У кожному віці своя краса (традиції народного жіночого вбрання)

Побачивши дівчину у вінку з різнобарвними стрічками, кожен скаже: «Це українка».   Вінок – найпомітніша окраса сучасного концертного вбрання. Але ж концертний чи сценічний костюм  відбиває уявлення сучасників про красу одягу. Він вже не несе того сакрального сенсу, яким у давнину наділялась кожна деталь народного вбрання.

 

Історичний народний одяг у всі епохи відрізнявся регіональним розмаїттям. Вбрання Київщини зовсім не схоже на одяг гуцулів. Навіть  у сусідніх селах були свої відмінності.

                       

Ансамбль вбрання періодично змінювався з віком. І в кожне оновлення українці вкладали глибокий смисл.

До трьох років дитина вважалась немовлям. Дитинча бігало по хаті та у дворі  в самій сорочечці, зазвичай пошитій  з м’якеньких від прання рукавів сорочок дорослих.

У три роки починалось раннє дитинство. Донечці чи синочку довіряли перші сімейні обов’язки: подавати татові рушник-утиральник, підсипати пшона курчатам, виганяти гусей за ворота …  Мама шила і рясно вишивала  першу сорочечку з нового полотна.

ЇЇ вдягали дитині на свята, а потім ховали в скриню. На першу річницю одруження доньки чи сина мати  передавала  дитячу  сорочечку молодій сім’ї як батьківське благословення.

У три роки хлопчикам вдягали перші штанці, а дівчаткам – перший віночок.

Вінок був оберегом,  сакральним предметом з великою магічною силою. Його плели тільки  в особливі дні,  як знак переходу  дитини на новий рівень.

Перший віночок  мав чотири квітки, щоб дитинка благополучно прожила  свій четвертий рік.

Барвінок, бо він зеленіє і під снігом, значить, перемагає смерть.

Чорнобривці – вони цвітуть до пізньої осені і дарують красу та довголіття.

Незабудки – для твердої пам’яті.

І ромашки – щоб душа була чистою.

Віночок мати купала в семи росах і зберігала на порятунок, якщо дитина захворіє.

Щороку в певний день дівчинці вдягали вінок з новою квіткою.

У шість років  їй дарували  голку і починали навчати вишиванню. Тому у віночок цього року додавали волошки та мак.

Волошки, що квітнуть у житі, символізують  працьовитість і допомогу людям. Адже жито жали всі разом.

А мак – то квітка печалі. Шість років –  це час дізнатись, що в житті є не тільки розваги, а й праця, і смуток.

До семилітнього віночка вплітали яблуневий цвіт.

А після 12 років дитина ставала підлітком і працювала поряд з дорослими. Тому дівчинка вдягала повний дівочий вінок з 12 квітів. В його центрі  милував око кетяг калини з того куща, що посадила мати  своїй дитині на щастя.

Через кілька років  тою калиною прикрасять весільний коровай. В косу вплітали червону стрічку. У вбранні ставала все більше червоної вишивки.

З цього часу дівчинка починала дбати про придане.  Слід було власноруч виткати, вибілити, пошити і вишити не менше семи сорочок.  Сорочка – то доля. ЇЇ не можна було купувати чи позичати. А до сорочок –спідниці, обгортки, фартухи,  хустки, пояси, скатерті, наволочки, завіски, налавники, рушники повсякденні й святкові…

Вишиваючи, дівчинка мріяла про коралове намисто.

                    

Цей скарб   передавали предки,  а поповнювало кожне покоління. У найбіднішій  сім’ї купували донькам хоч по одній кораловій намистинці і донизували  вишневими кісточками.

Зростання відзначалось не роками, а роботою. У 15-16 років  дівчина  уміла нарівні з матір’ю  полоти й жати, прясти й ткати, шити й вишивати, місити тісто, поратись коло печі… Тому їй дозволялось  сплести вінок на Івана Купала і ворожити на судженого.  У неділю та на свята  дівчина вдягала коралі, вплітала в косу барвисту стрічку, а другою стрічкою пов’язувала  голівку.

Стрічка на голові була знаком для парубків.  Біла – «Не тривожте,  в нашому роду недавно хтось помер». Зелена чи блакитна – «Моє серце вільне». Рожева –  «Мені подобається один парубок».  А червона – «У мене є коханий, скоро наше весілля».

У весільному вбранні переважало червоне.

     

Весільний вінок  – найпишніший, з безліччю різнобарвних стрічок.  Стрічки молода роздавала дівчатам. Якби комусь не дісталось весільної стрічки, це віщувало б дівчині самотність.

Весільні вінки  з молитвою виготовляли в монастирях і освящали. Їх плели з воскових або шовкових квітів і листя, оздоблювали краплинками річкових перлів чи їх восковою імітацією.

                     

На весілля «перловий  вінок» позичали у дружної багатодітної пари. Вважалось, чим більше пар обвінчається, тим більше щастя дарує такий вінок.

Схожі вінки зустрічаються і в наші дні.

                     

 

Весільним вінком закінчувалось дівоцтво. Заміжня жінка не мала права навіть жартом приміряти дівочий вінок, щоб не накликати лихо на сім поколінь свого ролу.

Зате на другий день весілля молода с радістю демонструвала своє перше жіноче вбрання.

 

             

Коса назавжди вбиралась під очіпок. Очіпок вкривався  хусткою.  Шию прикрашали кілька ниток коралів. Щоб їх не затуляти,  ще одну святкову хустку можна було   пов’язати замість фартуха.

Заміж у давнину виходили у 16-18 років. Юним жінкам хотілось виглядати солідніше.  Вона вдягали  бабусині широкі спідниці, керсетки, а кінці хустки могли зав’язати  вгорі.

Двадцятилітні  охоче носили яскраве вбрання,  сорочки вишивали червоними квітами із зеленим листям.

Чим старшою ставала жінка, тим більш строгим був її одяг, менше в ньому червоного. Коралове намисто замінювалось жіночим оберегом – бурштином.

У вбранні вдів та літніх жінок переважали темні барви з червоно-чорною вишивкою.

А коли жінка втрачала  можливість дарувати нове життя,  її вишивка ставала однотонно темною  чи чорною.

Через кілька літ бабуся починала перебирати  вбрання, що зберігалось у скрині.  З вишитих рукавів поношених сорочок  шила сорочечки онукам-немовлятам. А яскраві спідниці, плахти, керсетки, пояси, хустки чекали, поки старшій онуці виповниться 15 літ.

Людмила Чолану