До вивчення повісті І. С. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” у школі

«Кайдашева сімя» через призму народних традицій

(новий підхід до вивчення повісті у школі)

 

Шкільні підручники радянської доби формували уявлення про повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» як про «безрадісну картину людського життя». Персонажів осмислювали «затурканими, морально пригніченими людьми», конфлікт називали соціально-побутовим, а ідею слід було розуміти як засудження несправедливого соціального ладу.

А покоління за поколінням читачів любили і продовжують любити цей твір за веселий гумор, тонку іронію, щирий ліризм, гостру спостережливість, а головне – за світлу віру в людину.

Ідеологізований підхід до літератури відійшов у минуле. Ми заново перечитуємо літературну класику, відкриваючи в ній нові глибини. На уроках діти навчаються розуміти художній твір, самостійно аналізувати, обмінюватись враженнями…

В ліцейських класах набуває поширення творчий алгоритм вивчення літературного твору: фабула – конфлікт і сюжет – ідея твору. Образи-персонажі характеризуються в процесі дослідження конфлікту і сюжету.

Фабула повісті «Кайдашева сімя»

У селі Семигори живе сім’я старого Кайдаша. В сім’ї два дорослих сини: Карпо і Лаврін. Настав час женитися Карпові, і він разом з матір’ю Марусею та батьком Омельком іде свататись до Мотрі.

Після весілля між Кайдашихою та молодою невісткою починаються суперечки. Все село стає свідками їхніх сварок.

Далі настав час одружитися Лавріну. Кайдаші їдуть на оглядини до сім’ї Мелашки.

Кайдашиха з другою невісткою теж постійно свариться. Мелашка цього не може витримати і вирішує піти до Києва на прощу. Там вона залишилась, поки Лаврін з матір’ю її не розшукали. Вони всі повертаються додому.

Сварки не припиняються. Карпо з Мотрею відділяється від батьків. Помирає старий Кайдаш.

Сваряться між собою і брати, і невістки. Особливо за грушу, що росте на межі. Закінчується повість тим, що груша несподівано висохла і родичі помирились. Але є й другий варіант фіналу: груша все зеленіє, рясно родить, тому сваркам Кайдашів нема кінця.

Конфлікт і сюжет

За «Літературним енциклопедичним словником», конфлікт (від лат. сonflictus – зіткнення) – художня протилежність, суперечність як принцип взаємодії між образами художнього твору. Будучи основною і рушійною силою дії, конфлікт зумовлює стадії розвитку сюжету: зародження конфлікту – зав’язка; розвиток до максимального загострення – кульмінації; вирішення конфлікту (не завжди наявне у творі) – розв’язка. До зав’язки може бути експозиція, після розв’язки – епілог.

Для визначення конфлікту повісті слід знайти його учасників і зрозуміти, в чому причини їхнього протистояння. Кайдаші сваряться між собою. Але ж усі вони належать до однієї соціальної групи, живуть в одному селі, утворюють одну сім’ю. Отже, конфлікт не соціальний – соціальний конфлікт виникає між представниками різних груп чи класів суспільства.

Сімейні сварки – явище побутове. Вони виникають через різну поведінку родичів, різне уявлення про дозволене і недозволене в сімейних стосунках, різні моральні норми. Тому конфлікт у сім’ї слід розцінювати як морально-побутовий.

Вже в експозиції, до початку конфлікту, ми бачимо, що у Кайдашів народні норми буття, закріплені звичаями та ритуалами, постійно порушуються.

Селянське життя в минулому змінювалось дуже повільно. Традиції, закріплені досвідом багатьох поколінь, зберігались найстаршими. Дідусь та бабуся, батьки були джерелом знань. За це їх шанувала молодь, свідомо й добровільно визнавала авторитет старших. А моральні норми утримували старше покоління від демонстрації переваги. Авторитет неможливо було нав’язати, його треба заслужити.

