Міфи і легенди Давньої України

ПРО СТВОРЕННЯ СВІТУ

Міф давніх українців

Колись давним-давно світ ховався у пітьмі. З волі Всевишнього з’явилося Золоте Яйце. У ньому був бог Рід. Саме він дав початок усьому, що з’явилося потім на землі.

Рід народив Любов – Ладу-матінку. Разом вийшли вони із Золотого Яйця і створили стільки зоряних світів, що їх дотепер ніхто порахувати не може. У числі цих світів був і наш земний світ. Сонце, що світить над нами, вийшло з обличчя Рода. Темні ночі склалися з дум Рода. Місяць, що не дає землі вночі зануритися у морок, вийшов із грудей Рода. Зірки розсипалися на нічному небі з очей Рода. Ранкові й вечірні зорі з’явились із брів Рода. Швидкий вітер – це дихання Рода.

Природа – це все, що створив Рід. Цей бог відокремив Правду від Кривди. Рід відокремив світ видимий – Явь, від світу невидимого, духовного – від Наві. Коли Рід на своїй вогняній колісниці перетинав небо, виникала Блискавка, гримів Грім.
Богові сонця Рід подарував золотий човник, на якому сонце випливає на небо. Щоночі Місяць виходить на ньому в нічне небо.

Із вуст Рода вийшов птах Мати Сова – Дух Божий. Потім з’явився Сварог – Небесний Батько. Саме Небесному Батькові Рід передав завершення створення світу. Сварог став хазяїном земного Світу, владикою Божого Царства. Щоб небо ніколи не впало на землю, Сварог підпер його дванадцятьма стовпами.

Для молитов і прославляння Всевишній Рід створив бога Браму. Брама подарував людям священні книги.

Потім Рід створив Великий Океан. Коли Великий Океан спінився, з нього вийшла Світова Качечка. Вона народила безліч богів: гарних і поганих. Потім Рід створив камінь Алатир. Цим чарівним каменем він почав збивати молоко корови та кози. Коли з молока вийшло масло, з’явилася Мати Сира Земля, на якій і живуть усі люди.

За матеріалами: Барна М. М., Волощенко О. В., Козак О. П. “Літературне читання. Українська мова”. Підручник для 4 класу загальноосвітніх навчальних закладів. Видавництво “Астон”, 2015 рік, стор. 326 – 327.

ЯК СТВОРИВСЯ СВІТ

Міф

Спочатку не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця. Тільки вічна ніч, а в ній з вічності у вічність летіло Око.

З Ока викотилась сльоза і стала Першобогом – птицею Соколом. Розправив Сокіл золоті крила, закружляв над Оком.

Серед мороку ночі утворився острів. Забило джерело живої води. Виросло Першодерево. Звив Сокіл на Першодереві гніздо, зніс два яйця – біле і чорне.

З білого яйця вийшов білий лебідь. Він напився живої води і став Білобогом. З чорного яйця вийшов чорний лебідь. Він напився живої води і став Чорнобогом.

І сказав їм Сокіл: «Я дав вам Розум, і творчу силу, і слово. Творіть світ. А я дам йому закони»

Білобог створив сонце, воду, день, світло, дав початок добру. Чорнобог створив  Місяць і зорі, темряву, дав початок злу.  А Сокіл встановив, що день змінює ніч, Місяць сходить, коли нема сонця, добро бореться зі злом.  І так буде завжди.

Білобог і Чорнобог створили усе на землі. Вони створили і людей, тому в кожній людині є добра  часточка Білобога і недобра часточка Чорнобога.

А Сокіл дав людям розум та совість  розрізняти добро і зло.  Вдячні люди назвали Першобога-Сокола Родом, бо від нього народився увесь світ.

Літературний переказ Людмили Чолану

за «Словником давньоукраїнської міфології» С. Плачинди та фольклорними джерелами

Використані дослідження:

  1. Етнографія України. За ред. канд. іст. наук проф. С. А. Макарчука. Львів, 1994.
  2. Митрополит Ілларіон. Дохристиянські вірування українського народу. В.: Українські традиції. Харків, 2004.
  3. Персонажи славянской мифологии. Киев, 1993.
  4. Ткач, Микола. Міфологія. Київ, 2009.

СОКІЛ-РОД І ПЕРШОДЕРЕВО

На початку була пітьма – вічна й безмежна. Ні Землі, ні неба, ні Сонця. Тільки – морок. Густа, холодна й безконечна ніч. А її пронизувало Око. Звідки летіло воно? І – куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно?

Наймудріші волхви Оріани казали так: “Око було завжди, воно було вічно. І з Вічності воно летіло і у Вічність”. А Заратустра потому вже додав: “Воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ”.

Мабуть, так. Бо Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл. Його золотаве пір’я осяяло непроникну ніч. Сокіл розправив крила і кружляв над Оком.

І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку.

І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води.

І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.

Тоді Сокіл сів між квіти й став глибоку думу думати.

Довго думу свою думав Сокіл. Тьма часу минула.

І зніс Сокіл золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб.

І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА – плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело.

Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: “Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ”.

С. Плачинда «Словник давньоукраїнської міфології»

ДЕРЕВО ЖИТТЯ

Коли почав творитись наш світ, ще не було ні землі, ні неба, ні сонця. А було безмежне синє море. З нього піднявся острів Буян. На острові виросло Першодерево – Дерево Життя.

