ОБРАЗ МОЛДОВИ У ТВОРЧОСТІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО (до 155-річчя від дня народження)
Рід Коцюбинських та Абазів
Тема Бессарабії-Молдови в творчості класика української літератури кінця ХІХ- початку ХХ ст. М.М. Коцюбинського цілком закономірна.
Письменник народився і виріс по сусідству з Молдовою – на Вінниччині. Його мати, Гликерія Максимівна, походила із старовинного молдовського роду Абазів.
За свідченням академіка К. Поповича, рід Абазів відомий в історії Молдови й України з ХVІІ ст. В 1640 р. Андрій Абаза на прізвисько Черкес з сестрою Катериною переселився до Молдови. Катерина Абаза стала дружиною господаря Васілє Лупу, Андрій – господарським скарбником. Донька господаря Лупу і Катерини Руксанда (Русанда, Рузанда) була одружена з Тимофієм – сином українського гетьмана Богдана Хмельницького.
Син Андрія, Ілля Абаза, обіймав посаду ворніка, був впливовою особою при дворі Думитру Кантеміра. Після поразки під Станілештами на р. Прут у 1711 р. мусив покинути батьківщину разом з Д. Кантеміром та його однодумцями. При Петрі І Ілля дослужився до чину полковника, отримав землі на Харківщині. Вийшовши у відставку, поселився в маєтку Дворічний Кут, який можна вважати родовим гніздом Абазів. Абази завжди були багатодітними. Ілля рушив з Молдови з дружиною, чотирма синами, двома доньками, а сьомій дитині – сину Миколі – батьківщиною за місцем народження стала Україна.
За сімейною традицією, Абази служили переважно у військах, а після відставки продовжували державну службу як чиновники. Серед представників цього роду К. Попович виділяє Василя Абазу – офіцера, підприємця і предводителя дворянства Харківської губернії. Василь підтримував стосунки з просвітителем М. Новиковим – видавцем славнозвісних сатиричних журналів «Трутень» і «Живописець», поетом Г. Державіним. Він мав 15 дітей.
В ХІХ ст. прізвище Абаза зустрічається серед героїв Кримської війни (Валеріан Абаза), засновників Харківського університету (Петро Абаза і Михайло Абаза), державних діячів Росії (міністр фінансів Олександр Абаза, сенатор Сава Абаза), творчої інтелігенції (публіцист, письменник-баталіст і військовий педагог Костянтин Абаза). На жаль, внесок роду Абазів у розвиток української і російської культури лишається мало дослідженим.
Ми не змогли встановити, представником якої гілки була Гликерія Абаза, мати Коцюбинського. Відомо, що її батька, Максима Пилиповича, в молодості було вислано з Петербурга. Він дослужився до генеральського чину і доживав свого віку в м. Тульчин. Безперечно, Гликерія Максимівна була талановитою і всебічно освіченою жінкою. В сім`ї Михайла і Гликерії Коцюбинських було п`ятеро дітей: Михайло, Лідія, Хома, Леонід, Ольга. Хороше виховання і ґрунтовну домашню освіту дітям дала мати. Вона наполегливо виховувала працьовитість і потяг до знань, особливу надію покладаючи на первістка Михайлика. Сім`я жила скрутно, заробітку батька, дрібного чиновника, не вистачало. Через нестатки Михайло після трирічної школи зміг продовжити освіту лише в духовному училищі. Та навіть семінарію закінчити не вдалось. По смерті батька йому довелось узяти на себе утримання сім`ї. Сестра Лідія вела домашнє господарство і доглядала меншеньких, бо мати осліпла. До освіти лишився єдиний шлях – книги і власний життєвий досвід. З великою вдячністю письменник згадував матір, що навчила наполегливо й цілеспрямовано працювати, у найскрутніші часи не втрачаючи надію. В сімнадцять років екстерном склав екзамен на звання вчителя. І хоч Коцюбинському так і не довелось навчатись в університеті, сучасники знали його як енциклопедично освічену людину, що володіла дев`ятьма мовами. Письменник стверджував, що саме від матері успадкував «психічну організацію, чутку і вразливу, …дістав нахил до всього гарного та любов і розуміння природи» [I , 416].