В українській сім’ї збереглись традиції матріархату. Але українська жінка уникає відкрито проявляти свій вплив на чоловіка, всіляко підтримує його авторитет перед дітьми, родичами, односельчанами. До столу не сідають без батька. Йому належить почесне місце на покуті. Він читає молитву, крає хліб, першим починає їсти…

У Кайдашів усе інакше. Мати кличе до столу не чоловіка, а синів. Сім’я полуднує і вечеряє, не звертаючи на Омелька уваги. Вночі Кайдашиха не хоче пускати п’яного чоловіка до хати, лає його при дітях. Тож і сини ставляться до батька без поваги.

Родинне світосприймання українців вимагає відповідальності  й делікатності у стосунках з майбутніми родичами. При першій зустрічі особливого значення набували вияви пошани: святковий одяг, хліб, привітання тощо.

Довбиші, батьки Мотрі, дотримуються звичаю зустрічі сватів. Господиня застеляє стіл скатертиною, кладе хліб, вдягає корсетку, зустрічає гостей на порозі… Господар, накинувши свитку, виходить у сіни, цілує гостей. Їхня поведінка природна.

Зате Кайдашиха «церемониться», примушує себе упрошувати. Всупереч звичаю вона сідає на чоловіче місце на покуті. Хвалиться собою та синами, хоч на розглядинах годиться хвалити майбутню невістку. Нескромною обіцянкою довести Мотрю «до пуття» вона ображає дівчину і її батьків.

Так експозиція твору (І-ІІ глави)  плавно підводить читача до конфлікту, що починається після весілля.

Зав’язка (ІІІ гл.) відбувається повільно.

Кайдашиха велить Мотрі топити піч, доїти корову, гнати овець, а сама лишається на печі.

Піч – центр усього матеріального життя української сім’ї. Вона обігріває, годує, лікує. На печі підростає малеча і доживають віку старі. Вогонь в печі відганяє всяку нечисть. В припічку живе домовик. Поратись біля печі – обов’язок старшої серед жінок, господині дому. Невістки та доньки мусять їй допомагати і виконувати всі розпорядження. І тільки коли господиня тяжко хворіє або стає немічною в старості, вона передає старшій невістці чи доньці право порати піч.

Мотря виконує обов’язки господині: топить піч, варить обід, пече хліб, подає на стіл… Свекруха примушує її виконувати ще й роботу помічниці: чистити картоплю, мити посуд, мести хату… Сама спить допізна, ходить до сусідів, сідає до столу, наче гість. І при цьому розмовляє з Мотрею, наче з прислугою.

Конфлікт уже виник, тільки не проявився, бо Мотря поки терпить.

Розвиток сюжету

Кайдашиха докоряє невістці в присутності чоловіків. Це ще одне порушення народного етикету. Навчати молодь слід без свідків. Жіночі справи вирішувались без участі чоловіків, чоловічі – без жінок. Головним методом виховання мав бути власний приклад.

В епізоді з підмазуванням комину свекруха завдає Мотрі тяжкої образи. Дівчатам і молодим жінкам без особливої потреби не доручалось мазати піч. За народною прикметою, хто маже комин, буде розмазувати сльози. Кайдашиха, мабуть, не знає цього чи навмисне нехтує звичаєм.

ЇЇ поведінка стає непристойною. В таких випадках господар має право втручатись у жіночі стосунки. Кайдаш повинен був або передати Мотрі права господині, або примусити жінку стати до своїх обов’язків. Але його незграбна спроба помирити жінок лише закріплює ненормальну ситуацію. Не зумівши встановити лад у хаті, призвати жінок до порядку, Кайдаш втрачає моральне право бути головою дому. Карпо перестає його слухатись, а Мотря вступає у відкрите протистояння свекрусі.

Почувши, як та скаржиться на неї сусідці, реагує грубо і непримиримо. Але ж і Мотря порушила звичай показувати свекрусі свою скриню. Зранку на другий день весілля жінки удвох мали розглянути придане і прикрасити хату невістчиними рушниками. Часто з цього починалась їхні дружні стосунки.

Нагодою помиритись і зблизитись ставали свята. Старша жінка дарувала молодшій обнову і просила не пам’ятати зла, а молодша в свою чергу просила пробачення.

