ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ — КОПЕРНИК УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА (до 250-ліття від дня народження)

«Котляревський – Коперник українського слова» (М. Рильський)          

До 250-ліття від дня народження   (1769-1838)

 

Іван Котляревський в українській культурі                                                              

Котляревський

Орел могучий на вершку сніжному

Сидів і оком вздовж і вшир гонив,

Втім, схопився і по снігу мілкому

Крилом ударив і в лазур поплив.

Та груду снігу він крилом підбив,

І вниз вона по склоні кам’яному

Котитись стала – час малий проплив,

І вниз ревла лавина дужче грому.

Так Котляревський у щасливий час

Вкраїнським словом розпочав співати,

І спів той виглядав на жарт не раз.

Та був у нім завдаток сил багатий,

І огник, ним засвічений, не згас,

А розгорівсь, щоб всіх нас огрівати.

В образах цього сонету Іван Франко відобразив внесок Івана Петровича Котляревського в українську культуру.

Котляревський став творити тією мовою, якою говорив сам. І невдовзі народне мовлення стало лавиною літературної української мови. Через століття Михайло Коцюбинський, визнаний класик української літератури, наголосив, що саме завдяки Котляревському «занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло … і голосно залунало по широких світах».

Котляревський написав поему «Енеїда» – і започаткував українську літературну класику.

 «Енеїда», перше видання

Він написав драму «Наталка Полтавка» – і почалось створення української драматургії, українського театру.

Він відтворив національні характери – і українці почали усвідомлювати себе не малоросами, не «южнорусским населением», а НАЦІЄЮ з тисячолітніми традиціями і власною мовою. Без нього не було б Шевченка. І саме Тарас Шевченко першим усвідомив, що з Котляревського починається сучасна епоха національної культури.

 Таємниці життя Івана Котляревського

Вже понад 200 років вивчаємо життя і творчість Івана Котляревського. Дивуємось багатогранності його таланту. І з кожним десятиліттям виникає все більше загадок.

Загадка перша.

Звідки при мізерній освіті енциклопедичні знання Івана Петровича? Він не довчився в провінційній семінарії, а став першим українським інтелігентом.

Котляревський народився в серці України – у Полтаві.

         Полтава, ХІХ ст.

Полтавщина на той час подарувала світу мандрівного філософа Григорія Сковороду, засновника російської комедії класицизму Василя Капніста, засновника російського живопису Володимира Боровиковського, першого перекладача «Ілліади» російською мовою Миколу Гнєдича, просвітителя Молдови архімандрита Паїсія Величковського…

Батьки його щиро пишались знаменитими земляками, шанували книгу. В домашній бібліотеці була література латиною і французькою мовою, європейські новинки в російських перекладах. Мабуть, вони й заклали основу самоосвіти Івана. А в семінарії опанував латину і давньогрецьку мову. Чому він навчався в семінарії, не маючи ніякої схильності до церковного служіння?

Його батько був дворянином і мав право віддати сина в гімназію. Але все їхнє майно складала хата і 8 чоловік кріпосних. Тож на життя Петро Котляревський заробляв роботою в Полтавській канцелярії. А після його смерті утримувати матір став Іван. Тому не довчившись, він пішов на канцелярську службу. Там і надивився на нещасних селян та безсовісних чиновників. У своїй «Енеїді» він розмістить їх у пеклі:

Тут всякії були цехмістри,

І ратмани, і бургомістри,

Судді, підсудки, писарі,

Які по правді не судили,

А тільки грошики лупили

І одбирали хабарі.

Чутки про канцеляриста, що вільно розмовляє по-французьки, по-грецьки, по-латинськи, знає різні науки, розійшлись в окрузі. Місцевий пан запросив Котляревського вчителем до своєї дитини. Розбещеність і лінощі панича, знущання пана над дворовими обурили вчителя. Він перейшов до другої родини, третьої…

Але скрізь бачив панську зверхність і байдужість до нужди бідняків. Тоді й почав писати «Енеїду», в якій під виглядом скитання троянців зобразив українське життя. Його герой Еней бачить у пеклі багато панів. Там вони мусять працювати, а наглядачі-чорти ганяють їх, як вони ганяли своїх кріпаків.