Коцюбинський рано усвідомив своє покликання. Десятилітній хлопчик подружився з стареньким лірником Купріяном, старанно записував його пісні. В одинадцять років за народною піснею написав перший літературний твір – п`єсу «Бондарівна» – і поставив домашній спектакль. Мати вірила в його талант, підтримувала прагнення досліджувати життя не спостерігаючи збоку, а проймаючись болем конкретної людини. Коли син розказав, що діду Купріяну ніде ночувати, дозволила привести його додому. Гликерія Максимівна, тоді ще зряча, прийняла старого лірника, доглядала. Невдовзі старий помер. Вона втішала Михайлика в його першому справжньому горі і сама втішалась тим, що син росте доброю чуйною людиною. Мабуть, від матері передалась Коцюбинському велика любов до людей, уміння серцем відчути страждання іншого, – талант співпереживання, без якого не може бути письменника.
З 1890 р. його твори за підтримки Івана Франка виходили в тодішній Австро-Угорській імперії, друкувались у львівських журналах «Дзвінок», «Життє і слово», в «Бібліотеці для молоді» тощо (в Російській імперії українську мову було заборонено). Ці оповідання про дітей («Харитя», «Ялинка») і про дорослих («На віру», «П`ятизлотник») засвідчили, що в українську літературу прийшов справжній талант з великим умінням показати людську душу. Не події, а внутрішній світ людини стали головним у його творчості.
Коцюбинський у Бессарабії
В 1892 р. Коцюбинському випала нагода отримати посаду розпорядника в Одеській філоксерній комісії. Посада, крім постійного заробітку, давала можливість побувати на землі предків матері. Комісія отримала завдання обстежити південні землі Російської імперії, в тому числі Бессарабську губернію, і виявити шкідник винограду – філоксеру. Три роки Коцюбинський прожив у Бессарабії, як він згадував, «спочатку в центрі, коло Кишинева і Оргеєва, а потому в південних повітах по Пруту і Дунаю» [Коцюбинський,1975, 417]. Природа і люди запали йому в душу. «Ці краї дали мені дуже багато вражінь, і я з приємністю згадую час своєї служби на філоксері, хоч довелось пережити і багато гіркого. (Див. моє оповід. «Для загальн. добра»)» – писав він через десять років [Коцюбинський,1975, 417].
Молдовська земля надихнула письменника на ряд творів, які прийнято називати «бессарабським циклом» (в радянські часи – «молдавським циклом»). Цикл посів помітне місце в першому етапі творчості письменника (1890-1904 рр.).
Перше оповідання, «Помстився», було написано в 1893 р., останній твір циклу – повість «Дорогою ціною» – в 1901 р. Письменник дорожив ними. У листуванні з Панасом Мирним він ділиться намірами видати «оповідання з молдаванського побуту», питає про ілюстратора, який знав би життя Бессарабії [Коцюбинський,1979, 277, 278].
До «бессарабського циклу» відносять від семи до одинадцяти творів. Ми припускаємо, що їх може бути більше. В листах до Панаса Мирного від 21 травня та 22 липня 1898 р. письменник говорить про намір видати в Росії твори про молдован окремим томом «сторін в 300-350» [Коцюбинський,1979, 277, 278]. З оповідань і повістей, представлених у виданні «Михайло Коцюбинський. Твори в трьох томах. 1979» – до цього циклу безперечно можна віднести вісім творів. Їх логічно поділити на дві групи. Перша група: оповідання «Для загального добра» (1895), «Пе коптьор» (1896) «Відьма» (1898). Події в них відбуваються в бессарабському селі, персонажі – молдовські селяни. Твори цікаві не тільки етнографічно точним відображенням побуту і звичаїв молдован, а насамперед проникненням письменника в особливості національного характеру, розумінням неповторного національного світосприймання..