Та у Кайдашів цей добрий звичай став приводом посилити взаємну нелюбов. Мотря всупереч етикету молодшої вимагає подарунок. А Кайдашиха дарує їй чорну запаску та чорну хустку – вбрання старих баб та удовиць.

Щоб насолити невістці, навмисне не дає тонкого полотна. Тоді Мотря ділить прядиво. Доходить до бійки за мотовило, у жіночі негаразди втягуються чоловіки. Спільне проживання стає нестерпним. Кайдаш мусить відділити ще зовсім молодого сина, хоч зазвичай батько ділив майно між одруженими синами, коли ставав зовсім старим і недужим.

Конфлікт здається вичерпаним – Мотря з Карпом живуть окремо. Та завершився тільки його перший етап, де ворогували Кайдашиха з Мотрею. З появою  другої невістки починається новий етап конфлікту. Історія з втечею Мелашки та її поверненням додому свідчить, що вина за сімейні негаразди лежить не тільки на Кайдашисі. В значній мірі винна Мотря. Малашка простила свекруху, і Маруся Кайдашиха дотрималась обіцянки не кривдити молодшу невістку. А Мотря нічого не прощає ні свекрусі, ні Малашці, ні малим Лавріновим дітям.

Сім’я розкололась надвоє, а об’єднати її вже нікому. Омелько і Маруся перестали бути авторитетом для синів та невісток, вони не стали для них моральною опорою. Омелько пиячить, тому Лаврін забирає господарство в свої руки. На четвертий день по смерті батька брати поділили майно, закріпивши розділом остаточний розпад сім’ї. А жіночі свари перетворили родичів на ворогів. Напруження все наростає. Дріб’язкові суперечки за сміття, курку на горищі, бублики, кухоль води закінчуються то розбитим вікном, то побитим посудом. У ворожнечу втягуються і чоловіки, і діти.

У VІІІ главі відбувається кульмінація. Сварка переростає в бійку двох сімей, у якій Кайдашисі було вибито око. Ні волосний з писарем, ні священик, ні насмішки села не примусили Кайдашенків отямитись. Вони живуть поряд уже не як родичі, а як сусіди. Після кульмінації напруження конфлікту спадає. Спочатку діти стали гратись, потім брати зійшлись обробляти землю. А там і жінки наче помирились.

Але їх уже ніщо не об’єднує. Коли нема любові, взаємоповаги, чуття родини, то нема і сім’ї. Ледь з’являється привід, виникає нова сварка: через півня, кабанчика, грушу…

Розв’язки в повісті нема, адже нема кінця ворожнечі. Є два варіанти відкритого фіналу. За першим груша засохла, сусіди помирились. За другим груша все розростається і рясно родить.

Обидва фінали художньо виправдані, обидва несуть символічний підтекст.

У Кайдашів груша росте чомусь посеред городу. А за традицією її саджає батько на подвір’ї, на зеленому моріжку проти вікна. Стара груша стає доброю згадкою про діда або прадіда. З ранньої весни тут на гойдалці галасує дітвора. Влітку вечеряє уся сім’я. Приходять на добру розмову сусіди. Восени і свої, і чужі діти ласують солодкими грушками, господиня пригощає сусідів та перехожих, а грушки все падають і падають… Узимку нема смачнішого і запашнішого, як узвар із сушених груш.

Груша – такий же символ життєдайності України, як верба і калина.

Тому в одному з варіантів І. Нечуя-Левицького «груша все розростається і вшир, і вгору та родить дуже рясно». Буяє дерево життя народу, розростається, цвіте, дає щедрий урожай.

Тільки душі Кайдашів засохли і розпалась їхня сім’я.

 

За: Калмацуй О. В.

«Вивчення творчості І. С. Нечуя-Левицького у школі».

Бельцький державний університет імені Алеку Руссо, 2005 р.

 

Презентація «Ілюстрації до повісті І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»:

https://svitppt.com.ua/ukrainska-literatura/ilyustracii-do-povisti-is-nechuyalevickogo-kaydasheva-simya.html

 

До Вашої уваги екранізація повісті І. С. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”, реж. Володимир Городько, 1993 р.