Діти і вчителі України відкрили для себе письменника Всеволода Нестайка задовго до того, як його твори з’явились у шкільних програмах.
А в 2019 році знамениті на весь світ «Тореадори з Васюківки» було введено в інтегрований курикулум з української мови та літератури в Республіці Молдова. Цей твір (уривки) рекомендовано в межах комунікативної теми 5 класу «Світ моїх захоплень».
«Тореадори з Васюківки» — трилогія українського письменникаВсеволода Нестайка, написана у 1963—1970 роках. До того як трилогія була надрукована однією книгою, автор видав три повісті з трилогії окремими книгами: «Пригоди Робінзона Кукурузо» (1964), «Незнайомець з тринадцятої квартири» (1966) та «Таємниця трьох невідомих» (1970). Вперше всі три повісті разом однією книгою надруковано у 1972 році видавництвом «Веселка». У 2004 році у видавництві Абабагаламага з’явилося нова, виправлена редакція книги, де автор вилучив деякі застарілі деталі незрозумілі сучасному читачеві та додав нові сюжетні лінії.
Повість складається з трьох частин (видавалися і як окремі повісті): «Пригоди Робінзона Кукурудзо», «Незнайомець із тринадцятої квартири» та «Таємниця трьох невідомих». Героями повістей є Ява Рень та Павлуша Завгородній (у ранніх редакціях — Криворотько).
Кожен з епізодів має власний сюжет, пов’язаний з попереднім виключно за допомогою основних персонажів. Головними героями книги є прості школярі з села Васюківка — Павлуша Завгородній (у ранніх редакціях — Криворотько) і Ява Рень. Шибайголову Яву та більш спокійного й розважливого Павлушу об’єднує щире бажання прославитися на весь світ. Для цього вони впродовж всієї трилогії намагаються стати тореадорами, зловити іноземних шпигунів зі свого села, підкорити Київ та багато іншого. Головне послання книги — справжня дружба, самопожертва, готовність прийти на допомогу нужденній людині.
Розвивально-виховний потенціал творів В. Нестайка неможливо визначити однією темою. Ось, наприклад, книжка «Супер «Б» з «фрикадельками». Це весела і добра розповідь про дружбу, про закоханість, про мрії, плани, роздуми, проблеми, невдачі й перемоги, розчарування й захоплення – одним словом, про непросте життя людей у п’ятому і шостому класах.
Запрошуємо у дитинство!
«Тореадори з Васюківки»
ЧАСТИНА ПЕРША
яку розсказує Павлуша Завгороднiй
Надзвичайнi пригоди Робiнзона Кукурузо та його вiрного друга i однокласника Павлушi Завгороднього в школi, дома та на безлюдному островi поблизу села Васюкiвки
— От знайдибiда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
— Вилазь, убоїще, бо гiрше буде! Ти ж мене знаєш!
— Знаю, знаю, — ледь чутно зiтхає, мiй друг i нарештi наважується подати голос.
— Дiду! — жалiбно озивається вiн.
— Давай-давай!
— Дiду, — ще жалiбнiше повторює мiй друг, — ви одiйдiть за хату, ми вилiземо. Бо ж ви битиметесь.
— Вони ще менi умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
— Та ми ж не хотiли. Ми ж хотiли метро. Таке, як у Києвi.
— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…
— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нiчого й видно не буде. Одiйдiть, дiду.
Довго ще тривають переговори. Нарештi дiд востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув i почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур’янiв.
Бiля свинарника нас зустрiчає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географiчна карта.
У-у, скотиняка! Щоб ти…
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна iдея — провести пiд свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лiнiя метро у — Васюкiвцi! Станцiя «Клуня» — станцiя «Крива груша». Три копiйки в один кiнець. Родичi — безплатно. З учительки арифметики — п’ять копiйок.