До другої групи ми відносимо оповідання «Помстився» (1893), «На крилах пісні» (1895), «Посол від чорного царя» (1897), «По-людському» (1900) і повість (автор назвав її оповіданням) «Дорогою ціною» (1901). Дія відбувається на бессарабській землі, серед персонажів є представники різних етносів, хоч переважають молдовани, а головними героями стали вихідці з України. Молдовські реалії в мовленні, одязі, поведінці персонажів проявляються менше.
На основі вражень від роботи у філоксерній комісії було написано ще кілька оповідань: «В путах шайтана» (1999), «На камені» (1902), «Під мінаретами» (1904), «У грішний світ» (1904). Але вони відбивають життя кримських татар, а не мешканців Бессарабії. Ці твори логічно назвати «кримським циклом».
Перебування в Бессарабії в 1892-95 рр. стало важливим етапом у формуванні світогляду та естетичних принципів митця. Він спостерігає життя селян, переймаючись їхніми бідами. Опановує молдовську говірку. Досліджує особливості побуту молдован і подністровських українців-руснаків, порівнює їхні звичаї та традиції. Фіксує особливості мовлення, зовнішнього вигляду, поведінки. Цікавиться минулим краю. Від селян Коцюбинський довідався, що в Бессарабії не було кріпацтва, тому в багатьох селах живуть нащадки втікачів від панів з лівого берега Дністра. Його гостро цікавить вплив соціальних умов на характер селянина, співвідношення національного начала і загальнолюдських моральних норм, взаємини простої людини і могутнього державного апарату. Ці аспекти буття стали об`єктами художнього дослідження протягом усього творчого шляху письменника.
Краса природи і людини в «бессарабському циклі» оповідань
Твори «бессарабського циклу» цікаві не тільки точним відображенням побуту і звичаїв молдован та представників інших етносів нашого краю, а насамперед проникненням письменника в особливості національного характеру, розумінням неповторного національного світосприймання. Коцюбинський доречно користується етнографізмами, змальовуючи яскраву картину життя селян Бессарабії: «Показалось село, мальовничо розкидане над річкою по горі. Білі, чепурненькі хати під очеретяними стріхами, з широким піддашшям на мальованих стовпах, дерев`яні кошниці на кукурудзу, очеретяні хлівки, крислаті акації та морви за штучно плетеними очеретяними тинами, журавлі над колодязями – все це робило гарне враження, свідчило про лад та достаток» («Для загального добра» [Коцюбинський,1979, І, 202]).
Багато національних ознак життя, підмічених Коцюбинським, збереглось до наших днів. Це деталі побуту молдован: мамалига як улюблена страва, вино в глиняному глечику, різнобарвні килими в хаті, каруци, виноградники тощо. Це патріархат як основа родинних стосунків і такі риси молдованина, як гідність господаря, відповідальність за долю сім`ї, відчуття єдності з рідним селом, трепетна любов до землі… Молдовський колорит посилюють лексичні вкраплення: татика, мош Діма, пома, примарія, домнул писар… Молдовські вирази вживаються в точному контексті, тому для мешканця Молдови не потребують перекладу.
– Діпарте Лоєшти? – Яка! Або: – Штій? – Штів, домнуле («Для загального добра») [Коцюбинський,1979, І, 201, 215].
Написання слів не відповідає сучасним нормам румунської орфографії. Репліки персонажів передано кирилицею. Вірогідно, письменник володів усною говіркою молдован і передав слова так, як сприймав на слух («молдуван», «Йон», «а каса», «кап-ді-бой», «пе коптьор», «валєв», «домну дзев», «фонтина») або так, як вимовляли тоді селяни («закуція» – екзекуція, тобто фізичне покарання , «імперат» – імператор).