Панів за те там мордували

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

За те вони дрова возили,

В болотах очерет косили,

Носили в пекло на підпал.

Чорти на ними приглядали,

Залізним пруттям підганяли,

Коли якийсь з них приставав.

Розчарувавшись у навчанні панських дітей і переживши нещасне кохання, Іван Петрович вступив на військову службу.

Загадка друга.

Чому він обірвав блискучу кар’єру офіцера на самому злеті?

І ця загадка пов’язана з Молдовою.

Дворянство дало йому право на чин кадета – найнижчий чин, який зазвичай отримували років у 18, хоч йому було вже за 25. Та всього за три роки він 4 рази заслужив підвищення і став поручиком.

А в 1806 р. почалась одна з численних російсько-турецьких війн. У попередніх війнах російські війська вже брали турецькі фортеці Очаків, Хотин, Бендери, доходила до Ясс і Бухареста, але віддали завойоване в обмін на польські землі.

Двічі Молдова і Валахія ледве не стали підданими Росії. Російській імперії потрібні були ці князівства, щоб впливати на Балкани. Коли Наполеон розбив австрійсько-російські війська під Аустерліцем і склав угоду з Турцією, проросійських господарів Молдови і Валахії було усунуто від влади. Тоді цар Олександр І наказав рушити в новий молдовський похід. Російська армія під командуванням Міхельсона знову зайняла Молдову і Валахію.

Ад’ютантом генерала у цьому поході був штабс-капітан Котляревський. Йому доручено було вести «Журнал военных действий 2-го корпуса войск под командованием генерала от кавалерии барона Мейендорфа». Документи тих років збереглись погано, тому «Журнал» Котляревського став єдиним російськомовним свідоцтвом про молдовські події. Отже, Котляревський зробив внесок в історію нашого краю.

Армія Міхельсона була невеликою і до масштабних бойових дій з турками не здатною. Командування мусило діяти дипломатичними шляхами. Котляревський фіксує події дуже стримано, не розкриваючи воєнних секретів. Історики вважають, що він був військовим дипломатом і розвідником.

Відомо, що Бендерська фортеця була могутньою, могла витримати довгу облогу.

     Бендерська фортеця

 

Але після переговорів вона здалась без бою. Очевидці писали в листах додому, що в цьому була заслуга двох офіцерів – Катаржі та Котляревського.

Лише дві події він розкрив, і то дуже скупо.

Перша – зустріч із задунайськими запорожцями. 

  «Задунайський козак»                С. Васильківський

Ще в 1775 р. за наказом цариці Катерини ІІ було знищено Запорізьку Січ. Запорожці повернулась у рідні краї або переселились на Дон чи Кубань. А непокірні покинули Російську державу. Турецький султан виділив їм необжиті землі у гирлах Дністра та Дунаю, сподіваючись залучити козаків до свого війська.

Котляревський розповів, як «на переправі», начебто випадково, він зустрівся із задунайськими козаками. Вони стали розпитувати про життя в Україні. Почувши прізвище, спитали, чи не родич він тому Котляревському, що написав «Енеїду». А дізнавшись, що він і є автором, дуже зраділи, стали кликати до себе, обіцяли обрати його отаманом.

Для літераторів це доказ того, що в 1806 р. перші частини «Енеїди» не тільки розійшлись по всій Україні, а й були відомими за її межами. А в істориків виникає питання: а чи була та зустріч із запорожцями випадковою? Адже невдовзі під Бендери прибув цілий полк задунайських запорожців.

Друга подія – унікальна «буджакська місія».

