Запали свічку пам’яті

23 листопада 2019 року в мун. Бельці традиційно проведено акцію «Запали свічку пам’яті», присвячену вшануванню жертв Геноциду — Голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні.

Акція відбулась в Українському домі Спілки українців Молдови «Заповіт – Moștenire», за участі співробітників Консульства України в м. Бельці, представників Спілки українців Молдови «Заповіт – Moștenire», Центру української мови та культури Бельцького державного університету імені Алеку Руссо, учнів та вчителів гімназії з поглибленим вивченням української мови № 9 м. Бельці.

У ході виступу Консул України О. В. Євдокімов привернув увагу присутніх до причин та наслідків однієї із найжахливіших трагедій сучасності. Закликав підростаючі покоління пам’ятати історію з метою недопущення подібної трагедії у майбутньому. Представив інформацію, підготовлену Українським інститутом національної пам’яті, Національним музеєм «Меморіал жертв Голодомору», Міністерством закордонних справ України, Міністерством інформаційної політики України – «Україна 1932 – 1933. Геноцид голодом». https://uinp.gov.ua/elektronni-vydannya/broshura-ukrayina-1932-1933-genocyd-golodom…

Методист Культурно-інформаційного центру Спілки українців Молдови «Заповіт» Людмила Чолану оголосила хроніку подій голодомору за офіційними документами та зачитала уривок з колись забороненої повісті Василя Гроссмана «Все минає».

Присутній на зустрічі відомий український поет Молдови Юрій Дячук поділився власними спогадами про жахливі наслідки голодомору, який не обійшов і його родину. З важкими почуттями поет продекламував власну поезію про голодомор. Пролунала поезія добре знаного в Молдові поета Михайла Харишина (радника-посланника Посольства України в Республіці Молдова в 2010 рр.).

В рамках заходу Настоятель Греко-католицької громади «Покрови Пресвятої Богородиці» УГКЦ в Республіці Молдова отець Роман Поправка провів поминальне богослужіння. Настоятель відзначив, що в цей день протягом кількох років приїжджає в Український дім Спілки українців Молдови «Заповіт – Moștenire» вшанувати пам’ять безвинно загиблих від голодомору. На завершення він висловив надію про те, що пам’ять про жертви трагічних подій буде жити, щоб запобігти нових трагедій, і побажав усім миру та божого благословення.

Після молебну присутні ще довго не розходились, ділились враженнями і спогадами, гортали сторінки художніх творів, ще недавно заборонених, збірників опублікованих документів, архівних номерів газети українців Молдови «Рідне слово», представлених в експозиції Української бібліотеки Спілки українців Молдови «Заповіт – Moștenire».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Хроніка Голодомору в Україні

1927 р. Існують ТОЗи (товариства обробки землі), ТСОЗи (товариства спільної обробки землі), різні артелі, комуни. Основним постачальником хліба державі є приватні господарства. Вони виробляють зерна в дев’ять разів більше, ніж усі товариства.

1928 р. Починається колективізація села – масове об’єднання селянських земель і трудових ресурсів у колективні господарства, колгоспи. Темпи колективізації повільні. Селяни не бажають віддавати свою землю і майно.

1929 р.В статті Й. Сталіна «Год Великого перелома» стрімка суцільна колективізація оголошується шляхом селянства до соціалізму. На її проведення направляється 25 тисяч робітників, необізнаних у землеробстві.

Більшість худоби забито на м’ясо, частина загинула в новоутворених колгоспах.

Терміново організовано систему МТС (машинно-тракторних станцій) для обробки колгоспних земель.

В містах вводяться продуктові картки.

В комерційних магазинах буханець хліба коштує 3 рублі 50 копійок, колгоспник за трудодень (трудовий день) отримує 75 коп.

1930 р. Приватне землеробство оголошено «куркульним виробництвом», а селян, що стали заможними за радянської влади – експлуататорами-куркулями. Висунуто задачу «знищити куркулів як клас». Після масової кампанії ненависті до «куркулів-мироїдів» проведено «розкуркулення». Майно «куркулів, підкуркульників та приспішників» конфісковано. «Контрреволюційний актив» засуджено до концтаборів, більшість розкуркулених з сім’ями переселено в необжиті та малообжиті місцевості Сибіру, Уралу, Туркестану.