Ми вже пiдкопалися майже до половини свинарника, i раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зумiла, а от вилiзти-дзуськи! I зняла такий вереск, що причовгав дiд. Ну i…
Гiрко зiтхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодiйкувато озираємося — чи не заскочить нас зненацька дiд, щоб нам’яти вуха. Хоч i обiцяв вiн, що не чiпатиме, поки не кiнчимо, але хто його зна… Ви б почули, як вiн лаявся, коли витягав льоху! Ох i лаявся! I де вiн отих слiв набрався?
Проте дiда не видно. I поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острiв — Ява. В Iндiйському океанi. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, — Великi Зондськi.
Ну, так Ява — це не острiв.
Ява — це мiй найкращий друзяка i напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за iм’я таке — Ява? То вiн сам себе так назвав, коли йому лише рокiв пiвтора було. Чи то воно, пискля мале, хотiло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Iван» у нього так прозвучало (бо насправдi його Iваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. Навiть мiлiцiонер товариш Валiгура, що живе у нашому селi, так його зве.
У них взагалi вся сiм’я iнтересна.
Батько на скрипцi грає. Корова — Контрибуцiя називається. А дiд (ви уже з ним знайомi) — мисливець завзятий, на полюваннi, коли стрiляє, лiве око онучею зав’язує. Бо в нього лiве око без правого не примружується. Як лiве примружить — праве саме заплющується. Але ж i б’є дiд Варава з тою онучею, ох же ж i б’є!
Городськi мисливцi, що «Волгами» з Києва приїжджають, тiльки ахають.
«Ви, дедушка, абсолютний чемпiон», — кажуть.
На честь старого Реня навiть польове озеро, що бiля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзоводiв.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився i при всiх плескачiв їй надавав. Так вона, замiсть того щоб заплакати, раптом як закричить:
— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє. — Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очi подiти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тодi як дав дриза — тiльки п’ятами залопотiв.
Та то лише раз таке було. А взагалi характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мiльйон лише один буває.
Ява сам говорив:
— Ми, — говорив, — з тобою, Павлушо, хлопцi будь здоров. Точно-точно, без брехнi, ми таки хлопцi з фантазiєю. Скажи?
— З фантазiєю, — пiдтакував я.
— Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: «Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi».
— Чув. Точно.
— Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня.
— Треба, — погоджувавсь я.
I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему «Виховання дiтей у сiм’ї». Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою.
А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно.
А то якось влiтку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бiй бикiв.
— Га? — не вiдразу второпав я.
— Ти пам’ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися «Тореадор»?
— Ага… То й що?
— Пам’ятаєш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцює.
— Так-так-так…
— А потiм — рраз! Бик — беркиць! I оплески.
— Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв’я?
— Тю, дурний! Убивати! Що це тобi — м’ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут — красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це найсмiливiшi герої i ловкачi. Головне тут — тренування i спритнiсть. Розумiєш? Уперше в iсторiї Васюкiвки — бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з’їжджаються з усiєї України. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде.
Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi…
Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед — бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович боїться. Очi — наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький — загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом — Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить — не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався — досi невiдомо. Але факт — пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд’їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать.
Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б’ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, колися у калабанi купався.
Але Ява мене не пiдтримав.
— Нi, — сказав вiн, — Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось — велике i крутороге.
— Коров’яче? — кажу. — Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов’язково має бути бик.
Ява задумався:
— Хтозна, може й так.
— Тодi, — кажу, — кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш.
— А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було.
— Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.
— Що значить «психiчна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
— Я — боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
— Я забираю, але ти все одно боїшся.
— Боюсь?
— Боїшся…
— Боюсь?
— Боїшся…
Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.
— Стривай, — кажу, — годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв.
— Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява — Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.
У Яви на головi був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину вiд однiєї дачницi, що вiдпочивала в нас позаторiк. Капелюшок був на Яву завеликий i насувався на очi. Щоб хоч що-небудь бачити i не впасти, Ява мусив весь час сiпати головою, поправляючи його. Здавалося, нiби вiн комусь кланяється.
