Василю Симоненку – 85

8 січня поетові Василеві Симоненку (1935–1963) виповнилося би 85 років. Але він передчасно залишив наш світ і залишився навічно 28-річним…

Симоненко і шістдесятництво

Шістдесятництво – рух творчої молоді в кінці 1950 та на початку 1960 років, яка сповідувала нові погляди. Воно стало в Україні центром духовної опозиції тоталітарного режиму, особливим періодом національно-визвольного руху і відіграло значну роль в становленні ідеології незалежної України.

Митців-шістдесятників називали «дітьми війни». Переживши воєнне лихоліття, вони усвідомлено виробили внутрішню свободу та сміливість думки, здобули високий рівень інформованості, особистої культури. Євген Сверстюк провідними рисами творчості своїх ровесників-однодумців вважає «юний ідеалізм, який просвітлює, підносить і єднає», «шукання правди і чесної позиції», «протистояння офіційній літературі та всьому апаратові будівничих казарм». Одним з найперших і найсміливіших був Василь Симоненко.

Цілком логічною стала занепокоєність вищих партійних органів. Шістдесятників перестали друкувати – а їхні твори розходились у «самвидаві», передруковані або переписані від руки. Їх цькували у пресі – а поетичні вечори збирали тисячні аудиторії. Їм чинили адміністративний тиск – а вони працювали кочегарами, прибиральниками і продовжували творити. Тоді влада почала шукати можливість найактивнішим укоротити життя…

Сьогодні шістдесятники – гордість української літератури. Це Ліна Костенко і Дмитро Павличко, Іван Драч і Олесь Гончар, Микола Вінграновський і Павло Мовчан… І ті, хто заплатив за свободу життям. Алла Горська… Василь Стус…Василь Симоненко…

Правда життя в поезіях Симоненка

Василь Андрійович Симоненко увірвався  в затхлу царину офіційної літератури в 1962 році збіркою «Тиша і грім». Він вразив не формалістичними новаціями, не вишуканим мереживом слів, а справжністю почуттів, інтелектуальністю і громадянською позицією.

«Я для тебе горів, український народе», – ця фраза з вірша «Скільки в тебе очей» визначила його кредо.

Не знаю, ким – дияволом чи богом –

Дано мені покликання сумне:

Любити все прекрасне і земне

І говорити правду всім бульдогам.

(«Я»)

Перед його дитячими очима пройшла війна: голод і холод, страх від бомб, снарядів. Запам’ятався плач вдів над похоронками, жінки з дітьми на болоті в очеретах… Як ховали від німців корів, бо молоко було чи не єдиним харчем… Вкарбувалось у дитячу пам’ять, як ходив з матір’ю до сусідів, щоб змолоти на жорнах борошна… А ті жорна були такі важкі:

Натуга на руках, від втоми чорних,

Здувала жили, ніби мотузки.

Каміння клацало зубами в жорнах,

Жувало жовті зерна на друзки.

(«Жорна»)

Потім – довгождана перемога, сльози радості матерів. Важка праця на колгоспному полі за мізерну плату, розпач від непомірних податків на домашніх тварин і птахів, на кожне плодове дерево. Ті голодні воєнні та повоєнні роки сформували Василя. Звідти його сміливість, бо хто не зламався від щоденного очікування смерті, того ніщо не злякає і не зламає; звідти працьовитість, звідти почуття єдності з людьми і гостре співчуття до них.

Забулися давно образи, суперечки,

Злиденні і напівголодні дні,

Та не забуду я, як пінилися гречки

І чорногузи гуртувались на стерні.

 

І люди йшли байдуже, мов лелеки,

Із косами дідівськими на лан,

В полукіпках лишали чорні глеки,

І, зуби стиснувши, «виконували план».

 

І вдови плакали, кричали діти «папи»,

А на сніданок – жолуді одні.

І в гарбах пнулися скелети-шкапи,

Худі, немов колгоспні трудодні.

 

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

(«47-й рік»)

Примітка: «папа» – по-дитячому «хліб».

 

Серце поета стискується від болю за змарнілу жіночу красу. В поезії «Піч» «біга тітка із кухні в сіни», «теплий ватяник зав’язала на застужений свій поперек», «сажа в’їлася чорним глумом у пелюстки її долонь», «сновигають по зморшках думи»…

Ніхто не відзначав нагородами труд колгоспниць, не вклонявся за загиблих на війні синів, не жалів вдів, які з руїн піднімали «країну соціалізму».

Першим про них сказав Василь Симоненко.

Цілую руки, що крутили жорна

У переддень космічної доби.

(«Жорна»)

За те, що в космос знялися,

Що нині здорові й живі,

Я пам’ятник бабі Онисі

Воздвиг би на площі в Москві.