Дороги до Ізмаїльської фортеці, яку російській армії було наказано штурмувати, захищали войовничі буджакські татари – васали турецького султана.

     Буджакський вершник

Для них доблестю вважалось захопити «невірного» у полон для продажу в Туреччину. Буджаки могли виставити до 30 тисяч озброєної кінноти.

Бригадир Іліє Катаржі та штабс-капітан Іван Котляревський рушили від Бендер до Каушан, де була резиденція правителя буджакських татар Агаси-хана. Вони їхали без охорони, тільки з денщиками та провідником Штефаном. В кожному селі мусили роз’яснювати, що їдуть до хана з миром, кожного місцевого пашу щедро обдаровували і переконували не нападати на солдатів.

Вони привезли Агаси-хану мирні пропозиції. Російська армія зобов’язувалась вважати буджакських татар мирним населенням, не чинити утисків за віру чи звичаї і вигідно заплатити за продукти та фураж. Хан зобов’язавсь дотриматись нейтралітету і пропустити російську армію до Ізмаїла.

А невдовзі Каушани згоріли. Зникли руїни старовинної фортеці Гусейна, мечеть, караван-сарай, палац Агаси-хана, який красою не поступався Бахчисараю. Лишилась тільки Успенська церква та легенда про неї.

  Успенська церква в Каушанах

Православні християни просили хана дозволу звести хоч одну церкву. Хан погодився за умови, що вона буде не вищою від шаблі над головою вершника. І християни придумали хитрість: викопали глибокий котлован і в ньому наполовину заховали храм. Може тому він і уцілів при пожежі. Кажуть, церква в Каушанах єдина така у світі. Котляревський і Катаржі були православними. Мабуть, вони заходили в Успенську церкву помолитись перед чудовими фресками, що збереглись до наших днів.

   Фреска Успенської церкви в Каушанах

За «буджакську місію» Котляревського було нагороджено орденом Святої Анни.

     Орден Святої Анни ІІІ ступеня

І хоч штурм Ізмаїла був невдалим, Котляревського ще двічі відзначили «подякою від імператора».

А далі почались переговори, які закінчились Бухарестською угодою. Землі між Прутом і Дністром під назвою Бессарабія відійшли до Російської імперії. Російською армією в Молдові після Міхельсона командували уславлені полководці Багратіон, Каменський, Кутузов. Саме з нашої землі влітку 1812 р. Кутузов відступав до самого Бородінського поля.

Але Котляревського в армії вже не було. Він раптом вийшов у відставку і повернувся до Полтави.

Загадка третя.

Яку місію виконував офіцер Котляревський у війні 1812 року?

У 1812 р. офіцерів з бойовим досвідом було відкликано з відставки і направлено на фронт. А Котляревському доручили організаторську роботу в тилу – сформувати Український кінний козачий полк.

Понад тисячу ополченців треба було обстежити і обміряти, забезпечити форменими бурками, шапками, набором сорочок, чобіт, іншим одягом, дібрати коня, обучити… На весь полк запасти продукти і фураж… Це була робота на кілька місяців. Та всього за два тижні повністю укомплектований полк рушив у похід. Штабс-капітану Котляревському було запропоновано посаду полковника. Чому він відмовився? І з яким таємним дорученням його направили під Дрезден?

По закінченні війни Котляревський отримав чин майора, медаль «За участие в войне 1812 года» і пансіон в 500 рублів.

Мирна діяльність після війни принесла йому любов, повагу рідної  Полтавщини. І породила численні  легенди.

Бідний дворянин Котляревський дружив з генерал-губернатором Малоросії князем Репніним-Волконським, сприяв просвіті свого краю. Мабуть, він зумів зачепити національну струну в душі губернаторші. Вона була внучкою останнього українського гетьмана Розумовського. За їхньої підтримки в Полтаві було відкрито чоловічу гімназію, інститут шляхетних дівиць, кадетський корпус, діяв театр. Їхня донька княжна Варвара невдовзі стала другом Тарасові Шевченку.