У мене пiд пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам’ятаю стiльки, скiльки взагалi щось пам’ятаю. Вiн висiв над моїм лiжком. Килимок був червоний, i на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сидiли вкупочцi, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Гава i Рева, про яких менi мати колись розповiдала рiзнi «баналюки», аж поки я не засинав. Останнi два роки, позаяк я вже вирiс, килимок лежав у скринi, i тепер вiд Цюцi, Гави i Реви дуже тхнуло нафталiном.
Килимок i капелюшок — то був наш тореадорський реманент. По дорозi ми ще вирiзали з лiщини двi прекраснi шпаги. Ми були в повнiй бойовiй готовностi.
Ми йшли i спiвали арiю Хозе з опери Бiзе «Кармен», яку багато разiв чули по радiо.
Торе-гадор, сыеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор…Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми спiвали i не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє — справжнє iспанське небо.
Погода — саме пiдходяща для бою бикiв.
Ми погнали корiв аж на край вигону, туди, де ставок, — далi вiд людських очей.
— Оджени свою Маньку вбiк, щоб не заважала, — скадав Ява, — i давай починати.
Я не став сперечатись. Тим бiльше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою бикiв.
Ява поправив на головi капелюшка, пiдтягнув штани, взяв мого килимка i, витанцьовуючи, навшпиньках став пiд ходити до Контрибуцiї. Пiдiйшов до самiсiнької морди i почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих — зараз почнеться…
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуцiя — анiчичирк!
Спокiйнiсiнько щипає собi траву.
Ява мазнув її килимком по нiздрях. Контрибуцiя тiльки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув i щосили хльоснув її килимком. Контрибуцiя, лiниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забiг наперед i почав витанцьовувати…
Через пiвгодини вiн сказав:
— Вона до мене просто звикла, вона мене любить i тому не хоче… Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
— Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тодi показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змiнив мене. Вiн раз у раз мiняв тактику: то пiдходив до корови потихеньку i несподiвано бив килимком, то пiдскакував з розгону, то набiгав збоку. Контрибуцiя не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сiпався в руках — здавалось, що Цюця, Гава i Рева от-от загавкають. А Контрибуцiя — хоч би що, не звертала на нас анiякiсiнької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцiю за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима i сказала:
— Му-у!
У перекладi з коров’ячої це, мабуть, означало: «Iдiть, хлопцi, отсюдова. Не займайте мене».
Але ми вчасно не зрозумiли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобiй. Явi було соромно передi мною за свою Контрибуцiю — це я бачив.
Нарештi розлючений Ява крикнув:
— Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що — боїшся?.. Ну, то я сам!
Вiн розмахнувся i дзибнув Контрибуцiю ногою по губi. I раптом… Раптом я побачив Яву десь високо в небi.
I звiдтам, з неба, почув його вiдчайдушне верескливе:
— Вва-вай!
Вiн почав бiгти, по-моєму, ще в небi. Бо коли ноги його торкнулися землi, вiн уже щодуху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетiли в ставок, здiймаючи цiлi гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на серединi. Те, куди ми влетiли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дiйсно тут був величенький ставок-копанка. Але вiн давно пересох, замулився i перетворився на звичайнiсiньку калабаню. У найглибшому мiсцi нам було по шию. Саме у цьому мiсцi ми зараз i стояли, вiдсапуючись.
Контрибуцiя бiгала навколо калабанi i мукала на нашу адресу якiсь свої коров’ячi прокльони. В калабаню лiзти вона не хотiла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це знали.
Ми стояли i мовчали.
Дно калабанi було грузьке, замулене. Ми по самiсiнький пуп стояли в бридкiй слизькiй багнюцi. Тiльки вiд пупа до шиї була вода — брудна, каламутна i смердюча. Справжнiсiнькi помиї. Довго ми тодi стояли з Явою в отих помиях. Пiвгодини, не менше. Аж поки Контрибуцiя не заспокоїлась i не вiдiйшла. Вона ще була дуже гуманна й благородна корова, ця Контрибуцiя. Бо вона пiдкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. I коли ми нарештi вилiзли з калабанi, нещаснi й бруднi, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї ставлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява пiсля того не тiльки нiколи її бiльше не вдарив, а завжди частував цукерками, якi давала йому мати.
