До вивчення п’єси І. Котляревського “Наталка Полтавка” у школі

Торжество народної моралі в драмі І. П. Котляревського «Наталка Полтавка»

(сучасна інтерпретація)

 

Драма «Наталка Полтавка», яку автор назвав оперою, з’явилась у 1819 р. До 1838 р., коли її вперше було надруковано, п’єса увійшла до репертуару українських театральних труп і розійшлась у рукописах. ЇЇ пісні стали народними піснями, цитати – крилатими висловами, а персонажі – улюбленим об’єктом зображення в різних видах народного ужитково-декоративного мистецтва.

В ті часи у Європі розквітав романтизм. У 1818-1819 рр. було створено поеми Дж. Г. Байрона «Мазепа» і «Дон Жуан», романи В. Скотта «Роб Рой» та «Айвенго», казку Т. А. Гофмана «Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер» та інші романтичні твори. В Росії лунали імена Карамзіна й Жуковського, Баратинського і Рилєєва, В’яземського і юного Пушкіна… Здавалось би, український поет, добре обізнаний в європейській, зокрема французькій, і, звичайно, у російській літературі, повинен був піддатись впливу нового, романтичного, напрямку. Все культурне світське життя Російської імперії, як відомо, послуговувалось французькою і російською мовами, релігійне –церковнослов’янською мовою. Українською мовою в її усній формі користувались селяни. Саме існування української мови, культури, нації офіційно заперечувалось. Українці офіційно іменувались малоросами або «южнорусскім насєлєнієм», українська мова – «южнорусскім діалєктом».

За таких умов створення драматичного твору народною українською мовою було актом великого громадянського значення. Іван Котляревський першим усвідомив себе носієм національного духу, втіленого в житті селянства, і став на захист прав свого народу.

Темою п’єси «Наталка Полтавка» стало сімейне життя українського простонароддя з його повсякденними морально-етичними проблемами. Тут нема замилування національним побутом, опису звичаїв та обрядів, притаманного митцям, що прийшли в нашу літературу пізніше.

Котляревський обрав новаторський шлях: відображення не зовнішніх ознак національного повсякдення, а суті народного буття через призму його моралі, яка визначає образ життя українців, їхні взаємини, ідеали, уявлення про щастя, історичну пам’ять, місце людини в сім’ї та суспільстві.

Фабула і конфлікт п’єси

В основу фабули покладено улюблену колізію драматургів: кохання і суперництво.

До бідної красуні Наталки залицяється дрібний судовий чиновник Возний. Дівчина відмовляє йому під приводом соціальної нерівності, а насправді вона вже чотири роки чекає повернення коханого. Мати заклинає доньку не лишатись самотньою і вийти заміж. Щоб не засмучувати матір, Наталка обіцяє, будучи переконана, що до неї в селі ніхто не посватається: вона відмовила усім парубкам. Помічник старости села Виборний сватає її за Возного, і під тиском матері дівчина мусить дати рушники. Тут у село повертається Петро. Наталка рішуче добивається розладнання сватання.

В радянські часи  драма розглядалась в соціологічному аспекті. Вихоплені з контексту Наталчині слова: «Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна» – послужили приводом визначення конфлікту як соціального. Дрібний чиновник Возний волею літературних критиків перетворювався на пана, помічник старости – на сільського багатія, сама Наталка ставала борцем за соціальну справедливість.

Неупереджене дослідження художнього тексту дозволяє зробити висновок про моральний, а не соціальний аспект зображення подій і характерів. В системі персонажів та розвитку морально-побутового конфлікту розкривається висока духовність «низьких» за походженням українців, а народні етичні норми стають критерієм оцінки людини,

Наталка – втілення жіночого національного характеру. Просту селянку зображено як гідний приклад високої духовності й моралі.

Наталка Полтавка (Наталія Сумська)

Як відомо, жінка в Україні до введення кріпацтва користувалась широкими правами і свободою, що стримувалась тільки моральними принципами. Герої п’єси не кріпаки, а вільні люди (інакше Наталка з матір’ю не могли б без дозволу пана кудись переїхати, на селі не було б посади Виборного). Почуття гідності, незалежність, право вибору і самостійності рішення для них є нормою  життя.

Наталка поводить себе згідно з нормами народної моралі. Вона береже таємницю свого почуття від стороннього – Возного.

Селянська етика вимагала від закоханих скромності й стриманості, забороняла демонстрацію почуттів до самого сватання. Наталка не повинна була говорити Возному, що кохає іншого. Вона знаходить інші способи відмовити йому: вітається як з набагато старшим, робить вигляд, що не розуміє його залицяння, наголошує на різниці в соціальному статусі та матеріальному забезпеченні, радить йому шукати жінку серед «суддівен, писарівен і гарних попівен», прикидається нерозумною та неосвіченою… Нарешті тікає від нього.