А Котляревський лишався небагатим і працював у Будинку виховання бідних дворян. Іван Петрович став педагогом-новатором. Він навчав дворянських дітей поважати працю, співчувати долі простих людей, розвивав творчі здібності. Вони випускали рукописний журнал, ставили спектаклі, влаштовували концерти…

Його призначили «на хлібне місце» — попечителем богоугодного закладу, тобто будинку для сиріт, престарілих та інвалідів. Всі попечителі дуже швидко багатіли. Невдовзі він налагодив такий догляд, що люди стали молитись за свого попечителя. А в кінці року звітував, що лишилось 2 400 червінців.

Про безкорисливість Котляревського говорила вся Полтавщина. Іван Петрович жив у батьківській хаті,  збудованій ще в 1705 р.,

вдягався елегантно, але скромно. Охоче носив старий драгунський мундир. Якщо купував якийсь делікатес, усі знали – іде провідати хворого. Він давав людям поради, писав прошення, клопотав за них перед чиновниками, допомагав грішми… І через багато років люди з гордістю розказували, як зустрічались «із самим Котляревським». Одну з таких історій переказав Тарас Шевченко в повісті «Близнецы».

Герой повісті, вчитель, приходить з хутора у Полтаву до пана попечителя Котляревського. Його зустрічає високий худорлявий дідусь у полотняному вбранні, в солом’яному капелюсі. Зайшовши до хати та пообідавши борщем, гість розказав про своє діло. Скоро приїдуть два його учні. Хоч вони і близнюки, але зовсім різні. Один хоче в кадетський корпус, а другому краще було б навчатись у гімназії. Учитель попросив діда передати його пану прошення.

І тільки через кілька днів довідався, що той дід і був Котляревський. Він ледве не зомлів від жаху, що так фамільярно обійшовся з великим поетом, та ще й пропонував йому гривеник за послугу. Вирішив негайно бігти у Полтаву, впасти Котляревському в ноги і вимолити прощення. І тут йому передали від поета «Енеїду» з дружнім автографом.

І при такій любові полтавчан, при великій популярності у жінок він лишився самотнім.

Іван Котляревський і Михайло Щепкін.

В українську культуру Котляревський увійшов не тільки як перший поет і драматург, а й як засновник національного театру.

У ті часи репертуар мандрівних труп складали водевілі, мелодрами та комічні опери, перероблені з французьких п’єс на російський лад. «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» стали першими драматичними творами про справжнє життя українців. А Полтавський театр завдяки Котляревському став першим українським професійним театром.

Серед його добрих справ – викуп Михайла Щепкіна з кріпацтва.

Щепкіна називають великим російським актором, хоч значна частина його творчості пов’язана з «малоросійськими» театрами, з українськими спектаклями.

Він народився і виріс у Курській губернії, де мовою простонароддя була українська. Був панським офіціантом, потім секретарем, грав у спектаклях кріпосного театру свого пана. З дозволу пані кріпака Щепкіна прийняли до трупи харківського театру, де він набув великої популярності. Глибока природна гра привернула увагу генерал-губернатора, і він привіз Щепкіна в Полтаву. Слава Щепкіна стала всеукраїнською саме на п’єсах Котляревського.

Поета вразило, що геніальний актор – кріпак. Він став клопотати про його звільнення. Але викупити треба було всю сім’ю: дружину з трьома дітьми, батька з матір’ю, брата і чотирьох сестер.

Організували збір пожертвувань, Котляревський поставив благодіяльний спектакль, і кілька тисяч дав губернатор. Та коли документи прибули в Полтаву, Щепкін з Котляревським побачили, що то не вільна грамота, а купча: графиня Волькенштейн продала сім’ю кріпаків Щепкіних князю Репніну-Волконському. Князь погодився відпустити актора на свободу, коли той поверне йому борг. Весь театр на чолі з Котляревським допомагав Щепкіну заробити ті гроші.