З сторінок «бессарабського циклу» постає образ молдовської землі, який знаходить відгук у серці кожного мешканця нинішньої Молдови. Перш за все це прекрасна і одухотворена природа. Літературознавці називають Коцюбинського геніальним майстром картин природи. Його пейзажі конкретно-образні й зігріті присутністю людей, тварин, птахів: «Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував зігрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння… Скрізь було так багато світла й радості, так виразно відчувався трепетний віддих поновленої землі, повітря було таке п`яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…» («По-людському») [Коцюбинський,1979, І, 300].
Суто молдовські пейзажі змальовано в усіх творах циклу «…Пасма гір, чергуючись із долинами, затаюють далечінь… Щоб доїхати до якого близького на око пункту, треба було без кінця спускатися в долину, здійматися на гору, немов плисти з хвилі на хвилю по розбурханому морю» («Посол від чорного царя») [Коцюбинський,1979, І, 256]. «Тут глянув на нього з-за річки широкий простір зелених плавнів, замріли вдалині закордонні села» («Для загального добра») [Коцюбинський,1979, І, 192].
Символом краси й багатства молдовської природи в творах Коцюбинського став виноград. У винограднику читач уявляє Параскіцу з зеленим листям у косах («Відьма»). Серед кущів винограду промайнуло кохання Гашіци та Йона («Пе коптьор»).
З виноградником пов`язане все життя Замфіра («Для загального добра»). Весь конфлікт цього твору розгортується навколо винограднику. Виноград є значно більшим, ніж економічна основа сім`ї. Замфір з гордістю думає, що його вино не просто дає можливість утримувати сім`ю в достатку, а має серед людей добру славу. У винограднику він осмислює суть свого життя. Виноградник стає втіленням зв`язку з поколіннями предків: «То була його дідизна, прадідизна, може» [Коцюбинський,1979, І, 194]. «Скільки-то праці та клопоту взяв оцей клаптик землі! Ще батьки, а може діди, лишили тут свою силу», – міркує Замфір [Коцюбинський,1979, І, 194]. Тут відбулись найважливіші етапи його життя: перші дитячі радості, зустрічі з коханою, початок сімейного щастя… Душа селянина втішається красою і відчуває єднання з вічними силами природи, з усією землею. «…Буйна лоза, немов наперекір усім межам, перелазила через тини, спліталась вусиками з сусідніми лозами, по-братерськи єдналась у зеленому морі виноградників. Здавалось, якась могутня зелена хвиля залляла підгір`я шпичастих гір, п`ялась догори, до тих жовтих шпилів, що дивились зі своєї високості далеко за Прут, на плавні, на озера, на гирла, у далеку простору, повиту сизою імлою…»[Коцюбинський,1979, І, 193]. Тут він переживає велику радість праці, помножену на відчуття єдності з іншими людьми, з усім світом: «Дорослі з піснями стинають спілі кетяги в коновки та носять до бочки, а весела, замурзана солодким соком дітвора нишпорить попід кущами, вишукує непомічені грона» [Коцюбинський,1979, ІІ, 195]. Виноградник для нього жива істота, яку він любить і доглядає, як дитину, якою втішається, в якій бачить смисл свого життя і життя свого роду. В думках називає виноград найдорожчими словами: хліб святий, дар божий.
Селянин не може уявити, що виноградник можна вирубати, живі зелені лози спалити, а землю отруїти гасом, бо це буде знищенням самих основ життя. Вирубку винограднику Коцюбинський зображає як убивство: «…Стирчали невисокі пні, порубані та поранені немилосердною сокирою. Одні робітники…, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі…, другі носили оберемками зрубані кущі… та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полум`ям» [Коцюбинський,1979, І, 220]. Родина сприймає це страшне горе, як загибель дорогих істот. «Замфір, мов п`яний, хитаючись на ході, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю і, поклавши голову на коріння, стогнав придушеним голосом: «Голову мені рубайте, не виноград!.. голову!.. … Діти зняли страшний лемент, а Маріора, вклякнувши, обіймала кущ, як дитину, та голосила, мов по мерцеві» [Коцюбинський,1979, ІІ, 221]. Безжалісне знищення винограднику стає кульмінацією конфлікту простої людини з бездушністю державної системи.
