим роком, бажають їм здоров’я, вдачі та щастя. Діти здавна казали, посіваючи людину пшеницею:

Сію, сію, посіваю

З Новим роком вас вітаю

Лен, лен по коліна,

Щоб вас головка не боліла!

Ці слова кажуть і зараз. Ходять і хлопчики і дівчатка, але вважається, якщо першим посівати прийде хлопчик, то рік буде щасливий. Діти все так само ходять сіяти, як і багато років тому. Родичі все так само дякують за вітання та пригощають солодощами. Ця традиція досі живе у серцях жителів нашого села. Посівають у близьких родичів і 14 січня, на Старий Новий рік.

Величне свято Різдво Бога і Спаса Ісуса Христа відзначається 7 січня. Йому передував Святий вечір, коли за столом збиралася вся родина. Вечеряти сідали, коли зійде перша зірка. За повір’ям, вона сповіщає про народження Христа. Першою їли кутю («пшеничку»), а потім смакували 12 пісними стравами.

7 січня, на перший день Різдва, діти та дорослі ходять з Колядкою, взявши із собою зірку з іконою. Компанія дітей йде до сусідів або до родичів тай колядує:

Коляд, коляд, колядниця,

Добра з маком паляниця,

А без маку не така

Дайте, дядьку, п’ятака,

А п’ятак неважний,

Дайте рубель бумажний!

Дітей пригощали та дякували їх за те, що привітали.

Дорослі ж ішли зі священиком до тих, хто їх запросив, і співали під хатою різні колядки. Ось одна із них:

Добрий вечір тобі,

Пане господарю,

Радуйся, ой радуйся, земле,

Син Божий народився!

Їх кличуть до хати та пригощають солодощами і вином. До цих пір ця традиція у нас в селі існує. Крім груп дітей, збирається гурт селян на чолі зі священиком нашого приходу, вони співають церковні колядки, які розповідають про народження та життя Ісуса Христа, вітають селян з цим великим святом.

Увечері 13 січня компанії друзів (неодружені хлопці й уже господарі, вік був різний, залежно від характеру людей) збиралися та йшли з Маланкою. Їх могло бути як 4-5, так і 8-10 чоловік.

В Тецканах здавна робили два види Маланки: білу та чорну. Один гурт одягався в чорне і підв’язувався чорними хустинами («платенками») з тороками, другий гурт одягався в біле. Коли дві групи зустрічалися, вони змагалися, частіше словесно, хто гучніше та краще заспіває, яка група набрала більше калачів. Іноді доходило і до фізичних змагань, але жартівливих, не жорстоких. Мабуть, чорний та білий одяг символізував добро і зло, але на цьому не зосереджували уваги. Дедалі стали одягатися, хто як хотів. Але в кожній групі була Маланка і був відповідальний за калачі, які дарували господарі, а він збирав їх у низку і носив на плечах. Моя тітка розповідала, що йшли вони від хати до хати. Співали вони ось такі слова:

Ой, у Петрівочку та й мала ночка,

Та й заморилася в нас Маланочка.

А в ваших дверях чотири дошки,

Пустіть Маланку до хати трошки.

 А з вашої стріхи падуть горіхи,

                       Наша Маланка хоче горілки.                         

                                                                          Пустіть до печі                                                                          

Погріти плечі,

Пустіть до груби

Погріти зуби.

Коли замаланкували, господарі запрошували їх до хати, пригощали, давали калачі. Маланкою була спритна, завзята людина, частіше – чоловік. Ввійшовши до хати, він нишпорив по кутках, брав віник, намагаючись підмітати, жартував з господарів, що в них бруд, робив різні шкоди (вимітав попіл з печі, перевертав горщики). На жаль, сьогодні цієї «традиції шкоди» вже нема у нашому селі. Але старі люди досі з теплом згадують про неї.

Завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу – Водохреща, яке святкували 19 січня. З ним пов’язують хрещення на Йордані Христа. Відтак у всіх селах, де були церкви, святили воду. Віддавна в народі водохрещенську воду вважали спасінням від багатьох бід та недуг. Це улюблене свято і наших селян.

На покритому льодом озері вирубують ополонку у вигляді хреста, в яку тричі пірнають найсміливіші. І зараз вірять, що цілу добу вода у будь-якому джерелі є цілющою.

 

 

Освячену в церкві воду зберігають протягом усього року, додаючи при купанні по крапельці маленьким діточкам. При освячені води лунають постріли, шматочки ганчір’я збирають і зберігають, бо вони лікують вуха, а сіно, на якому стоїть батюшка, роздають по жмуточці. Навесні ці травинки додають до сіна, на яке саджають квочку.

Відсвяткувавши 20 січня Івана, потім 21 січня «розганяють Кирилейса», завершаючи цикл зимових свят нашого села.

 

 

 

                                                                                  

                             Ольга Григорець,                                                                             Надія Проданюк,

             учасник конкурсу “Юний дослідник”, 2018                                                   науковий керівник

 

Теоретичний ліцей с. Тецкань Бриченського району

 

 

Статтю опубліковано в: Юний дослідник. Збірник дослідницьких робіт молоді Республіки Молдова. Видання І / Консульство України в м. Бельці, Центр української мови та культури Бельцького державного університету імені Алеку Руссо, Спілка українців Молдови “Заповіт – Moștenire”; укладачі: Д. Ігнатенко, Л. Чолану; науковий ред. Л. Чолану. – Белць: Б. и., 2019 (Тipografia din Bălți). – с. 136-146. ISBN 978-9975-3369-2-5