Олександр Довженко. Буреломи життя

Кожному українцю відоме ім’я Олександра Довженка – видатного українського кінорежисера, письменника, публіциста, громадського діяча. Все полум’яне життя митця було присвячено Україні. О. Довженко говорив: «Особисте моє життя має сенс остільки, оскільки воно спрямоване на служіння народові» («Щоденник»). Його іменем названо головну кіностудію України, його твори вивчають у школі. Але, виявляється, ми дуже мало знаємо про життя улюбленого митця, а те, що знаємо, не завжди відповідає істині.

Доля вберегла хлопчика з села Сосниця, що на Чернігівщині,  і ще сестру Поліну, двох з одинадцяти дітей козацько-селянської сім’ї. В цій родині шанували книгу, як святиню. Заповітною мрією Петра Довженка було вивчити сина на вчителя. І хоч з дитинства Сашко мріяв стати художником, шануючи батька, закінчив Глухівський учительський інститут. Він викладав фізику, географію, історію, гімнастику, природознавство…

За словами Олександра Петровича, в інституті з них готували «обрусителів краю», але він потай читав заборонені українські книжки. Тож не дивно, що ідея національного відродження захопила його, втягла у вир політичної боротьби.

Його молодість припала на переломні роки нашої історії: І Світова війна, революція і розпад Російської імперії, утворення Української Незалежної Республіки… Молодій державі були потрібні талановиті люди, їй не вистачало освічених людей, що шанували  рідну мову і добре її знали. Перед молодим учителем відкрились великі перспективи в галузі освіти. Він став організатором народного навчання в районі, інспектором народної освіти. Та невдовзі доля Довженка зробила перший крутий поворот. Освітянин став дипломатом.

Уряд УНР посилає Довженка до Варшави. Він працює в українсько-польській комісії з обміну військовополоненими. Мабуть, і в цій делікатній справі відзначився добре, бо невдовзі став керувати відділом посольства. З Варшави Довженка перевели до Берліна на посаду секретаря посольства.

На той час на Батьківщині відбулись великі зміни. Не стало довгоочікуваної української держави – УНР, українські землі знову стали частиною гігантської імперії – Радянського Союзу. Саме тоді Довженко різко міняє своє життя. Без жалю  обірвавши дипломатичну кар’єру,  він вступив до мистецької школи художника-експресіоніста Геккеля. Він жив, перебиваючись з хліба на воду, і був щасливим: нарешті став художником. На виключення з партії – перший сигнал незадоволення з боку радянського уряду – майже не звернув уваги.

З Берліна повернувся до Харкова, що був тоді столицею України, і почав працювати художником у столичній газеті «Вісті». Обложки, заставки, малюнки, карикатури в багатьох часописах зробили ім’я «художника Сашка» дуже популярним. Але різнобічний талант шукав нові шляхи. Довженка захопили можливості нового мистецтва – кіно.

Довженко став режисером. Він  зробив величезний внесок в українське відродження 20-х років. Своїми фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля» створив не тільки українське кіномистецтво, як це досить часто зазначають, а й мистецтво кіно Радянського Союзу, вплинув на розвиток світового кіно. Ці фільми принесли йому світову славу. Тут уперше виявилось чисто довженківське почуття вічної краси природи, його козацьке розуміння смерті як складника й оновлювала життя. Навколо митця гуртувались молоді й уже визнані таланти. Вони могли піднести нашу культуру до небачених висот. Ідея національного відродження надихала їх, множила творчі сили.

«Звенигора» в моїй свідомості одклалася як одна з найцікавіших робіт», «я зробив її одним духом за сто днів», –  згадував Довженко. Чи ж знав він тоді,сповнений радості творчості, що його друзі будуть гинути один за одним, що чорні 1930-ті роки сценаристи «Звенигори» Марк Йогансон і Юрко Тютюнник не переживуть, а сам фільм буде заборонено?

Наступний фільм Довженка, «Земля»,  став одним із кількох центральних і конгеніальних творів «розстріляного відродження». Це могутня поема землі, людині і природі, безмежній вітальній силі і красі України. Життя тут великий дар. Смерть – тільки момент, тактовий перебій ритму життя. «Земля» являла собою могутній мистецький прорив до вершин світового кіномистецтва. Про нього заговорили в усьому світі, на ньому вчились режисери, імена котрих зараз відомі кожному. Чарлі Чаплін назвав Довженка генієм. «Перший поет кіно»–  так вшанував його  Левіс Джекоб. «Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодих кіно митців, зокрема, Англії і Франції», –  писав Жорж Садуль. «Земля» Довженка – це твір генія, йому мусить уступити перше місце російські кіно митці Ейзенштейн і Пудовкін», – сказав Айвор Монтегю. А в Радянському Союзі за свої фільми Довженко був проклятий як «український буржуазний націоналіст». Після виходу в світ фільму «Арсенал» було підписано наказ про арешт Довженка. На прохання дружини він мусив був поїхати в Москву і добиватись зустрічі з самим Сталіним. Сталін вже подививсь фільм «Арсенал», похвалив фільм, мовивши, що це справжня романтика революції. Він наказав Довженкові залишитись у Москві і замовив фільм про громадянську війну. Довженко знав, що накази Сталіна не обговорюються, і відчував, що розлука з рідною землею затягнеться на довгі роки.