В «бессарабському циклі» все красиве, добре, радісне і щасливе в житті людей відбувається в гармонії з природою, а все недобре трапляється, коли цю гармонію порушено. Більшість його героїв плекають в душах велику любов до всього живого. Тому це добрі й красиві люди.
Коцюбинський зображає національні особливості різних етносів, акцентуючи увагу більше на привабливих деталях. В молдовських селах він змальовує виноградники, абрикоси та акації навколо подвір`я, запальний жок молоді… («Пе коптьор»).
Село українців-руснаків зустрічає «гавкотнею собак», чепурними хатками в садочках, вербами край дороги… Тут все нагадує український край, і тільки «прудке, з особливим акцентом», мовлення селян свідчить, що дія відбувається в Бессарабії («Посол від чорного царя») [Коцюбинський,1979, І, 257].
В циганській оселі підмічає не стільки бідність, скільки мальовничість: чорні кучері й блискучі очі молодого цигана, струнку фігуру молодиці, що стягує з чоловіка чоботи, коротку люльку сивої циганки («Дорогою ціною»).
В молдовських селянах письменник зображає силу і грацію, спритність тіла і міцність духу, працьовитість, поміркованість, теплоту родинних почуттів. Деталі передають зовнішню привабливості людини труда: пишний стан Гашіци, могутні груди Йона («Пе коптьор»), прудкі рухи тітки Прохіри, важку хвилю кіс та соболині брови Параскіци («Відьма»). А за зовнішністю виявляє красу людської душі.
В оповіданні «Відьма» тиха сором`язлива Параскіца вважає себе непривабливою. З ранку до вечора, ховаючись у винограднику від недоброї мачухи, пестить кожен кущ, кожне гроно і мріє про кохання. Не її вина, що односельчанам така усамітненість здається підозрілою, що вони повірили вигадці, начебто дівчина – відьма. Параскіца тяжко переживає злі плітки про неї, злобу мачухи, розгубленість батька, підозру дівчат, переслідування дітвори… Переживши принизливу процедуру освідчення на відьмацтво, не має недобрих почуттів до односельчан. «…І хоч лице її горіло від сорому, серце радісно тріпало в грудях і якийсь солодкий спокій розлився по всій її істоті: вона тепер напевне знала, як і всі люди, що вона не відьма» [Коцюбинський,1979, І, 287].
«Для загального добра»
Перлиною не тільки «бессарабського циклу», а й усієї творчості Коцюбинського ми вважаємо оповідання «Для загального добра». В його основі лежить історична подія 18-20 травня 1893 р. – стихійний протест селян села Пересєчино проти знищення виноградників філоксерною комісією. Коцюбинський переніс дію в село Лоєшти над Прутом. Він створив яскраву національну картину життя молдован, зосередившись не на подіях, а на характерах, на світобаченні молдовських селян, на їхніх морально-етичних цінностях.
Фабула твору відображає повсякденне життя молдовського села, в яке несподівано приходить біда. Приїхала філоксерна комісія. Люди не розуміють суті її діяльності, тому ставляться до членів комісії недоброзичливо і вимагають покинути село. Комісія обстежує виноградники і знаходить філоксеру на ділянці Замфіра Нерона. Замфірів виноградник вирубують і спалюють, землю заливають отрутою. Покидаючи село, члени комісії бачать на дворі Замфіра похоронні корогви: померла його дружина Маріора.
Образ головного героя автор приваблює красою та гідністю. В портреті селянина відображено розквіт чоловічої краси і сили: «…Любо глянути на ставну постать Замфірову, з гордим, як у римського патриція, обличчям, з міцним станом, тісно обліпленим золотим мережаним іліком, що відкриває широкі рукави білої сорочки, з-під котрої видно кремезні, з грубими від напруги жилами, руки. Блискучі чорні очі Замфірові, його довгасте повне обличчя, облямоване низько стриженою чорною бородою, так і світяться задоволенням, так і сяють гордощами, що Замфір тепер справжній хазяїн» [Коцюбинський,1979, І, 192]. Це сильна, впевнена в собі людина, господар, глава сім`ї. «Одними самими руками, котрими натягує тепер ремінні віжки, зробив він увесь свій статок» [Коцюбинський,1979, І, 192].