Його кора засяяла золотом. Гілки вкрились чудовими квітами й чарівними плодами. На листі заблищала срібна роса. Полинули пахощі.

Піднімалась з синього моря земля. Росло Дерево і сіяло життя. Земля вкривалась зеленими лугами, густими лісами. Летіли від Дерева Життя птахи, бігли звірі, розходились в усі боки люди.

Розростався світ, росло Першодерево. Від нього пішли трави і квіти, кущі й дерева, плоди й насіння.

Світ став таким великим, що вже ніхто не знає, де росте Дерево Життя.  Але люди про нього не забули. Українки вишивають Дерево Життя на рушниках, а його чарівні квіти – на сорочках.

 

ВИРІЙ

Все літо й осінь годує нас матінка-земля. Віддає кожну ягідку, кожне зернятко і так стомлюється, що все в природі починає в’янути, засихати. Осипаються стиглі плоди, никнуть трави, жовтіє листя. Тоді птахи збираються у великі зграї, щоб летіти у вирій.

Десь далеко за горами і долами, за синіми морями, за краєм землі вони знаходять вирій з вічним Деревом Життя.

З-під коріння Дерева б’ють джерела живої води і наповнюють озеро. Крона охоплює все небо. Увечері тут ховається Сонце, щоб рано-вранці знову зійти над землею. Ясним днем відпочиває Місяць з сестрами Зорями. Серед барвистих квітів та запашних плодів живуть людські душі.

Тут не буває ні вітрів, ні холоду, ні спеки. Тут панує мир і злагода.

Прилетівши до вирію, зозуля ховає небесні ключі. Тоді землю вкриває пухнастий сніг і вона засинає. Ластівки розказують людським душам про життя на землі. На Святий вечір пташки дають душам свої крила. Напившись живої води, душа стає пташкою і летить до рідного дому. Усі Святки душі наших предків гостюють у родині, слухають колядки та щедрівки. Після Голодної куті  душі повертаються у вирій і радяться, кому з них прийшла пора знову народитись.

Новий рік підростає, день довшає. Тоді зозуля знаходить небесні ключі, замикає Зиму. Жайворонки летять сповістити про прихід Весни. За ними збираються й інші птахи. Ластівки приносять на крилах щастя, солов’ї – нові пісні. А лелеки несуть душі дітей.

Літературний переказ Людмили Чолану

за фольклорними джерелами, «Словником давньоукраїнської міфології» С. Плачинди

Використані дослідження:

  1. Етнографія України. За ред. канд. іст. наук проф. С. А. Макарчука. Львів, 1994.
  2. Митрополит Ілларіон. Дохристиянські вірування українського народу. В.: Українські традиції. Харків, 2004.
  3. Персонажи славянской мифологии. Киев, 1993.
  4. Ткач, Микола. Міфологія. Київ, 2009.

 

ПРО ЗОРЯНИЙ ВІЗ

(легенда)

Колись давно, а де саме – невідомо, та трапилася велика посуха. І була вона така, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто* вся вода, і люди без води почали хворіти та мерти.

У тім краю, де ото трапилася така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Удова без води захворіла, і дочка, щоб не вмерла її мати, узяла глечик та й пішла шукати воду. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі зустріла одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його від смерті. Далі вона зустріла другого, такого ж самого; потім третього, четвертого і, нарешті, сьомого. Усім давала пити й усіх урятувала від смерті. Води залишилось у неї тільки на самому дні.

Ішла вона, ішла й по дорозі сіла відпочити, а глечик поставила біля себе на землі. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитися та й перекинув глечик. Коли той глечик перекинувся, то з нього вилетіло сім великих зірок і восьма маленька, та й поставали на небі.

Ото ті зірки і є Віз, або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма, маленька, – так то душа собаки, що перекинув глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.

За матеріалами: Авраменко О. М. Українська література: підруч. для 5 кл. загальноосвітн. навч. закл. — Київ. Видавництво “Грамота”, 2013 р., стор. 9 – 10.

 

ЧОМУ ПЕС ЖИВЕ КОЛО ЛЮДИНИ?

(легенда)

Давно, дуже давно жив собі самітний пес. Нарешті надокучило йому самому блукати в лісі, і він вирішив знайти собі друга-товариша. Але хотів, аби цей його товариш був найсильніший з усіх тварин.

Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:

—    Вовче, брате, живімо разом!

Вовк відповів:

—    Чому би ні!

Почали жити разом. Раз, як ночували в лісі, почув пес якийсь шелест і почав трястися-боятися. Збудив вовка, а той йому й каже:

—    Будь тихо, бо прийде ведмідь і з’їсть нас!

Пес тоді здогадався, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:

—    Ведмедю, братику, живімо разом!

—    Коли разом, то разом, — відповів ведмідь.

Минула коротка доба. Раз на зорях почув пес якийсь шелест і почав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:

—    Заховаймося в корч, бо ще надійде лев і роздере нас обох!

Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Залишив ведмедя й пішов до двору короля лева.

—    Леве, леве, королю звірів, живімо разом!

—    За слугу прийму тебе, — відповів лев.

Пес зостався з ним. Одного разу ввечері почав пес боятися й почав вити, гавкати.

Вибіг лев із палати й каже йому:

—    Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох!

Пес замовк, але здогадався, що людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.

Пішов пес до людини й пристав на службу до неї. Від того часу й живе пес з людиною.