I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне серце! Ти єдина розумiєш i жалiєш нас. Спасибi тобi, корово!
— Ще не скiнчили, анциболотники? — так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур’яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, — мов курчата перед шулiкою.
— Не бойсь, не трону!
Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув — то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.
— Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п’ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.
— Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? — несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.
Дiд криво дивиться на нашу роботу — видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:
— Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке — вуха пообриваю i свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур’янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.
I якраз вчасно: ще мить — i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…
Всеволод Нестайко «Тореадори з Васюківки». — Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2004.
«Капітан Буль та Боцман Вася»
(скорочено)
Першого вересня, коли четвертий «А» вперше був уже не четвертим, а п’ятим, у класі з’явився новачок, Вася Мостовий.
Засмаглий, з вигорілим волоссям і облупленим носом, він був усміхнений і зовсім не боязкий. Не те що інші новачки. З усіма привітався, перезнайомився і почав розказувати про Горенку, що у Києво-Святошинському районі, одразу за Пущею-Водицею – «два кроки – і в Києві»…
Але до новачка ми ще повернемося.
А зараз поговоримо про капітана Буля.
Капітан Буль – це Петрусь Булько. Чому він Капітан Буль, питаєте?..Ну, це дуже просто.
Ви самі знаєте, як часто у першому, другому, третьому класі міняють люди професії. Сьогодні ти космонавт, завтра прикордонник, післязавтра художник, потім лікар, потім директор школи, потім клоун у цирку і так далі.
Що ж до Петруся Булька, ні в кого двох думок не було. З першого класу всі знали, що він стане капітаном далекого плавання.
І мрію свою Петрусь не зраджував ні разу. Навіть коли у школі була зустріч з космонавтом і всі хлопці до єдиного сипонули в космонавти, Петрусь утримався – лишивсь капітаном.
Усі зошити Петруся, особливо останні сторінки, були замальовані кораблями – лінкорами, крейсерами, фрегатами, каравелами… І книжки він читав головним чином про море й моряків. І листівки «морські» збирав.
А тепер повернімося до новачка Васі Мостового. Жив він, як ви вже знаєте, у селі Горенці за Пущею. Тепер переїхав до міста.
– Горенка – моя дідівщина, – говорив Вася Мостовик.
А якщо бути вже зовсім точним, то говорив він не «дідівщина», а «дідівфина», позаяк шепелявив. Але це в нього виходило дуже мило, навіть симпатично.
Особливо часто він повторював «що ти», яке, ясна річ, звучало в нього «фо ти».
Коли Вася дізнався, що Петрусь мріє стати моряком і що його називають Капітан Буль, він аж підскочив:
– Фо ти!.. І я мрію стати моряком. От було б здорово на одному кораблі. Ти будеф капітан, а я боцман.
Гришка Гонобобель зареготав:
– Ги-ги! О! У нас свій шепелявий з’явився! Капітан Буль і Боцман Фоти… Ги-ги!..
Але Вася не образився. Навіть сам засміявся:
– А фо? Звучить!.. Капітан Буль і Боцман Фоти… Після кругосвітньої подорожі повертаються в рідний порт Одесу… Сила! Фо ти!..
І тут же ляснув по плечу Капітана Буля:
– Давай дружить!
До речі, його стали таки називати Боцман, але без того «Фоти» – Боцман Вася. Та й справді, чого натякати на чийсь, хай навіть і симпатичний, недолік. На недоліки натякати не слід.
Одного разу після уроків Вася сказав:
– Слухай, а давай не залифатися на продльонку… А махонем у Пуфтю, в мої краї… Така погода!.. Гріх кантуватися на продльонці.
Петрусь нерішуче озирнувся. Поряд стояли Гришка Гонобобель, Кум Цибуля, Антоша Дудкін, Аллочка Граціанська, Оля Татарчук і Ніна Макаренко (Макароніна) з п’ятого «Б».
– Хто хоче? – обернувся до них Боцман. – Пуфтя – це ж зовсім поряд. Два кроки. До Подолу. А там на трамваї. І все. А?.. Така погода!..