Образ Зaмфіра Нерона втілює національний характер. Його сім`я живе за прадавніми патріархальними нормами. Голова в домі – чоловік. Він вирішує, коли їхати на виноградник, прислухатись чи ні до чуток про «докторів», які нищать виноград. Він іде до примаря захищати інтереси своєї сім`ї. Та у важливих питаннях радиться з жінкою: «Треба б взяти у пана яку фальчу землі, бо без поля теж погано у господарстві. Що то Маріора скаже на цю думку?» [Коцюбинський,1979, І, 195]. Замфір та Маріора розуміють один одного без слів. Дітей виховують у розумній строгості. Так, мати прикрикнула на малечу, коли діти перевернули стіл, а батько – за те, що висунулась з каруци. Але вони розуміють дитячі радощі, поблажливо ставляться до дитячої метушні, до галасу, для них тато змагається в швидкості на конях. Хлопчики, яким сім і вісім років, уміють запрягати коней, п`ятилітня донечка старанно тягає обтяті батьком лози. Тато з мамою прищепили їм любов до всього живого. Діти діляться своєю радістю з кіньми, прикрашають їх виноградним листям. Зворушливо ласкаво в родині ставляться до старенького безпорадного моша Діми, який втратив розум.
Коли вирубали виноградник, здається, що горе розчавило Замфіра, бо на другий день селянин вчиняє неймовірне: приводить до комісії свого божевільного батька і заявляє, що його нічим годувати. Побачивши в усьому, що несе держава, ворожу силу, не довіряє лікування дружини, що захворіла від потрясіння, «доктору». «Замфір спантеличивсь. Він дозволив ворожкам робити з жінкою, що їм забагнеться, аби звести її на ноги. Ворожки шептали над Маріорою, підкурювали її, поїли зіллям – нічого не помагалось» [Коцюбинський,1979, І, 232].
Замфір не знає, що біди ще не закінчились. Від отрути, якою залили землю, загинуть і посаджені навколо винограднику ще дідом чи прадідом горіхи, айви, жерделі. Маріора помре. Він залишиться з трьома маленькими дітьми та старим хворим батьком.
Та фінальні деталі оповідання дозволяють дійти висновку, що герой вистоїть. Подолавши відчай, він забрав старенького додому. Розмова з священиком свідчить, що чоловік не зламався від горя: «І в очах Замфірових блиснула така завзятість, що панотець не зважився довше намовляти його» [Коцюбинський,1979, І, 233]. Замфір стоїть коло ліжка дружини, пригорнувши до себе дітей. Відтепер їхні долі залежать тільки від нього.
Ідеал волі в «бессарабських оповіданнях»
У другій групі «бессарабського циклу» Молдова перш за все втілює ідеал волі. Тут людина в більшій мірі може стати господарем своєї долі, ніж на століттями закріпачених українських землях. Воля – головна умова щасливого життя людини. Багато десятиліть українські кріпаки знаходили в Бессарабії притулок і захист від панів, друзів серед молдован. Молдовська земля стала для них рідною, вилікувала рани душі, випрямила зігнуті панщиною спини, допомогла стати вільними, розкрити свою природну красу.