Довженко почав працювати над фільмом «Щорс». Сценарій мусив показувати Сталіну, який постійно вказував, що переробити. Під час зйомок заарештували консультанта, який воював у загоні Щорса. З фільму зникали сцени, епізоди, герої, які були насправді, і виникали, за вказівкою «великого вождя», видумані в дусі радянської ідеології. За цей фільм Довженко поплатився інфарктом.

Друга світова війна викликала в Довженка надію на переміни. Війна дала йому змогу повернутись до теми України. Він зробив хронікальні фільми «Визволення»  (1941),  «Битва за нашу рідну Україну» (1941),  «Перемога на Правоберіжжі» (1945). Довженко показав нову велику руїну України і відродження її волелюбного духу.

За документальну стрічку «Розгром німців під Москвою» його було нагороджено першою в Радянському Союзі премією Оскара.

Геніальною працею стала «Україна в огні»: спалені хати, трупи, страшне горе людей. Фільм викликав  питання: як могла радянська влада віддати українські землі ворогу, приректи людей на нелюдські муки?

Гнів Сталіна був безмежним. «Ваш фільм ворожий нам твір», –  заявив він. Через рік після зустрічі з Сталіним Довженко записав у «Щоденнику»: «Сьогодні роковини моєї смерті. В Кремлі мене було порубано на шмаття і окровавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила  ненависть великих якраз у момент їхньої малості».

Величезним зусиллям духу Довженко примусив себе повернутись до творчості. Але знову мусив змінити своє життя, свій творчий шлях.

В роки війни відкрилась нова грань його таланту – таланту письменника. Героїзм української людини надихнув Довженка написати «Повість полум’яних літ». У фронтових газетах, у «Правді», «Червоній зірці» було надруковано ряд його нарисів.

Жанр фронтового документального нарису був у ті часи дуже популярним. Але у Довженка нарис виріс у повноцінне художнє оповідання чи новелу. Його твори «Стій, смерть, зупинись!»,  «Воля до життя», «Мати» стали внеском не тільки в українську новелістику. Вони стали новим різновидом світової новели. Після війни стало ясно, що ні в художньому, ні в документальному кіно для Довженка нема місця. Знімати по-своєму, в повний розмах геніального режисерського бачення, йому не давали. У фільмі «Мічурін» після вказівок Сталіна від задуму Довженка майже нічого не лишилось. Діяльність великого режисера звузили до написання сценаріїв.

У 1948 році Довженко став одним з керівників Центральної сценарної студії. Але митець не здавався. Він знову знайшов нові форми творчості. Вчив молодих сценаристів, режисерів, читав лекції в Московському державному інституті кінематографії. Він задумав ряд романів та повістей про маловідомі етапи української історії, вирішив повністю присвятити себе літературі. З величезного задуму Довженко встиг реалізувати лише повість «Зачарована Десна». Це унікальний твір, ще не оцінений критиками належним чином.

Він лишався зовні спокійним, привітним, з великим задоволенням відгукувався на прохання допомогти. Він любив творити добро і красу. Сучасники згадували, як Довженко розбив сад на пустирі:  сам зорав землю, привіз садженці, сам посадив. Ніхто не знав тоді, що кожна образа, кожна несправедливість лишає шрам на його серці. І одного разу серце не витримало… 1956 року Довженка не стало.

Тільки у наші часи починаємо розуміти, чому в житті Довженка було стільки крутих поворотів.

Його позбавили кіномистецтва. Сталіну непокірні митці були не потрібні. Всесвітньовідомому режисеру не дозволяли знімати.  В щоденнику він записав, що не зняв жодної картини, як хотілось; що всі його кінотвори скалічено; що  йому багато за що соромно: «Сталін не любив мої фільми і завжди вказував, що переробити. А це вже не мої картини». За недовгий вік він був педагогом, дипломатом, художником, кінорежисером, знову педагогом, письменником… І в кожній галузі був особливим,неповторним. І кожен раз влада намагалась його зламати, калічила його твори.

Він був ГЕНІЄМ, якому раз у раз перебивали крила, не даючи долетіти до вершини.

Антоніна Андріянова,

студентка українсько-румунського відділення БДУ ім. А. Руссо.

Стаття “Довженко і влада”

Збірка матеріалів міжнародної конференції  «Новітні методи викладання української мови та літератури». Бельці, 2008, с.48-50.