Кожен селянський парубок таку поведінку дівчини розцінив би однозначно як небажання спілкуватись. Тільки недалекий Возний чемність і делікатність дівчини може прийняти за сердечну симпатію. А Наталка вважає, що захистила своє кохання: «Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться; Возному так одрізала, що мусить одчепитися».

Так в першому епізоді виникає зав’язка особистого, любовного, побутового (а не соціального) конфлікту, вимальовується антитеза характерів та світосприймання Наталки і Возного. Конфлікт далі розгортується як морально-побутовий: Возний прагне одружитись, Наталка – уникнути шлюбу з ним. В конфлікт втягуються Виборний і мати (на боці Возного), Микола і Петро (на боці Наталки).

Петро (Анатолій Матешко) і Микола (Лесь Сердюк)

Поведінка персонажів

Як відомо, у драматичному творі вчинки (поведінка, дії) і мовлення є найважливішими засобами творення характеру.

Поведінка героїв Котляревського цілком визначається принципами народної моралі. Коли народне розуміння правильного і неправильного вступає в суперечність з новими суспільними поняттями, перемагає народна мораль. Так, Возний оцінює женихів Наталки за звичними для чиновника критеріями: і «тахтауловський дячок», і «писар із Восьмачок», і «підканцелярист із суда» для нього цілком «пристойнії», бо мають чин, хоч і найнижчий. А селянин Виборний стверджує, що Наталка правильно їх прогнала, бо дячок – п’яниця, а ті два – «жевжики».

Прагнення Терпилихи видати Наталку заміж цілком природне. Після смерті чоловіка вона відчуває себе старою, боїться померти, лишивши свою дитину в самотності й бідності. Адже можливість створити сім’ю все зменшується: Наталка чекає Петра вже чотири роки, а вістей від нього нема. Ще рік-два – і дівчина стане «перезрілою».

Моральними нормами керується і Петро. Він не втручається не через слабодухість, як прийнято вважати, а тому, що для українця недопустимо було стати причиною розладу між матір’ю і донькою, між просватаною дівчиною та її женихом.

Порядний парубок не міг нав’язуватись. Для нього рушники, що дала Наталка Возному, означали, що дівчина покохала іншого. В готовності Петра пожертвувати собою ради щастя коханої виявляється і його сила характеру, і моральна чистота.

Возний переживає суперечність між порядністю як нормою поведінки людини («…великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть») і діями службовця-чиновника («…от рождєнія моего расположен к добрим ділам, но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал”). Та в критичний момент він свідомо творить «благоє діло».

Індивідуалізація мовлення

Мовлення кожного персонажа у Котляревського є індивідуалізованим і психологічно вмотивованим.

Возний розмовляє неймовірною сумішшю канцеляризмів з церковнослов’янізмами та штампами застарілої любовної белетристики, густо пересипаною лексичними покручами. Це свідчить про брак освіти і невисокий інтелектуальний рівень.

Нездатність ясно висловити думку він намагається компенсувати безглуздим паразитичним висловом «теє то як його»: «Ізложенниї в одвітних речах твоїх резони суть – теє то як його – для любові ничтожні. Уязвленноє чистосердечною любовію серце по всім божеським і чоловічеським законам, не взираєть ні на породу, ні на літа, ні на состояніє. Оная любов все – теє то як його – ровняєть. Рци одне слово: «Люблю вас, пане Возний!» – і аз, вишеупом’янутий, виконаю присягу о вірном і вічном союзі з тобою». Часом від хвилювання він забуває ховатися за «вченими» словами і переходить на говірку, яка видає його простонародне походження.

Возний (Лев Перфілов)

Мелодійне, емоційно-поетичне, логічно побудоване мовлення Наталки відбиває її внутрішню красу. Сміливість драматурга в тому, що офіційно зневажена народна мова стала засобом поетизації героїні, вираженням її духовного багатства. Репліки дівчини звучать не тільки красиво, гармонійно, а й майже сучасно: «Не минула мене лиха година, Возний гірше реп’яха причепився… Боже милосердний! Кого просити? Горе мені! Що зо мною буде? Страшно і подумать, як з немилим чоловіком весь вік жити, як нелюба миловати, як осоружного любити. Куди мені дітись? Де помощі шукати? Кого просити? Горе мені! Добрі люди, помогіте мені, пожалійте мене! А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер. Боже! Коли уже воля твоя єсть, щоб я була за Возним, то вижени любов до Петра із мого серця і поверни душу мою до Возного, а без сього чуда я пропаду навіки…»

Саме ця мелодійна виразна народна говірка завдяки Котляревському, потім Квітці-Основ`яненку і нарешті Шевченкові стала основою літературної української мови.