Указ від 1 лютого 1930 р. Одноосібникам (індивідуальним землевласникам) заборонено оренду землі, використання найманої праці. Господарства одноосібників обкладено подвійними і потрійними податками. Третина колгоспників звільнюються від податків як «неімущі».

Норми виробітки в колгоспах зростають, плани поставки державі хліба, м’яса, молока, овочів збільшуються. На оплату роботи колгоспників дозволено розподіляти залишки зерна після державних поставок та утворення посівного і резервного фондів.

Щорічними стають державні займи (купування облігацій на певну суму). Селян примушують підписуватись на «добровільну позику державі на потреби соціалістичного будівництва», вартість облігації вираховується із заробітної платні.

Основою харчування селян стає хліб та каша.

За 1930 р. в Україні ОДПУ(органами Державного політичного управління) зафіксовано понад 4 тис. колективних протестів.

1931 р. Вводиться обов’язковий грошовий «Единовременный сбор на нужды хозяйственного и культурного строительства в деревне».

За відмову від добровільного страхування майна, худоби, посівів водиться покарання від штрафу до позбавлення волі.

1932 р. Виходить стаття Й. Сталіна «Головокружение от успехов», де причиною всіх «перегибів» на селі названо місцевих керівників. Обласну, районну та колгоспну адміністрацію репресовано. Селяни масово виходять з колгоспів, їдуть на заробітки.

План зернопоставок з України вдвічі більший від плану 1927 р.

Уряд України сигналізує уряду СРСР про критичний стан економіки і просить допомоги.

План державних поставок з України лишається без змін.

16 травня. Політбюро ЦК ВКП(б) дозволяє підвезення зерна в Україну, але частина українських земель лишається не засіяною.

7 серпня 1932 р. Введено покарання «за розкрадання» колгоспної власності: від 10 років ув’язнення без права на амністію до смертної кари («закон про п’ять колосків»).

31 липня, 25 жовтня, 30 жовтня, 8 листопада, 21 листопада з Москви в Київ, а з Києва в усі області направляються постанови та телеграми про прискорення темпів хлібозаготівлі, про вивезення зерна з України на експорт.

17 листопада 1932 р. Резолюція ЦК КП(б) У звинувачує «цілі групи комуністів та окремих керівників» у зв’язку з «куркулями та петлюрівцями», в переході «на бік класового ворога».

Районне керівництво оновлено. В кожен район направлено до 20 уповноважених. Складено списки районів і господарств, що не виконали план хлібозаготівлі: 25 тисяч колгоспів. Здачу зерна державі виконали лише 1 500 колгоспів України.

6 грудня 1932 р. Постанова про занесення на «чорну дошку» сіл, які «злісно саботують хлібозаготівлю». В ній рекомендується:

• припинити в райони, що не виконали план, завіз промислових товарів, стримати всю державну торгівлю…
• заборонити торгівлю товарами широкого вжитку…
• стримати всі кредити і відібрати кредити, видані раніше…
• замінити керівництво…

На «чорній дошці» 86 районів.

У постановах від 24 грудня, 29 грудня та ін. вимагається вивезти на рахунок плану всі зернові фонди колгоспів, в тому числі, посівні.

При «подальшому саботажі» дозволяється конфіскування майна, виселення з хати, з села або з району, рекомендується арешт за випадки «кражі, розбазарювання колгоспного майна, агітації проти хлібозаготівлі, опору вивозу хліба, спекуляції хлібом…»

1933 р.

5 лютого 1933 р. Постанова ЦК ВКП(б) про припинення хлібозаготівлі на Україні та збір насіння для весняної сівби.

Голодують 35 районів Дніпропетровської області, 27 – Київської, 20 –Вінницької, 29 – Донецької, 14 – Одеської, 5 – Харківської, всі 9 районів Молдавської автономної соціалістичної республіки…

Про стан у областях в центр ідуть численні листи, інформаційні довідки, докладні записки, телеграми…

У другій половині березня виходять окремі рішення місцевої влади про часткову допомогу голодним,зокрема, дітям, про дозвіл торгувати хлібом…

До сівби залучається армія.

6 травня ЦК КП(б) У оголошує «боротьбу з дитячою безпритульністю».

21 червня 1933р. надходить телеграма з Москви про «обов’язкове виконання плану річних зернопоставок»

Примітки.