Лише в 34 роки Михайло Щепкін став вільною людиною. А невдовзі його як найславетнішого актора України запросили до Москви. Там він і подружився з Шевченком.

          «Портрет М. С. Щепкіна»                                    Т. Г. Шевченко

Ще одна загадка життя поета – зв’язок з декабристами. Він входив до Полтавської масонської ложі. Його колеги стали членами декабристського «Союза благоденствия». Але на слідстві ніхто з них поета не назвав. Тільки в наші часи в листі декабриста Сергія Волконського знайшли одну-єдину фразу: «А Котляревского от каторги спасла женщина». Хто була та жінка, ніхто не знає.

Іван Петрович Котляревський помер у Полтаві в 1838 р. Він подарував вільні грамоти двом сім’ям своїх кріпаків, роздав усе своє майно.

Невідомо, чи знав він, що вже кілька місяців, як Тараса Шевченка викуплено з кріпацтва, що почалась нова доба української культури – Шевченкова доба.

На звістку про його смерть Тарас Григорович відгукнувся поезією «На вічну пам’ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати

Поки живуть люде.

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Ці слова було висічено на надгробній плиті Івана Петровича Котляревського – першого українського класика.

Котляревський у наші часи

Чим більше проходить часу, тим більше ми усвідомлюємо значення постаті Івана Котляревського для української культури. Пам’ятники Котляревському зведено у Полтаві, в Києві, Чернівцях, у Римі, в Бендерах.

Про нього написано поезії і книги, за його творами поставлено тисячі спектаклів, знято фільми.

200-ліття від дня його народження було відзначено як міжнародний рік Івана Котляревського.

Та справжнім пам’ятником митцю завжди лишається його творчість. Вірші Котляревського «Ой я дівчина полтавка», «Сонце низенько, вечір близенько», «Віють вітри, віють буйні», «Чого ж вода каламутна» співають як народні пісні.

Влучні вислови з «Енеїди» давно стали народними приказками.

Мужицька правда єсть колюча, а панська на всі боки гнуча.

Злость, кажуть, сатані сестриця.

Буває щастя скрізь поганцям, а добрий мусить пропадать.

Його «Енеїда» лишається улюбленим твором дітей і дорослих, джерелом натхнення для художників.

«Наталка Полтавка» є в репертуарі кожного українського театру.

Без цих героїв уже неможливо уявити культурне життя українців.

І наче сьогодні написано поезію Миколи Вороного «Іванові Котляревському»:

Був один такий час: на важких терезах

Вже хиталася доля Вкраїни,

А вона, наша ненька, стояла в сльозах

В сподіванні страшної хвилини.

…Ніч і тиша сумна присипляла усіх,

Навіть тих, хто і в бою не гнувся…

Коли раптом веселий, зневажливий сміх

Серед мертвої тиші почувся.

…Він співав і сміявся. І голос його

То лунав соловейковим співом,

То нараз затихав – і він замість того

Реготався, охоплений гнівом.

Він між нами тепер. Він зібрав нас усіх!

Хто ж на поклик його не озветься?

З-поза довгих ста літ чи ви чуєте сміх?

То Іван Котляревський сміється!

(1903 р.)

 

Автор – Людмила Чолану

Література

  1. Задунайська Січ. Енциклопедія історії України.// history.org.ua
  2. Історія театру.// teatr.gogolya.pl.ua
  3. Кирилюк Є. Іван Котляревський. Життя і творчість. Київ, 1988.
  4. Левин, Борис. Веселый мудрец. //libking.ru
  5. Репнин-Волконский, Николай Григорьевич//ru.wikipedia.org
  6. Сергійчук, Володимир. Що дала Україна світові. Київ, 2008.
  7. Українська література у портретах і довідках. Київ, 2000.
  8. Щепкин, Михаил. Записки крепостного актера. // az.lib.ru