Автор індивідуалізує мовлення персонажів згідно з реалістичним законом відповідності характеру, життєвому досвіду, віку, професійній діяльності…

Терпилиха говорить, як і Наталка, емоційно, але це приземлені емоції вже немолодої, змученої бідністю і тривогою за доньку матері: «Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; він не лежень, трудящий, з ним обідніти до злиднів не можна. Але що ж! Хто відає – може, де запропастився, а може, і одружився де, може, і забув тебе. Тепер так буває, що одну нібито любить, а о другій думає»

Терпилиха (Наталія Наум)

Численні русизми в мовленні Виборного свідчать, що йому постійно доводиться мати справу з російською книжною мовою: «без помощи» замість «без допомоги», «надежний» замість «надійний», «примір», а не «приклад». Він часто вживає невластиві українській мові дієприкметникові форми – «запропастившогося Петра», «умираючу от голодної смерті матері» тощо. Його фрази мають правильну граматичну структуру, згадки про царя Соломона та прекрасного Йосифа свідчать про обізнаність у Святому Письмі.

Виборний (Федір Панасенко)

Відомо, що в першій половині ХІХ ст. селяни могли навчатись лише в церковно-приходських школах та училищах, де навчання велось на основі церковної літератури церковнослов’янською та російською мовами, а методи навчання були настільки недосконалі, що лише найталановитіші з дітей ставали письменними. Отже, перед нами не «сільський багатій», а розумний і грамотний чоловік, якому селяни довірили порядкувати в селі, захищати їхні інтереси.

Репліки Миколи характеризують його як людину з поетичною душею, сердечну і щиру. Їх щедро пересипано прислів’ями й приказками, фразеологізмами, фольклорно-поетичними порівняннями: «Один собі живу на світі, як билинка на полі; сирота – без роду, без племені, без талану і без приюту!» або: «Да уже і город буде, мов мак цвіте!»

Мовлення Петра характеризує його як людину письменну та бувалу, висвітлює потяг до освіти, культури. В розповіді Петра про харківський театр, у згадках про історичних діячів України виявляється не тільки певний рівень знань, а й незалежність суджень.

Індивідуалізація мовлення персонажів – не просто новаторський на той час художній засіб. Котляревський продемонстрував широкі можливості української мови: вона передає і ніжну поетичність, і експресію, і комізм, і ділову строгість, і логічність…

Як відомо, романтичні характери відзначаються однозначністю. Мцирі у Лермонтова – бунтар, Айвенго Скотта – втілення лицарського благородства, Байронів Мазепа – ідеал незламності… А Котляревський створив досить складні характери, що є важливою реалістичною ознакою. Він написав реалістичну п’єсу до того, як сформувались російська і французька течії реалізму.

Возний характеризується Миколою як «хапун такий, що і з рідного батька здере». А для Виборного і Терпилихи він чоловік шановний. Його закоханість у Наталку щира, адже одружуватись із сиротою-безприданницею та ще й брати на утримання її стару матір нема ніякої вигоди. Він стає смішним, коли намагається хизуватись перед дівчиною «культурною мовою», але в розмові про театр виявляє і певні знання, і здоровий глузд. Саме Возний заявляє, що в тій малоросійській комедії, яку бачив у Харкові Петро, «велика неправда поставлена пред очі публічності». Як людина з життєвим досвідом, він першим розуміє, що невинна розмова про театр набуває небезпечного антимосковського підтексту, і припиняє бесіду. Цей недоладний чоловік гнівається, погрожує Петру й Миколі за розладнане сватання тюрмою, але він здатний і на великодушний вчинок. В кульмінаційній сцені Возний відмовляється від своїх претензій на Наталку, що дає можливість закоханим побратися без порушення етичних норм.

Розв’язка. Ідея твору

Логічність благополучної розв’язки твору визначається саме реалістичною складністю характерів і відповідністю поведінки героїв нормам народної моралі. Соромитись егоїстичних поривів і прагнути творити добро для героїв драми природно. Сватаючи Наталку за Возного, Виборний щиро вважав, що влаштовує сімейне щастя безприданниці та спокійну старість її матері. Але побачивши, як палко вона кохає Петра, як рішуче дає відсіч нелюбому жениху, як не боїться  ні людського осуду за розірване сватання, ні погроз чиновника, захоплено вигукує: «От вам і Полтавка! Люблю за обичай!»

У фіналі Возний і Виборний радіють, що мали причетність до щастя Наталки та Петра. В цій готовності «добро зробити» драматург побачив основу українського характеру і всього національного буття.

Саме прагнення добра в цьому творі є основою буття народу, джерелом його духовної сили.

Література

  1. Чолану Л. В. Новаторські риси драми І. Котляревського «Наталка Полтавка» // Славянские чтения. Научно-теоретический журнал. (Выпуск 7) 15-летию Славянского университета посвящается. Кишинев, Кишинев, 2013, с.257-268.
  2. Чолану Людмила Василівна. Історично-культурний підтекст драми І. Котляревського «Наталка Полтавка» // Традиции и новаторство в филологических исследованиях. Международная научная конференция. Том І. Bălți. 2016, с.159-162.

 

Пропонуємо Вашій увазі екранізацію п’єси “Наталка Полтавка”, режисер Родіон Єфіменко, 1978 рік.