За Тлумачним словником, куркуль або кулак – багатий селянин-власник, що постійно користується найманими робітниками. Клас куркулів, тобто сільської буржуазії, було ліквідовано в 1917-1923 рр. За радянською ідеологією, куркуль – сільський багатій, що живе чужою працею, грабує чужу працю і обертає на власну користь нужду людей. На початку 1930 рр. в куркулі записували селян, що мали землю, 1-2 корови, 2-3 коней, яку-небудь сільськогосподарську техніку, наприклад, сіялку чи молотарку.

ЦК ВКП(б) – Центральний комітет Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків).

ЦК КП(б)У – Центральний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України.

Література

1. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. Київ, 1990.
2. Голод в Україні. 1932-1933. Вибрані статті. Луцьк, 2008.
3. Барва смерті – 33-й. Статті, спогади, фольклор про голодомор. Автор і упорядник Любов Сердунич. Хмельницький, 2004.

Василь Гроссман

ВСЕ МИНАЄ

(уривки)

Вказівка була забрати й насінний фонд увесь. Шукали зерна, нібито не хліб то, а бомби, кулемети. Землю поперетикали багнетами, шомполами, все підпілля перекопали, всю підлогу повзламували, в городах шукали. В деяких забирали зерно, що в хатах було, – в горщики, в діжі засипане. В однієї жінки хліб печений забрано, навантажено на віз і також у район відвезено. Вдень і вночі вози рипіли, пил над усією землею стояв, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу мокло, гнити почало – не вистачало в радянської влади брезенту селянський хліб прикрити.

… Батьки й матері хотіли дітей урятувати, хоч трохи хліба сховати, а їм кажуть: у вас люта ненависть до країни соціалізму. І ви план хочете зірвати, паразити, підкуркульники, гади.

…Ну от, а потім осінь прийшла без дощу, а тоді зима зі снігом. А хліба немає.

І в райцентрі не купити, бо карткова система. І на станції не купиш у шатрі – бо воєнізована охорона не допускає. А комерційного хліба нема.

Від осені почали натискати на картоплю, без хліба вона швидко пішла. А на Різдво почали худобу різати. Та й м’ясо це на кістках, пісне. Курей порізали, звичайно. М’ясце швидко під’їли, а молока й ковтнути не було, в усьому селі яєчка не дістанеш. А головне – без хліба. Забрали хліб у селі до останнього зерна. Ярового нічим сіяти, насінний фонд до останнього зернятка забрали. Вся надія на озимі. Озимі під снігом ще, весни не видно, а село вже в голод входить.

…Що робити? А в селян у голові тільки одне – що б то поїсти. Ссе, щелепи зводить, слина набігає, все ковтаєш її, та слиною не наїсися. Вночі прокинешся, навколо тихо, ні розмов, ні гармошки. Як у домовині. Лише голод ходить, не спить. Діти по хатах з самого ранку плачуть – хліба просять. А що їм мати дасть – снігу? А помочі нема ні від кого. Відповідь у партійних одна – працювати треба було, не треба було байдикувати. А ще відповідали: в себе самих пошукайте, в вашому селі хліба закопали на три роки.

…Почали жолуді з-під снігу копати, сушили їх, а мірошник розвів жорно якнайширше, молов жолуді на муку. З жолудів хліб пекли, вірніше, коржики. Вони темні дуже, темніші за житній хліб. Дехто додавав висівок або картопляних очисток товчених. Жолуді швидко скінчилися – дубовий лісок невеличкий, а до нього відразу три села кинулися. А приїхав з міста уповноважений і каже в сільраді: от паразити, з-під снігу голими руками жолуді витягають, аби не робити.

До школи старші класи майже до самої весни ходили, а молодші взимку перестали. А навесні школа зачинилася – вчителька до міста виїхала. І з медпункту фельдшер виїхав: не було чого їсти. Та й не вилікуєш голод ліками. Село саме залишилося – навколо пустка та голодні в хатах. І представники різні їздити перестали – чого їздити? Взяти з голодних нема чого, значить, і їздити не треба.