(«Баба Онися»)

Мадонно мого часу!

Над тобою

Палають німби муки і скорбот,

І подвиг твій,

Обпечений ганьбою,

Благословив розстріляний народ.

(«Одинока матір»)

Герої і «антигерої» В. Симоненка

Улюбленими героями поета були прості люди, «діти труда». І себе він відчував одним із них. У вірші «Мій родовід» ліричний герой із сарказмом перебирає минуле, яким пишаються «вельможі пихаті і горді», бо найдревніший рід на землі – мужицький, хліборобський.

Ви скорчите кисло пику,

Коли повідомлю вас,

Що предок мій споконвіку

Хліб сіяв і свині пас.

 

Щоб жерли ви булки й сало,

Віками пер соху-плуг.

Хіба ж для історії мало

Оцих видатних заслуг?

(«Мій родовід»)

Гімном простій людині став вірш «Перший».

Першим був не Господь

і не геній,

першим був –

простий чоловік.

Він ходив

по землі зеленій

і, між іншим, хлібину спік…

Спік хліб не для себе – для всіх, не думаючи ні про славу, ні про нагороди, ні про вигоду. Подарував людям. І з тих пір «вічна мудрість простої людини в паляниці звичайній живе».

Скромні, ніким не вшановані, нічим не нагороджені, навіть не помічені високим начальством люди труда стали головним об’єктом уваги поета.

Він милується косарем, що на світанні вийшов у поле: «ждуть його обважнілі жита», «дзвонять радістю далі туманні», «цілують колоски». Поет підносить косаря-трудівника до космічних висот:

Служать людям ці руки робочі,

Сонце людям гріє з очей.

(«Косар»)

Серцем відчуває і біль старого діда, ображеного сином та невісткою («Старість»), і образу та гнів хлопчика, над яким зле, бездушно пожартував нерозумний сусід («Кривда»). Про них поет говорить із стриманою ніжністю, ласкою і глибокою пошаною.

Та коли мова йде про «антигероїв», різних начальників-кар’єристів, у віршах звучать всі відтінки іронії, гнівної насмішки, сарказму.

Обмивши губи в нарзані чи каві,

Дожовуючи свіжий бутерброд,

Ви стаєте великі й величаві

І любите Вітчизну і народ.

(«Прирученим патріотам»)

Для різних «диктаторів, королів, імператорів» та їхніх приспішників Симоненко не шкодує гнівних слів: «роззявляли пащі, мов кратери», «сипались лаври убогі до куцих кривавих ніг».

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

(«Монархи»)

Поезія «Злодій» викриває радянських чиновників, демагогів і брехунів. Місцеве начальство ганьбить дядька, який узяв собі щось на колгоспному полі. Оці дядьки працюють на землі. Це вони орють, сіють, косять, жнуть – і не мають чим нагодувати дітей. А їх називають злодіями, погрожують і соромлять. Ліричний герой вибухає гнівом на лицемірів, що на праці селян пробрались «в крісла і чини»:

Їх би за ґрати! Їх би до суду!

Їх би до карцеру за розбій!

Правда про долю Василя Симоненка

Після виходу збірки «Тиша і грім» за Симоненком було встановлено нагляд. Друк другої збірки заборонили. Журнали перестали публікувати його поезії. Довелось вдатись до псевдонімів В. Щербань та В. Миколайчук.

А потім трапилась біда. Опублікувати спогади про неї друзі змогли тільки через 30 років.

Влітку 1962 р. представник черкаської газети Симоненко зробив зауваження буфетниці залізничного вокзалу. Та розкричалась. Двоє чергових міліціонерів з’явились на шум. Побачивши документи Василя, скрутили йому руки і потягли до кімнати міліції на очах здивованих пасажирів.

На другий день журналісти Петро Жук, Віктор Онойко і Микола Негода розшукали колегу за 30 км від Черкас. Руки Василя були в синцях. Він сказав, що у відділенні міліції його прив’язали до лежака: «Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно».

Через півтора роки поневірянь по лікарнях Василя Симоненка не стало.

Скільки б не судилося страждати,

Все одно благословлю завжди,

День, коли мене родила мати

Для життя, для щастя, для біди.

 

День, коли мої маленькі губи

Вперше груди матері знайшли,

День, що мене вперше приголубив

Ласкою проміння із імли.

 

Як мені даровано багато,

Скільки в мене щастя, чорт візьми! –

На землі сміятись і страждати,

Жити і любить поміж людьми!       

Василь Симоненко 16 листопада 1962 року,

 за місяць до смерті.

Пам’ятник В. Симоненку в Черкасах

 

Оксана Андрущак,

Із: «Громадянська позиція життя і творчої діяльності В. Симоненка. Дидактичний аспект».

Бельцький державний університет імені Алеку Руссо, 2013.