В оповіданні «Посол від чорного царя» зображено руснацьке село на Дністрі. В ньому мешкають нащадки українських селян, яким вдалось врятуватись від пана. Село з кожним поколінням стає багатішим, люди – привабливішими. «Вже саме село страх сподобалося мені – в садках, над струмком, із похиленими халупками перших осадчих, утікачів од панщини, з заможнішими дімками нащадків, що, оточивши халупки, розлізлись із балки по горах. Словом, жива історія простого села. А до того, й народ гарний, типічний: парубки, як молоді дубочки – пишні і горді, ідуть повз пана й шапки не здіймають; дівчата стрункі, як дикі кози; діди кремезні, заґудзовані; молодиці – хоч води напийся» [Коцюбинський,1979, І, 259]. В це село на бессарабській землі перебирається інтелігент Солонина. В молодості його знали як легковажного панича, що «прикрашав себе» демократичними ідеями, як модним одягом. Зустріч з селянами перевернула його світогляд. «Я думав: поруч живуть люди – одні безпомічні, здичавілі з темноти, другі – освічені, озброєні в знаття – і не злучаються, не єднаються…» [Коцюбинський,1979, І, 266]. Він усвідомив відповідальність інтелігенції за образ життя народу і знаходить сенс власного життя в тому, щоб нести людям «світло знаття і любові».
На вільні бессарабські землі тікають від пана головні герої повісті «Дорогою ціною» Остап і Соломія. На перешкоді до волі стоїть уся грізна сила держави. «По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні» [Коцюбинський,1979, ІІ, 34]. Закохані долають переслідування, небезпеки, загрозу життю. Тут, «на високій бессарабській полонині», знаходить волю Остап, бо за неї заплатила своїм життям Соломія.
І після скасування в Україні кріпацтва Бессарабія лишилась для українських селян світлою надією на краще.
В оповіданні «По-людському» тут шукає заробітку Карпо, можливо, починаючи усвідомлювати, що потребує зцілення душі. В оповіданні «Помстився» двоє бідолах, Свирид і Марія, зустрівшись після довгих років скитань, горя, зрад і обманів, рушають «на Молдаву» з надією «на щасну долю, що розвіє колись і самі згадки сумного минулого» [Коцюбинський,1979, ІІ, 152].
Письменник часто згадував Бессарабію, її чудову природу, прекрасних людей, дух свободи. Тут, на батьківщині материних предків, плекався його великий дар розуміти людину іншої національності, душею сприймати її проблеми, її радощі й болі. Буваючи в різних країнах, Коцюбинський щиро цікавився культурою народів, звичаями й традиціями, вивчав мови, прагнучи зрозуміти душу народу. Поряд з українцями та молдованами в його творах постали кримські татари, цигани, поляки, євреї, турки, італійці… А молдовська земля лишилась в його творах втіленням краси природи, краси людини і мрії про волю, без якої ні окрема людина, ні народ не можуть знайти щастя.
Людмила Чолану, БДУ ім. Алеку Руссо, м. Бельці, Молдова
Література
- Коцюбинський М. Автобіографічний лист для видавництва «Вік». // Коцюбинський, Михайло. Твори. Київ: Молодь,1975, с. 416-418.
- Коцюбинський М. Помстився. На крилах пісні. Для загального добра. Пе коптьор. Посол від чорного царя. Відьма. По-людськи. // Коцюбинський, Михайло. Твори в трьох томах. Том перший, .Київ: Дніпро, 1979, с. 142-310.
- Коцюбинський М. Дорогою ціною. // Коцюбинський, Михайло. Твори в трьох томах. Том другий, Київ: Дніпро, 1979, с. 33-87.
- Коцюбинський М. Листи. До Панаса Мирного. // Коцюбинський, Михайло. Твори в трьох томах. Том третій, Київ: Дніпро, 1979, с.276-285.
- Круглій Людмила. Молдова в творчості М.М. Коцюбинського.// Инновации и прагматика филологических исследований. Материалы Международной конференции, посвященной памяти профессора В.Н. Мигирина. Бэлць, 2006, с. 173-175.
- Попович Костянтин. Михайло Коцюбинський і молдавські народні реалії.// Попович, Костянтин. Сторінки літопису. Кишинеу: Парагон, 1998, с. 211-235.
- Спогади і розповіді про М.М. Коцюбинського. Київ: Дніпро, 1965.