Всю дорогу Боцман не змовкав ні на хвилину. На всі заставки він розхвалював принади Пущі-Водиці, яку знав, за власним виразом, «як свою кифеню» (тобто кишеню). Які тільки пригоди не траплялися з ним у Пущі! І лося-велетня він якось зустрів, і галченя, що випало з гнізда, назад поклав, і лісову пожежу гасив, і маленьку дівчинку з дитсадка, що у лісі заблукала, привів… Ну, не Боцман, а справжній герой.
Оля Татарчук раз у раз захоплено плескала у долоні:
– Ну, молодець!.. Ух, здорово!.
А красуня Аллочка дивилась тільки на нього, не даруючи поглядів нікому іншому.
Гришка Гонобобель уже шкодував, що поїхав.
– Все! Виходимо! Виходимо! Вилізаємо! – загукав нарешті Вася.
І вони висипали з трамвая.
Вхід у парк з ажурним, трохи старомодним штахетником. Високі щоглові сосни. І неповторний запах лісу.
В парку було безлюдно. Будній, робочий час…
Несподівано блиснула на сонці вода. І очам їхнім відкрилося довге озеро, через яке був перекинутий місток з дерев’яною альтанкою посередині – різьблені стовпчики, ажурний під дашком штахетник…
– Ой!.. Яка краса! – захоплено вигукнула Оля. – Я ніколи тут не була.
Але Боцман, видно, привів їх сюди не лише милуватися красою озера.
– Вперед! – вигукнув він і повів однокласників через місток. Ліворуч од містка біля дерев’яного причалу було припнуто десятки зо два човнів, а вгорі на березі стояв будиночок – човнова станція.
На ґанку будиночка на стільці сиділа й читала книжку огрядна молодиця.
– Здрастуйте, тьотю Клаво!
– О!.. Васьок! Здоров!.. Приїхав? Скучив?
– Дуже приємно! – тьотя Клава церемонно по черзі подала кожному руку.
– Як там мій фрегат? – спитав раптом Вася й зиркнув скоса на Петруся.
– На місці, капітане! – кумедно козирнула тьотя Клава.
– Ні, я тепер боцман. Капітан у нас – о! –капітан Буль! – він ляснув Петруся по плечу.
Петрусь зашарівся.
– А-а.. – зміряла поглядом Петруся тьотя Клава. – Ну, дивіться, вам видніше. Тільки глядіть, обережненько… Щось вас багатенько. Плавати хоч умієте?
– Аякже! – за всіх відповів Гонобобель.
Боцман впевнено рушив до пристані.
Коли всі усілися, тьотя Клава віддала ланцюг Петрусю і легенько відштовхнула човен від причалу:
– Ну…щасливого плавання!.. кермуй, капітане!.. Веди корабель «Мрію».
Але розгублений Петрусь мовчав.
– Ну фо ти? Чого мовчиф? –вигукнув Боцман. Петрусь перехопив погляд Аллочки – вона дивилась на нього лукаво й очікувально.
І враз лоскотна хвиля радісного піднесення охопила його.
– Слухай мою команду! Курс зюйд-зюйд вест, поворот на чотири румби! Повний вперед! – дзвінко скомандував він і не впізнав власного голосу – такий він був по-справжньому капітанський.
Аллочка дивилась на нього так, як нещодавно дивилася на Васю.
Ех, хороше!
Як гарно жити на світі!
Коли ти капітан, і командуєш фрегатом «Мрія», і на тебе дивиться перша красуня у класі, хіба ти можеш сидіти? Що це за сидячий капітан? Сміх та й голі! Ти мусиш стояти на капітанському містку, підставивши обличчя солоному вітрові.
І Петрусь звівся на рівні ноги і, балансуючи, підніс руку дашком до очей.
Вони пропливли під мостом і випливли на широке плесо.
Гришка Гонобобель раптом щосили рвонув за весло, човен різко хитнувся… Капітан Буль втратив рівновагу і …
Всі тільки побачили, як мелькнули в повітрі його ноги, коли він перелітав через борт..