…Почали люди по селах ходити, просити одне в одного, жебраки в жебраків, голодні в голодних. В кого дітей менше чи самітні, в таких дещо на весну залишалося, ось багатодітні в них просили. І траплялося, давали жменю висівок чи пару картоплин. А партійні не давали – не від жадоби чи зі злості, боялися дуже. А держава й зернинки голодним не дала, а вона ж на селянському хлібі стоїть. Та невже Сталін про це не знав? Старі розповідали: був голод за Миколи – все ж помагали, і в борг давали, і в містах селянство просило Христа ради, кухні такі відкривали, й пожертви студенти збирали. А за робітничо-селянського уряду зернятка не дали, на всіх шляхах кордони та військо, міліція, енкаведе: не пускають голодних з сіл, до міста не підійдеш, навколо станції – охорона, на найменших станціях – охорона.

…А коли сніг танути почав, увійшло село по горло в голод.

Діти кричать, не сплять: і вночі хліба просять. У людей обличчя, як земля, очі мутні, п’яні. І ходять сонні, ногою землю мацають, рукою за стінку тримаються. Хитає людей голод. Менше почали ходити, все більше лежать. І все їм ввижається – вози риплять, з райцентру прислав Сталін муку – дітей рятувати.

…От коли ще не знесилилися, ходили полем до залізниці – не на станцію, на станцію охорона не пускала – а прямо на колії. Коли йшов швидкий потяг Київ-Одеса, на коліна ставали й кричали: хліба, хліба! Деякі своїх старших дітей піднімають. І трапляється, кидали люди шматки хліба, об’їдки різні. Відгрохоче, пил утрясеться, і повзає село вздовж рейок, скоринки шукає. Але тоді вийшло розпорядження: коли потяг крізь голодні області йшов, охорона вікна зачиняла й занавіски опускала. Не допускала пасажирів до вікон.

…Почався на селі загальний мор. Спочатку діти, старі, тоді й середній вік. Спочатку закопували, потім перестали закопувати. Так мертві і валялися на вулицях, у дорогах, а останні в хатах лишалися лежати. Тихо стало. Вмерло все село. Хто останнім умирав, я не знаю. Нас, які в правлінні робили, до міста забрали.

Повість було написано на зорі «хрущовської відлиги», в 1956 р., а невдовзі конфісковано КДБ.

Вона розійшлась у самвидаві – передрукованих на машинці копіях, а потім вийшла за кордоном.

У запропонованому уривку героїня , колишня активістка, направлена на укріплення колгоспу, розказує про побачене у селі.

В: Голод в Україні 1932-1933. Вибрані статті. Луцьк, 2006, с. 76-82.

 

Юрій Дячук

«ГОЛОД»

Сонце – пекуче, гаряче.

Небо – високе, бездонне.

Жінка у розпачі плаче

В небо, байдуже і сонне.

Літо дзвінке, стоголосе,

Нині недобре, скажене.

Жінка розхристана, боса,

Вбрана в манаття нужденне.

Вузлик на плечах худеньких,

Згорблених, мічених лихом.

Двійко близняток маленьких

Поруч лежать тихо-тихо.

Віра й Надійка ще з нею,

Скорбним рядочком, при мамі.

Третє – з весни під землею,

Поряд з коханим, у ямі.

Трохи поодаль – горбочок,

Ледве повитий травою.

Тато матусю і дочок

В землю забрали з собою.

В хаті – ні крихти, ні риски,

Миші догризли солому.

Хромом оздоблені писки

Все повиносили з дому.

Горе безмежне, нестерпне

Рветься у небо, на волю.

Серце судомиться, терпне.

Серце згорає від болю.

Та й зупинилось від муки.

Тяжко останніх ховати!

Впала, розкинувши руки,

Вже не дружина й не мати.

Чорним волоссям, мов крепом,

Вкрила розкопану глину…

Голод кружляє над степом…

Голод з’їдає Вкраїну…

 

Михайло Харишин

«ГОЛОДОМОР»

Голодомор – незагоєна рана,

Українська біда, чорна слава, наш стид,

Бо ще досі тиранів зомбовано славимо,

Ставим пам’ятник вперто їм, світу на вид.

Голодомор – душа кров’ю поранена,

Що блокує нам розум, український порив,

Шанувати катів заставляє нас, Сталіна,

Що мільйони вкраїнців в могили завів.

Голодомор – біль глибокий, тваринний

Увійшов в нашу плоть, як в свідомість рабів,

Прославляємо й нині Петра, Катерину,

І ніяк не очистимось від бруду віків.