Шубовсь!..
– Ой!..
Човен продовжував рухатися вперед.
– Людина за бортом!.. Ги-ги! – весело закричав Гонобобель.
– Пливи сюди! Ти фо? – загукав Боцман.
Петрусь безладно борсався у воді, то занурюючись з головою, то на мить виринаючи.
– Та він же не вміє плавати! – скрикнула Оля Татарчук. Ніхто не встиг навіть оком зморгнути, як вона підхопилася, скочила на корму і пірнула у воду.
Вода відразу закипіла, зануртувала… Мить – і Оля вже біля Петруся, і вони вже вдвох то занурюються, то виринають.
– Розворот! Швидше! – закричав Вася, щосили орудуючи веслом.
Але поки вони з Гонобобелем розвертали човен, ще двічі шубовснуло… То Антоша з корми, а Кум Цибуля з носа кинулися у воду. Хоча, відверто кажучи, це вже було ні до чого…
Але ж які вони були б хлопці, якби ото сиділи склавши руки, коли таке робиться!
Човен уже підплив. І от вони вже всі вчотирьох тримаються за борти човна й цокають зубами.
– Н-не треба втягати… Н-не в-витрачайте часу… – процокотіла Оля. – Г-гребіть швидше д-до б-берега..
І Вася з Гришкою негайно погодилися. Хіба могли вони після всього та не послухати її.
Цікава була картина – високо задравши ніс, човен швидко плив до берега, а за кормою кипіла-бурунилася вода, наче там був підвісний катер. То, тримаючись руками за корму, одчайдушно молотили ногами по воді всі четверо. Так наказала Оля. Активно рухатись, щоб не переохолодитися.
Берегом уже бігла, розмахуючи руками, тьотя Клава.
У Капітана Буля голова йшла обертом…
Як же ж він винен перед усіма ними!.. Яка ганьба!.. Який сором!.. Як дивитися їм в очі тепер?
Та хіба ж міг він признатися, що не вміє плавати, що весь час збирався навчитися, але так іне зібрався, бо купання для нього – пекельна мука. Був він худенький і такий мерзлякуватий, що у найжаркіший день, тільки залізе у воду, через хвилину вже цокає зубами і, обхопивши себе руками навхрест за плечі, дрібно тремтить, як цуценя під дощем. Де там плавати, як просто у воді перебувати несила.
Хіба ж міг він признатися цьому, він, капітан далекого плавання!
А потім вони сиділи у теплій затишній хаті Боцманового діда Сергія та баби Дуні й пили гаряче молоко. Баба затопила піч і сушила їхнє манаття.
Усі четверо були тимчасово вбрані у дідів та бабин одяг і вигляд мали досить кумедний, особливо хлопці.
Оля, закутана у квітчастий бабин халат, сиділа на печі над усіма і дуже ніяковіла. Вона звикла захоплюватися іншими, а себе принижувати. А тут вона була в центрі уваги, і всі тільки й говорили про її геройство.
Аллочка вперше у житті заздрила. Ніхто на неї не дивився, навіть Гришка Гонобобель.
Гришка спробував був покепкувати з Петруся:
– Ех ти, Капітан Буль-Буль!.. Ги-ги!
Але ніхто його не підтримав.
На Капітана й так боляче було дивитися…
Я думаю, ви б теж переживали, якби з вами отаке сталося.
– Все! – раптом рішуче махнув рукою Боцман Вася. – З завтрашнього дня ми з Капітаном записуємось у басейн!.. Я вам чесно скажу, я теж поганенько плаваю. І якби впав отак несподівано за борт – хто його зна… А плавати вміти треба. Особливо морякам. Питання життя і смерті! Фо ти!..
Петрусь з вдячністю подивився на Васю.
Спасибі тобі, Боцмане!
Я розумію, ти добре плаваєш. Але ти – справжній друг.
Спасибі…
Всеволод Нестайко. Супер «Б» з «фрикадельками». Повісті. Київ, 2015.